Весь шлях до селища, де тепер проживав Дмитро, Марія прокручувала майбутню зустріч. Різні її варіанти: і якщо прожене, і якщо залишить. Продумувала відповіді на його питання, заготовляла вибачення, шукала виправдання своєму вчинку. Декілька разів поривалась розвернути автомобіль та поїхати назад. В голові спливали слова мами, що йому це не потрібно. Дівчині в якийсь момент здалося, що жінка права. Зупиняла лише тверда впевненість, що якщо зараз з ним не зустрінеться, буде жалкувати весь залишок життя.

Навігатор заводив глибше в гори. Природа тут була, звісно, неймовірна. Величезні засніжені ялини складали весь навколишній пейзаж. Від розмаїття хвойних, що серпантином підіймалися по схилах, голова йшла обертом. Пухнасті сніжинки кружляли в повітрі, витанцьовуючи в хороводах. Шевченко ніби потрапила в казку й мимоволі милувалася незвичною їй зимовою красою. Та чим далі заїжджала, траса ставала більш засніженою, підійматися під гору було складніше. Кругом ні душі, ні стрічної машини. Для дівчини, котра в буденному житті зазвичай не могла ні на хвилину лишитися одна, це було доволі дивно, але непогано розслабляло. Коли б ще вона так відпочила від шаленого столичного ритму.

Маша піймала себе на думці, що попри матеріальний достаток вперше потрапила до Карпат. До того як стала популярною, у неї не було ані грошей, ані можливостей на подібні пригоди, а з приходом слави та фінансів не потребувала пошуків красот на рідній землі. За снігом та горами літала на фешенебельні та визнані світовою елітою Швейцарські Альпи, але більше полюбляла екзотичні країни, де можна було вдосталь відігріти кісточки. Проте поки що побачене їй подобалося і нічім не поступалося закордонній природі. Тут, безумовно, було чарівно.

Навігатор показував, що до кінця маршруту залишалося якихось п'ять кілометрів, коли Марії довелося звернути з траси до вузької стежки зі сніговими заметами. Бувши не надто досвідченою водійкою, вона розуміла, що навіть на її позашляховику з високими колесами проїхати складно. Проте думка, що вона зобов'язана дістатися, коли до місця призначення залишалось зовсім нічого, штовхали до нерозсудливості.

Давно стемніло. Варто було повернутися до зустрітого по дорозі готелю, переночувати там, а вже зранку відправитися далі. Проте Маша не була собою, якби швидко відступила. Вже через сотню метрів пожалкувала про власну впертість. Автомобіль з ревом засів в сніжному заметі, і хоч як дівчина не буксувала, прорватися не виходило.

Вийшовши на вулицю, Шевченко зі злістю довбонула ногою по колесу. І що їй тепер роботи? Це ж треба бути такою недотепою, щоб відправитися в дорогу в негоду та навіть не взяти лопату. Ідіотка! Ще й чоботи на шпильках натягла на себе. Тепер будь-яка відсутність живого в радіусі найближчих п'яти кілометрів не здавалася настільки казковою. А сніжинки, що хвилини тому мирно падали на землю, все більше розбурхувалися під поривами вітру.

Марія проклинала себе останніми словами в спробах спіймати мобільний зв'язок, щоби додзвонитися в службу евакуації, коли за спиною почулося:

– Якісь проблеми? Вам допомогти?

Серце моментально рухнуло вниз. Навіть через п'ятнадцять років вона впізнала цей голос, який, здавалося, забула назавжди. Телефон вислизнув з рук, Шевченко повільно повернулась на поклик.

Тихий вигук подиву зірвався з губ, коли зустрілася з його очима, холодними, пронизливими наскрізь. Такими знайомими та незнайомими одночасно. По чоловікові було незрозуміло вгадав її, чи ні. Стояв, мовчки втупившись в неї та скануючи поглядом, а вона навіть поворухнутися не могла.

Не так собі уявляла цю зустріч. Так, дідько, вона сотні разів могла представляти, що завгодно, але варто було бути останньою дурепою, щоб повірити, що всі її заготовлені слова спрацюють та допоможуть.

Дімка змінився. Він, взагалі, був зовсім іншим. Далеко не той гарненький хлопчина, яким пам'ятала його. Змужнілий, суворий, загартований умовами непростого життя. У валянках, товстій фуфайці, махровій шапці, з-під якої виднілося волосся. Довге волосся. Боже! Він завжди був коротко стрижений, завжди одягнений з голочки. За ним бігало пів потоку інституту. А зараз він… Він був подібним до сільського жителя. Зарослого, мужикуватого лісничого.

– Ти? – через декілька хвилин бездушно поцікавився, даючи зрозуміти, що впізнав.

Здається, навіть не здивувався. Але скептицизм ковзав в його тоні, а несхвалення читалось в очах.

– Я? – перепитала, смикнула плечима.

Підготовлені фрази раптом вивітрилися з голови. Кусаючи губи, Марія без сорому роздивлялася Кузнєцова. Подумки намагалася зіставити образ з далекого минулого, що міцно засів у свідомості, з чоловіком, схожим на забитого неандертальця, якого бачила перед собою зараз. Звісно, а чого чекала? Час не стоїть на місці. Вона вже також давно не та юна дівчинка з наївними очима.

– Що ти тут робиш? – давив сухими розпитуваннями Дмитро, беземоційно розглядаючи її.

– До тебе приїхала, – отримавши не найдоброзичливішу зустріч, Шевченко починала сумніватися в доцільності свого візиту, але відступати не звикла.

– Нащо?

– Вибачитися? – напівзапитально уточнила, поправила темне волосся, що під поривами лютого вітру лізло в обличчя.

Під доскіпливим поглядом карих очей відчувала себе наче школярка на екзамені.

– Ти запізнилася з вибаченнями років так на п'ятнадцять, – повторяючи недавні мамині слова, безжально припечатав чоловік. – Точка неповернення пройдена. Ти там, я тут.

– Для мене це важливо.

– Не варто було долати такий довгий шлях заради однієї короткої фрази. Могла б передати це через свою маму, – нагадуючи події минулого, усміхнувся, жорстоко спускаючи з небес на землю.

– Будь ласка, поговорімо, – благала Марія, ледь не тупаючи ногами.

– Нема про що нам розмовляти. Я тобі зараз допоможу дістати машину з заносу, а ти не будеш плутатися під ногами та заважати, а постоїш осторонь, – пройшовши мимо, відчужено перерахував Кузнєцов. – А потім посадиш свою чарівну дупу у свою дорогучу машину і поїдеш туди, звідки явилася.

Слова боляче хльостали по серцю. Але на що вона, власне, надіялася? Що Дмитро, не озираючись на пережите, кинеться до неї з обіймами? Зрадіє, можливо?

Вони чужі, далекі один одному люди зі спільним минулим, котре через стільки років вже не має ніякого значення. Їй би послухатися Дімку та поїхати. Вона ж зробила все, що могла та хотіла. Слова вибачень сказані, совість мала б очиститися. Тим паче сам чоловік, схоже, не жадав продовжувати з нею спілкування. Та щось зупиняло. Впертість, пам'ять про давні почуття, що, як здавалося дівчині, виявилися не такими вже й сильними, або ж дивне щеміння в області грудей, котре відчулось, варто було його побачити? В причинах подальшого свого рішення Маші ще доведеться розбиратися, але поки вона з вродженою впертістю продовжувала гнути свою лінію:

– Ні! Я не для того так довго до тебе добиралася.

– Так, я вже бачу. Цілих п'ятнадцять років знадобилося, – посміхнувся та дістав з рюкзака, що до цього висів на спині, невелику лопату й почав підкопувати сніг під колесом, що загрузло в заметі.

– Дім, ну серйозно. Ти можеш мене проганяти, але я все одно не поїду, – переминаючись з ноги на ногу, впиралась Шевченко. – Не одразу.

З приходом вечірніх сутінків мороз міцнішав, вітер посилювався, нагадуючи дівчині за що вона так люто ненавиділа зиму. Навіть норкова шуба не надто рятувала. Зараз вона навіть заздрила Кузнєцову за наявність шапки. Головний убір, котрий ніколи не носила в умовах столичної зими, зараз був би дуже доречним.

– Послухай, Машо, що ти хочеш? – швидкоплинно зиркнувши на дівчину, між ділом роздратовано фиркнув чоловік. – Чи як там тебе зараз? Мір'ям?

– Маша, – намагаючись зігріти подихом задубілі моментально долоні, виправила.

– Гарна Маша, та не наша, – спритно орудуючи лопатою, під ніс пробурчав Дмитро.

Це не залишилося не почутим дівчиною. Посміхнувшись, вона, продовжувала словесно чіпляти та ступати на хитку територію:

– Ти все ще злишся на мене? Це гарна ознака. Значить, тобі не все одно?

– Послухай, Шевченко, якщо й далі будеш намагатися залізти в мою душу, я зараз розвернуся та піду назад, а ти так і залишишся тут на ніч одна на поїдання вовкам.

– Ні, – уже відверто потішаючись, не здавала позицій Маша.

Дмитро злився на неї майже так само, як і під час їхньої останньої зустрічі. І від цього чомусь так тепло ставало на душі, добре. Вона йому не байдужа. І це невеличке відкриття радувало, наче шоколадка в дитинстві на обід замість супу.

– Що ні? – завмерши, чоловік уважно втупився на дівчину.

– Я не відстану.

– Так, деякі речі залишаються незмінними.

Кузнєцов кинув лопату в бік, обійшов капот та безцеремонно заліз на водійське сидіння. Включивши запалення, пробуксував передніми колесами, здавши назад. Йому знадобилось якихось п'ять хвилин, і машина вибралась з колії.

Після того Дімка вийшов з авто, залишивши дверці відкритими, підхопив кинуту в сніг лопату та попрямував вперед по стежинці. Не обертаючись, махнув прощально рукою та окликнув наостанок:

– Щасливої дороги. Більше не затримую.

Декілька миттєвостей Марія недовірливо поглядала вслід чоловіку, котрий віддалявся, перш ніж до неї дійшло, що він насправді йде. Без якихось слів та закидів. Просто йде наче випадковий зустрічний, що допоміг їй в неприємності, а тепер їхні шляхи знов розбіглися. Хоча навіть випадковий стрічний так просто не втікав би.

– Гей, Кузнєцов! – закричала дівчина, затупотівши ногами та сильніше вгрузаючи високими шпильками в сніг. – І ти так просто підеш?!

Проте відповіді не пролунало, чоловік навіть не обернувся. Навпаки, з кожною хвилиною він був все далі.

Поглянувши на дорогу, по якій йшов Дмитро, Марія озирнулась до машини. При всьому бажанні вона на автомобілі далі не проїде, лише міцніше засяде в снігових заметах. Знову звернула увагу до чоловіка.

– Кузнєцов, я тебе ненавиджу! – стиснувши руки в кулаки, закричала дівчина.

Чути її він вже не міг. Його силует ледь проглядав за снігопадом, що лиш посилювався. Вирішувати, що робити варто було швидко і саме зараз.

Шевченко б зараз повернутися та вмотати назад з чистою совістю до звичного життя, теплоти й затишку власної квартири та такому близькому й зрозумілому Божинському. Але раптом в такому випадку вона більше ніколи не побачить Дімку?

Знову зиркнула вслід Кузнєцову. Ще трішки й чоловіча постать зовсім зникне за хуртовиною та вечірніми сутінками.

– Хай тобі грець!

Розізлившись на нього та себе одночасно, Марія кинулась до машини. Виключила запалення, дістала ключі, закрила дверцята, пікнула пультом сигналізації, заблокувавши двері, та, розвернувшись, кинулася слідом за чоловіком.

Щоби його наздогнати доводилося зриватися на біг. Хоча бігом незграбні спроби дівчини просуватися вперед було важко назвати. Кузнєцова було майже не видно, доводилося йти наосліп по його слідах. І якщо спочатку Шевченко ще могла похизуватися якоюсь швидкістю, то чим далі заходила в зарослі, тим складніше було навіть підіймати ноги.

Тактика крокувати по слідах Дмитра скоро перестала працювати. Здіймалася справжня заметіль, все миттю засипало снігом. Йти на підборах було неймовірно незручно. Маша декілька разів послизнулась і ледь не впала. Втриматися вдалось лише вчепившись за колючі гілки ялин. Природа, що годину тому здавалася гарною, тепер виглядала надто жорстокою відносно зніженої столичної зірки.

Через її скромний зріст, чим глибше забрідала в ліс, доводилося занурюватися в сніг майже по коліна, а місцями й того вище. Італійські замшеві черевики ні краплі не рятували від холоду і дівчина вже відчувала, як промокали ноги. Вітер безжально хльостав по обличчю, вуха й ніс розчервонілися та оніміли від морозяного повітря, а рук вона вже не відчувала.

Шевченко лаяла себе останніми словами за найвищий ступінь необачності, та робити було нічого, повертатися вона б не ризикнула, оскільки давно втратила орієнтир у просторі. Рухатися вперед її змушував віддалений силует, котрий зрідка вдалині ще мелькав перед очима.

– Ненавиджу! – зціпивши зуби, цідила Марія, захекавшись. – Ненавиджу тебе, Кузнєцов! І себе ненавиджу! Всіх ненавиджу… Дурепа, не сиділось мені вдома! Треба було слухати Святослава та не морочити собі голову…

Вона йшла і йшла, а темнота все згущувалася. Це було схоже на бісове катування. Фантазію хворої уяви. Шевченко здавалося, що цей шлях ніколи не закінчиться. Вона так і помре тут, занесена купою снігу. Чи варто було уникати авіакатастрофи, щоби загинути ось так безглуздо?..

Зациклена на собі та власних думках Марія не помітила, як під ноги потрапило завалене дерево і вона, не втримавши рівноваги, все-таки рухнула в кучугури прямо лицем у сніг.

Незграбно повозившись, вона спробувала встати, але з першої спроби не вийшло. Підвівши голову, щоб переконатися, що Дімку все ще видно, дівчина з розчаруванням зрозуміла, що згаяла його. Попереду був лише ліс. Густий такий, безпроглядний. А ще суцільна темрява, що згущалася щомиті. Чогось вона навіть не подумала, що в горах так швидко стемніє.

Десь вдалині почулося вовче виття. Це стало останньою краплею на шляху до істерики. Більше не намагаючись підвестися, Маша заридала. Буквально захлинаючись у сльозах, вона била голими кулаками по снігу, дряпаючи ніжну шкуру об крижинки, та бубніла безладні звуки.

Помре тут і нехай! Нехай це все буде на совісті Кузнєцова!

Клятий неандерталець!

– Черствий, необтесаний мужлан!.. Та щоб тебе…

Ні, так просто вона не здасться! Не для того вона п'ятнадцять років трудилася, не покладаючи рук, кар'єру будувала, гроші та ім'я заробляла, щоб зрештою замерзнути тут, як собака.

Не припиняючи плакати, Маша зробила нову спробу піднятися. Цього разу вона майже увінчалася успіхом, дівчина практично стала на ноги. Але вовче виття, що повторилося вже набагато ближче ніж минулого разу, та наближення шурхоту накрило хвилею страху і заціпеніння. Останнє тривало недовго: нове скиглення вдалині, та інстинкт самозбереження спрацював як слід. Шевченко, обертаючись на звук, заверещала на все горло.

Відлуння її крику, відбиваючись об гори, рознеслося, здавалося, по всій прилеглій окрузі. А вона, падаючи ще раз на сніг, враз відчула, як сильні чоловічі руки підхопили її, утримуючи від приземлення. Обертаючись до свого рятівника, дівчина заздалегідь знала, чиє обличчя побачить перед собою.

Це був Дмитро. Марія не помилилась. Серце, на секунди частіше застукавши, разом звалилося кудись униз, варто було губами опинитися за міліметри від його губ. Гаряче чоловіче дихання обпалило замерзле та вкрите інеєм дівоче обличчя, а розмірений низький голос дав зрозуміти, що вона в безпеці.

– Уперте дурне дівчисько. Коли ж ти навчишся слухати здоровий глузд?..

І попри його шпильки та крижану брилу між ними, з Кузнєцовим Марія опинилася під найнадійнішим у світі захистом.