Якщо територія Лос Камарадосів була заповнена жителями, то на території варгів було пусто. Спалені маєтки фавел, деякі зовсім без дахів. Стіни чорні від частих пожеж. Зліва від нас підіймалися димові стовпи. Але я розумів, що ми тут не одні.

- Не заходити в будинки! — попередив Ігоря та Валерія.

Для наочності показав знак трьох перехрещених трикутником мечів. На історії мисливства вчили, що знак належав 4-му мисливському полку понад п'ятдесят років тому. Колишні герої тепер офіційно визнані терористами. Хоча й від мисливців мало що залишилось. Тепер це просто колишні військові, або вишколена молодь, що стікалась в Еліос звідусіль в пошуках слави. І закінчували вони у варгах. В кращому випадку.

Знак показував, що це приватна власність, і ми ризикуємо головами, зайшовши всередину.

- Як вони взагалі ще існують? — дивувався Валерій. — Це ж терористи!

- Офіційно терористи. Але люди їх люблять, або бояться. Мисливці їх не чіпають, а вони своєю чергою прикривають резиденцію на С3 від шабашівців. Між офіційно і насправді — дуже велика відмінність.

Це правда. В інтернеті уряд ледь не проклинав варгів. Але спроб зачисток не робилось. Треба ж уряду людей показати чудовиськам, що з їх боку мирний договір дотримується. Так само й уряд чудовиськ зневажав Шабаш, але...

Ми поволі підіймалися по асфальтованій дорозі вгору. Між будинками іноді проскакували тіні. Тут немає чудовиськ, — нагадував собі. Але марно. Раз є люди, що протидіють монстрам, значить небезпека від них не менша.

- Що це за музей такий? — поцікавився Ігор.

- Упирям треба десь перебути день. Тут після війни вцілів краєзнавчий музей. Його буде видно з гори. Він буде біля переходу до С3.

Про те, що батько радив обходити це місце стороною, я промовчав. Нам потрібно три упирі. Не знаю, що чекають лос камарадос: що ми виріжемо ціле гніздо під корінь, але все має міру. Першого я планував звалити миттєво, доки він не чекає. Тоді розстріляти іншого. Третій теоретично мав би накинутись на мене, або втекти. В першому випадку його чекає невеличкий сюрприз. В іншому — доведеться стріляти йому в спину, щоб той не привів товаришів. Музей тому й вцілів, що частина його поверхів розташовані під землею. Гадаю там тепер суцільна темрява, хіба що упирі навчились подавати електроенергію в неробочі приміщення. Ще варіант, що деякі підземні поверхи будуть затоплені. Мені вже не терпілось поглянути на сам музей, але варто було спочатку піднятись з іншого боку фавел.

Марно ми намагались зберегти бойовий порядок. Я попереду, Ігор позаду, Валерій посередині. Але він вічно збивався, то відставав, натикаючись на Ігоря. То прискорювався та обганяв мене. Залишались сподіватись, що дорога до музею не принесе нам засідок.

Постріл зі снайперської гвинтівки долинув до нас вже після того, як куля роздробила дорогу перед моїми ногами. Ми зупинились. Ігор схопився за зброю.

- Добре, що ти дістав пістолет, — з руїн одного з будинків вийшло двоє людей цілячись з автоматів. — Можеш тепер кинути його на землю. Решти це теж стосується. І лицем вниз.

Я обернувся. Позаду стояло ще четверо. Сірий хакі з різними знаками розпізнавання. Усі в бронежилетах та з автоматами спрямованими на нас. Таки затиснули звідусіль. По землі прямо біля нас пройшла ще тінь.

На одному з небагатьох вцілілих дахів стояв масивний сивий чоловік з чорною пов'язкою на одному оці. Він єдиний, хто не тримав зброю в руках. Взагалі, руки він впер в боки бронежилету. Лице в нього загоріле, обвітрене. Неясно де були зморшки, а де численні рубці.

Ми не поспішали виконувати наказ. Раз варги не постріляли нас одразу ж — значить зможемо домовитись. Ми скинули сумки та поклали зброю на землю. Наша трійця стояла серед варгів з піднятими руками.

- Так далеко майже ніхто не заходить. Що вам потрібно?

- Ми шукаємо прохід через вашу територію, — я окинув оком всіх стрільців.

Снайпера не було видно. Камарадоси намагались нас залякати агресивною поведінкою. Варги ж, вражали своїм спокоєм та зібраністю. Не мисливці, звісно, але гарно вишколені солдати.

- Далі нічого немає, лише С3. Ви заблудились. С1 знаходиться там.

Я не дивився, куди він показує. Знав і без нього. І знав, хто він. В радикально налаштованої молоді Арсен Гнів жива легенда. Один з найстаріших мисливців, він відмовився прийняти ганебний для нього пакт миру. Щоб уникнути трибуналу він вивів бійців на С3, де продовжував бити чудовиськ. Так і з'явились варги. Від колишніх мисливців залишився добре якщо ще хтось крім нього. А як ні — то лише він. Але приходили нові.

Вербована його людьми в С1 молодь. Найманці з проблемами з законом на зелених зонах. Після короткого відбору варги поповнювались новими революціонерами.

- Не має цілі в самурая...

- Нам потрібно до музею, — не витримав Валерій.

Головний спохмурнів. Він коротко кивнув своїм людям.

Валерій першим отримав прикладом в спину. Худе тіло ойкнуло і впало на землю. Ми з Ігорем опирались довше. Я встиг поставити одному синець кулаком, іншого копнув у пах. Ігор теж не став стріляти. Він кинув одного з бійців через стегно. Зацідив іншому в ніс. Він щось закричав, але я не почув, бо мене збили на землю. Відчув, як тріснула губа, і як чийсь черевик прописав мені по животі. Тоді інший. Валерій не вставав. Один з варгів сів на нього і затягнув йому руки браслетами. Ігоря теж повалили на землю і нещадно били ногами. Він не переставав кричати, але я не вслухався.

Однаково не послухають. Його крик врешті зіграв з ним злий жарт. Замість того, щоб перестати волати та захищатись, він пропустив удар, що й поклав його остаточно. На будь-які копняки він більше не реагував. По одному я б може і справився, але натовп є натовп. Я брикався, крутився, відбивався ногами. Робив підсічки, змушуючи їх падати. Декілька разів вдалось навіть встати та порозбивати кілька облич. Але результат був той самий — я знову падав і мене знову били.

Врешті бій був програний. З запливлим оком та повним пилюки, піску та крові ротом, тріснутою губою та майбутніми фіолетовими синяками на тілі — я програв. Як непритомного Ігоря та притомного Валерія мене посадили на коліна з закутими за спиною в кайдани руками.

- Ви є шпигунами для вампірів! — голосно оголосив головний. — Ви зрадили людство. Вирок за таке ви знаєте. Привести у виконання негайно.

- Стійте! — закричав йому. — Ми не шпигуни. Я Орест Лютий. Мисливець блогер. Збираюсь знищити упирів у музеї й зняти це на камеру. Ми можемо допомогти одне одному.

- Від мисливця в тебе лише прізвище, — обірвав мене Арсен Гнів. — Ти не мисливець, а просто брехун.

- Я пропоную допомогу!

- Нам вона не потрібна.

- Я знаю, що ви втратили кількох людей біля музею. Я можу зробити частину брудної роботи за вас.

- Розстріляним ти не зможеш нічого.

- Варги не вбивають людей!

- Шпигунів вбивають. В нас є капелан? Ні? Хтось помолиться за цих бідолах?

- Ви перестанете бути героєм для деяких людей! — закричав Валерій.

- Я і так не герой. Тепер мене називають інакше. Терористом.

- Уряд, але не люди. Ви втратите їхню підтримку!

Арсен на мить задумався. До цього моменту він спокійно знаходив слова. Він з сумом глянув на нас...

- Люди не дізнаються.

Ми переглянулись з Валерієм. Я побачив, як йому в потилицю вперлось дуло автомата. Відчув те саме своєю потилицею. Це все? Не було страху за себе. Лише образа і горе. Я сумував, що не побачу батьків. Ліка так і не помітить мене. І великі вчинки мені теж не грозять.

- Дивись на мене, — звернувся до переляканого Валерія. — Дивись на мене! Це не боляче. Все буде добре.

Над нами читали молитву. Я боровся зі своїм бажанням відвернути погляд, бо знав, що Валерію гірше ніж мені. Я, як міг, заспокоював його шепотом. Все буде добре. Хоча все просто буде швидко. А далі не буде нічого.

- По команді! — гаркнув Арсен Гнів, як тільки молитва була дочитана, а наші душі відмолені...

- Є лише шлях! — закричав Ігор, прийшовши до тями. — Є лише шлях!