Наївно було б думати, що люди Пророка забудуть про нас. Нас обступили люди в балахонах, варто було лише пройти ворота. Ми зайвий раз переглянулись з Валерієм. Діватись було нікуди.

Один з них вів нас по вулицях першої зеленої зони. Щоб ми не привертали уваги, нам теж дали плащі, щоб ми зійшли за послідовників. Між будинками гуляв нічний вітер. Літнє тепло поволі зникало. Людей не було, лише іноді траплялись поодинокі погляди з вікон. Здавалось, жителі вже до всього звикли. Життя через стіну з чудовиськами. Постійна готовність до збройного конфлікту. Постійні патрулі. Тепер демонстрації. Іноді — діти багатіїв з третьої зеленої, котрі хотіли побачити будинки, де ніколи не житимуть та людей, що тратять в рік стільки ж, скільки ті за тиждень. Тож і ми жодного враження не справляли. Звикли вже. Не дихаємо полум'ям, не п'ємо кров — і те добре.

Всю дорогу ми не перемовились ні словом. Страху вже не було. Насправді на мене накочувала смертельна втома. Якщо Пророк не вирішить поквитатись за наш акт неповаги, то завтра я буду стояти навпроти Лекса.

За рогом вулиці стояло кілька чорних автівок. Валерія провели в першу. Мені показали на останню. Робити нічого, доведеться слухатись.

Я не розбирався в релігієзнавстві, але знав, що людство колись шанувало двох Пророків. Один з них відмовляв собі в усьому, не мав армії — і помер в муках, начебто за людство. Інший не бідував, мав свою армію — і об'єднав роздріблені язичницькі племена в один могутній народ. Писав ж латиницею Макіавеллі: пророк без армії — мученик, з армією — живий пророк.

Пророк з Еліосу мучеником ставати не поспішав аж ніяк. Він жив у одному з пустих обшарпаних часом та малолітніми вандалами чотирьох поверхових будинків між з2 та з3. Один з балахонів постукав у двері кількома коротими та двома довгими і за хвилину вони відчинились. Всередині було чисто. В під'їзді по сходах ходили кілька послідовників у балахонах. Вони вітались з нашою групою на латині. Так, як її я не знав, їх привітання залишились для мене загадкою. Двері в більшості квартир були відкриті. В деяких молились, з деяких доносився аромат щойно приготованої їжі. Шлунок від цього забурчав, але ми пішли далі.

Ми піднялись аж на дах. Вітер так і грозив здерти з нас каптури. Постать в білій мантії з каптуром стояла на краю, спиною до нас. На скільки б проблем було менше, зроби він ще один крок...

- Ви можете бути вільні! — його голос пролунав, як грім серед ясного неба.

Ніхто не став сперечатись. Ми з Валерієм провели його учнів поглядами. Нас залишилось троє.

- Сподіваюсь, вам не зробили боляче мої учні? Вони іноді занадто ревно ставляться до моїх скромних прохань.

Ага, — подумалось мені. — Так і бачу, як він скромно просив їх доставити нас. Затинався мабуть, з ніжки на ніжку переступав, зі своїм то, громовим голосом.

- Нам не чинили кривди. — Якось ламано відповів Валерій. — Чим зобов'язані?

- Одразу до діла, так? — хмикнула постать в балахоні. — Поспішаєте жити, Валерію. У вас Книжник прізвище, вірно? Хороше прізвище, добре таке. Мудре. І сам ви людина мудра. Без чіткої життєвої позиції, але це можна виправити. Ви сміливий, сміливіший за пана Ореста Вікторовича. Вас то я і хотів бачити.

- Мене? — Здивування Валерія не було меж.

- Вас, дорогенький. Нехай не образиться на мене пан Лютий.

- Якось переживу. А хіба ви не повинні бути в церкві Петра і Павла?

- То для промов і для звернень для людей. Що ж, я спочатку скажу те, що збирався вам, Оресте, а тоді ми поговоримо з Валерієм. Наодинці.

Я уважно слухав. Пророк підійшов до нас. Якось плавно, велично. Я інстинктивно відійшов на крок, готуючись не то до нападу, не то... Я не знав до чого.

- Сила хороший інструмент в руках майстра. — Почав Пророк. Його голос лунав громом у моїх вухах. Немов блискало і гримішо прямо наді мною. — Але ви не майстер, Оресте. Ви знищуєте чудовиськ, перетворюючись на одне з них. Ви зброя. І ви не належите собі, а всьому людству. Можете сперечатись, можете розсміятись мені в лице, але правда така. Ви сила, направлена не туди. Ви гвинтівка, без снайпера. Вам потрібний дороговказ. Потрібний напрям, потрібна ціль. Що ви робитимете, коли досягнете популярності? Що далі? Ви думали про це? Переводите свої вміння в гроші? Розміняєте талант на жадібність? Вам це не потрібно, ви варті кращого. Вищого. Ви самі знайдете мене, коли зрозумієте це. Я просто чекатиму. І я прийму вас, коли ви знову постанете на моєму порозі. Я дам вам відповіді на ваші запитання. Але не тепер, бо ви не дозріли ще. Вам треба пройти цей шлях, щоб захотіти пізнати істину. Пізнати ціль. Пізнати себе.

Пророк замовк, залишивши мене в ступорі.

Він знову повернувся на край даху, жестом кличучи до себе Валерія. Ми переглянулись. Валерій кивнув, даючи зрозуміти, що все буде добре. І я теж подумав, що так і буде. Чомусь я повірив цому, начисто забувши тоді попередження Луки.