На С1 можна знайти зброю, не заборонену мирним договором. Можна знайти наркотичні речовини з якими рай після смерті покажеться рутиною. Можна знайти повій будь-якої раси. Можна спробувати демонію. Все є.

Крім клятих квітів.

Я ходив від одного продавця до іншого. Більшість хитали головами (в переважної більшості були голови, в меншості — ну, я не розпитував). Один інфант запропонував спалити мене, показуючи на табличку: не торгую з людьми. Вампіреса хтиво облизнула губи, запропонувавши мені... Не було і в неї квітів одним словом.

Лише коли я вже думав опустити руки, Арік, племінник та помічник Наґу, запропонував мені піти до травниці.

- Вона робить свої зілля з рослин, юний мисливцю, — сказав молодий джин. — Хоча, якщо ти даси дядьку Наґу кілька днів...

- Немає в мене кількох днів. Де вона знаходиться?

- Так її будка ось там з краю. Пророцтва та Зілля Мереї.

Він пройшов крізь стіну намету. Я вийшов з його лавки і пішов за ним. В джинів була особливість: вони могли проходити крізь неживі предмети. Я джином не був, мені треба було оббігати та тіснитись між торговими палатками, що, як на зло стали ближче одне до одного. В цій частині ринку на С1 я не бував, оскільки товари тут переважно демонські, і на зеленій зоні заборонені під страхом смерті. Я пройшов повз азартний дім Перевертня Бо. Минув бійцівський клуб Велеса і Кормака. Натовпу там завжди було вдосталь. Як люди, так і чудовиська брали участь в поєдинках намагаючись вибити асе лайно одне з одного. Імпровізований ринг під брезентом, з ящиками замість канатів та сидінь для глядачів. Тож не рідко боєць міг і вивалитись.

- Її лавка за тими складами, — показав Арік, племінник Наґу. — Головне не затримуйся там.

Між ринком і складами був пустир. Ніхто не ходив туди. Я про всяк ще раз глянув на Аріка, чи не жартує він часом. Але джин всміхнувся і закивав головою: він показав правильну дорогу.

- Сподіваюсь квіти в неї на будь-який смак.

Джин Арік вклонився і зник, пройшовши крізь стіну намету.

Галас на ринку С1 не стихав до заходу сонця. Доки були клієнти, доти хтось кричав. Я залишив весь гамір, до якого встигнув звикнути позаду себе. Пустир пройшов швидко. Метрів за десять від мене лежало кілька кісток. Про всяк вирішив не придивлятись, чиї вони. Пройшов кілька складів. Я зрозумів, чому я тут ніколи не був.

За складами в неповній сотні метрів починався прохід на першу червону зону.

Тепер мені зрозуміло, чому мисливці, як батько, називали їх демонами. Справа в тому, що стіна людей виглядала масивною, бетонною в кілька метрів. Вона виглядала збудованою руками.

Стіна, що захищала червону зону від людської загрози, виглядала, наче скелі, що вилізли з землі при зсуві тектонічних плит. Немов земля розступилась, з неї вирвався фонтан лави і застиг — ось на що була схожа їхня стіна. Масивна чорна скеля з гострими вершинами рівно йшла по своїй території. Крізь неї вів прохід, огороджений залізними решітчастими воротами. Як в середньовічному замку прямо. Тільки замість лицарів, перед воротами стояли два інфанти.

Видно нудились, раз вони то загорались по черзі, то гасли. Підходити я не став, провокувати монстрів бажання не було.

Крамницю Мереї я знайшов за складськими приміщеннями. Маленька прибудова біля колишньої наземної парковки. Іноді я дивувався архітектурній алогічності Еліосу, але я не застав час, коли тут жили лише люди. На дверях вивіска на невідомій мені мові. Я ще раз озирнувся, чи немає за мною нікого.

Зайшов.

Всередині пахло трояндами. Запах я знаю добре, бо мама часто носилась з квітами, подарованими колись татом. Скляний прилавок, що йшов через маленьке приміщення без вікон. Зі стелі звисали засушені трави.

- Ми зачинені! — Прокурений жіночий голос лунав з глибини приміщення. — Передбачення будуть завтра.

Я нікуди не збирався йти.

З глибини кімнати на інвалідному візку викотилась старенька жінка. Шкіра наче від апельсину, окуляри сповзали на ніс, роблячи її темні очі туманними. Гострий ніс та стиснуті губи. Вона б зійшла за людину, якби не маленькі, зовсім непомітні роги, котрі стирчали з сивого волосся. Суккуб.

- Від тебе тхне мисливцем, — скривилась вона. — Мисливці не заходять сюди.

- Я не мисливець.

- Але на твоїх руках кров. Я бачу. Бачу ріки крові за тобою. Бачу падіння імперії та підойм царства людей...

- Є хоч хтось, хто в це вірить?

Суккуб засміялась. Старечий голос іноді віддавав тріском та хрипом, від цього сміх її става моторошним.

- Ти будеш здивованим, мисливцю. Такі передбачення змушують людей платити більше. Кожний хоче відчути себе особливим. Кожний вірить, що з ним станеться щось величне. Щось, що не трапиться більше ні з ким. Це щось дає їм сили зносити всі труднощі життя. Хіба ти не хочеш цього?

Я заперечно похитав головою. Мене з дитинства вчили не вірити в такі речі, не гнатись за казками. Це вбиває обережність та пильність. А значить — вбиває й мене.

- Звісно, звісно. Мисливцям ж не читають казки. Все, що навчили в дитинстві не випалити розпеченим залізом.

Вона виїхала на калясці з-за прилавку і під'їхала до мене впритул.

- Ти не бачив ніколи суккубів, правда?

- Хіба в книжках. І в... — Я зашарівся.

- Зрозуміло, — Мерея розуміючи всміхнулась. — Де ще, як не в порнографії? А чи відрізняємось ми в людських книжках?

- Там пише, що ви небезпечні. Пише, що варто уникати будь-якої зустрічі.

- Ваші книжки мені подобаються більше. Хоч десь нас пам'ятають та відносяться з острахом.

- Часи змінюються.

- Ти мені подобаєшся, мисливцю! — знову засміялась Мерея. — Молодий дурник з характером і не вмінням пафосно розмовляти. Але сміливості тобі не зичити. Я навчу тебе, як подобатись публіці. Ти ж не по квіти сюди прийшов? Всім цікаві передбачення старої Мереї. А квіти, це так — спосіб здихатись товариша і його пасії.

- Звідки ви знаєте?

- Я багато бачу і чую, мисливцю. Не треба мати дар передбачення, щоб зрозуміти, що рухає людиною. Заздрість не найкраща риса, але раз ти переповнений нею...

- Я не заздрю!

- Заздриш, мисливцю. Ти думаєш, що тобою рухає любов. А насправді все що тобі треба — виграти. Ось тобі правдиве передбаченння. Коли ти досягнеш того, чого хотів — тобі це стане непотрібним. А квітів у мене немає.

- Це я вже зрозумів. Тоді, всього доброго.

Я повернувся до неї спиною, зібравшись вийти, коли Мерея знову сиділа на візку переді мною. Миттєво з'явилась, немов нізвідки.

- Як у вас це вийшло? Щойно...

- Тобі потрібна моя допомога. А мені твоя!

- З чого раптом?

Про всяк я обернувся, але там вже Мереї не було. Вона сиділа в кріслі каталці перед виходом.

- Твій опонент, Марк Рейдж, має власну провидицю. Ти ж в курсі? Знаєш, що на нього працює Срібло і Сталь, ловлячи для нього не-людей? Знаєш. Знаєш, що в нього є провидиця, котра знає, коли не варто ризикувати?

Це мені розповідав Валерій. Не думав, що це правда, але я лише ствердно кивнув

- Його шанси на виживання істотно підкріплені, доки ти пхаєш голову в петлю, — продовжила суккуб.

- Мене більше цікавить, звідки це знаєте ви?!

Мерея всміхнулась, ніби ми грали в шахи і мені щойно поставили мат.

- Оресте, я і є його провидиця.