Троє вампірів не чекали на гостя. Цепеш не жалів нікого. Навіть того, хто переплутав нас з чорноробочими. Адреналін 200 ввійшов у силу і тепер я наче рухався швидше.

Ігор наздогнав мене біля дверей з фасувального цеху. Він мовчки кивнув. Час вибиратись.

Експансивні кулі пробивають тіло і розриваються на кілька менших зарядів, роблячи непоправну шкоду організму. П'ятдесят років тому вони були заборонені Женевською конвенцією, як зброя проти людства. Для тих, хто спалився на використанні була своя міра покарання. Мовчу вже про солдат, котрі потрапляли до ворога в полон з такою зброєю. Живим не повертався ніхто. Але після розлому женевська конвенція розпалась, як непотрібна. Багато забороненої зброї знову узаконили, знайшовши її ефективною проти чудовиськ. Експансивні набої тепер були популярні при відстрілі особливо живучої нечисті.

Ми вийшли в лабіринт коридорів. Цепеш не трудився над тим, щоб приховати тіла, тож їх тепер знайшли.

- Я хочу знати, хто це зробив!

Голос був знайомим, але я не міг згадати де я його чув. Виглянути я теж не міг. Ігор дістав телефон. Провів пальцем по дисплеї. Вввів пароль.

Одразу ж пролунав вибух. Все приміщення затряслось.

До нас неслись кроки. Багато кроків. Ми з Ігорем порахували до трьох і вийшли їм назустріч.

Дві автоматні черги зупинили весь натовп. Кілька сховалось в кабінети, але решта не мала куди відступати. Я міцніше впер приклад в плече. Автомат "Звіробій" випльовував гільзи, з котрих ще йшов пороховий дим, посилаючи в патронник нову експансивну смерть. Кулі трощили кістки, розривали органи, вибивали мізки з черепів. Вампіри перетворювались на м'ясо, як вони гидливо називали людей.

Ми не зупинялись, доки підлога перед нами не вкрилась тілами. Пройшли попри тіла, методично дострілюючи їх з пістолетів. Я не рахував. Не хотів рахувати. Не варто. За кілька тижнів я міг поставити рекорд по відстрілу серед мисливців. Але я не хотів знати.

Зайшли в кабінети. Знову постріли, знову трупи. Перезарядились і пішли далі.

- Як справи у Цепеша? — спитав у Валерія.

- Не так добре, як у вас. — Відповів Валерій. — Господи, Оресте, скільки там? Я нарахував...

- Рахуй подумки! — рявкнув у навушник.

З надвору пролунав постріл. Тоді ще один. І ще. Гера почала відстріл. Тінь вже могла заховати від сонця, тож кілька вампірів поспішало на допомогу родичам.

- Я затримаю їх на скільки вийде! — пробурчала Гера. — Ви там по швидше, гаразд?!

- Спробуємо тебе не розчарувати, — віджартувався Ігор.

Ми йшли обережно. Хотілось бігти, проте випадково нарватись на упирів бажання не було. Ігор глянув на телефон. 16 хвилин і тут буде майже вся кишенькова армія шабашу. Набоїв точно не вистачить.

Знову постріли з надвору. Гера відправляла на той світ все, що ловила в снайперський приціл.

- Цепеш йде до вас, — сказав Валерій. — Ні, вже не йде. Там ще хтось, але я не бачу хто. Тепловий слід, як в людини. Здається йому дістанеться. Цепеш вже на землі.

- Ну й грець з ним! — Ігор пішов уперед, але я зупинився.

- Ми не можемо кинути його.

- Можемо! Ось вихід.

- Він тут через мене.

- Він використовує нас! Дозволиш цьому продовжуватись? Нехай здихає!

- У вас 14 хвилин! — нагадав Валерій.

- Зараз! — в один голос крикнули ми.

- Слухай, — сказав Ігор. — Або він, або ми. Повернемось і нам не вибратись.

Замість відповіді я розвернувся і покрокував назад.

- Гера, застрель скільки зможеш і відходь, щоб вони не пішли по тебе!

- Що ти в біса задумав?!

- Я йду по Цепеша.

- Ти, що?! Серйозно?! Нехай здихає!

- Гера, ти мене чула. Прикрий Ігоря і відходьте. Можете по можливості відтягнути їх від складу.

Ігор наздогнав мене. Простягнув мені ще одну ампулу адреналіну. Одну вколов собі. Скривився від болі, тоді глянув на мене розширеними зіницями.

- Чорта лисого ти підеш туди сам.

Ми бігли не зупиняючись. Валерій ніяк не міг пояснити, що там творилось. Цепешу серйозно діставалось немов з усіх боків. Ось на нього налетіли зліва, тепер справа.

- Я не знаю, хто там. Я не розумію скільки їх. Дідько, знову упирі полізли!

Ми з Ігорем прискорились. Відчинили двері. Цепеш стояв на одному коліні, тримаючись рукою за бік. Упирі поволі обступали його, готуючись добити.

- Вниз! — одночасно заволали з Ігорем, відкриваючи вогонь.

Упирі кинулись на нас і це стало їхньою помилкою. Кулі повкладали їх на землю. Роззираючись в усібіч ми підійшли до Влада.

- Що там? — спитав Валерій.

- Його серйозно поранено. Ігоре, дай йому пакет крові.

- Що?

- Це допоможе регенерувати.

Влад не відповідав. Його погляд безсило бродив по стелі. Одяг перетворився на порізане шмаття. Бік розірваний не то ножем, не то кігтями. Лице в синяках. Його стилети розкидані по підлозі серед тіл упирів. Його добряче відгамселили. Людина від такого вже б не дихала. Ігор дістав пакет з кров'ю. Силою розтиснув щелепи вампіра і проколов його іклами пакет. Це подіяло. Цепеш жадно впився в кров.

- Жити буде, — відповів Валерію.

- На жаль, — додав Ігор.

- Згодний...

Голос позаду вибив нас з колії. Той самий знайомий голос. На вигляд він був зовсім молодим. Лиса голова, чорний костюм. Сіра шкіра. Арік, племінник Наґу перед нами.

- Радий бачити, Оресте, — легко вклонив голову. — Знайшов тоді квіти?

Саме він і послав мене до Мереї. Я погано його знав, але він мені подобався. Завжди всміхався, торгуючи на ринку С1. А тепер він тут: ледь не забив Цепеша до смерті. Не кожний зможе так.

- Арік? Що ти тут робиш?

- Зараз якраз вибивав з Цепеша все лайно.

- А в загальному? Торгуєш з Шабашем? Наґу знає?

- Наґу немає діла до моїх справ. Так, торгую. Торгував точніше, доки ви не підірвали шахту ліфту. Погано для бізнесу.

- Нам жаль, — Ігор направив на нього автомат. — А тепер відійди!

- Я так не думаю, — Арік хруснув пальцями і поволі рушив на нас. — Вас я залишу живими. Зійдете як подарунок для вцілілих шабашівців.

- Ми проти, — Ігор випростався, перехоплюючи автомат міцніше.

- А хто вас питати буде? — Арік навіть не глянув у його бік.

- Це необв'язково...

Ігор не став зволікати. Спустив курок і випустив у джина кілька куль.

Арік не став ухилятись. Кулі пролетіли крізь нього не завдавши йому жодної шкоди. Арік на мить зупинився. Оглянувся на отвори, що експансивні кулі проробили в стінах.

- Які ж ви ідіоти, — стомлено всміхнувся Арік.