Цепеш поволі міряв кроками зал, поки я закінчував з перев'язкою рани. Ігор тепер мовчки сидів під стіною. Пістолет він відкинув якомога далі. Його очі дивились в одну точку, іноді кліпаючи, що він ще живий.

- Для мисливця він занадто швидко здався, — глянув на нього Влад.

- Він не спадковий мисливець, — обмотав бинтом рану.

- Ах, ось воно що, — Цепеш склав бліді руки долоня до долоні. — Значить ти не піддаєшся, бо успадкував гени своїх предків. Цікаво...

- Ніби ти не знав?!

- Здогадувався. А як розрізнити, хто має опір, хто ні?

- Серйозно? А як розрізнити носферату і звичайного кровопивцю?

Цепеш показав свої ікла приймаючи звіриний вираз обличчя, але вмить взяв себе в руки. Він підійшов до Ігоря. Запхав руки в кишені його куртки. Знайшов там кілька таблеток, і кинув мені. Я схопив їх і прочитав етикетки. Все знеболювальне. Випив кілька одним махом, щоб притупити біль. В мене повело в голові і я сів, опершись на стінку.

- Твоя правда, — між тим погодився Влад. — Секрети є секрети. Я не за тим прийшов. Це треба буде випитати у наступного дурника, котрий спробує мене пристрелити. В тебе там є анальгетичне, а то дірка в боці болить? З чого ти стріляв, що не гоїться?

- Срібло, свинець та уран. Експансивні кулі. Коштують дорого, але воно того варте. Ще кілька і я б зараз вибирався звідси. А ти нагадував би купу гнилого м'яса.

Кинув Цепешу решту пачки знеболювальних. Він спритно схопив їх і ковтнув відразу.

- Вампірам це допомагає?

- В нас теж є нервова система.

Він все ще тримався за бік. Сів на землю біля стіни навпроти мене.

- Давно хотів з тобою зустрітись, Оресте.

- Чим зобов'язаний?

- Ти перспективний мисливець. Хоч і тупий. Серйозно, зв'язуватись з варгами, пертись в гніздо здичавілих упирів з цим недоумком, — кивнув у бік Ігоря. — А все для чого? Зайвої тисячі підписників?

Ми сиділи один навпроти одного в різних кінцях коридору. Іноді вітер проносив між нами вирвані листки чи буклети. Крізь невеликий отвір у стелі проходило нічне світло.

- Сподівався на десять тисяч хоча б.

- Це не серйозно. Глянь тепер на себе. Ти схожий на місиво. Люди не люблять страшних мисливців. Яким би ти не був профі, в такому стані на тебе ніхто і не гляне.

Він говорив правду. Без пристойного вигляду блогерством не варто займатись. Люди (і не лише люди) люблять красиву картинку.

- Що ж ти сам тут, без оператора? — запитав його.

- Тому що я прийшов поговорити, а не знімати ще одну розправу. Ти не принесеш мені високі рейтинги. Поки що.

- Поки що?

- Оресте, тобі варто глибше розуміти суть блогерства. Мало красиво вбивати, весь інтернет цим повниться. Часи не ті, коли знищення сприймалось, як щось жахливе. Тепер це нормально для вас, людей. Тебе ж не мучить сумління, не тремтять руки, жахіття не сниться? Ні? Ось і в підписників твоїх так само. Вони можуть їсти перед монітором, коли ти знищуєш упирів по той бік екрану. Еволюція позбавляє емпатії.

- До чого ти ведеш?

Влад глянув на прострелений бік. Я теж пильніше придивився.

- Наскрізь.

Погано. Залишилась би куля всередині, і Цепеш мав би всі шанси зіграти в ящик. Жаль Валерій не зніме це.

- Я веду до того, — нагадався вампір. — Щоб обігнати вашого Рейджа, тобі треба стати краще нього. Я можу з цим допомогти.

- Ні, дякую.

- Та послухай ти! Я не маніяк і не вбивця. Я роблю те, що й ви з Рейджем, лише по інший бік. Я бізнесмен. Мої перегляди — мої гроші та репутація серед своїх. Нічого особистого. Я можу надсилати тобі інформацію про чудовиськ, а ти їх знищуватимеш. Не треба буде пертись в кінець другої сірої зони з варгами та брати участь в їхній маленькій війні. Хіба не так ти планував з самого початку?

Я не знаю, чи він вмів читати думки, чи просто вгадував. Але його правда — війни я не хотів. Мені було достатньо прославитись, відбити Ліку в Марка і купити дім в другій зеленій зоні. Знав би, що попрусь з варгами в гніздо упирів — подумав би двічі. Але Цепеш? Навіщо йому допомагати мені?

- І ти не спробуєш мене вбити?

- Була думка, — зізнався Влад. — Але я без операторів. Твоя смерть тут і зараз нічого не принесе. Мій піарник казав, що не варто було навіть йти сюди, але раз Джареда більше немає...

- Звідки ти знав, що я прийду сюди?

Влад широко всміхнувся, блиснувши білими зубами.

- Достатньо було підкинути твоєму оператору ідею про упирів. Ти занадто передбачуваний, Оресте. Варто було трішки розщедритись, і я вже знав, що шукав для тебе Аркх Нагу. Музей єдине логічне місце, де ти пішов би шукати упирів.

- Він зрадив мене?

- Не зовсім він і не зовсім зрадив. Ще кілька моїх знайомих з Лос Камарадос підтвердили мої здогади. Пам'ятаєш Гектора? Це бізнес, Оресте. Нашими світами правлять цінності. В когось це гроші, в когось влада, в когось кров, а в когось виживання. Але суті не змінює. Ми всі маємо свою ціну.

- Знати собі ціну, не означає продати себе будь-кому.

- Оресте, — чи то від болю, чи від зневаги скривився Влад Цепеш. — Ти трішки не філософ. Слова хороші, але з твоїх уст вони звучать смішно.

Ігор почав подавати перші ознаки свідомості. Жодний кровопивця не може контролювати людину вічно.

Цепеш взагалі не надав цьому значення. Він дістав телефон з кишені піджака. Скоро світатиме. Влад теж розумів це.

- Подумай про мої слова, Оресте. Більше ніхто не втягне тебе у свої ігри.

- Крім тебе. Навіщо тобі я?

- Хтозна, може колись ми зійдемось в дуелі перед мільйонами глядачів, як колись гладіатори. Ну, я буду йти потрохи.

- Що з вибухівкою?

Цепеш кинув мені детонатор. Я не впіймав його та не біда. Він відбився від грудей і впав мені на ноги.

- Варг встиг замінувати кілька колон. Можеш спробувати підірвати мене, коли я спускатимусь тунелем. Тебе теж зачепить, бо ми занадто близько. Можеш, до речі, не дякувати.

- За що?

- Спустись на вісім метрів униз, то вийдеш під метрополітеном на другій червоній зоні. Закони ти знаєш, людям там не місце. Хотів би я тебе вбити, просто дав би тобі спуститись і все.

- Тоді чому ти даєш мені забарикадувати тунель? Для чого?

Влад на хвильку задумався. Зважував, чи варто казати. Але врешті знизав плечами.

- Безпека нашої території. До третьої сірої зони каменем можна докинути. Я б не хотів, щоб те, що там іноді з'являється, прийшло на наші території. Хочеш, я можу клацнути на кнопку зі свого боку?

- Ні, я справлюсь сам. Через скільки він проснеться? — кивнув на Ігоря.

Цепеш подумки порахував.

- Ще хвилини зо дві. До завтра відійде повністю. Може не пам'ятати сьогоднішні події. Тобі ж так зручніше, хіба ні? Я довго тримав його під контролем проти його волі, хоч і слабкої. Це б'є в голову. Ну, бувай.

Він махнув рукою. По дорозі підібрав з землі стилети та поволі пішов геть.