— Уф, Кузнєцов, якби ти сказав, що доведеться під гору лізти… — бурмотіла захекано Марія, пробираючись через сніжні замети й намагаючись йти за чоловічими слідами, але все одно безбожно відстаючи. — І що тут снігу по коліна…

— Та чого ти? — обернувшись, усміхнувся щиро Дімка. — А якби на Говерлу довелося підійматися? Там ще не стільки снігу, та й підйоми крутіші.

— Якщо це твій план, як залишити мене поруч із тобою навіки, кращого варіанту не придумаєш, — фиркнула Шевченко, приблизно уявляючи свій стан після сходження на найвищу точку України. — Щоправда, не представляю, що ти тоді будеш робити з моєю заледенілою в кучугурі тушкою.

— Гадаю, я щось вигадаю, — окидаючи рукою краєвиди, чоловік мовив із вдаваною веселістю: — Взагалі, ти лише поглянь, яка сьогодні прекрасна погода.

Так, погода була дійсно пречудова: із самого рання світило сонечко, але це сонечко відбивалося від білосніжного й незайманого людською промисловістю снігу й жахливо сліпило очі. Мороз нещадно колов щоки та інші оголені частини тіла, як то руки та ніс. А перемети були ще більшими, ніж коли ходили до траси. Таке враження, що прийшли не до селища, а в якісь хащі. Під ногами вже традиційно плутався Лютий.

Але дівчина не жалілася. Ну майже не жалілася. Головне, поруч був Дімка, а більшого їй не треба. Попри острах незручних моментів після вранішньої відвертої та надто вразливої розмови, усе було напрочуд легко та невимушено.

Кузнєцов розповідав про свою роботу і як колись облаштувався в Карпатах. Сьогодні дівчина дізналася, що Дімка вміє полювати, освіжувати зайців та великий рогатий скот. Що він отримав ділянку землі від, здавалося б, зовсім чужих людей, а будинок побудував власноруч. Що влітку зазвичай допомагає із сіном дядьку Трохиму, а взимку ходить на найближче озеро купатися, бо закаляється. Він продає за кордон свої шкіряні вироби, котрі Шевченко так і не встигла роздивитися, та заробляє непогані гроші. Але замість того, щоби поїхати до міста і жити, як всі нормальні люди, насолоджується природою…

Марія, затамувавши подих, слухала кожну історію та ніяк не могла повірити, що коханий розповідав про себе. Цей бік реальності був таким далеким від неї, чужим… Та й Дмитро, попри свій брутальний образ довговолосого дикуна, в її уявленні ніяк не вписувався в сільського жителя. Дівчині було цікаво все, але поки не знала, як реагувати на почуті відвертості. Боялася щось зайве ляпнути, щоби знову не опинитися в немилості.

Шевченко розуміла, що Кузнєцов став таким через неї. І тепер, замість поважного статусного адвоката, перед нею був чоловік, котрий не цурався ніякої роботи й міг дати фору виживанню будь-якому найдосвідченішому бушкрафтеру.

Зараз Марія чітко усвідомлювала, що вони з різних світів. Колись єдина реальність розкололася на два протилежні полюси, і наразі дівчина гадала, як їх поєднати. А те, що вона бажала це зробити — не залишалося сумнівів. Почуття, так довго стримувані в глибині душі, нагадали про себе й несміливою першою ластівкою вирвалися на волю, у ще холодну та льодяну зиму, з острахом обморозити крила, але з великою жагою вижити.

Хай Марії ще доведеться зіткнутися із труднощами свого вибору, але їй конче необхідно щось вигадати, щоб у будь-якому випадку Дімка залишився поруч…

— Майже прийшли, — вказавши на споруду у двохстах метрах від них, порадував Кузнєцов.

Зупинившись, Марія озирнулася, з подивом відмічаючи, як далеко вони забрели. Наразі перебували в тому селищі, котре вдома визирало малесенькими цяточками крізь верхівки дерев. Зблизька воно виглядало доволі великим і не настільки глухим, як передбачалося. Хоча дівчина ніколи не була в карпатських селах, тому не особливо орієнтувалася, яке селище можна вважати великим, а яке малим. Проте неподалік височіла каплиця, магазин та пошта. До останньої вони й направлялися, як виявилося.

На шляху трапилося декілька місцевих чоловіків, з якими Дімка цілком собі привітно поздоровкався та перекинувся парою фраз. На Машу вони підозріло покосилися, але зайвого не розпитували. Зате вже у відділенні дівчину чекало справжнє пекло. Вона хотіла почекати на вулиці, та Кузнєцов наполіг, що їй не завадить погрітися. От і погрілася.

Ледве відчинилися двері, як вони опинилася в тісному та душному приміщенні з парою операційних вікон, з котрих працювало лише одне. У самому залі було не розвернутися: понад стіною нагромаджувалися нерозібрані ящики з посилками, а на вільному просторі штовхалася черга із десятка осіб, серед яких були чоловіки та жінки різних вікових категорій та статків.

Варто було Маші з Дімкою зайти в приміщення, усі звернули на них увагу й один із поперед одного почали вітатися з Кузнєцовим. Дивлячись, із якою прихильністю ці люди реагували на коханого, складалося враження, що він тут за місцеву знаменитість. Кожен вважав за потрібне поцікавитися його справами та поділитися власними новинами. На Марію деякий час ніхто взагалі не звертав уваги, що на диво її навіть радувало.

Доки Дмитро спілкувався зі знайомими, Шевченко встигла відмітити, що пошта прикрашена до різдвяних свят в стилі «назад у дев’яності». Попід стелею по периметру були натягнуті пухнасті яскраві дощики, на вікнах наліплені сніжинки, а на столі в кутку, поруч із численними газетами, стояла невеличка ялинка, обцяцькована не менш наляписто, ніж усе інше.

Марія згадала, що зовсім скоро Новий рік. Вона багато років поспіль не звертала уваги на передноворічну метушню, бо завжди метушилася сама та з інших приводів: бігала з одного знімального майданчика на другий, не оминаючи чужі корпоративи, де платили добрячі гроші. Грудень завжди був найперспективніший на роботу. Цьогоріч, певно, теж… Не вчасно згадався Святослав. Він її приб’є. Мабуть, уже давно в розшук подав. Обіцяла з’явитися через пару тижнів, а завіялася й ні слуху ні духу…

Шевченко стряхнула головою, подумки втікаючи від відповідальності й розуміючи, що балаган із відвідувачів — то пів біди. Найжахливіше сталося далі, коли з-за операційного віконця вигулькнула голова вже відомої Валентини, і жіночка, перекрикуючи всіх, заволала:

— Дмитрику, ти посилки приніс? Ходи-но сюди, я тебе швиденько відпущу!

— Валюш, ти золото!

Кузнєцов розплився в задоволеній осмішці та, хапаючи Марію за руку, котра до цього непримітно стояла за його спиною, потяг крізь натовп прямісінько до лап кровожерливої недокардаш’ян.

Найдивніше в цій ситуації було те, що ніхто і слова проти не сказав, усі цілком собі радісно пропустили Дімку вперед. А от Марії здалося, що за ці п’ять метрів вона пройшла всі кола пекла та ледь не провалилася крізь землю. Куди там стадіонним концертам із тисячами глядачів чи світовим конкурсам на мільйонну аудиторію — тут на неї дивилися набагато прискіпливіше.

Шевченко шкірою відчувала на собі зацікавлені та трішки здивовані погляди. У відділені раптом запанувала така тиша, що чутно було хід годинникової стрілки на стіні. Дівчина вже сотні разів пожалкувала, що визвалася йти з Дімкою. Ревнощі меркли перед зніяковілістю.

— Щось ти давно не заходиш, — коли дісталися цілі, трішки зверхньо кинула Валентина. — Обіцяв-обіцяв, а все ніяк…

— Валюш, ти ж знаєш, перед Новим роком роботи купа, — знявши із себе рюкзак, Дмитро поліз за замовленнями на відправлення.

На секунду Маші захотілося збунтувати проти доволі спокійної відповіді Кузнєцова, та вона побачила по смиканим рухам, що він теж хотів якомога швидше звідси піти. Тому промовчала, спостерігаючи за подальшим розвитком подій.

— Так-так, — забираючи з чоловічих рук пакунки й визираючи з-за нього на Машу, хмикнула: — Давня знайома ще не поїхала?

— Як бачиш — ні, — відмахнувся Дмитро, простягаючи своїй прихильниці роздруківку з адресами, тим самим спонукаючи повернутися на робоче місце та зайнятися справою, а не спогляданням Шевченко. На додачу із натиском нагадав: — Давню знайому звуть Марія.

Валентина ще раз прискіпливо розгледіла дівчину, але ніяк не прокоментувала. Довше, ніж слід, затрималася на обличчі, потім на шиї, де на згадку про бурхливу ніч Дімка залишив яскраві відмітки. Маша машинально прикрила їх рукою, жалкуючи, що не погодилася на шарф. Валентина несхвально цокнула язиком та врешті-решт всілася. Зате за спиною Шевченко пронеслася хвиля гучного шепоту, за яким вона чітко вловлювала вигуки на кшталт:

— Ти глянь, яка цяця!

— А хто це така, цікаво? Звідки взялася?

— Невже Дмитро, нарешті, знайшов собі господиню?

— А як же Валентина? Он подивіться, як занервувала.

— Та яку там господиню? Ви погляньте на неї — щось мале та миршаве, куди там їй до Вальки…

Марію вже починало трусити. Відчуваючи себе музейним експонатом чи то дівкою на виданні, вона тріпнула Діму за руку. Той на мить повернувся, запитально підвів брови. Дівчина непомітно кивнула на чергу позаду себе і, дякувати Богу, коханий зрозумів, що вона від нього хотіла.

— Пані та панове, а що трапилося? — суворо зиркнувши в залу, гримнув чоловік. — Вже всім сільським кістки обмили чи що? Зайнятися нема чим?

— Та як це нема чим, робота завжди знайдеться. Тим паче перед святами й прибратися треба, і випратися, — озвалася одна з найактивніших жіночок.

— Ну так уперед, чого стоїмо! — вказав на вихід Кузнєцов.

— Так пенсію чекаємо, — гукнула ще одна.

— Ну так і чекайте мовчки, чого розвели тут. Люди працюють, а ви заважаєте.

Піймавши німу подяку від Маші, коханий знов повернувся до Валентини, котра закінчила вбивати в систему потрібні дані. У приміщенні на подив запанувала тиша.

Оце так авторитет у Дмитра!

— Все, розпишись, — віддавши чоловіку квитанції, розчаровано буркнула Валентина. Коли Кузнєцов мовчки виконав прохання та розрахувався, не втрималася, знов вп’ялася сканувальним поглядом на Шевченко та заявила якось аж занадто гучно, очевидно, щоби почули всі: — А я згадала, кого ти мені нагадуєш!

Дівчина аж внутрішньо вся стиснулася. Що це за Валентина така, що Марії кожного разу поряд із нею доводилося жалкувати про власну популярність та молити бога залишитися невпізнаною.

— Валюш, нам пора, та й у тебе он черга стоїть, — спробував спокійно осадити Дмитро.

Та де там, жіночку було не спинити.

— Я коли працювала в нашого Петра на бані, туди частенько депутатам дівчат замовляли, так ось…

— Валю, досить! — осік Кузнєцов.

За спиною знов зашушукалися. Тут уже де і взялася сміливість у Маші. Не втрималася від не менш їдкого та гучного коментаря:

— Ну мене тоді ні у вашому селі, ні, прости господи, на бані у вашого Петра не було. Тому Вам, звісно, видніше, хто, кого, куди й нащо замовляв. Чи Ви зараз жалієтесь, що самі депутатам не підходили?

— Ех, Дмитре, а твоїй панночці пальця до рота не клади, відкусить, — одразу ж донеслося схвальне з натовпу.

По відділенню пронеслася хвиля сміху. Дімка теж задоволено вишкірився. Шевченко не зрозуміла, що вона такого смішного сказала, та, схоже, потрапила в ціль, бо з черги хтось вигукнув:

— Ой, дійсно, Валько, мовчала б краще про ту свою роботу на бані.

Маша здивовано вирячила очі, оглянулась на поштову працівницю, котра раптом зашарілася та так і осіла на стілець. Дімка, поспіхом попрощавшись, виштовхав Шевченко на вулицю.

— Та невже? — нахмуривши брови, вигукнула Марія, обертаючись до відділення, варто було дверям зачинитися. — Валюша й баня?! Це те, про що я подумала? І ти з нею… — вказуючи поперемінно, то на чоловіка, то на двері, гидливо скривилася.

— Марія і шоубізнес, — трішки роздратовано нагадав Кузнєцов. — І я з нею.

Фиркнувши, Шевченко замовкла, посмішка злетіла з губ. Як вона не тікала від реальності, думка про потребу вибору наздоганяла її знову і знову.

— Ходімо, — осмикнув Діма, вириваючи з роздумів. — Треба ще до Трохима зайти.

Бажання шуткувати та знов чіпляти на рахунок Валентини кудись випарувалося. Дівчина кивнула та мовчки теліпалася за чоловіком, краєм ока позираючи на Лютого. Ось хто дійсно кайфував від цих прогулянок: гасав туди-сюди, як навіжений, порпався в снігу, катався на спині… Марія йому навіть трішки заздрила, ніяких тобі проблем, переживань та й Дімка завжди поруч…

З такими дивними думками не помітила, як подолали шлях до близького знайомого Кузнєцова — Трохима Максимовича. На щастя, йти було недалеко, чоловік жив на сусідній від пошти вулиці. Але яким було здивування дівчини, коли біля садиби вона спочатку побачила блакитний «запорожець», а слідком із двору вийшов уже знайомий чолов’яга з траси, до котрого так настирно намагався підсадити її коханий.

— Здоров був, Дмитрику, — потиснувши Кузнєцову руку, дядько перевів погляд на Марію, та з посмішкою поздоровкався: — Ну добридень, співачка Мір’ям.

— Та ні! — пирхнула дівчина, надувши губи. Швидко зиркнула на Дімку, потім знов на чоловіка. — Ви знущаєтесь? Тобто ви були знайомі, а наді мною просто посміялися тоді на трасі? Але як?

— Боже збав, красуне, — протягуючи руку, уже знайомий мужчина представився: — Трохим Максимович. Для Вас, чарівна пані, можна просто Трохим.

— Чарівна пані? Красуня? — їдко перепитала. — А куди поділася голозада жіночка з полонини? — пригадуючи неприємні епітети, котрими дядько нагородив її днями раніше.

— Ну, — пожавши плечем, трішки винувато простяг. — Так вийшло, для красного слівця, так би мовити.

— Здуріти можна… — про себе видихнула. Поглядаючи на Дмитра, перепитала: — І нащо? — у голові не надто вкладалося, як вийшло, що ці двоє тоді й знаку не подати, що знайомі.

— Я тобі потім поясню, — ні краплі не стидаючись, шикнув коханий.

— Знаєш, що? — кинулася на нього з кулаками, — Я тебе приб’ю, Кузнєцов.

— Не на моїй території, — осміхнувся Трохим.

Та вже було запізно. Штовхаючи Дімку та жбурляючись в нього снігом, Марія відчувала, як перший прилив злості зійшов. Бажання нагримати обернулося жартом, вона дзвінко сміялася, коли коханий ухилявся від її ударів та кидав сніжки у відповідь. Втікаючи, теж реготав — голосно, щиро, заразно. Наздоганяючи чоловіка, Шевченко перечепилася через Лютого, котрий традиційно плутався під ногами, і ледь не полетіла в замет. Кузнєцов, як завжди, підоспів вчасно. Підхопив за руку та, потягнувши на себе, притиснув до грудей.

— Ти знову мене рятуєш від падіння, — підіймаючи очі на коханого, видихнула Марія.

Ловлячи ніжність та теплоту в погляді, навіть подих затамувала. Миті очі в очі, коли так хотілося його поцілувати. Весь світ знов відійшов на другий план. Забулося, що вони тут не одні. Лиш коли десь позаду почувся жартівливо суворий голос Трохима Максимовича, згадала, що наразі не місце й не час.

— Гей, молодь, йдемо в дім, чай пити від гріха подалі.

Зігріваючи своєю чарівною посмішкою, Дмитро раптом схопив дівчину за талію й закружляв навколо себе. Заверещавши від неочікуваності, Марія вчепилася в шию чоловіка. А він, обкрутивши її декілька разів навколо своєї осі, підхопив на руки, та потягнув назад до двору Лемішів. Поставив на ноги біля воріт.

Знову опинившись перед старшим товаришем Діми, Шевченко на мить зніяковіла. Та помітивши його ледь помітний схвальний кивок, адресований Кузнєцову, та теплу усмішку їй самій, трішки розслабилася.

— Ходімо, — запрошуючи до садиби панським жестом, знов обізвався Трохим. — Жінка саме стіл накрила.

Дімка зам’явся, не надто налаштований на довгі посиденьки, а от Маші спішити було нікуди. Ніяковість спала і вона з задоволенням готова була поспілкувалася з цим знаменитим Трохимом, котрий стільки всього для коханого зробив. Та й ось вона, непогана можливість, дізнатися щось новеньке, що могло б допомогти розвитку їхніх стосунків.

— Ти ми взагалі швидко, лиш за шкірою, — почав було Кузнєцов, та піймавши зацікавленість на лиці Шевченко, врешті-решт погодився.

Це дійсно було корисне чаювання. Марія познайомилася з дружиною Трохима — Галиною Миколаївною, котра виявилася привітною та доволі приємною жіночкою. Опинившись у садибі цієї вже немолодої, проте закоханої пари, дівчина відчула весь затишок та тепло сімейного гнізда. Цим був оповитий кожен куточок, попри велику кількість фото їх уже загиблого сина. Ще дівчину порадувало їхнє ставлення до самого Дмитра, як до рідного. Машка, мовби, потрапила на сімейні посиденьки.

Галина Миколаївна з піклуванням наливала чай, вгощала пиріжками та варенням. Усе намагалася вмовити на повноцінний обід. На Дімку дивилася з материнською ніжністю та любов’ю. Трохим теж по-батьківськи цікавився справами, щось розпитував. Та що дивно, ніхто з них не заїкнувся на рахунок Маші, ніякої надмірної цікавості чи допитів. Вони беззаперечно прийняли Машу. Привів її Дімка, от так і треба.

Тепер Шевченко й пояснень про випадок на трасі не потрібно було — вона й так впевнилася в цілковитому порозумінні цих чужих кровно, але близьких ментально людей. Трохиму Максимовичу, здавалося, достатньо було одного погляду, щоби все зрозуміти. Він знав Дімку, як облупленого, навіть у чомусь краще самої Маші. І це… було дивно. Це маленькою трісочкою кололо десь на рівні серця, нагадуючи, що вона сама в тому винна, залишивши свого часу Кузнєцова.

Ті декілька годин дали Маші повніше розуміння і змін у Дімці, і його шляху до себе сьогоднішнього. Дивлячись на сімейну пару, Марія була їм щиро вдячна за коханого. За те, що не кинули його одного й допомогли стати тим, яким він став. Лиш наостанок, коли Кузнєцов із Трохимом пішли до майстерні за шкірою, а Шевченко одягалася, Галина Миколаївна дозволила собі ненав’язливо натякнути:

— Марійко, я так рада, нарешті, бачити Дімочку щасливим. Він із тобою ожив.

Дівчині хотілося сказати, що вона не лише причина його щастя, але й усіх бід. Та, судячи з тямущого погляду, жіночка й так це знала. Тому Шевченко просто пожала плечима, а Галина Миколаївна додала:

— Дімочка мені за ці роки став, наче син. Я б дуже хотіла, щоб у нього все було гаразд. Не тільки з роботою.

— Я розумію. Я постараюсь… — фразу закінчити так і не встигла, бо повернулися чоловіки. Та й по правді Маша не знала, що відповідати. Постарається не причинити Дімі нового болю? Постарається зробити його щасливим? Постарається знов не накосячити? Так, певно, усе разом. І вона, дійсно, хотіла виконати дану обіцянку.

Поверталися додому з прекрасним настроєм та рулоном шкіри на плечі Дмитра напереваги. Навіть нова випадкова зустріч із Валентиною, котра стояла біля поштамту та про щось гучно сперечалася з невідомою жіночкою, не стала на заваді. Прихильниця Дімки й слова не сказала, лиш провела їх невдоволеним поглядом. А Маші на краще. Вона, як та дівчинка, мало не стрибала від радості, розуміючи, що ніяка недокардаш’ян із варениками їй не суперниця. Бо лише з нею, Марією, Дімка дійсно щасливий.

До садиби дісталися затемно. Повечеряли в пустих, незначущих балачках, а після Діма пішов до майстерні, бо мав на завтра виконати ще декілька замовлень, а Машка причепилася слідом. Вони так нічого й не вирішили про подальше життя, але дівчина не бажала ні на мить розлучатися з коханим. Та і врешті-решт цікаво було детальніше взнати, чим він живе…

— Тільки сьогодні, справді, працюю, не як учора, — лукаво посміхнувшись, попередив Кузнєцов.

— А що вчора? Ніби я тебе змушувала, — кусаючи губи, всупереч сказаному потягнулася до чоловіка з обіймами, потерлась об щоку та коротко поцілувала в губи.

— Марусь, робота, — знехотя відсторонився. — Не те я з тобою не лише голову втрачу, а й заробіток.

— Довго? — скорчивши максимально слізну мордочку, запиталася дівчина.

— Декілька годин, — розгортаючи шкіру на столі, котрий ще вчора використовувався зовсім з іншого призначення, приречено зізнався.

Слухняно згодившись та пообіцявши не заважати, Марія всілася на диван та включила телевізор для фону. Не те щоб вона полюбляла коротати час за переглядом голубого екрана, але хотілося чимось розбавити тишу. Та і згадалося, що в дитинстві чогось саме телевізор був обов’язковим складником сімейного затишку.

Перемикаючи канали, на одному раптом побачила своє фото з номером телефону під ним. Зупинила, додала звуку, вслухаючись.

— Зникла співачка Мір’ям, — повідомляла ведуча. — Востаннє вона виходила на зв’язок два тижні тому й направлялася в Карпати на власному джипі з номерами… — на екрані показали її автомобіль. Дівчина ж, повернувшись до Діми, котрий, остовпеніло втупився в телевізор. — Ми надіємося, що з популярною зіркою все гаразд. Але негода, котра лютувала тими днями, наробила немало негараздів, два туристи пропали безвісти. Пошукова операція триває. Якщо ви маєте якісь координати чи вам відомо про місцеперебування Мір’ям, подзвоніть, будь ласка, по номеру, котрий бачите не екрані…

Гучно сковтнувши, Марія вилаялася про себе. Ну, Слава! Загалом, було очікувано, що він усіх підніме на вуха, якщо вона довго не виходитиме на зв’язок. Сама винна. Але її так захопило нове життя поруч із Дімкою, що все інше не те, що неважливим було — чужим раптом стало…

— От і прийшов час обирати, Мір’ям, — зітхнув Кузнєцов, повертаючись до неї.

А в Шевченко серце в п’яти пішло.

Обирати? Вона не хотіла нічого обирати. Для неї все важливо: і сцена, і, як виявилося, Діма. Саме тому відкладала й серйозні розмови, і будь-які рішення. Проте, здається, знову перемудрувала, все пішло не за планом. Як колись…