Сьогодні Маші снився Дімка. Це був, мабуть, перший приємний сон за довгий час. І хоча все відбувалося доволі дивно: він ніс її кудись, поїв якимось зіллям, гладив по голові й навіть, соромно зізнатися, роздягав, Шевченко почувалася щасливою. Настільки, що прокидатися не хотіла, а прокинувшись, не одразу зрозуміла де вона перебуває та що взагалі сталося.

Відкривати повіки було важко, голова поболювала. Сфокусувавши погляд, Марія вирішила, що це сон і вона ще у світі Морфею, бо поруч сидів Кузнєцов із білою ганчіркою в руках та сумно подивлявся кудись у бік.

Що ж, сон так сон. Сама не надто бажала пробуджуватися.

Марія потягнула руку до чоловіка, впевнена, що спіймає пустоту. Та до її подиву між пальцями ковзнула цілком така вловима колюча щетина. Дмитро, нарешті, повернувши до неї обличчя, розплився в благодушній посмішці.

— Доброго ранку, спляча красуне, — донеслося крізь напівзакладені вуха. — Ну й налякала ти мене.

— Ти не сон? — намагаючись привстати, зітхнула Марія.

— Останні двоє діб сон — це твоя парафія, — кинувши ганчірку з компресом у миску, що стояла поруч на тумбі, Кузнєцов прийшов їй на поміч, піднявши подушку, чим дозволив прийняти напівсидяче положення.

— Що трапилось? — розтерши повіки, Шевченко помасажувала скроні, намагаючись повернути собі тверезість розуму.

— Ти два дні провалялася з лихоманкою. Схоже, перемерзла, коли бігала за мною по лісу.

— О-о, — ховаючи обличчя в долонях, простогнала, згадуючи попередні події, — вибач, що доставила тобі стільки клопоту.

Було соромно та незручно. Зараз власні вчинки виглядали повністю позбавлені логіки та здорового глузду.

— Роки йдуть, а ти, здається, все та ж, — натякаючи на не менш хибну поведінку в минулому, не без сарказму підмітив чоловік.

Фиркнувши, Марія прикрила очі. Навіть сперечатися сил не було. Та й нема чим аргументувати — правий він, від першого до останнього слова правий.

— Добре, — донеслося з тяжким зітхання, — я бульйон принесу, тобі потрібно трішки поїсти та набратися сил.

Згадка про їжу змусила шлунок забуркотіти, і Шевченко, зиркнувши на Дімку, згідно закивала. По-доброму посміхнувшись, він встав та скоро зник за дверима.

Ледь за чоловіком зачинилася двері, до Маші стало доходити, що вони наразі знаходяться не в тій старій хижці. Тут було світло та просторо, не примір обшарпаній кімнатці. Стіни також дерев’яні, але не зі старого, почорнілого від часу бруса, а зі світло-коричневого, новенького, блискучого від лаку. Позаду неї величезне вікно з невагомою гардиною. Та й із меблями багатше: окрім стільця, на якому сидів Кузнєцов, дві тумби по боках від ліжка, шафа біля стіни та невеликий шкіряний диван. А саме ліжко, на котрому лежала дівчина, не втрачало форми під тяжкістю ваги, було зручним, двоспальним та зі свіжою білосніжною постільною білизною.

Дмитро викликав усе більше питань, ніж відповідей. Невже він доставив її в інше місце? Лікарню, можливо? Хоча на лікарню не схоже. Та спробуй взнай, які в горах лікарні. Загалом кімната більше нагадувала житлову. Дивно. Що ж за халабуда була перед цим?

Питання, сумніви, спроби зрозуміти Кузнєцова… Голова йшла колом. Повіки зробилися важкими, Марію знову почало клонити в сон. Вона противилася, але слабкість виявилася сильнішою за неї. Дівчина знову провалилася в небуття.

Важко сказати, скільки Шевченко знову проспала. Та прокинувшись, відчула більше приливу енергій, ніж минулого разу. Голова не боліла, та і слабкість із тіла пішла.

У спальні було темно. Лише млявий нічник розбавляв морок. Тепер у кімнаті Марія була одна, але крізь дверну щілину проглядалося яскраве освітлення.

Бажання бігти, як метелик на світло, швидко загасила. Пам’ять підкинула картинки, котрі вважала сном, але які, схоже, були справжнісінькою реальністю. Через жар та температуру все в голові переплуталося, але тепер приходило усвідомлення, що Дімка ніс її на руках, поїв та гладив по голові насправді. Але якщо все, що раніше уявлялося сном, було реальністю, виходить Кузнєцов і…

Піднявши ковдру, дівчина заглянула під неї та заверещала у весь голос:

— Ді-ма-а!

Чоловік не заставив себе довго чекати. За секунди з ошелешеним виглядом влетів у кімнату, але так і завмер на порозі, з подивом вирячившись на Марію. Пробігся по ній оцінювальним поглядом, склав руки на грудях та похмуро буркнув:

— Чого верещиш?

Близько хвилини дівчина з відкритим від подиву ротом мовчки вдивлялась на нього. Крик та паніка на пустому місті здавалися трішки бездумними. Та й тепер, зіткнувшись очима з чоловіком, пам’ять відбило кріпко. Чого горланила, що хотіла?

Нарешті Марія мала можливість розгледіти Дмитра в усій красі, що вона й робила, безсовісно оцінюючи чоловіка з ніг до голови. Гарний, чортяка. Він завжди був гарний, але перш більш солодкою красою. Зараз же його риси стали грубішими, по-справжньому чоловічими, наче витесані з каменю. Невелика борідка з вусами додавали мужності образу. А волосся… Довге волосся, котре в першу зустріч здалося нонсенсом, відтепер навіть подобалося Шевченко.

Білосніжна футболка сиділа по фігурі й підкреслювала кожну м’язу на грудній клітині, а прості чорні джинси акцентували на вузьких стегнах. А ці широкі плечі, руки… справжнісінька слабкість дівчини. Не дарма кажуть, що деякі чоловіки з роками стають, як гарне вино, лиш кращими. Здається, це той випадок.

Зі свистом втягнувши повітря, Шевченко моментально залилася фарбами збентеження. Як маніячка якась, чесно слово! Наче чоловіків ніколи не бачила. Втім таких як Дмитро, щоб із першої зустрічі ґрунт з-під ніг вибивали, а магнетичним поглядом заставляли плавитися наче та воскова свічка, давно не бачила.

— Все нормально? — схвильовано перепитав Кузнєцов, повертаючи на землю.

Кусаючи губи, Марія поспіхом намагалась згадати, що вона, взагалі, хотіла. Опустивши повіки до власних рук, котрі все ще втримували на відставні від тіла ковдру, стрепенулася:

— Я голі!

— Ти гола, — з насмішкою повторив Дмитро, притулившись спиною до одвірка та склавши руки на грудях.

— Тобі не соромно?

Натягуючи покривало до самого підборіддя, злилася не на нього — на себе. За вдавану непорочність та власну реакцію на Кузнєцова, за сексуальний голод по цьому близькому й водночас далекому їй чоловікові, котрий був зовсім недоречним. І трішки на самого Дімку за його стійкість та холоднокровність.

— Можна подумати, я там чогось не бачив, — однобоко усміхнувшись краєм губ, він уважно спостерігав за хаотичними рухами та жестами Шевченко.

— То було тоді, а зараз… — жадібно хапаючи повітря, вдавано обурювалася.

Зрадницька пам’ять підкидала картинки з минулого, які рахувала давно забутими. Як він торкався її. Як цілував. Жадібно, голодно. Як пестив кожен міліметр тіла, як робив її своєю. Брав цілком і повністю, то жорстко, то ніжно, то швидко та зухвало, то надмірно повільно та трепетно…

— Якщо мені не зраджує пам’ять, зовні мало що змінилося, — продовжуючи бентежити, як ні в чому не бувало насміхався Кузнєцов, — Адже ти не робила груди?

Уф! Для чого він це робить? Спеціально ставить її в незручне становище? Навмисно доводить?

— Дурень! — схопивши подушку, жбурнула в Дімку.

— Якщо серйозно, — ухиляючись від ймовірного удару, Кузнєцов зробив крок вглиб кімнати, зізнаючись: — Весь твій одяг був мокрий та липкий від поту, мені довелося його зняти. Але гарантую, що я робив це виключно без світла та взагалі нікуди не дивився, — примирливо підійняв руки.

— Ну добре, — задоволено здихнула, відвела погляд.

Лиш думка, що він торкався її знову, хоч і не пам’ятала нічого, з теплотою відгукувалася в серці, накриваючи хвилею ніжності.

— Хіба що потім, розтираючи спиртом, надивився та нащупався вдосталь, — всідаючись на стілець поруч із ліжком, нахабно ошелешив Дмитро.

— Маньяк! — у бік чоловіка полетіла ще одна подушка.

І хоч зовні Шевченко удавала, що злиться, насправді вона тріумфувала. Це було надто жорстоко та егоїстично з її боку, але бачити, що все ще небайдужа Кузнєцову виявилось приємнішим із відкриттів.

Він так і сидів кілька хвилин, без сорому розглядаючи розтріпану Марію. Так, наче вирішував щось для себе. Вона ж мовчала, не поспішала порушувати цю хоч і затягнуту, але ні краплі не напружуючу тишу. Навіть просто сидіти поруч із ним було приємно. Хоча бажання дотикатися і знову відчути, як це — тонути в міцних Дімкиних обіймах, не відпускало.

Блаженство тривало недовго. Підвівшись, чоловік несподівано холодно й різко припечатав:

— Даремно ти сюди приїхала.

— Я вже сказала, що мені потрібно було попросити вибачення в тебе, — не задумуючись, швидко огризнулася. Виправдовуватися за свої дії входило у звичку.

— Не запізно для вибачень? — височіючи в повний зріст над дівчиною, він був у свідомо виграшному положенні. Відраховував її, як школярку, повертаючи зі світу мрій у жорстоку реальність, творцем якої була вона сама й ніхто інший.

— Пізно, — бажаючи порівнятися з Кузнєцовим, піднялася на постелі, притримуючи ковдру на грудях та прикриваючи оголене тіло. — Дуже пізно. Але мені це потрібно. Я ненавиджу себе за той вчинок.

— І коли до тебе прийшла ця свята думка? — оцінювально пробігаючись очима по жіночому силуету, нервово проковтнув. — Навряд чи ти всі п’ятнадцять років жила з таким вантажем, по тобі було не схоже.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, я ж тобі чесно сказала, що ні. Я знаю, що сумнівне виправдання, але я тоді молода була, дурна, — виправдовувалася перед Дімою чи самою собою, Шевченко навіть собі не могла відповісти чесно.

— Схоже, мало що змінилося, — приречено махнув рукою. — Гаразд, Маріє, вважай, що вибачення прийнято. Поки остаточно не одужаєш, я тебе гнати не стану, але й не затримую, — відвернувшись, рушив геть.

Вхопившись за дверну ручку, збирався вийти. Та цього разу йому так просто не втекти від розмови! Зіскочивши з ліжка, Шевченко в кілька великих кроків подолала відстань між ними. Ставлячи долоню на двері, закрила, так і не дозволивши повністю відчинитися.

— Що ти робиш? — обернувшись, зло прикрикнув Кузнєцов.

— Не йди! — благала Маша, заглядаючи в чоловічі очі.

Вперто підібгавши губи, він кілька секунд стикався з нею в поєдинку поглядів. Потім повільно опустив повіки. Тільки в ці секунди до Шевченко дійшло, що розігруючи маневр на випередження, вона втратила ковдру на шляху до Дмитра і тепер стояла перед ним абсолютно гола. Але, як не дивно, це не змусило її почервоніти від збентеження або бажати прикритися. Навпаки, бачачи, як Кузнєцов пожирав її очима, шкала впевненості підстрибнула на сто й вище.

Розправивши плечі, Марія стояла нерухомо, дозволяла себе розглядати в очікуванні подальших дій. Ті не змусили на себе довго чекати. Вхопивши дівчину за талію, Дмитро, наче пушинку відтіснив її спиною до стіни. Сам, підступивши впритул, провів широкою мозолистою долонею від сідниці до грудей. По шкірі, у містах, де була його рука, пробіг табун мурашок. Серце застукало часто-часто, мало не вистрибуючи.

Маша піддалася вперед, згинаючись від невибагливої ласки. Коли чоловік нахилився й потерся носом об її шию, дихати зовсім перестала. Вона знову горіла, але цього разу не від лихоманки. Дівчина хотіла Дімку, як ніколи раніше, і якщо той хоч трохи проявить натиск, вона впаде як фортеця, не зчинивши жодного опору.

— Не грай зі мною, Мір’ям, — хрипко видихнув Кузнєцов, трохи протверезивши згадкою її сценічного імені.

Та знову переходячи в іншу крайність, підхопив Машку за сідниці, піднімаючи так, щоби її інтимне місце було нарівні з його пахом. Притиснувся ближче, дозволяючи відчути своє збудження. Утримував так кілька хвилин, придавлюючи собою.

Марія засовалася під ним, показуючи, що горить не менше. Торкнулася долонями по широких чоловічих плечах, потяглася до шиї, збираючись обійняти. Діма, швидко нахиляючись до неї, провів носом від скроні до ключиці. І без зайвої ніжності, кусаючи за вухо, різко поставив її на підлогу, відступаючи.

— Я не стану користуватися твоїм станом і змутнілою свідомістб з-за хвороби, але наступного разу це не спрацює, — не відводячи очей з Марії, жорстко припечатав.

Не чекаючи відповіді, вийшов із кімнати, щосили грюкнувши дверима. Так, що навіть віконні рами затремтіли, не кажучи вже про саму Марію. Опинившись знову наодинці й без теплоти чоловічого тіла, відчула як тремтіння від холоду пройшлося по шкірі. Обхопивши себе за плечі, поволі сповзла по стіні.

Ну а що вона хотіла? Сама винна. Але це пояснення не надто заспокоювало. Кляті сльози, не піддаючись контролю, самовільно покотилися по щоках.