Наступні три дні я не виходив з дому. Не перевіряв відео. Не піднімав слухавки. Батько іноді заходив у кімнату, але нічого не говорив. Перевіряв, чи я живий і йшов геть. Про всяк поряд зі мною лежала книжка, яку я вдавано читав, коли заходила мама. Вона всього раз запитала, чому я просиджую вдома теплі дні. Вона наче не помічала багряні бинти в смітнику. Не помічала порізи на руках, пожовтілі сліди від синяків на обличчі. Щоб уникнути розмов, я робив вид, що сплю або читаю. Іноді я дивився на револьвер і запитував себе: чи не застрелитись мені? Але руки на щастя до револьвера тягнутись відмовлялись. Телефон іноді вібрував від повідомлень, але оскільки він лежав в іншому кінці кімнати дисплеєм вниз...

Скінчилась наша маленька відео Одіссея зовсім не так, як очікувалось. Тобто вона з самого початку набрала не той вектор, але настільки неприємного кінця я не чекав.

Арсен "попросив" нас не потрапляти йому на очі. Пообіцяв, що заважати полювати нам не будуть, але друзів серед варгів ми більше не мали. Все чому? Тому що не гарно буде, якщо підуть чутки, що якийсь блогер розібрався з тим, з чим не могли справитись його люди. Ще він навіть слухати не став про музей.

- Наказ був завалити вхід, а не зрівняти з землею пам'ятку архітектури! — Гарчав він на нас.

Те, що вибухівку заклав Бобер, він не слухав. З мертвого я не можу нічого запитати — відрізав він. — А ви радійте, що не розстріляв вас за саботаж і знищення стратегічного об'єкта.

Лос Камарадоси нас не привітали. Перевертень Герберт зустрів та сказав, що в них почалась якась епідемія і до ночі водив нас в обхід. На С1 ми прийшли вночі та, як на зло, нічого не працювало. Власники закладів закрились у зв'язку з мітингами на зелених зонах. Охоронці в закладі Луки ввічливо нам відмовили, передавши, що: "зараз не час".

На стіні на нас направили світло прожекторів. Не допомогло посвідчення Ігоря. Згори крикнули, щоб ми забирались геть. Демонстранти були перед воротами й ніхто не міг піти на ризик, відкрити їх в такий час.

Єдине що сталось хороше і то лишень для мене, я таки знайшов місце де днем під накриттям працювала вампірка, котра постійно мене бісила і зірвав трикляте покривало над нею.

- Звикай до сонячних ван, суко! — гаркнув у пустоту.

В одній з бочок ми таки розвели вогонь. Сирі дрова неприємно диміли, змушуючи нас кашляти, але так ми протримались до ранку.

Василь Грім просто зареготав мені в лице, коли я завалився до нього в кабінет.

- Це війна, Оресте, — я не встиг і рота відкрити, як він почав свої нотації. — А на війні всі методи гарні.

- Ви використали мене, як пішака!

- Використав, визнаю. Ти б не пішов на це, якби я розповів тобі правду. А так пакунок відісланий. Я думав тебе копняками назад відправлять, але помилився і ти таки попхався до упирів. Ну, хоч обійшлось. Досить так на мене дивитись! Ти занадто прямий, це недобре.

- Я не залишу це так!

- А що ти зробиш? — зареготав Василь Грім. — Кому ти пожалієшся? Інквізиторам? Вони знову залізуть у твою голову. Батьку? Я єдиний його друг. Крім мене в нього навіть немає з ким поговорити.

Я став на крок ближче, але Василь дістав з під стола пістолет і поклав його на стіл, дулом до мене.

- Ти ж не хочеш наробити дурниць, правда, малий? Тобто, це ж ти вештався по сірих зонах з терористами, зараз хочеш здійснити напад на головного мисливця першої та другої зеленої зони. Занадто багато аргументів проти тебе. І проти Валерія. Я знаю, він за дверима, як знаю, що він не дасть зіпсувати пам'ять про подвиг його старшого брата. Але я добрий. Я закрию на все це очі. Цього разу. Це буде наш з тобою маленький секрет.

- Я помилився, прийшовши до вас по допомогу, — в мене аж в очах закололо від безсилля. Але я тримався.

- Errarum humanum est, Оресте Лютий. Така ціна хиткого миру. Думаєш, я всього цього хочу? Іноді треба оминати правила і закони заради безпеки людей. Наш мир це ілюзія. Це відтягнення бурі, ім'я котрій: геноцид. Запам'ятай, Оресте: ніхто ще не виграв війну граючи чесно. А тепер, — він відкинувся на спинку крісла, задоволено всміхаючись сказаним розумним словам. — Можеш йти.

Вже вийшовши з кабінету і гучно гримнувши дверима, я дізнався, що Ігорю запропонована (в обов'язковому порядку) двотижнева відпустка десь в мисливській резиденції на третій зеленій зоні.

- Відправляють, щоб не патякав лишнього, — Ігор підтвердив мої здогади.

- Бісова система! Тому я й не пішов по батьківських слідах. Як захищати людей, з такими...

Я не договорив. Валерій схопив мене за лікоть і потягнув геть.

Дома я вже нічого не розповідав. Не хотів. Батько, побачивши мене, просто приніс в кімнату аптечку. Мама слухала на кухні музику, готуючи щось на вечерю, доки я стиснув зуби, щоб не кричати, коли Віктор Лютий, мене зашивав...

- Давно я нікого не зашивав. Терпи, — промовляв батько до мене. — Терпи, сину. А то піде від мене моя Сашенька (так маму звали), будемо по черзі готувати.

- Вибираю голодну смерть, — в мене аж сльози пішли, коли голка двічі прошила шкіру, протягнувши за собою нитку.

Готував батько не те щоб погано: погано, це ще комплімент. Якби відіслати його кухарем до монстрів — це був би харчовий геноцид чудовиськ.

Три дні після того я виходив хіба поїсти і в туалет. В мене не було сил злитись. Добре, хоч Бобер мені не снився. Виявляється сумління не обов'язково повинне мучити тебе. Іноді я проходив повз телефон, але так жодного разу і не підняв його. Та й на щастя він і не дзвонив. Важко описати настрій за ті три дні. Зранку я ходив в апатії, днем мене роздирало від гніву і бажання спалити весь цей гнилий еліос до дідьчої мами. Вночі я думав про Ліку...

А, ледь не забув, я і її зустрів тоді. Ні, не так. Я зустрів її колишніх подруг, фанаток Марка Рейджа.

- Що він в ній знайшов? Її рівень, ось — покосились на брудного закривавленого мене. — І кільце таке гарне...

Я вирвав телефон з їх рук і глянув сам. Ну, звісно, як не запостити в мережу фото одразу ж після пропозиції. Марк Рейдж і Ліка тепер заручені. Телефон я повернув, почувши, що я недоумок. А кільце дійсно було гарне. Мабуть. Не знаю, я не розбирався.

Кінець третьої частини...