До батьків Марія приїздила не часто. Після її втечі до столиці з Божинським, відносили були злегка натягнутими. І якщо батько ще намагався якось змиритися, недарма завжди вважалася татковою донечкою, то мама категорично відмовлялась розуміти та приймати вибір дівчини. Плювати, що вже пройшло ні багато ні мало, а цілих п'ятнадцять років, жінка все ще злилась та засмучувалася від того, що у всіх діти як діти, а в неї відома співачка.

Тетяна Павлівна, вчителька української мови в третьому поколінні, вважала вибір професії Марією не більше ніж дурощами. Їй зневажала сама думка, що донька, замість того, щоб завести сім'ю та дітей, зробила вибір в користь розважання багатіїв. Байдуже, що саме завдяки популярності Мір’ям в їхньої сім'ї з'явилася можливість зробити ремонт в старенькому приватному будинку та більше не потребувати звичних побутових речей. Дівчинка хоч і не балувала рідних візитами, регулярно перераховувала кругленькі суми на прожиток.

Шевченко, взагалі, ледве з'явився перший заробіток, хотіла одразу ж купити батькам новий дім, але ті категорично відмовилися. Маша насилу вмовила тата приймати гроші на нагальні потреби. Загалом, якби не тато, невідомо, чи вдавалось їй хоч якось підтримувати стосунки з мамою, чи ні…

Ось і зараз, тільки-но автомобіль Маші звернув до сільської дороги батьківського дому, першим назустріч вискочив батько. Спочатку наче очам своїм не повірив. Розводячи руками, Олексій Миколайович бігав навкруги машини, регулюючи місце для паркування дівчині. А варто їй було вилізти на вулицю, кинувся з міцними обіймами, не вірячи власному щастю.

Насправді Шевченко й сама дивувалася власному спонтанному пориву. Вона приїздила в рідне місто один раз на рік – восени, напередодні власного Дня народження. Осінь вже пройшла, до нової було ще далеко. Після останнього візиту минуло якихось декілька місяців. Зимою ж вона ніколи не навідувалася сюди, тим паче у грудні. В цей час графік зазвичай був розписаний, а після новорічних ялинок Мір’ям обирала теплі країни, де переживати нелюбі місяці року було набагато комфортніше. Там вона відновлювалася після виснажливих корпоративів та готуватися до нових турів.

Хто б міг подумати, що єдиний злощасний рейс здатен так круто все переграти та перевернути сприйняття життя. Надіялась лише, що батьки не в курсі того, що з нею трапилося. Не хотілося додавати близьким тривог.

– Марійко, донечко, – кріпко притискаючи дівчину до грудей, радів тато. – Що ти тут робиш?

Після питання батька полегшене зітхання зірвалося з її губ. Значить, поки не в курсі. Інакше зараз зовсім інша зустріч була.

З посмішкою поглянула на тата. Скучила за ним дуже. Ніколи раніше не звертала уваги, але сьогодні його вік особливо впав в очі. Постарів чоловік сильно. Сивина все більше фарбувала коротке волосся, легку щетину та навіть брови. Час неминуче летів вперед. Усвідомлення, що батьки не вічні, з болем відгукнулося в серці. А вона, дурепа, пропускає все на світі. Рідні мимо, все мимо. А заради чого?..

– Мамо, а пам'ятаєш Дімку? – вже пізніше, сидячи на кухні за чашкою чаю з матусею, запиталася Марія, підводячи розмову до потрібної теми.

Старалася зробити це якомога безтурботно та байдуже, між іншими балачками. Схоже, вийшло так собі. Реакція від жінки була доволі бурхлива.

– Чи пам'ятаю я? – округливши від жаху очі, скрикнула Тетяна Павлівна гучніше, ніж слід. – Та після твоєї втечі мені все ще соромно перед бідним хлопцем. Досі як бачу його батьків, не знаю куди й очі ховати.

– Не нагнітай, мамо, – відмахнулась, опускаючи погляд до чашки. Стримуючи тремтіння від раптового хвилювання, покрутила фарфорову чашку за вушко. – Вони, мабуть, щасливі, що позбулися від такої недолугої невістки. Певно, зараз не натішаться новій обраниці Дмитра та онукам.

– Яким онукам? Якій обраниці? – охнула з подивом жінка. – Ти вважаєш, тільки тебе потріпало? Ти хлопцеві життя зруйнувала зовсім! У тебе он хоча б сцена є і цей твій Божинський… – як завжди несхвально цокнула язиком при згадуванні ненависного імені.

Мама завжди недолюблювала Святослава. Якщо бути точною, буквально ненавиділа за те, що зламав долю, як вона вважала, її єдиної доньки. Ледь не з-під вівтаря забрав. Проте така реакція вже була звична та знайома. Зараз набагато більше Шевченко хвилювала новина про Дмитра. Голову раптом закружляло.

Маша так рідко згадувала свого колишнього нареченого. Проганяла від себе чоловічий образ, спогади про останні зустрічі й те, як боляче йому зробила своєю втечею. Старалась не думати ні про що. Але під час того рейсу перш за все згадала його. І найбільшим жалем стала думка, що все склалося так… по-дурному. Почала все частіше замислюватися, як би в них могло скластися або не скластися, якби вона не обрала тоді мрію про славу…

Ніколи раніше не підіймала тему свого колишнього з мамою, пам'ятаючи як Тетяна Павлівна підтримувала та переймалась через Кузнєцова. Дмитро, молодий та перспективний студент юридичного, в її уяві міг стати ідеальним зятем, на відміну від творчого та старшого від Марії на цілих одинадцять років Божинського, котрого й обранцем не можна було назвати… Так, постійний партнер у ліжку та для оточення в шоубізнесі. Тому, щоби не сваритися з мамою ще більше, тема особистого життя дівчини була табу.

Загалом Шевченко в рідкі приїзди додому старалася зробити все, щоби уникнути випадкової зустрічі з Дімкою, котра в їхньому маленькому містечку була неминуча. Лиш цього разу всю дорогу фантазувала, що непогано було б поговорити з ним. Вважала, що у чоловіка вже сім'я, діти, нове благополучне життя без неї… Але Машці захотілось поглянути на нього разочок одним оком та перепросити. Хоча, скоріш за все, йому це давно не треба. Та їй потрібно. Дуже потрібно.

А тепер ось… Нове відкриття.

Дівчині найбільше всього на світі не хотілося, щоб Дмитро був нещасливим. Вона б якось пережила, зустрівши його нову дружину. Але думка, що своєю втечею загнала його в куток, боляче різала серце, протвережувала та скидала з небес на кам'янисту землю. З усієї сили так скидала.

– Що ти маєш на увазі? – після паузи, що надто затягнулася, Маша з острахом підняла погляд на матір.

– А те, що після того, як ти вмотала в столицю з цим своїм Святославом, Дмитрик кинув усі: і стажування в дядьковій юридичній конторі, і рідних, і друзів. Виїхав в гори з кінцями. Осів там дикуном, всі контакти порвав і мучиться, мабуть, бідолага. Дай боже, щоб живий-здоровий був.

– О, Господи… – зітхнувши, Шевченко зі дзвоном опустила чашку на блюдце.

Почуте ніяк не вкладалося в голові. Всякого очікувала, та це… Це було зовсім не схоже на Кузнєцова, якого вона знала. Він завжди марив професією. В нього було все для успішного старту в юриспруденції: голова на плечах, розум, потрібні зв'язки в тій сфері. Ще під час навчання рідний дядько взяв його до себе працювати. Після закінчення вишу, він міг з легкістю побудувати запаморочливу кар'єру.

– Ото тобі й Господи, – Тетяна Павлівна підскочила з місця та почала поспіхом збирати брудний посуд зі столу. – Такий гарний хлопчик був, а яка доля дурна…

– Мамо, а ти знаєш, де конкретно він живе? – обережно поцікавилася, прикидаючи, що якби вона до нього навідалась, може змогла якось вмовити повернутися в реальність.

– Поняття не маю, – пожала плечима, загримівши тарілками в раковині. – Кажуть, десь в самій глибинці Карпат.

– А можеш дізнатися у його батьків точну адресу? – несміливо припустила дівчина.

– Я? – мокра тарілка зі дзвоном впала на підлогу. Мати впівоберта повернулась до дочки. – Думаєш, що говориш? Я ж сказала, мені дотепер незручно з ними стрічатися, не те що питати про подібне. А якщо вони дізнаються, що це ти цікавилася, пошлють мене далеко та надовго, й праві будуть.

– Мам, будь ласочка, – слізно склавши руки перед обличчям, заканючила Марія. Прямо як в дитинстві. Тоді такий простий прийом завжди спрацьовував, може й через роки вийде?

– Нащо тобі це, Марійко? – присідаючи напроти, приречено протягла жінка.

– Ми ж тоді нормально й не поговорили. Дімка навіть слухати мене не став.

– Звісно не став. Будь-який нормальний чоловік, в якого є хоч крапля гордості, не став би слухати виправдання. Сором суцільний, – несхвально цокнула язиком Тетяна Павлівна.

Прикривши повіки, Марія навіть сперечатися не стала. Мама мала рацію. Тільки тоді, щоб на неї звернули увагу, як на потенціальну зірку, дівчина була ладна на що завгодно.

– Я вибачитися перед ним хочу, – глибоко втягнувши повітря, вперше зізналася вголос сама собі про ціль незапланованого візиту в рідні краї.

– Тобі не здається, що запізно для вибачень?

Мама була категоричною, і Маша не наважувалася дорікати їй за те. Сама на себе злилася.

– Можливо, але мені це потрібно, – кусаючи губи, не вгавала дівчина.

– А йому потрібно? – тяжко зітхнувши, жінка накрила своєю рукою долоню дочки, заставляючи поглянути собі в очі.

– Ось і дізнаємося… – ховаючи біль за посмішкою, повела плечем Марія. Але очі вже були повні сліз, тих самих невиплаканих, котрі стримувала щосили.

Сама чудово здогадувалася, що немає нічого страшнішого, ніж довбати старі рани. Та чомусь відчайдушно жадала побачити своє перше кохання. І не лише у вибаченнях справа, тут сама перед собою лукавила. Цікаво було, яким він став за ці роки. Чи змінився? Скоріше за все. Час не міг не накласти відбиток на того хлопчину з бешкетною посмішкою та ямочками на щоках, яким пам'ятала його раніше. А ще хотілося переконатися зайвий раз у вірності свого тодішнього вибору. Про те, що в протилежному випадку жаль може посилитися, воліла не думати.

Вона лишень погляне на нього, а далі нехай буде, що буде.

– Машуль, не треба, – гнула своє Тетяна Павлівна. – Досить, ти вже одного разу зламала йому життя, не добивай остаточно. Ну приїдеш ти до нього, далі що? Перепросиш, покаєшся, поплачеш, а потім знову повернешся до свого Божинського по сцені скакати, а Дмитро залишиться. Один, з розтріпаним серцем. Не ятри рани, дочка, будь ласка. Ні собі, ні йому…

Слова мами боляче шматували серце. Розтинали поспіхом залатані рани до крові та м'яса. Те, що, здавалося, зажило за довгі роки після розлуки, за фактом виявилося ілюзією, міражем бурхливої свідомості. Сльози вже не піддавалися контролю. Маша відчайдушно ревіла, заливаючись солоною водою. Їй раптом стало так шкода, що в минулому вона була настільки жорстокою з Кузнєцовим… Адже він справді кохав її. Та й вона… кохала. Просто випадкова зустріч з вже тоді відомим Святославом, котрий наобіцяв золоті гори, перевернула все догори дриґом.

– Мамо, благаю, – просила дівчина.

Схопивши жінку за руки, вмовляла так, як ніколи та нікого раніше, але мама була непохитна. Роками вишколена витримка перед будь-якими маніпуляціями спрацьовувала ідеально. Проте рятунок прийшов звідки не чекали. На кухню безшумно увійшов батько та поклав маленький папірець за стіл перед Марію.

Поморгавши, Шевченко декілька митей з нерозумінням дивилась на недогризок паперу. Після чого обернулась до татка. Той, зустрічаючись з її помутнілим поглядом, тихенько відповів на німе питання:

– Це адреса Дмитра. Як вважаєш за потрібне, їдь до нього, поговори. Тільки якщо це щире бажання. Якщо ж це чергові дурощі, краще не воруши минуле.

– Звідки це в тебе? – затамувавши подих, пролепетала Марія.

Відповідь стала вироком. Вироком, котрий вона, сама того не відаючи, винесла Кузнєцову, поставивши його життя на паузу на цілих п'ятнадцять років.

– Діма залишив мені цю записку на випадок, якщо ти передумаєш та повернешся. Але навряд чи він розраховував, що для цього тобі знадобиться цілих п'ятнадцять років.