Біля проходу на С1 нас вже чекали кілька людей в сірих плащах з каптурами.

- Це люди Пророка, — спохмурнів Валерій. — Що їм треба?

- Зараз дізнаємось.

Ми перейшли через дорогу, роблячи вигляд, що йдемо попри них. Може пощастить.

Не пощастило. Позаду нас залунали кроки. Ще кілька людей в плащах були позаду. Здається наші відео набирали фанатів (або фанатиків, як ото зараз).

- Ви пройдете з нами.

Я не бачив, хто саме з них говорив. Сірі плащі обступили нас, не встиг я й кліпнути.

- З чого раптом? — огризнувся Валерій. — У нас свої справи.

- Не може бути важливіших справ, ніж захист людства.

Я швидко зметикував, що й до чого.

- Вам ж тільки я потрібний, хіба ні? — звернувся до одного з них. — Я мисливець, він просто оператор.

- Пророк велів вам обом з'явитись.

- Пророк нам не начальник! — скипів Валерій. — Передайте, що ми з'явимось після повернення.

Каптури переглянулись. В руках кількох з них я помітив кийки. Занадто багато їх було для бійки. Не справимось.

- Або ви підете самі, або ми потягнемо вас силою!

Ми з Валерієм переглянулись. Я знизав плечами.

- Дзвони Гері, перенось побачення.

- Ще чого?! Сказав: з'явимось, як тільки буде змога.

Один з каптурів підійшов до Валерія, але я був швидшим. Побиття нас варгами дало свої плоди. Меч вилетів з кріплення на зап'ясті і вже надійно сидів у руці. Його лезо одразу ж вп'ялось тому в шию. Плащі звузили коло, але я направив на іншого револьвер.

- Погана ідея, — сказав тому, в кого впиралось лезо меча. — Нас ви може й потягнете силою! Але не повним числом. Вибирайте! — Сказав вже гучніше. — Або дайте нам пройти, або пролється кров! Дискредитуєте себе побиттям двох спадкових мисливців?

- Пророк не зрадіє, що ви не прийшли, — видав хтось з них.

- Радувати Пророка в наші плани не входило, — холодно відповів Валерій. — Розступіться, або я за себе не відповідаю.

Я кивнув на знак згоди. Могли б і піти, але раз Валерій відмовився, я проти кращого друга йти не стану. Він постійно ставить себе під загрозу йдучи зі мною на сірі зони. Час і мені ризикнути за нього.

Каптури відступили. Я не став ховати ні меча, ні револьвера. Відступав, повернутий лицем до них. Я не бачив обличь, але розумів з якою злістю вони проводжали нас поглядами.

- Сподіваюсь, воно було того варто.

Валерій дістав цигарки. Простягнув мені пачку, але я відмовився. Батько завжди вчив: мисливець не повинен палити, щоб не задихатись, коли треба швидко перебирати ногами, як і не повинен пити, щоб розуміти свої можливості. Я не заперечував: попрощатись з життям через слабкості тілесні в плани не входило.

Валерій не переконував мене, тому палив він сам, поки ми проходили ворота на сіру зону.

- Для мене точно варто, — його голос аж сочив обурення. — Кляті сектанти! Вказувати вони нам будуть...

- Нам ж все одно доведеться хоча б показатись йому на очі. Він спричинив дві демонстрації, через які ми не змогли потрапити додому. Це не той ворог, який нам потрібний.

- Плював я на нього! — Валерій викинув недопалок в попіл, котрий покривав двадцять метрів землі біля стіни.

Я не знаю, звідки в нього взялась оця безстрашність і мене це бентежило. Невже бажання справити на Геру враження переважало здоровий глузд?

- Я бачив живу ягу, сростерігав за здичавілими упирами. Що мені недоумок в балахоні?!

- В цього недоумка скоро власна армія буде, — як міг я спускав його на землю. — Зелена зона рятує нас від чудовиськ, але не від людей. Я не хочу ховатись ще й там.

Ми минули ринок. Дорога йшла до одного з розважальних закладів. Гера вже мала б бути на місці.

Валерій в вкийсь момент зупинився. Я по інерції пройшов кілька кроків вперед, а тоді і сам зупинився.

- Я не піду! Я квіти забув!

Я не знав, реготати мені чи ляснути себе по лобі.

- Які квіти? Ти про що?

- Ну, вона казала, що любить квіти...

- Валерію, тобі в голову не пече? Ми в урбаністичному Еліосі в час воєнного перемир'я. Мало того, ми на сірій зоні де ходить будь-яка котрабанда. Які, трясця, квіти?!

Від злого Валерія залишалось зовсім мало. Знову наляканий оператор. Так невчасно.

- Уляна не буде розчарована?

- Хто? Ааааа, — я ледь таки не вдарив себе в чоло. — Ну звісно ж. Мало в неї ж бути ім'я. Ти запізнюєшся.

- Дідько...

- Я все знайду. Просто посидьте з нею десь, випийте. Сходіть до Луки. Я пошукаю тут. Що вона любить?

- Хризантеми, — Валерій обійняв мене і поспішив на місце зустрічі.

Міг би й по опиратись для виду, — провів його поглядом. — Не варто, Оресте, що будеш дарма бігати, гроші тратити?

Він був все далі. Нісся, наче окрилений, хоч і було видно, що переживав. Занадто швидкі рухи. Я залишився сам посеред монстрів та людей, що носились тут по своїх справах.