Заради справжнього кохання можна піти на все: поступитися гордістю, вийти з зони комфорту та… відчути себе цілковитим бовдуром. Саме так Дмитро почувався із самого ранку, коли спочатку знайшов у Маруськиній квартирі одяг Божинського, а потім попхався з нею на запис радіопрограми.

Він кинув усталене життя заради Машки. Хоча воно не так, щоби надто тримало, проте переїзд до столиці, хоч і тимчасовий, як смів надіятися, був складним. За п’ятнадцять років часом уявляв, що колись настане день, коли доведеться зачинити двері свого затишного будинку та відправитися на велику землю, але в реальності все виявилося не так просто, як у фантазіях.

Перше — у Києві не був бозна скільки років. За цей час місто змінилося, і для Кузнєцова, звиклого до спокою та тиші, тепер здавалося величезним мурашником. Вічний поспіх та метушня були далекими від чоловіка. Та з цим ладен змиритися, якби не коло спілкування Маруськи. Це цілковитий жах!

Перш Дмитро вважав, що гірше Божинського не може бути нікого, та він помилився. Гірше Божинського був хто завгодно: починаючи від безпардонного радіоведучого, закінчуючи звичним танцівником чи асистентом режисера. І це в столиці, це еліта шоубізнесу. У гірському селищі й то люди були вихованішими. Найжахливіше, що ці особи вважали, що мали право вказувати йому, як жити, як одягатися та як поводитися.

Усе почалося зі злощасного радіоефіру, коли Маруська була на програмі, а Кузнєцов коротав очікування за його прослуховуванням, сидячи в холі на дивані. З одного боку, чоловік радів, що вони зараз не в Карпатах, — ще одного потоплення коханої він не пережив би. Бо манера спілкування ведучих, питання та підколи, котрі вони дозволяли собі в адресу Шевченко, залишали бажати кращого.

— Мір’ям, мені Жека шепнув на вушко, що ти собі якогось брутального Мауглі завела, доки ми всією країною шукали тебе, — після декількох питань про творчість, двозначно поцікавилася ведуча.

— Мм, ми сьогодні зібралися обговорювати моє особисте життя чи творчість? — пішла в атаку Марія.

Молодець, дівчинка. У зуби, як завжди, не дивилася не тільки йому, Дмитру, а й оточенню. Та з м’яким характером її б давно з’їли в цьому токсичному середовищі.

— Ні-ні, почекай! — впевнено обрубав уже знайомий Євген. — Творчість творчістю, але ми тут більше полюбляємо пліткувати.

— А як же Святослав? — мляво протягнула дівчина, ніби Маруська вже погодилася на одкровення. Втім, раз програма йшла в прямому ефірі, варто було очікувати будь-якої каверзи. — Ви були такою гарною парою. Ми всією нашою командою гадали, коли до тебе на весілля підемо…

— Може, колись і підете, — загадково відгукнулася Марія.

Обпершись головою на долоню, Кузнєцов закотив очі. Було бридко слухати цю маячню, котрій кохана з задоволенням підігрувала. Розум підказував, що в цьому світі все будувалося на скандалах та порпанні в брудний білизні, але, погоджуючись поїхати з Марією, точно не розраховував занурювати в це власне життя.

— Оце вже цікаво, — тим часом насідала радіоведуча на Шевченко. — А Святослав у курсі?

— В курсі, — похмуро відгукнувся продюсер, котрий, поздоровкавшись на початку програми, весь час мовчав.

— Оце так поворот! Здається, намічається сенсація.

— Сенсація в іншому, — з тяжким видихом помітив Божинський. — Ця красуня збирається заради свого… як ти там казала? Брутального Мауглі? Кинути не лише мене, а і сцену.

— Ой-ой, а хто він? А що він? — тараторила дівчина. — Мір’ям, а розкажи, де ти його підчепила? Мабуть, у Славка зараз ревнощі говорять, тому він так жорстко озивається. Скажи чесно, бізнесмен якийсь? Кидаєш продюсера, щоби ні від кого не залежати? Сама себе просуватимеш?

— Якби все було так. Він — звичайний Карпатський відлюдник, — знов перебив продюсер, перетягуючи на себе ковдру.

— Та ти що? Можна я тоді Святослава собі заберу? — зареготала ведуча. — Я теж зіркову кар’єру хочу, а хто мені допоможе краще Божинського?

Це була єдина адекватна думка за весь ефір. Дімка із задоволенням віддавав тій дівці Святослава, аби останній, нарешті, відпустив Марію. А ще аби ця ганьба скоріше закінчилася. Нехай сам не брав безпосередньої участі в записі програми, це був той випадок, коли говорив хтось, а було соромно Кузнєцову.

Що більше слухав Божинського, то більше запевнявся, що продюсер — хитра та нахабна сволота, який точно легко не відпустить Маруську. Навіть його жалісливі зізнання про те, що Шевченко кинула його, більше походили на красивий піар-хід. Нехай Дмитро нічого не тямив у рекламних технологіях, та й бовдур зрозумів би, що в абсурдній ранковій програмі про це не заявляють. Зате саме подібні ефіри прекрасна можливість пограти на публіку і, як мінімум, підійняти на тому рейтинги.

Кузнєцов хотів би помилятися, та передчуття підказувало, що буде складно. А вже після запису радіоефіру почалося наступне коло пекла. Шевченко потягнула чоловіка магазинами, та не заради того, щоби собі щось купити — вона хотіла нарядити його. Тобто його, Дмитра, вигляд її вже не влаштовував.

Насправді Кузнєцов розумів, що одягнений не для виходів у світ, сам збирався придбати щось більш підхоже для міста та подібних заходів, але коли кохана почала вказувати, що та куртка не така, шапка сяка, його вдаваний спокій прорвав оборону.

— Марусь, ти серйозно? — уже на вулиці обурився Дмитро. — Спочатку ви в прямому ефірі з цими недалекими ведучими влаштували клоунаду на всю країну, а тепер ти тягнеш мене в магазин, бо тобі на мій зовнішній вигляд вказав Божинський.

— Дім, що не так з ефіром? — зупинившись біля стоянки, де була припаркована машина, здивувалася Шевченко. — Ти хотів, щоби я кинула сцену. Он уже сам Слава почав допускати цю думку та потихеньку смирятися з нею.

— Ти реально повірила в його спектакль одного актора? — підіймаючи голову до офісної будівлі, де розташовувалася станція, фиркнув Кузнєцов. — Тоді ти точно ще більш наївна, ніж я представляв.

— Дім, ти вирішив мене образити? — насупилася Марія, проводжаючи очима авто, що проїжджали мимо. — Що тобі знову не так? Я чесно не розумію, як мені поводитися, щоби ти не шукав приводів для ревнощів.

— Справа не в ревнощах, — гучно видихаючи, намагався вгамувати роздратування.

Це було складно, бо все нинішнє оточення було далеким та чужим для чоловіка. Про що Кузнєцов знехотя й зізнався коханій, намагаючись звести чергову сварку нанівець. Зрештою, він приїхав її підтримувати й бути поруч, а не доставляти ще більше клопотів та проблем.

— Дімка, любий мій, — розпливаючись у поблажливій усмішці, дівчина в декілька кроків подолала відстань між ними та, підтягнувшись на носочках, обхопила його обличчя у свої долоні, прошепотіла: — Ну потерпи трішки, будь ласочка. Заради мене.

— Заради тебе й терплю, — буркнув, краєм ока помічаючи, як із будівлі, з якою вони вийшли хвилинами раніше, з’явився Божинський та попрямував у їхній бік. Кузнецов інстинктивно обійняв Маруську, притискаючи до себе.

— Мір’ям, о п’ятій запис новорічного шоу на Плюсах, — скануючи їх прискіпливим поглядом, оголосив Святослав. — Треба о третій бути на каналі. Не запізнюйся, — не чекаючи відповіді, пройшов мимо та скоро зник між машинами на стоянці.

— Дім, це ненадовго, — привертаючи до себе увагу, нагадала Шевченко.

— Ти сама-то в це віриш? — не втримався від їдкого коментаря. Та перш ніж кохана встигла спалахнути та відреагувати, коротко чмокнув її в носа й, відпускаючи, запропонував: — Ходімо. У нас не так багато часу. Досить привертати увагу роззяв.

Певно, вони дивно виглядали зі сторони: тендітна невисока дівчина, одягнена, як із модного журналу, та високий, кудлатий мужлан у смішній шапці та куртці. Діма усвідомлював, що в такому вигляді його ніхто не сприймати серйозно, тому врешті-решт піддався на вмовляння Марії та згодився на похід магазинами.

Похід магазинами став черговим фіаско для Дмитра. У бутіку, куди його привела кохана, її, безсумнівно, впізнали. Спочатку молоденькі дівчата консультантки накинулися з проханнями сфотографуватися та за автографами, а скоро до них приєдналися нечисленні відвідувачі. І замість того, щоби використати час із користю, пів години життя пішло на спілкування з фанатами.

Верхівкою айсберга було те, що вони слухали ранковий ефір і методом простих розрахунків вичислили, що Кузнєцов і є той самий брутальний Мауглі, Карпатський відлюдник та все тому подібне. Стільки уваги до своєї персони чоловік ще ніколи не бачив. Спочатку на нього косилися з цікавістю, а скоро відверто розглядали та перешіптувалися.

З цією нескінченною цікавістю сторонніх вони ледь дійшли до вибору одягу. Маруська намагалася підсунути Дімі декілька класичних костюмів, котрі він навідріз відмовився приміряти.

— Ну, будь ласочка, рідненький, — притуляючи до Кузнєцова черговий піджак, корчила благальні мордочки кохана. — Тобі дуже пасуватиме.

— Я сказав — ні! — суворо обрубав будь-які потуги вмовити. — Зараз немає жодної причини, щоби я так виряджався.

У минулому житті, плануючи адвокатську кар’єру, це було доречно, але не зараз, коли відчував себе не у своїй тарілці розташовуючись з тим костюмом поруч, не те, що натягнувши його. З горем пополам погодився на декілька нейтральних кофтин та менш примітну куртку та шапку, бо вся та класика точно була не для нього.

— А весілля наше причина? — лукаво посміхаючись, допитувалася дівчина.

— Весілля — причина, — притягнувши кохану за талію до себе, чмокнув у висок.

Вміла вона підлещуватися так, що не підкопатися та не встояти. Майбутнє весілля, про котре дівчина говорила не вперше, було дійсно приводом. Та доки не стане зрозуміло, як Марусьці бути зі сценою, про весілля годі й думати. Пов’язувати себе шлюбом під прицілами камер та підвищеною увагою точно не збирався. Хоча обручку, котру колись кохана одного разу йому повернула, планував скоро віддати. Він стільки років носив прикрасу із собою, як нагадування про сім’ю, котра не склалася, що здавалося важливим подарувати дівчині саме її.

— Збирайся, я піду на касу, — коли з вибором речей було покінчено, і Дмитро одягався в приміряльній, безтурботно заявила Марія.

— Стоп! — висунувшись із кабінки, суворо зупинив чоловік. — Ти вважаєш мене зовсім немічним?

— Тобто? — завмерши на місці, здивувалася дівчина.

— Тобто я сам у стані заплатити за себе, — поспіхом осмикуючи на собі светра, буркнув Кузнєцов, виходячи в коридор. — Нехай я не статусна зірка, проте в мене є гроші.

— Та я ж не проти, — винувато опускаючи погляд, пробурмотіла дівчина. — Я просто хотіла, як краще.

— Марусь, не треба. Я й так почуваюсь не у своїй тарілці. Уявляю, що там про мене говорять, — кивнув у бік співробітниць бутіка, котрі про щось активно сперечатися, поглядаючи в їхній бік.

— Дім, хіба є різниця, хто й що там говорить? Забий.

— Марусь, я не хочу, щоби мене вважали ще й альфонсом.

Під його залізними аргументами Маруська здалася. Проте від того, що Діма сам заплатив за декілька речей, ситуація не виправилася. Дивні погляди його супроводжували аж до самого виходу з магазину.

На цьому пригоди не закінчилися. Шевченко затягнула його на обід у дорогий ресторанчик на самому Хрещатику. Якби не голод, чоловік ні за що не погодився на продовження екзекуцій, й без того відчував себе рідкісним екземпляром тварини, котру щасливий володар водив округою, хизуючись придбанням.

Дякувати, у ресторані персонал був стриманішим. Ніяких тобі автографів, фото та майже без косих поглядів. Схоже, тут Маруська була завсідником, тому нікого не здивувала її поява.

Обід пройшов у доволі невимушеній атмосфері й став невеличкою передишкою перед подальшим тортурами, котрими виявилися зйомки новорічного вогника на одному з центральних телеканалів. Основну часину програми відзняли вже давно, сьогодні ж, працювали лише заради появи на концерті співачки Мір’ям та її привітання.

Божинський добряче вклався. Для роботи над десятихвилинним роликом була залучена купа народу: стилісти, візажисти, режисер, асистент, звукорежисер, освітлювач, декоратор… Не кажучи про натовп масовки, котрий нагнали спеціально заради Маруськиного номеру.

Дімка ніколи не бував за лаштунками, тому йому було цікаво поглянути, як ця машина працює зсередини. До певного моменту на нього в тій метушні ніхто уваги не звертав. А коли кохана пішла в кадр, підійшов Божинський.

— Як тобі? — продюсер став поруч, склавши руки на грудях та невідривно спостерігаючи за кожним рухом Шевченко на сцені. — Ще не виникло бажання втекти?

— Я знаю, що ти про це тільки й мрієш, тому не дочекаєшся, — теж слідкуючи за дівчиною, фиркнув Дімка.

— А ти впертий, — з якоюсь навіть повагою відгукнувся Святослав. — Думав, ти після ранкового ефіру втечеш.

— Спеціально все підлаштував?

— Не зовсім. Люблю іноді експромти, — реготнув, та з дитячим захопленням вказав на Марію, котра саме тягнула найвищі ноті, на повну віддаючись виступу, підмітив: — Ти тільки поглянь на неї. Вона справжня зірка! Таких, як вона, більше немає й не буде. Невже ти, дійсно, хочеш її всього цього позбавити? Вона ж не зможе без сцени.

Святославу вкотре вдалося посіяти зерно невпевненості в рішення Кузнєцова. Він замислився, чи має право змушувати робити її вибір? Її очі горіли. Вона, дійсно, жила сценою, тут вона була у своїй стихії. У всій цій метушні, блискучій мішурі почувалася, як риба у воді. А що Дмитро? Він поступився своїм емоційним комфортом та спокоєм заради коханої. Але, якщо чесно, поняття не мав, як далі жити в цьому незвичному для себе хаосі…

— Я все ще хочу побачити контракт Маруськи, — через декілька хвилин запізніло сказав Кузнєцов на репліку продюсера.

Той лиш підозріло покосився на нього та фиркнув. Проте Дімі було байдуже, що про нього думав цей нахабний сноб. У будь-якому випадку, куди б не завела нинішня ситуація з кар’єрою Марії, здавалося важливим прочитати документ, який пов’язував її чіпкими вузами з Божинським. Так Діма хоча б знатиме, до чого готуватися.