Виділених Кузнєцовим двадцяти хвилин на збори Марії вистачило з лишком. Повна роздратування і злості, вона впоралася за десять і тепер стояла посеред теплої вітальні в шубі, чоботях і впрівала від духоти в очікуванні. Коли чоловік нарешті з'явився, не втрималася від їдкого коментаря:

— Довго на тебе чекати? Хочу вже якнайшвидше звалити з цього пропащого місця.

— Вперед і з піснею.

Вказавши на вихід, на секунди зупинився навпроти Шевченко, відверто оцінюючи її образ. Гучно пирхнув, але ні слова не сказав і показово попрямував на вулицю. Дівчині нічого не залишалося, окрім як побігти слідом.

По правді, вона повністю розділяла скептицизм Дмитра щодо свого вбрання. Вже випробувала на собі всі незручності шпильок, короткої шуби, що ледве прикривала зад та як наслідок не гріла, і відсутність головного убору.

Опинившись на вулиці вона щиро позаздрила теплій шапці Кузнєцова та взуттю на низькому ходу. Бо мало того, що снігу було валом, так він ще й покрився жорсткою кіркою — йти було неможливо, а вуха розчервонілися від першого пориву вітру.

Тортури холодом виявилися недовгими. Чоловік, ніби прочитавши думки, завернув її до будинку вже за кілька метрів. Машка не чинила опір, а із задоволенням повернулася у тепле приміщення, у глибині душі сподіваючись, що Дімка передумав її відправляти геть. Але не тут було! Сховавшись на кілька хвилин у коморі, виніс звідти валянки.

— Перевзуйся, — скомандував, кинувши взуття на підлогу поряд з Шевченко.

Коли вона без зайвих слів слухняно виконала вказівку, підійшов впритул, так, що Маша буквально носом вперлася йому в район грудей. Хотіла поглянути на нього, але трималася, очікуючи, що ж він зробить далі. Кузнєцов зумів здивувати. Дістав з кишені фуфайки шапку і, не особливо дбаючи про дівочу зачіску, одним рухом натяг на голову. Потім підняв двома пальцями її підборіддя. Короткі миті жадібно впивався в неї очима, заохочуючи та пронизуючи наскрізь, а потім також зухвало відступив і холодно буркнув:

— Ходімо, мені треба до вечора встигнути повернутись.

Зі свистом втягуючи повітря, Маша підкорилася. У голові не вміщалося, як у цьому чоловікові зіставлялися дві гранично контрастні особи одночасно. Часом він був дбайливий, ніжний, дивився на неї так, що коліна підкошувалися. В спальні напередодні торкався, наче з'їсти ладен. Та й збудження навмисне не придумаєш. Про те, що він, власне кажучи, міг жінок тут роками не бачити воліла не фантазувати. З іншого боку, холодом, що віяв від Димки, можна остудити половину африканського континенту в найпекельнішу спеку. Та як би він не сахався від неї, турбота переважала. З посмішкою поправляючи шапку, Марія зосередилася саме на такому висновку.

Валянки були не по розміру великі, крокувати доводилося широко, але це все одно набагато зручніше за височенні шпильки. Тепер дівчина могла хоча б огледітися, а не тільки витріщатися під ноги.

Шевченко визначила, що будинок Діми знаходився на височині, неподалік гірського схилу та в оточенні хвойного лісу. Дім стояв на околиці селища, бо варто придивитися, як десь з-за лісу проглядалися дахи інших будівель. Але вони були так далеко, що звідси вбачилися зовсім крихітними.

Зовні господа Кузнєцова виглядала так само просто, як і всередині. Звичайний дерев'яний зруб без декоративних елементів. Був лише величезний критий ґанок, на якому неподалік входу стояв стіл і дві лави. Трохи осторонь кілька куцих споруд з плоским дахом, які певно служили сараями, і навіс, повністю забитий дровами. Ані тобі ландшафтного дизайну, ані паркану. Що дивно, йдучи з дому, Дімка навіть замком не скористався. Хоча, пройшовши трохи далі, Шевченко зрозуміла чому.

Вони відійшли вже на певну відстань, як звідкись з-за зрубу вискочив величезний пес, вівчарка. Глибоко вгрузаючи лапами в кучугури снігу, він нісся навпростець прямо на Кузнєцова, що йшов трішки попереду. Сніг розлітався з-під лап в різні боки, та псу все було байдуже. Виляючи хвостом, звір оббіг навколо чоловіка, повернувся та різко налетів на Марію. Вона оком моргнути не встигла, як з вереском була провалена на землю.

— Гей, Лютий! — закричав Дмитро, — Фу! Злазь із неї!

Закривши обличчя долонями, Шевченко приготувалася до того, що тварина якщо не з'їсть її, так точно покусає. Ця махіна була в довжину всього її зросту. Точно, Лютий. Та всупереч страхам, псина, принюхавшись, почав її облизувати.

— Ай, не слиняв мене! — ухиляючись від нахабної морди, благала дівчина.

Слідом за швидкими кроками Кузнєцова Марія відчула, як з неї немов вантаж звалився. Чоловік стягнув пса, лаючи за непослух.

Звільнившись, дівчина декілька хвилин так і лежала, ховаючи обличчя, та зрозумівши, що небезпека минула, повільно відкрилася. Перед очима постало чисте небо та розгонисті ялинові гілки, посріблені снігом. Від найменшого пориву вітру іній зривався і спускався хороводом до землі. Видовище воістину було заспокійливим і гарним.

Згадавши слова Діми про повітря, вдихнула на повні груди, куштуючи всю красу природи на смак. Перш, обтяжена турботами через поїздку з пригодами, потім через самого Кузнєцова, вона навіть не звертала уваги на навколишнє середовище. Нині це було схоже на блаженство. Але й воно тривало недовго.

Заступаючи собою всю панораму, перед Машкою з'явився Дмитро. Дивлячись на неї зверху, простягнув руку. Відповідати Шевченко не поспішала, продовжувала милуватися, та тепер вже чоловіком. Не інакше, як фантазія із її снів. І як вона тільки пропустила його раніше? Як примудрилася залишити?..

— Так і валятимешся в снігу з ідіотською посмішкою? — буркнув чоловік.

— Ага, — ствердно закивала.

Поруч знову виникла собача морда. Роззявивши пащу, пес гучно дихав, розглядаючи й обнюхуючи дівчину, але нахабства лізти зверху або лащитися більше собі не дозволяв під суворим контролем господаря.

— Лютий, не чіпай її. Знов верещатиме, — застеріг Кузнєцов.

Дзвінко розсміявшись, Марія простягла руку до собаки, погладила під шиєю, примовляючи:

— Гарний песик, не те що твій господар.

— Довго на тебе чекати? — поквапив Діма, не прибираючи розкриту долоню. — Чи хочеш знову з лихоманкою провалятися?

І дівчина, піддаючись внутрішньому пориву та не тямлячи що творить, потягла Кузнєцова вниз. Не готовий до такого повороту, чоловік швидко повалився прямо на неї.

— Упс, — хіхікнула, опинившись віч-на-віч з чоловіком. — Ти виявляєшся важкий, — шарпаючи під його вагою, Шевченко не скаржилася, швидше насолоджувалася близькістю, що раптово підвернулась.

— Чого ти добиваєшся, Маріє? — Дмитро вперся долонями в сніг по боках від голови дівчини.

Замість відповіді вона лиш пересмикнула плечима. Кусаючи губи, переводила погляд з його очей на губи та назад. Дико хотілося поцілувати чоловіка.

— На тебе, схоже, свіже повітря погано діє. По мізках різко б'є, — збираючись вставати, фиркнув.

Маша ж, не контролюючи своїх бажань, або навпаки, прислухаючись до них повною мірою, як і радила психолог, схопивши Кузнєцова за комір та потягнула на себе. Підвівшись назустріч, коротко чмокнула його в губи.

Дімка обімлів. Примружившись, вперся своїм очманілим шоколадним поглядом на Марію. В нього навіть зіниці потемніли до чорноти, на вилицях заграли жовна, а дихання стало важким та частішим. Зважував щось, думав. Та недовго. Перевівши повіки до її відкритих вуст, чоловік вже сам нахилився і жадібно вп'явся в них з поцілунком, обпікаючи гарячим подихом.

Цілував голодно, з натиском. Кусаючи губи й вриваючись у її рот язиком. Це було безумство: дике, жарке, запаморочливе. Плювати, що лежали посеред галявини, у купі снігу. Поруч із Дімкою ні холоду, ні часу не відчувалося. Цей чоловік зводив з розуму, скидаючи у прірву. А вона, згораючи в польоті, з задоволенням падала, падала… Але не сама. Його безпощадно тягла за собою туди, де ні дна не видно, ні горизонту.

Цієї миті вони були наче два безумці, які забули про все на світі. Сконцентровані кожним міліметром та клітиною тіла й душі один на одному. Вони цілувалися і цілувалися, вже задихаючись від нестачі кисню. Поцілунок Дімки був терпким та пряним на смак. Його вуста пружними, язик наполегливим. Він торкався дівочих губ так же впевнено та нахабно, як і поводився перш поруч з нею. Марії здавалося, що вона вже й забула, наскільки він чутливий та палкий.

Кузнєцов нишпорив руками по дівочому тілу. Хоча що там можна намацати за верхнім одягом вона не уявляла. Сама ж Машка, вчепившись руками в його потилицю, притискала до себе так, ніби боялася, що варто дати слабину, чоловік зникне. Поруч з ним було солодко та бентежно. А ще до трепету хотілося більшого… Та якби пристрасть взяла верх над розумом і їм нічого не перешкодило, дівчина сама б здивувалася.

Так і цього разу десь над головами загавкав пес. Скоро нахабна собача морда вклинилася між їхніми обличчями, обнюхуючи й тицяючись мокрим носом. Першим схаменувся Діма. Відсторонившись, він гаркнув на собаку і перевалився на спину поряд з дівчиною.

— Це тебе шоубізнес так розкріпачив? — важко дихаючи, подав голос Кузнєцов.

— Ох! — задихнувшись від жаги, що спопеляла зсередини, та обурення, що в мить остуджувало її зовні, Марія не знайшла нічого кращого, окрім як зачепити у відповідь: — Це ти у своєму лісі зовсім здичавів, що розучився спілкуватися з жінками.

— Я ні на що не натякаю, — відштовхуючи Лютого, обізвався Дмитро, — але ти перша розпочала цю гру.

Піднявшись спочатку на ліктях, чоловік спритно підскочив на ноги. Простягаючи знов розкриту долоню дівчині, попередив:

— Не здумай повторювати фокус, якщо не хочеш знову залишитися одна в лісі.

— Але?.. — з підозрою поморщилася.

— Маріє, підіймайся! І без дурниць! Нам справді далеко йти.

Вражена полярністю поведінки та настроєм цього чоловіка, Шевченко не знайшлася, що й відповісти. Звичайно, вона не розраховувала, що Дімка раптом вирішить її залишити, але точно ніяк не припускала, що продовжить проганяти її геть, як ні в чому не бувало.

Відіпхнула простягнуту руку й, незграбно розгойдуючись, падаючи та знову підводячись, дівчина насилу, але самостійно подолала перешкоду у вигляді підйому на ноги.

— Ти бісиш мене, Кузнєцов! — обтрушуючись від снігу, зашипіла. — Зрозуміло тобі.

Хоча кого вона обманювала? Якщо Дімка її й бісив, то лиш тим, що вкотре однією своєю присутністю доводив до нестями, змушуючи мріяти про близькість, як про ману небесну, а йому хоч би що — непорушна скеля. Наче й не він хвилини тому кипів від емоцій та збудження, торкаючись до неї.

— Цілком. Чого ж ти тоді сюди приперлася? — зіщулившись, чоловік поглядав на неї з підозрою.

— Хотіла сказати тобі про це особисто, — вперши руки в боки, фиркнула Марія.

— Вітаю, можеш йти тепер, — кивком вказав кудись в сторону. І знов обдарував льодяним поглядом, що студив більше, ніж морозне повітря.

Під час цієї спонтанної суперечки Лютий увивався навколо дівчини: тикався носом, чіпав лапою, доброзичливо виляючи хвостом. Та Дімка поранив Машу своєю поведінкою, їй хотілося поранити його у відповідь хоча б словами. Про те, що чоловік поранений давно, практично змучений доленосними ударами, воліла не згадувати.

— І пса свого дурного прибери! — відпихаючи собачу морду, вигукнула Шевченко.

— А от на хлопця кричати не раджу, — чоловік присів навпочіпки, покликав тварину до себе. Тріпаючи за вухом, докірливо нагадав: — Він не відповідає за мене. І не винен, що ти трохи божевільна.

Марія навмисно показово голосно пирхнула. І круто розвернувшись, попрямувала геть. Але не пройшла й ста метрів, як услід прилетіло глузливе:

— Ти що в Молдову зібралася?

Обернулася спантеличена, а Дімка прояснив:

— Траса до столиці в інший бік.

Не бажаючи коментувати, щоб, не дай боже, знову не виставити себе дурепою, Шевченко, як заводна іграшка, розвернулася і рушила у бік, який вказав Кузнєцов. Всередині все палало, але вже не від пристрасті — від гніву на чоловіка, котрого вона все ще жадала до нестями. Здається, так само як і п'ятнадцять років тому…