Трясця! Трясця його матері!

Бісове самовладання.

Тримайся! Тримайся! Тримайся!

Вискочивши на вулицю, Дмитро завмер на порозі, підставляючи обличчя крижаному вітру. Сніг безжалісно бив по обличчю. Заметіль огортала, кружляючи навколо чоловічої постаті, та захоплювала у свій полон. Волосся розліталося, зриваючись за рухами вихору. Сніжинки миттєво набивались між ворсинками дрібної вовняної в'язки светра. Колючий мороз щипав за оголені ділянки шкіри.

Плювати було. На все плювати. Всередині пожежа. Палало так, що ні чорта не остудити. Ледь дай спуск – все кругом спустошить. Навіть природна стихія безсила перед тим жаром в грудній клітині.

Вона там. Маруська.

Зовсім поруч. Варто повернутися, переступити поріг і ось вона – лишень руку простягни. Від цього розуміння голова йшла обертом. Її присутність разом сп'янила, нічогісінько не тямив. Наче божевільний був.

Вдих, видих.

Попри лихоманку натягнув на себе фуфайку. Він, звісно, загартований, але захворіти саме зараз, коли тут його Маруська, не краща витівка.

Серце колотилося… Тук-тук-тук… Лише поспівай дихати за ним.

Втягнув повні легені повітря. Помалу, але заспокоювався.

Ступив з порогу вниз, повільно покрокував в глибину лісу. Йти від Машки не хотілося, але й залишатися з нею на всю ніч було згубним наміром. Без того ледь тримався, щоб не стиснути її в обіймах міцно-міцно. Хтиві бажання гнав з голови поганою мітлою. Хоча кого він обманює? Заволодіти нею хотілося. Так, щоби все-все згадала, а після думати не захотіла про повернення назад, до цього свого розчепуреного продюсера. Щоби до кожної клітиночки, кожного міліметра затаврувати собою. Щоби ні про кого іншого й помислити не могла…

Не можна. Навіть пальцем торкатися її не можна. Ні до чого воно. Обидва прекрасно знали, що до добра не приведе. Якщо п'ятнадцять років тому не зміг її втримати, то нині, коли все її життя в столиці, тим паче.

Та й що він може їй дати? Ні, звісно щось та може. Вона його, Дмитра, і його можливості поки недооцінює. Проте це порожнє. Образа за минуле тугою грудкою стримувала, щоб не вивільнити всі почуття та справжні бажання назовні.

Сам дивувався власній стійкості та холоднокровності. Але сьогодні, як побачив її посеред дороги, очам своїм не повірив. На секунди здалося, що примарилося. Примерз та залихоманило. Обізнався, сплутав… За стільки років її образ в пам'яті міг помутитися.

Та власне кого він обманював? Слідкував же за нею регулярно. За всіма успіхами, злетами та падіннями. Спостерігав з боку, не ризикуючи подати знак. Кожну пісню знав. Навіть саму ідіотську та тупу. Все, до останнього рядочка. Не спеціально завчав, само якось так сталось, бо кожний її виступ, що транслювався по телевізору, або був викладений в мережу, бачив.

Сам себе лаяв та ненавидів за цю залежність. Стільки разів впирався, намагався відпустити, викинути з голови та спогадів. Одного разу цілий рік протримався. Та все одно зірвався. Всякий раз зривався на неї як на дозу. Інколи випадково згадуючи, трапляючи на статтю або відео, але частіше сам того жадав.

Останнього разу все вийшло ненароком. Не хотів ні думати, ні бачити її, доки по телевізору рідне серцю ім'я не почув. Це було декілька тижнів тому, коли вона ледь не загинула в авіакатастрофі. Накрило його тоді сильно. Пиячив як навіжений. На Петрос в найлютішу завірюху віднявся. Сам собі тоді дав обіцянку: якщо безнапасно зійде та виживе, заспокоїться та почне жити далі, повернеться до нормального існування. В глибині душі навіть надіявся, що гора забере його. Але чи то до біса везучий, чи то розплачується в цьому житті за якісь гріхи, що навіть на той світ не пускають.

Як тепер виконати власну обіцянку, коли Шевченко сама до нього прибігла наче мишка в пастку? Всіляке міг припустити, але ніколи в голову не приходило, що побачаться при таких обставинах. Що Маруська сама вирішить його знайти. Схоже, міцно її провина заїла. А може від нудьги? Сама ж казала, що скорила музичний Олімп. Тепер, певно, розваги шукає, адреналін на свою зніжену благами цивілізації дупу.

Вони зовсім різні. Надто широка прірва між минулим, де вони були разом, та теперішнім, де вони нарізно. Точка неповернення пройдена. Найжорстокіші слова сказані один одному в колишньому житті. Зерно образи не те що посіяне – проросло густо, в усю процвітає та колоситься в серці. Навіть пробачивши один одного, залишаться непрощенними.

Тому й проганяв її сьогодні. Думав, якщо дасть зрозуміти, що не надто зрадів її появі, вона психане, розвернеться на сто вісімдесят градусів та звалить. Прорахувався, схибив, недооцінив. Шевченко вміла бути впертою, коли їй то треба. Тільки нащо воно їй наразі – розуму не міг докласти.

Другий раз за день серце ледь не розірвалося, коли дійшло, що Маруська за ним в хуртовину кинулась. Це було так в її стилі, у вир з головою. А коли знайшов її у сльозах, лицем в снігу, думав башту зірве. Стримався. Мовчання допомагало втримувати сталеву витримку під контролем. Тільки її запах, як і раніше, кружляв голову.

Здавалося, що у порівнянні з ним, Кузнєцовим, Маруська за ці роки навіть не змінилася. Хіба що витонченішою стала. Дівочі форми отримали більш точені силуети та стали ще апетитнішими. Яскрава, красива, емоційна… А коли посміхалася, ямочки на щоках зводили з розуму в кінець. Ніколи не міг перед нею встояти, з першого дня знайомства й до сьогоднішнього. Дмитро й втік сюди коли розбіглися, щоб якомога далі бути. Щоби ані граму спокуси не залишилося піти та забрати її в того столичного піжона. Тверезий розум запевняв, що йому не варто втручатися та рушити дівоче життя.

Машка може і послухала його, залишилася, якби був наполегливішим. Але хто знає, чим би все обернулося, як скоро вона його зненавиділа за цей вибір, втрачені можливості та згублені шанси. Як говорить відома приказка: Кохання приходить та зникає, а їсти хочеться завжди. Це лише в казках з милим рай в шалаші, в житті такої любові надовго не вистачить. Та й талант закопувати було б злочинністю. Власними очима бачив, як Шевченко марила сценою, місця собі не знаходила. Відбирати в неї тоді мрію в ім'я свого кохання було б надто егоїстично. Рушити її усталене життя зараз – верх нахабства.

Вдих, видих.

Підвів голову до неба – зверху наче кран хтось відкрив, все біле-біле.

Завтра Маруська поїде, і все повернеться на круги своя. Хоча б не замело трасу, бо не вийде спровадити її. Зайвий час поруч з нею погрожував вилитися в небажані наслідки.

До світанку ще годин десять. Як їх витримати – біс його знає. Йти додому небезпечно, та й безглуздо, все одно спокою не буде, поки вона тут. Повертатися в колибу тим паче – зірветься, накоїть дурниць, а на ранок жалкуватиме.

Стараючись перемикнутися на буденні справи, пішов перевіряти капкани, встановлені неподалік. Пам'ять, як на зло, підкидувала картинки минулого… Того самого, коли все ще було добре. Згадка про яке гріла в найлютішу зиму і давала надію, що Маруся справді його кохала. Бо якщо колись все було по-справжньому, може здатне ще увірватися вихором і в теперішнє?..

Минуле

Вони познайомилися ще в школі. Зазвичай Дмитро, бувши одним з найпопулярніших хлопців навчального закладу, не звертав уваги на малоліток, не запам'ятовував їхніх лиць та імен. А в тому віці різниця у два роки вбачалася неймовірною. У Кузнєцова була своя компанія, кругом нього та ще пари друзів постійно крутилися дівчата. Дискотеки, побачення, спортивні секції та підготування до вступу в юридичний – життя бурлило на повну котушку.

Та від початку одинадцятого класу Дмитрові все частіше стала траплятися на очі коротконога мала з гітарою. Спочатку саме та гітара й привернула його увагу. Здавалося, що музичний інструмент, котрий дівчисько тягала на плечі мало не кожен день на уроки, був більший її самої. Хлопця та картинка переважно веселила, декілька разів намагався пожартувати над нею, обзиваючи гномом, а вона лиш кривилася та поглядала вовком.

Так було до тих пір, доки один з жартів не почув директор школи й не налаяв Кузнєцова на очах його крутої компанії та все тієї ж малолітки, а дівчина вперше осміліла настільки, що показала язика. Після того випадку тільки-но стрічала Дмитра, корчила потайки мармизи. Так хлопець не зчувся, як кожного ранку навмисне чекав біля школи «випадкової» зустрічі з малою. Це було щось на кшталт ритуалу, котрий варто пропустити, й настрій псувався на весь день. Друзі, помічаючи зміни, все жартували, та йому було байдуже.

Потім стався шкільний концерт до чергового свята і Кузнєцов почув її голос. Від ведучого він дізнався, що малу звуть Марія Шевченко, вона донька вчительки мови та майбутня зірка естради. Хлопець вперше побачив Машу в вечірньому платті, з яскравим макіяжем та кучерявками. Все це не по віку робило її старшою. Вона, сидячи на звичайному шкільному стільці, грала на гітарі та співала пісню Океану Ельзи про страх розлуки. Мале дівчисько з кирпатим носом та непомірною самовпевненістю й Океан Ельзи. Доросла пісня про доросле шалене кохання. Певно, саме в той момент до Дмитра дійшло, що він вляпався. Вперше в житті втріскався в малу як дурний.

Ігноруючи чергові підколи товаришів, Кузнєцов, котрий ніколи не страждав від сором'язливості, підійшов до Маруськи після виступу і позвав її на побачення.

– Ти? – змірявши його здивованим поглядом, фиркнула дівчина, варто було зустрітися з ним поглядом. – Що хотів?

– Класно співаєш, – чесно похвалив, спершись боком об стіну та сунувши руки в кишені.

– Та невже? А як же «Гей, гном, де твій капелюх?» – передражнила мала.

Усміхнувшись своєю найчарівнішою посмішкою, Дмитро одразу сплигнув з трампліна на самий глиб:

– Маруська, підеш зараз зі мною на побачення?

Здивовано підвівши одну брову, дівчина декілька секунд запитально вирячалася на нього. А потім так же швидко й без сумнівів погодилася, кивнувши головою.

– Піду.

Після побачення вони більше не розлучалися. Кузнєцова як підмінили. Закинув всі свої гулянки, послав якомога далі минулих прихильниць і кожного ранку зустрічав свою Маруську на автобусній зупинці поблизу школи, щоби піти на навчання разом, тримаючись за руки. Славнозвісну гітару доводилося таскати вже Дмитрові.

Та він не жалівся. Йому в дівчиськові подобалося абсолютно все: її приваблива посмішка, її янгольський спів, навіть шалені фантазії як стане відомою співачкою і про неї дізнається весь світ. Кузнєцов, бувши більш приземленим, не надто вірив, що в наш час без зв'язків та грошей можна пробитися на велику сцену, та все ж підтримував шалені наміри Шевченко й був першим слухачем її пісень.

Так промайнув його останній навчальний рік у школі. Ще два роки, доки не випустилася й Марія, вони жили від вихідних до вихідних, бо Дмитро поїхав навчатися до великого міста.

Коли школу закінчила й дівчина, стало легше. Дімка вийняв квартиру і забрав кохану до себе. До того моменту він вже був впевнений, що мріє прожити зі своєю Маруською все життя. В тому на випускному балу він і зізнався після традиційного виступу коханої зі слізливою пісенькою про закінчення дитинства і перехід до дорослого життя.

– Боже, мама хоче, щоб я вступала на педагогічний, – закотивши незадоволено очі, ділилася Марія проблемами з Дмитром під час спільного танцю.

– А ти? – розуміючи й занепокоєння Тетяни Павлівни, й небажання малої підкорюватися і йти на поводу у дорослих.

– А я вже погоджуюсь, аби вона відстала. Та все одно буду подавати документи на естрадний вокал. Ти ж мене не видаси? – підіймаючи на хлопця очі, потягнулася на носочках і потерлася носом об його шию, ну точно лисиця.

– А я маю вибір? – приречено зітхнув, вкотре розуміючи, що це дівчисько скоро з нього нитки плести буде. А він й радий старатися. – Я все життя буду тебе підтримувати.

– Дімка, а Дімка, – знов позвала, хитро зіщулившись.

– Що?

– Кохаю тебе, – прозвучало перше зізнання шепотом.

– Наші почуття взаємні, – посміхнувшись, припав губами до дівочої скроні.

Наш час

На перевірку капканів пішло декілька годин. Ще години зо дві Дмитро потинявся по окрузі. Потім, озброївшись рушницею, сходив до траси, щоб переконатися, що машина на місці. Та нікуди не поділася, але снігом бідолаху засипало знатно. І це хуртовина ще й не збиралася вщухати. Дай Боже, до ранку стихне.

Автомобіль точно треба буде відкопувати. Хоч би не перемерз, бо через негоду від Машки спробуй позбутися. Доведеться чекати, доки техніка розчистить дорогу і злегка спадуть морози, а цього в горах часом доводилося дожидатися не день і два.

Відганяючи раптову радість, що майнула десь глибоко в душі, Кузнєцов вирішив повернутися. Світанок наближався, і поки дістався колиби, прикинув, що дівчину можна будити. Раніше встане, раніше звалить. Тим паче заметіль почала притихати.

Увійшовши до будинку, чоловік обережно погукав:

– Марія, прокидайся.

Відповіді не було. Прислухався – нічого. Якось підозріло тихо. Невже так міцно заснула? Хоч би не втекла нікуди, за нею не стане, розуму вистачить. Відшукав в кишені ліхтарик, посвітив – Маруська на місці. Видих полегшення зірвався з вуст. Підійшов ближче, знову покликав, обережно потряс за плече. Замість відповіді дівчина завертілася на ліжкові, морщачись і сильніше кутаючись у ковдру.

– Марія, підйом!

– Дімочко, пробач мені, я не хотіла… – мотаючи головою зі сторони в сторону, нескладно пробурмотіла Шевченко, не розліплюючи повік. – Мені так соромно… життя тобі зруйнувала…

– Марусько, ну чого ти? – спантеличений сонними стогнаннями дівчини, знову торкнувся її плеча.

Слідом був зойк:

– Ні, Славо, йди! Я не хочу тебе бачити! – і вона ще дужче заметалася по подушці, вся здригаючись від тремтіння.

– Тсс, Марусь, це я, – пошепки покликав, заспокоюючи.

Він уже розумів, що з Шевченко, але шукав підтвердження. Торкнувшись долонею дівочого чола, Дмитро опустився навпочіпки поруч із постіллю.

Трясця! Цього лиш не вистачало!

У Машки був жар, її лихоманило.

– Дімочко, – слабо посміхаючись у напівмаячному стані, Шевченко спантеличила: – Я ж казала, що ти так легко мене не позбудешся.

Кузнєцов пирхнув. Він здогадувався, що виникнуть проблеми, але не припускав, що такі.

– Я так сумувала за тобою, Дімочко…

– Я теж, Марусю, – прикидаючи, що тепер йому з нею робити, зізнався чоловік, – я теж.