Минуле

— Дім, будеш вечеряти? — заглядаючи в кімнату, тихо покликала Марія.

— Не хочу, — відмахнувся Кузнєцов.

Влаштувавшись за робочим столом, він уважно вивчав якісь документи та щось фіксував на комп’ютері.

— Може, хоч чаю? Я там тортик твій улюблений купила… — не вгавала дівчина.

— Марія, я зайнятий, — невдоволено буркнув хлопець.

Окинувши його прискіпливим поглядом, Шевченко з розчарованим видихом попленталася на кухню. Усе ще ображається. Так суворо, Марією, він називав її лише в крайніх випадках свого невдоволення. Уже тиждень пройшов після того злощасного прослуховування, а Дімка все ще з нею не розмовляв. Як відрахував біля оперного, наче школярку, мовчки привіз додому й більше ні слова.

Дівчина, з одного боку, розуміла його, визнавала свою вину та приймала холодність у свій бік. Але з іншого, її до чортиків бісила така поведінка коханого. За якихось сім днів вони зі щасливих закоханих перетворилися в не надто привітних співмешканців. Господи, невже так можна, щоби одна малесенька помилочка їх віддалила один від одного настільки далеко? Щось коїлось, щось змінювалося, але вона ніяк не могла впіймати це «щось» та запобігти змінам.

Повертаючись думками в день прослуховування, Марія зараз не надто усвідомлювала власні дії. Усе було, мов у тумані. Вона так жадала пройти той клятий кастинг, так мріяла, що серед десятка інших кандидаток виберуть саме її…

Загалом, після караоке, Шевченко була впевнена, що прослуховування пройде, якщо не індивідуально, точно без скупчень охочих. Проте опинившись біля оперного, дійшло, що потрапила на доволі серйозний захід. Доки стояла в коридорі в очікуванні своєї черги, почула від інших дівчат, що цей Божинський нещодавно розірвав контракт із молодою співачкою, котрою займався близько року. Вона раптом зібралася заміж, тому Святослав екстрено шукав заміну, щоби не зупиняти проєкт.

Чесно кажучи, ім’я тієї зірки нічого Марії не дало. Зате пісня, котру наспівали, видалася не те, що знайомою — вона свого часу лунала ледь не з кожної праски. З тих же пліток дівчина дізналася, що намічається щось надзвичайно круте, тому продюсер шукав не просто унікальний та цікавий йому голос, а і яскравий типаж, який би запам’ятовувався. А фраза, кинута незнайомкою на виході з залу прослуховування, закарбувалася в пам’яті Шевченко й у потрібний час просто дала сигнал мозку, як треба діяти.

— Лайно! — грюкнувши дверима, роздратовано крикнула симпатична білявка. — Цьому козлу голосу замало, йому тіло подавай!

— В сенсі? — почулося за перешіптуванням у черзі.

— В сенсі, роздягатися йому треба! — пробираючись крізь натовп геть, буркнула незнайомка.

— А ти що?

— Та хай йде в сраку козел! — обертаючись і показуючи фак у бік залу, гукнула білявка.

Після неї було ще з десяток дівчат, але всі вони виходили від Божинського в сльозах, бо… роздягнувшись, окрім жорстокої критики, або ж цинічного оцінювального погляду не одержували нічого.

Певно, саме це трішки згасило запал Маші й втримало від дзвінка продюсеру, котрий міг пропустити без черги. Зареєструвавшись на загальних умовах, Шевченко так і стояла півдня, мов дурепа, не наважуючись ні геть піти, ні проломитися вперед. Аж поки Святославу не набридло і він не визирнув у коридор. Окинувши прискіпливим поглядом претенденток, він помітив Марію. Розплившись у задоволеній усмішці, холодно наказав:

— Ти — заходиш, — пальцем вказав на Шевченко, — Інші — на вихід, — звертаючись ні до кого й до всіх одночасно.

За ці хвилини Марія думала, що спалахне від сорому. Десятки здивованих поглядів повних заздрощів та невдоволення одразу направилися на дівчину. Були, навіть, вигуки на кшталт «А я чим гірша?», «Що за курка?» і «Шльондра Божинського». Та дякувати, працівниці театру разом з охороною спрацювали миттєво, одразу ж виганяючи всіх геть.

Шевченко так і стояла посеред коридору, несила і кроку ступити.

— Тебе ще і вмовляти треба? — поквапив продюсер, усе ще очікуючи на порозі. — Чи передумала?

— Я? — невпевнено оглядаючись, — Ні-ні, йду вже.

Схвально кивнувши, Святослав зник за дверима, а Маші не залишилося нічого, окрім, як невпевнено піти слідом. Опинившись у залі, вона не наважувалася подивитися по сторонах. Зсередини потрушувало від нервів, тому вона слухняно зійшла на сцену сходами, на які було люб’язно вказано Божинським. Влаштувавшись біля мікрофона, нарешті, наважилася глянути на чоловіка, котрий сидів прямо навпроти, у першому ряду глядацького залу. Він роздивлявся її уважним прискіпливим поглядом. Так, що краще провалитися крізь землю, ніж бути подібно екземпляру на виставці породистих коней.

В приміщенні вони були одні. У всякому випадку більше нікого дівчина не помітила. Двері теж хтось люб’язно зачинив з іншого боку. Коли мовчання почало затягуватися, Святослав трішки дратовано поцікавився:

— Довго в черзі стояла? Чого не зателефонувала?

— Я?… я… — зам’ялася, гарячково розгладжуючи невидимі складки на сукні. — Ви пам’ятаєте мене?

Питання було дивним. Божинський не нагадував склеротика, тому на останньому слові Марія осіклася. Продюсер поблажливо хмикнув та запитався:

— Що співати будеш?

— Вище неба? — невпевнено видихнула.

З голови вилетіло вчорашнє заготовлення. Лиш коли чоловік схвально кивнув, дійшло, що він уже чув цю пісню у її виконанні в караоке. Ну, дурепа.

— Андрій, чуєш? — крикнув Святослав кудись за її спину.

Майже одразу почулися перші акорди пісні.

Здивовано оглянувшись, Марія так нікого й не помітила. Очевидно, звукорежисер був десь за лаштунками. Втім, так краще. Не бачитиме ще однієї прискіпливої пари очей.

Співала дівчина… посередньо. Ні, Шевченко, звісно, старалася, ідеально тягнула кожну ноту, проте знала, що здатна на більше. Вона виконувала цю пісню сотні разів, і кожного разу та звучала по-новому з її вуст, але вперше настільки механічно та неемоційно. Нервова напруга взяла своє.

Лиш музика стихла, дівчина зрозуміла, що провалила все, що могла провалити. Погляд Продюсера не віщував нічого доброго. Розвалившись на кріслі та склавши руки на грудях, чоловік дивився прискіпливо й холодно. Він мовчав, мовби щось зважував. Коли Маша відкрила рота, щоби поквапити його з вироком, Божинський жестом зупинив і знехотя визнав, знов чомусь переходячи на «Ви»:

— Маріє, Ви мені подобаєтесь. Щоправда, якби я не чув, як Ви співали в караоке, я зараз виставив Вас за двері й не став слухати ніяких пояснень. Але я чув. А ще бачу Вашу напругу. Розслабтесь, я не кусаюсь, — криво посміхнувся.

— Я розумію, просто це перше моє таке серйозне прослуховування і… — безглузді виправдання одне за одним злітали з губ.

— Так, стоп! Говорю тут я. Добре? — жорстко зупинив Святослав, пом’якшуючись на останньому слові. Марія несміливо кивнула і він продовжив: — Скажу відверто, коли побачив Вас у караоке, я зрозумів, що Ви саме та, кого я шукаю. Ви ідеально вписуєтесь у концепцію мого проєкту. Проте проєкт дуже серйозний. Я збираюсь ввалити туди величезну суму грошей і затьмарити своєю зіркою всіх титанів вітчизняного шоубізнесу. Розумієте?

Шевченко знов несміливо кивнуло. Направду, вона не надто розуміла. Слова долітали, як крізь туман. У голові ніяк не вкладалася ця похвала від Божинського, його зацікавленість нею, зміни в тоні, спутані звернення на «ти», на «Ви»… Шевченко, звісно, фантазувала, що її, мов Попелюшку, колись помітять і відшліфують, як необроблений алмаз, але то в маревах, а тут реальність.

— Так от, Маріє, щоби не попасти впросак, як із минулою співачкою, котра виявилася надто цнотливою для моїх ідей, я просто зобов’язаний запитати: на що Ви готові, щоби я обрав саме Вас?

Декілька митей Марія стояла, широко розкривши очі, і тупо вирячалася на Божинського. Він хоче її взяти? На що готова? Заради мрії на багато що готова, тому… Мозок червоним маяком подав сигнал тривоги, нагадуючи слова незнайомої білявки про роздягання. І Шевченко, не довго думаючи, чи, власне, взагалі не думаючи, повільно скинула спочатку одну бретельку плаття з плеча, потім іншу, дозволяючи легкій суконьці ковзнути тілом, залишаючи її майже голою.

Сором’язливо прикривши груди долонями, вона стояла і з острахом слідкувала за реакцією Божинського. Від неї не сховалося, як у чоловіка сіпнувся кадик. Як він із підозрою зіщулившись, оцінювально пробігся по ній із ніг до голови. Затримуючись довше на грудях. За ці секунди Шевченко здалося, що вона вся почервоніла, як помідор. А потім на обличчі Святослава ковзнула прихильна посмішка, і він, не відводячи очей від дівочого тіла, перепитав уже м’якіше:

— Тобто Ви готові на все?

Питання було провокаційним і двозначним. Марія, може, наївна, але не могла цього не зрозуміти. Проте відповіді вона не знала. Тобто знала, що готова… майже на все. Особливо зараз, коли мрія так яскраво спалахнула на горизонті, маяком освітлюючи шлях, та відповісти не встигла, бо в зал увірвався Дімка.

Лише зустрівшись із ним очима, дівчина зрозуміла, що накоїла. Раптом стало соромно та незручно, бо… зізнатися, за ці хвилини, що стояла перед Божинським, вона ні разу не згадала про коханого. І тим більше не уявляла, як він відреагує на таку самодіяльність. Зате тепер і гадати не треба, усе побачила на власні очі.

Її мало потішити, що коханий приревнував та без роздумів заступився за неї перед продюсером. Та це у випадку, якби їй потрібно було це заступництво. Марія не бачила в Божинському чоловіка, а лиш суб’єкт, здатний змінити життя до бажаного рівня. Кузнєцов цього не розумів. Зате продовжував ображатися на неї котрий день, а в голові дівчини досі звучала остання фраза від Святослава про очікування її дзвінка…

Марії поділитися було ні з ким, щоби знайти правильне рішення. З подругами обговорювати подібне не бажала. Ті спочатку здивуються її сміливості через роздягнення, а потім нагримають, вигороджуючи Кузнєцова, бо, хоч вони й подруги, та майже всі сплять і бачать, коли він стане вільним. Мама досі не в курсі про естрадний, а вже оголення перед чужим чоловіком точно не схвалить.

А Дімка… Дімка був її найбільшим коханням і найбільшою карою, бо вона тепер поняття не мала, як діяти далі. Звісно, не маленька, сама має приймати рішення, проте втрачати коханого не хотілося — підтримки хотілося. Та замість підтримки хлопець кожен раз обкатував її цебром льодяної води та поводився, як той надутий індик.

Тут ще Божинський… Де тільки й взяв її номер? Днями сиділа на парах, нікого не чіпала, як на телефон прийшло повідомлення: «Я все ще чекаю на Вашу позитивну відповідь». І все. От тупо все. Ні підпису, ні уточнення, ні якихось запитань. Одна лиш самовпевнена фраза, щоби нагадати, що ситуація сама собою не владнається.

Прокрутивши мобільний у руках, Шевченко знов розгорнула те повідомлення. Прочитала, хоча знала його дослівно. Мрія була так близько. Манила за собою, кликала… А дівчина й далі сидіти в цій старій орендованій квартирі та намагатися вимолити прощення у впертого та самовпевненого егоїста.

Поглянувши на шоколадний торт, котрий купила спеціально для Кузнєцова, Марія гучно видихнула та поспішила до кімнати. Хлопець сидів усе в тій же позі та з виглядом повної зайнятості.

— Дім, — покликала спочатку тихо. Він і голови не підвів. Закотивши очі й зібравшись із силами, Шевченко підійшла до нього впритул і, вихопивши з рук листа, прикрикнула: — Діма, ти довго будеш корчити із себе ображеного?

— Маш, віддай документи, мені завтра звіт дядькові на роботі здавати, — з тяжким видихом спокійно попросив Кузнєцов.

— Документи, звіти, робота! — тупнувши ногою, закричала дівчина.

Не контролюючи емоції та зовсім відключаючи здоровий глузд, просто взяла й розірвала того клятого листа. Лиш потім дійшло, що натворила.

Дімка на мить ошалів. Потім, округливши очі, підскочив та, хапаючи дівчину за зап’ястя, притягнув на себе, втискаючи до грудей:

— В тебе зовсім мозку не має? — роздратовано прошипів, вдивляючись в очі. — Це був документ зі справи в єдиному екземплярі, за зникнення котрого мені тепер відповідати.

— В одного тебе робота! В одного тебе кар’єра, цілі… А мені, в біса, що робити? Сидіти вдома з борщами та, як курка, чекати тебе з твоїх судів нескінченних, чи що?

— Що ти хочеш? — спокійніше перепитав, опаляючи обличчя гарячим важким диханням, але хватку не ослабив.

— Це ти що хочеш? — невдоволено виплюнула, тупнувши ногою. Єдина вільність, яку могла собі дозволити в чіпких чоловічих руках.

— Тебе, бляха, я хочу, — прошипів, переводячи погляд із її очей на губи.

За декілька секунд, що коханий так дивився, у Марії серце в п’яти пішло, а дихання перехопило. Якщо чесно, опинившись у його обіймах, вона вже про все на світі була ладна забути. А коли Дімка, не стримуючи бажання, схилився і впився жадібним поцілунком у її вуста, і зовсім впиратися перестала. Обм’якла в його обіймах, стрімко танучи, мов морозиво під пекельним сонцем. Та цілував хлопець недовго. Скоро відсторонившись, відпустив та надто спокійно і твердо ошелешив:

— Але ділити тебе з кимось я не збираюсь. Тим паче з тим самовпевненим столичним піжоном.

Фраза вкотре похитнула в дівчині впевненість. Внутрішній протест на будь-які заборони рвався на поверхню. Марія, майже не контролюючи себе, закричала:

— Ти слухати мене не хочеш! А якщо це доля, розумієш? — заметушившись по кімнаті та розмахуючи руками, не вгавала. — Можна хоча б спробувати! Якщо все вийде?

— Спробувати що? — осікаючи на півслові.

— Розпочати кар’єру. Погодитися на пропозицію. Ти ж знаєш, як я довго цього хотіла…

— Знаю. Але я тобі вже сказав — такий шоубізнес нам не потрібен. Я б зрозумів що завгодно й кого завгодно. Будь-який інший продюсер, шоу, конкурси… Але нормальні, без усього цього… Хто завгодно, але не Божинський, — надто спокійно обрубав усі спроби заперечити та, оцінюючи пройшовшись по ній поглядом, двинув мимо, виходячи з кімнати.

Почувся шурхіт у передпокоях. Ще через секунди гучний гуркіт дверима.

Пішов. Непохитний, впертий баран. Маша всіма фібрами душі намагалася його зрозуміти, але… він її розуміти не хотів. І що з цим робити дівчина не знала.