З Марії та Дмитра могла бути ідеальна пара. Молоді, красиві, закохані… Вони ще в юності привертали до себе увагу, коли йшли поруч, тримаючись за руки. Ще б, найсимпатичніший і найпопулярніший хлопець школи та тендітна, але голосиста красуня, майбутня зірка. Навіть Машина мама — жінка суворих поглядів та виховання, котра зазвичай була проти будь-яких гулянок дочки, здається, з появою Дімки, розтанула.

Тоді Шевченко вважала, що хлопець причарував Тетяну Павлівну. Мати була в захваті від майбутнього зятя, тому всіляко підштовхувала молодих людей один до одного. Кузнєцову вона довіряла: не противилася зустрічанням; ніколи не бурчала, якщо Машка вихідними пропадала у нього вдома; перша за батька дала згоду, коли після випускного Дімка вирішив забрати дівчину до себе в місто.

Дівчина не знала, про що там Дмитро домовлявся з мамою й чи домовлялись взагалі, але, як порядний хлопець, він пообіцяв оженитися з Марією, як тільки закінчить стажування й дядько влаштує його на постійну роботу у свою юридичну контору. Шевченко така наполегливість трішки бентежила, але загалом вона була щаслива, що поруч такий надійний і чуйний обранець, а особисте життя прописане на роки вперед.

— Ми завжди будемо разом, віриш? — заглядаючи в кохані шоколадні очі, щиро запевняла дівчина щоразу, коли мова заходила про спільне майбутнє.

Тієї обіцянки й задоволеної посмішки Дімці було достатньо. Відповіддю завжди був короткий поцілунок в кирпатий ніс та ніжне:

— Солодка-солодка, як цукерка… Моя.

Це все було так давно… Та дивлячись на Кузнєцова, котрий хоч і змінився зовні, але по норову залишився все таким же, здавалося, наче вчора. Стільки всього Марія втратила через свій вибір в минулому… В них давно могла бути справжнісінька сім’я. Але скільки отримала — навряд чи, маючи штамп в паспорті та прізвище такого ревнивця, як Дмитро, Шевченко досягла нинішніх висот. Та чи мало все те матеріальне тепер значення?..

Поки йшли через засніжений ліс, якої лишень дурні дівчина не передумала. Вона нервувала, сумнівалася, злилася, але трималася, пригадуючи настанови психолога, що не завжди добре одразу озвучувати все, що спадає на думку. Ляпнути з дурощів простіше простого, а виправити біль, завданий образами в пориві гніву, склеїти розбиту чашу, щоб не залишилося слідів, практично неможливо.

Всю дорогу Марія вперто мовчала. І коли Дімка випередив її, щоб показувати шлях; і коли Лютий, виляючи хвостом, плутався під ногами, позбавляючи рівноваги, бо й без його допомоги йти були складно. Важкі валянки, шорхаючи, тягнулися по землі. Шевченко весь час спотикалася, фиркала, голосно зітхала і про себе проклинала той день, коли вирішила приїхати до Кузнєцова просити вибачення. Наразі вона ненавиділа чоловіка, що так нещадно з нею чинив: безсовісно виганяв геть, коли готова була всю себе йому віддати… Та слідом дівчину кидало в іншу крайність — впиваючись поглядом в міцну постать чоловіка, що крокував попереду, хотілось до тремтіння знов опинитися в його обіймах.

Для Марії похід тривав вічність. Часом, озираючись, вона з подивом спостерігала навкруги купи снігу заввишки з неї саму. За відчуттями вони йшли години дві, не менше. Іноді здавалося, що Дімка водив її по колу, але озвучувати це не наважувалася. Якщо так карає за минуле — нехай. Якщо вважає, що це розтопить лід між ними, то нехай даремно не спокушається — її терпіння теж не вічне.

— Прийшли, — коли дівчина втратила будь-яку надію, що бродіння на сьогодні закінчиться, сповістив Кузнєцов.

Пригальмувавши, Марія підняла голову від землі, глянувши перед собою. Неподалік, на з'їзді з траси, самотньо стояла її жовтенька крихітка в заметі.

Радість, що дісталися цілі, затьмарювало усвідомлення, що більше ніщо не зупинить від від'їзду. Від'їзду, якого Шевченко, з одного боку, жадала, щоб опинитися в більш звичних для себе умовах, але, з іншого, дуже не хотіла, побоюючись на цьому назавжди розпрощатися з Дмитром.

— Давай ключі.

Маша знехотя полізла в кишені шуби. Там було порожньо. Звівши брови, вона дослідила їх знову, вирішивши, що ключі загубились десь у глибині — знову нічого. Все це під пильним поглядом чоловіка, який, варто було дівчині глянути на нього, нетерпляче поквапив:

— І де?

— Не знаю, — закусивши губу, винувато знизала плечима. — Мабуть, десь впустила.

— Супер. Ми пройшли такий шлях, щоб з'ясувати, що ти посіяла ключі? — розвівши руками, Кузнєцов роздратовано підтиснув губи, дивлячись кудись у далечінь.

— А ти міг вдома спитати? Можна подумати, я тільки про них і пам'ятаю…

— Маріє, а кому треба виїхати звідси? Мені чи тобі?

— Судячи з того, як ти мене намагаєшся спровадити, то саме тобі життєво необхідно, щоб я звалила!

— Та мені взагалі фіолетово, — байдуже відповів Дмитро. — Можеш хоч до кінця своїх днів тут залишатися.

Але всупереч сказаному, рушив до авто і, струшуючи сніг із дверцят, став уважно розглядати замок. Діставши ліхтар, посвітив. Потім, стягнувши з себе рюкзак, витяг термос і хлюпнув в отвір гарячої рідини. Якимось невідомим гострим інструментом спробував відкрити замок, примовляючи:

— Тільки довго ти тут не протягнеш. За тиждень завиєш, до продюсера свого захочеш.

— Ти зараз мене на слабко береш? — здивовано піднявши брови, Марія невідривно спостерігала за майже професійними діями чоловіка під час злому власного авто.

— Боже збав! — випрямляючись у весь зріст, примирливо виставив долоні вперед, посміхнувся. — Навіть зв'язуватись з тобою не хочу, — і одразу перевів тему, певно, розуміючи, що Шевченко може клюнути й на спір погодитися на будь-яке шаленство: — Ти не пам'ятаєш, коли загубила ключі? Сьогодні чи ще раніше?

Маша лише мовчки дивилася на Дмитра, як на божевільного. Вона себе з ним не пам'ятала, а він про якісь ключі…

— Хоча про що це я? — знову спалахуючи, підвищив голос. — Звичайно, ти не пам'ятаєш!

— Не кричи на мене! Я не винна!

Десь за спиною підгавкнув Лютий. Якби не злість Дімки, це було б кумедно: його пес ніби заступався за Марію. Вдячна чотирилапому за допомогу, дівчина присіла навпочіпки й почала вичісувати тварину.

— Гаразд, — повільно видихаючи, Кузнєцов спокійніше промовив: — Шукати їх тепер безглуздо, де б вони не були. Три дні завірюха мела, засипало все. Замок самостійно не відкрию, все замерзло, окріп не допомагає.

В міру міркувань чоловіка, обличчя Шевченко осяювала задоволена посмішка. Острахи, що доведеться зараз поїхати, відпускали. Але вона явно зраділа передчасно. Діма, помітивши зміну емоцій на дівочому обличчі, спантеличив новим питанням:

— Документи на тачку де?

— У машині, — скидаючи самовпевнений погляд до Кузнєцова.

— Дідько, ти знущаєшся? — знову закричав, штовхнувши ногою кучугуру. — Ключі посіяла, документи сунула біс знає куди. Ти хоч із чимось умієш дбайливо поводитися?

— А ти вмієш не кричати? — притискаючись до пса, немов шукаючи у ньому захист, ображено буркнула Маша. — Як тебе врятують мої права без доступу до машини?

— Можна було спробувати викликати евакуатор, але без документів тебе ніхто не забере, — поділився планом чоловік.

— Та гаразд, я ж зірка, — піднімаючись на повний зріст, відмахнулася Марія. — Кому потрібні ті документи?

— Вважаєш, що всі знають тебе в обличчя?

Кузнєцов усім виглядом намагався показати, що її слава — це ніщо, порожній звук. Це і злило, і тішило дівчину одночасно. У своїй популярності вона не сумнівалася, але здогадувалася, що цей факт з її біографії найболючіший для Дмитра.

— Повір — знають.

— Було б чим пишатися, — глузливо посміхнувся, дістав мобільний та щось швидко набрав.

— Повір, як дам автограф, ще й грошей не візьмуть.

— Зараз перевіримо, — підносячи трубку до вуха, тут же чортихнувся: — Через негоду сигнал поганий.

— Та досить вже, Кузнєцов! — реготнула Шевченко. — Якщо ти не хочеш мене відпускати, просто скажи. Нема чого вигадувати ці дитячі казочки. Все в тебе ніяк не злагодиться: то замок не відчиняється, то зв'язок не ловить.

Кілька секунд Дмитро докірливо дивився на дівчину, що сміялася. Після чого, за два кроки подолавши відстань, що розділяла їх, схопив за руку і потягнув за собою в бік траси.