— Гадство, ця псина розірвала мені куртку, — знімаючи верхній одяг, бурчав невдоволено Божинський. — Ти хоч уявляєш, скільки вона коштує? Весь твій гардероб і близько не лежав.

— Щось не подобається? — закидаючи дрова в камін, відгукнувся Дмитро. — Я можу Лютого ще покликати. Він рідко в дім ходить, але завжди з задоволенням, особливо коли тут такі «дорогі» гості.

Продюсер фиркнув та, кинувши куртку прямо на диван, почав проходжуватися взад уперед по вітальні.

— Взагалі-то тут не хлів, для верхнього одягу в прихожій є шафа, — клацнувши запальничкою, розпалюючи вогнище, нагадав Кузнєцов.

Святослав ошелешено завмер серед кімнати, оглядаючись. На поміч прийшла Валентина, закудахтавши навколо столичного піжона:

— Давайте я поможу, — хапаючи куртку і з цікавістю подивляючись на чоловіка, потарабанила річ у коридор.

Дімка хмикнув, криво усміхнувся. Бісова жінка. Давно треба було здогадатися, що з нею будуть проблеми. Швидкоплинна втіха не варта того, щоби тепер Валентина чіплялась у нього своїми мацаками й ходу не давала. Раніше так-сяк відбивався від неї, та з появою Шевченко все ускладнилося. Бачила в останній суперницю. Погано що не розуміла, що Марусьці ніхто не конкурент, нема їй рівних, одна така шалено жадана ось вже стільки років.

Ще й Божинського приволокла. Треба потім поговорити з прихильницею, дати зрозуміти, що так не роблять. За капості можна отримати по носі.

— І звідки в тебе все це добро? — обізвався продюсер.

— Уяви собі — заробив, — вдивляючись, як займається хмиз у топній печі, відмахнувся Діма.

Його дратував столичний нахаба. До втрати пульсу дратував. Щось гірше нинішньої ситуації годі й шукати. Та Кузнєцов тримався. Врівноваження та гарту йому не позичати. У юності ще міг дозволити собі грубість, а зараз вік не той… Хоча кого він обманював? Якби не категоричність коханої та не бажання йти на поступки свому продюсеру, кришу б давно зірвало. А так намагався цивілізовано все вирішити. Тим паче один нервовий в їхній сьогоднішній компанії мався.

Стійкість та витримка давалися Дімі ой як не просто. Біс із тими п’ятнадцятьма роками, коли Маруська обміняла його на сцену. Це ладен забути, пробачив давно. Але цей… Святослав був їй більше ніж продюсер, Кузнєцов знав точно. І це найболючіше у їхній історії — чоловік, котрий до останнього був Шевченко близьким, і котрого виявилося не так легко спекатися.

Спостерігаючи за язиками полум’я, що огортали дерев’яні колоди, Дмитро намагався вгамувати внутрішніх демонів. Як не старався бути спокійним та відстороненим, вони його зжирали зсередини, огортали багряними іскрами, змушуючи чорніти, як дровиняки в каміні, а згодом і зовсім випалювали, мов те кострище. Опинившись у домі, він тому насамперед й ринувся розтопляти, щоби хоч якісь хвилини не бачити суперника. Та й за день в оселі все давно прохололо.

— Може варенички погріти? — порушуючи гнітючу тишу, з коридору знов увірвалася Валентина. — Дмитрику, ти, певно, зголоднів? Та й Ви, Святославе, з дороги…

— Хм, Валентино, здається? — почулося уїдливе від Божинського. Схоже, йому теж не надто симпатизувала компанія цієї жінки. — Я дуже вдячний, що Ви допомогли мені знайти мою Мір’ям і привели сюди, але далі ми якось самі.

Моя Мір’ям. Дмитра пересмикнуло. Стиснув у кулаці до побіління кісточок кочергу, котрою ворушив вогнище, глибоко видихнув та, кинувши металеву коцюбу з гуркотом на підлогу, піднявся на ноги. Повертаючись до всієї чесної компанії, жорстко припечатав:

— Валя, тобі краще піти додому.

Хотілося додати, що й Божинського ніхто не затримує. Та останній не надто поспішав. Він діловито всівся на диван, випроставши руку на спинці та закинувши ногу на власне коліно.

— Дмитрику, пізно вже, як я сама піду… — Валентина знітилася від суворого тону Кузнєцова. Та раптом просяявши власній ідеї запропонувала: — Може, ти мене проведеш? А Святослав якраз побалакає із цією своєю наодинці… — при згадці Маші скривилася та кинула на дівчину зневажливий погляд.

— Чудова ідея, до речі, — схвально кивнув продюсер. — Ви йдіть, а нам є що обговорити.

Шевченко, бувши винуватицею цього фарсу, з моменту повернення в дім мовчала, сиротливо притулившись до найвіддаленішої стіни у вітальні. Та після безцеремонних заяв гостей, котрі намагалися вирішити все за них, подала голос:

— Діма нікуди не піде! — підійшла до Кузнєцова й показово схопила його руку. Стрічаючись очима із Божинським, тихо, але твердо промовила: — Ти можеш злитися скільки завгодно, але ти маєш прийняти той факт, що я кохаю Діму.

Брови продюсера повільно поповзли догори. Валя охнула. Та й сам Кузнєцов, направду, був приголомшений сміливим зізнанням Маруськи. Вона його дивувала. Проти такого не міг встояти. Це додавало впевненості та сил на боротьбу. Якщо в перші дні її появи дорікав у неспроможності пояснити ціль візиту та відсутність вагомих жертв, на які заради нього йшла, то зараз, нехай слова дівчини й не були жертвою, та все ж ставали серйозним сигналом, що вона, дійсно, хоче залишитися з ним.

— Мені що до того? — Зіщулившись, Божинський нетерпляче побарабанив пальцями по дивану. — Це концерти не скасовує.

— А що скасовує? — хапаючись за слова, мов, за рятувальну соломинку, з надією й неприкритим ентузіазмом поцікавилася дівчина.

— Нічого не скасовує, — підвівшись, продюсер ще раз роздивився кімнату, та приголомшив: — Мір’ям, завтра ввечері ми маємо бути в місті, у нас запис програми. Тому, ходімо. Нам до селища, де я залишив машину, йти півтори години.

Марія скрипнула зубами. Дімка, стиснувши її долоню, поглядом зупинив від будь-яких дій. Зате сам ступив уперед, готовий уже добряче вмазати цьому нестерпному снобу.

— Ой, як чудово! — Валентина дзвінко ляснула в долоні. Кожен із присутніх здригнувся та повернувся в її бік. — Тоді всі разом і підемо. Дмитрик мене додому проведе. Правда, Дмитрику?

— Пришелепкувата баба! — процідила крізь зуби Шевченко. Вирвавшись у Кузнєцова, кинулася до Валентини, розсерджено примовляючи: — Та хто тебе тут тримає? Зібрала свої причандали й пішла звідси!

Хапаючи жінку під білі рученьки, попхала геть із вітальні. Дякувати, Валя стояла неподалік дверей та від неочікуваності не одразу супротивилася, миттю опинившись у коридорі. Дімка пішов слідом, обперся об одвірок на вході у вітальню, з цікавістю спостерігаючи за скаженими ревнощами коханої та незграбними спробами давньої прихильниці відбитися. Він ледь стримував сміх, бо попри складність ситуації, колотнеча між жінками виглядала доволі весело.

— Та куди ж я піду? — галасувала Валентина. впираючись. — Мене ж вовки в такий час з’їдять!

— Тебе? — пирхнула Маша, згрібаючи з вішалки біле пальто та шарф. — Тебе точно не з’їдять. Побачать тебе, полякаються й розбіжаться всі, — сунула речі враженій жінці, метнулася на кухню і через секунди повернулася з мискою, наголошуючи: — І вареники свої теж забери. Дмитрик більше не потребує ні твоєї компанії, ні твоїх вареників.

— А от вареники, пропоную, все-таки залишити, — встряв Божинський, непомітно підкравшись позаду.

Поки Шевченко, обернувшись на голос, здивовано кліпала очима, продюсер протиснувся у дверний отвір мимо Діми та відібрав у неї злощасний тазок із гостинцями. Заглянувши під серветку, дістав звідти пухкий наїдок та відкусив, пояснюючи:

— Чесно кажучи, не жер з вчорашнього вечора, — прожовуючи, схвалив: — Дякую, Валентино.

— Завжди рада старатися, — розпливаючись у блаженній посмішці, жіночка так і завмерла біля виходу з оберемком речей, втупившись на Святослава, котрий із задоволенням наминав її їжу.

Маруська ж надула щоки, як той хомяк, та закотила повіки, здержуючи себе від вибуху. Кузнєцов давився сміхом. Ні, він, справді, або в божевільню потрапив, або на циркову виставу. Вареники у Валюші були смачними, майже шедевральними, й вона, очевидно, втративши останню надію втримати Дмитра, швидко намагалася спіймати на гачок зі смачною приманкою відомого продюсера. Це виглядало доволі весело.

— Тільки погріти не завадить, — прокоментував Святослав, напихаючись.

— Ой, так я можу…

Валя сіпнулася назад, але була зупинена Марією та вироком Божинського:

— На Мішлен не тягне, але з голодухи піде.

Сільська подруга роззявила рота, з подивом вирячившись на продюсера. А Маша, користуючись її розгубленістю, відкрила двері на вулицю та випхала з хати. Валентина огризалась, буркотіла, та проти розгніваної Шевченко була безсила.

На секунди в дім увірвався морозяний порив вітру, заносячи хмарку сніжинок та холоду, та скоро дівчина з усієї сили грюкнула дверима та двічі провернула замок зсередини, щоб у Валі не залишилося й шансу на повернення.

— Нарешті, задовбала, — повернувшись до чоловіків, гучно видихнула Марія, здмухуючи з обличчя прядку волосся. — Тепер можемо й поговорити спокійно.

Дмитро оптимізму Марії не розділяв. Він здихне з полегшенням, лише коли звалить клятий Божинський. Ще трішки, і Кузнєцов сам його випхає.

— Може й цей кудись піде? — притискаючи таз вареників до себе, продюсер із набитим ротом вказав на Дімку. — Я не збираюсь обговорювати справи в його присутності.

— Славо, це взагалі-то будинок Діми, — нагадала Шевченко. — І потім, у мене немає від нього секретів.

— Та ти що? З яких це цікаво пір? А хто мені плакався на декого, на ім’я Дмитро? Усе жалілася, який він черствий, впертий і егоїстичний мужчина, а тут раптом секретів немає.

Кузнєцов нахмурився. Прикро чути від суперника, що колись Маруська його, Дімку, ні в що не ставила, дозволяючи собі обговорювати його вчинки та слова зі стороннім на той момент чоловіком. І нехай справа давно минулих літ, та приємного було мало…

— Дім, не слухай його, — вмішалася дівчина, скорчивши винувате лице та склавши долоні будиночком перед обличчям у благущому жесті.

— Якщо Вам потрібно поговорити наодинці, я в майстерні, — відштовхнувшись від одвірка, Кузнєцов покрокував до дальньої кімнати.

Він намагався стриматися, поладнати зі спокоєм та домовитися з внутрішніми образами, котрі нагадували про себе. Та розумів — якщо залишиться ще ненадовго в одному приміщенні з продюсером, це виллється в катастрофічні наслідки.

У майстерні Діма пробув хвилин двадцять, на більше його просто не вистачило. Зазвичай цього часу було нікчемно мало для роботи, лише розкластися та підготувати обладнання. Та коли за стіною Маруська наодинці зі своїм колишнім, кожна хвилина здавалася вічністю.

Походив туди-сюди, так і не всівшись за діло, та врешті-решт не витримав, вирішив повернутися. Зрештою, у камін час дрова підкидати, бо погасне — потім знов розпалювати. Ще й на вулиці такий вітер здійнявся, справжня хурделиця, аж вікна дрижали.

Опинившись у коридорі, завмер біля ледь відчинених дверей, прислуховуючись до голосів.

— Тобто хочеш сказати, що збираєшся кинути все, заради цього нікчеми? — бридливо вилаявся Святослав.

— Не смій його так називати! — обірвала дівчина, тупнувши ногою. — Ти його зовсім не знаєш!

— Звісно, звідки мені знати. Це ти не головою, а чортзна-чим думаєш. Тільки мушу тебе розчарувати, люба, — реальне життя не складається з одного сексу. Як награєшся з ним, тобі швидко набридне, вовком завиєш у цій глушині.

Гучний видих, та Марія тихо, але рішуче припечатала:

— Я. Його. Кохаю.

— Я це вже чув. А ще я усвідомлюю, що ти творча натура, котрій інколи треба… — Божинський прокашлявся, прочищаючи горло, — провітрити голову. Саме тому я тобі ніколи нічого не забороняв, знаючи, що тобі необхідне різномаїття.

— Не потрібне мені ніяке різномаїття! — пирхнула Шевченко. — Це ти в нас бігав усі п’ятнадцять років наліво та направо, а я, мов дурепа, сиділа чекала, доки ти нагуляєшся.

Діма нахмурився, мимоволі стискаючи долоні в кулаки. Він не планував підслуховувати. Але розмова заводила в такий кут, що встрявати та переривати не смів.

— Мір’ям, невже ти ревнуєш? Так би одразу і сказала, — задоволено простяг Святослав. — Вирішила відплатити мені тим же? Типу, зуб за зуб?

Повисла гнітюча тиша. Кузнєцов затамував подих, очікуючи відповіді, котра могла стати його новим вироком.

Для чоловіка не стало відкриттям, що шоубізнес не славився вірністю. Проте про походеньки Божинського не знав. Та і звідки йому знати? Діма слідкував за життям коханої, а з того ракурсу її відносини з продюсером завжди виглядали для публіки взірцем ідеальності. Та й сам факт можливої зради такій, як Шевченко, здавався абсурдним. Але нові відкриття дивували та ламали всі його життєві шаблони.

Виходить, усі ці роки Маруська, може, і не була така щаслива, як здавалося зі сторони. Ну, звісно, інакше вони з Божинським давно побралися. За час, скільки були разом, люди дітей встигають виростити. І нехай у зірковому світі цінності далекі від сімейних, та все ж…

П’ятнадцять років. До Кузнєцова лише зараз дійшло, що це майже в чотири рази довше, ніж він свого часу провів із Маруською. Ні, він стовідсотковий бовдур, якщо вірить, що дівчина кине сцену і свого продюсера заради якихось декількох нещасних років, коли вони були ще зовсім юними та майже не бачили світу. Тим більше якщо стільки терпіла зради.

Господи, вони, дійсно, з різних світів. Дмитро ймовірно давно б кинув усе до біса, ніж терпів приниження. Хоча, це у випадку наявності почуттів. Якщо Маруська нічого не відчувала до Святослава, тому й відповідала байдужістю.

— Божинський — ти дійсно ідіот, якщо не розумієш, що я намагаюсь тобі донести, — нарешті, спокійно промовила Шевченко.

— Ні, якраз я розумію. Ти казишся та шукаєш собі пригод на п’яту точку.

— Славо, це мій Дімка, — з ніжністю зізналася Марія, вибиваючи в Кузнєцова з легень повітря та хвилю полегшення, що пронеслася всім тілом. — Попри всі роки нарізно, він завжди був моїм.

— Боже, що за романтична муть? — зневажливо фиркнув продюсер. — Ти серйозно? П’ятнадцять років роботи та мрію коту під хвіст через тупу примху?

— Одного разу я кинула його заради мрії. Мрія здійснилася, тепер час подумати про інше. Життя — це не лише сцена.

Дімка сумно посміхнувся. Чи надіявся він колись почути від Маруськи подібні зізнання? І нехай озвучені не йому в очі, а сторонньому чоловіку, та це робило слова коханої ще більш цінними. Таке навмисно не вигадаєш.

— Мір’ям, ми не можемо так просто взяти й розірвати контракт, — зайшов з іншого боку Божинський.

— Чому?

— Це шалені гроші! — прикрикнув продюсер. — Ти не уявляєш, скільки я в тебе вбухав!

— Але є якісь форс-мажори?

Дімка подумки поставив собі в голові галочку, що треба поглянути той контракт. Маруська свого часу, пурхаючи на крилах натхнення, певно, не читала, що підписувала. Але там має бути зачіпка, як за взаємним рішенням сторін розірвати угоду. Судовий позов — крайній випадок, але можна й із ним справитися.

— У будь-якому випадку тебе такі штрафи чекають, що ніякі збереження не допоможуть.

— Навіть якщо я продам свою квартиру? — з тремтінням та відчаєм у голосі не здавалася кохана.

— Навіть якщо ти здаси свого неандертальця в рабство, — безапеляційно відбив продюсер.

Хмикнувши, Дмитро, ситий по горло самовпевненістю Божинського, ступив до вітальні, привертаючи до себе увагу. Та не встиг ніхто й рота розкрити, як світло, блимнувши декілька разів, погасло. Давненько таких «сюрпризів» не траплялося. Враховуючи негоду за вікном та дурість ситуації, було б дивно, якби цього не сталося.

— Що це? — першою озвалася Марія.

— Вибило лінію електропередач, так інколи буває в негоду, — спокійно пояснив Кузнєцов.

— Можна якось відремонтувати? — перепитала Шевченко.

— Скоріш за все вибило на підстанції в селищі. Я тут безсильний. Тепер лиш чекати ремонтну бригаду не раніше ранку.

— Ну просто очманіти! — чмихнув Святослав. — І на все це ти збираєшся проміняти мене та сите життя?

— Я навіть коментувати не збираюсь, — буркнула Маруська та заметушилася кімнатою, врізаючись у нечисленні меблі, котрих у темряві здавалося надто багато.

Дімка, звикнувши до пітьми, котра розбавлялася приглушеним сяйвом снігу з-за вікна та слабими іскорками з каміна, підійшов до коханої, пригорнув за плечі спиною до своїх грудей, заспокоюючи та надаючи впевненості.

— Що будемо робити? — врубавши ліхтарик на смартфоні, Божинський по-господарськи всівся на диван.

— Що ми будемо робити — не твоя справа, — Кузнєцов чмокнув дівчину в скроню та зімкнув долоні на її животі, міцніше притискаючи до себе. — А от тобі, здається, час йти.

— Я без Марії нікуди не піду, я вже сказав.

Чи то освітлення телефону відбивалося в очах продюсера, чи то в них блиснула злість, а в тоні ковзали ревнощі та роздратованість. Це не дивно, якщо Маруська йому хоч краплю дорога не як проєкт. Від того Дімці ще більше хотілося її відгородити від того нестерпного мужика.

— А я не хочу повертатися зараз, — огризнулася, явно вигадуючи на ходу: — Мені потрібна відпустка.

— А це що, в біса, у тебе таке було? Секс-тур? — постукавши ребром мобільного по спинці дивану, Божинський прискіпливо пробігся очима по Шевченко із ніг до голови та відвернувся до каміна.

— Послухай… Святославе, — крізь зуби процідив Кузнєцов, змушуючи себе звернутися до нахаби на ім’я та пропустити мимо вух зауваження. — Я хочу подивитися контракт Маруськи.

— Маруськи? — повернувши погляд до них, чоловік скривився. — Ти називаєш її Маруською? Мір’ям тобі не одна з твоїх сільських кухарок.

— Славо, припини! — осмикнула дівчина. Підіймаючи до Дмитра обличчя, перепитала: — Нащо тобі контракт?

— Дійсно, нащо тобі контракт? — підтакнув продюсер, розвалюючись зручніше на дивані. — Бачиш, навіть Мір’ям сумнівається у твоїх розумових здібностях.

— Славо, ти знущаєшся? — сіпнувшись у руках Дімки, скрикнула Шевченко.

— Шш, — Кузнєцов зупинив її від різких рухів. Та вирішивши не розкривати одразу всіх козирів, з кривою усмішкою пояснив: — Будемо з моїми кухарками в перервах між поїданням вареників читати.

Маруська фиркнула. Святослав вищирився та напрочуд спокійно запропонував, ігноруючи опонента:

— Добре, Мір’ям, я подумаю, чи зможу тебе відпустити. Та тобі теж треба подумати, чи впевнена ти у своєму рішенні. Це так не робиться — захотіла пішла зі сцени, захотіла — повернулася. Назад дороги не буде.

На диво, хоч у чомусь Кузнєцов міг погодитися з продюсером. Як би не жадав, щоби Марія належала лише йому, прекрасно розумів, що в одну мить спалити усі мости не вийде. Йому не потрібно, щоби кохана через півроку-рік завила від нудьги та звинуватила його, що змусив усе кинути. Наразі першочергово, щоб вона розірвала будь-які зв'язки із цим снобом.

— Я знаю, — зітхнула Шевченко.

— Тому відпрацюймо призначені новорічні концерти, а далі будем вирішувати. Добре? — підозріло доброзичливо запропонував Святослав.

— Дім, ти не проти? — зиркнувши на Кузнєцова, схвильовано перепитала дівчина.

Звісно, він був проти. Була б його воля — викинув нахабного продюсера з дому, прив'язав кохану біля себе і більше нікуди й ніколи не відпускав. Та здоровий глузд взяв верх над емоціями. Краще надасть дівчині право вибору, ніж втратить її знову. Тому чоловік нехотя розтиснув обійми, відпустив Шевченко та, попрямувавши до каміна, видихнув:

— Марусь, ти доросла людина, вирішуй сама й роби, як вважаєш за потрібне.

— Мда, Мір’ям, не думав, що ти будеш питати дозволу в якогось чоловіка, — не втримався від їдкого коментаря Божинський. — Тоді вранці й поїдемо.

Закидаючи дрова в полум’я, Кузнєцов пирхнув. Терпіння закінчувалося. Пора відправляти продюсера геть. Якщо завтра доведеться розставатися, волів провести цю ніч із коханою наодинці, без цього зухвальця.

— Чудово, — підіймаючись і повертаючись до суперника, Дімка склав руки на грудях та грубувато нагадав: — Можеш повертатися туди, де зупинився. Я сам ранком доставлю Марію, куди потрібно.

— Та мені, власне, нікуди повертатися. У вашому селі ні одних пристойних апартаментів не знайшлося, — з насмішкою пожав плечима Божинський. Встав із дивану, показово озирнувся та ошелешив: — Тому, так і бути, готовий залишитися на ніч. Надіюсь, тут знайдеться куточок для столичного гостя?

— Не знайдеться! — сталево обрубав Дмитро та попрямував геть із вітальні.

Треба принести з сараю генератор, заодно провітрити голову, бо ще трішки, і спалахне. Ночувати в одному домі з цим… пройдисвітом — це вже занадто.

— Дім, почекай, — кинулася за ним Марія.

Наздоганяючи в коридорі, схопила за лікоть, розвертаючи до себе. У приглушеному світлі від ліхтарика вона була така красива. Очі, сяяли, світилися. Хотілося притиснути її до себе та цілувати до запаморочення, а доводилося терпіти безглузді розмови та дурного Божинського за стіною.

— Справді, куди він піде? — невпевнено пробурмотіла. — Не в машині ж йому ночувати. Там така темінь, та й вітер…

— Хай де хоче, там і ночує, — відчуваючи, як хвиля злості здіймає всередині бурю, пересмикнувся чоловік. — Може до Валюхи піти. Впевнений, вона його з радістю прийме.

— Дім, ти чого? — провела рукою по його передпліччю в заспокійливому жесті. — Ревнуєш, чи що?

Вираз обличчя не розгледіти, та, здається, вона була навіть задоволеною. Кузнєцов веселощів не поділяв. Нахмурившись, гучним шепотом зізнався:

— З мене досить того, що я погодився відпустити тебе з ним завтра.

— Тобто відпустити? — прийшла черга дивуватися Шевченко. — Ти хіба зі мною не поїдеш?

— Марусь, ти серйозно? Я вже говорив, що не буду жити при тобі приживальцем.

— Дім, до чого тут це? Ти ж чув, ми домовилися допрацювати Новорічні свята, а далі видно буде. Але я хочу, щоб весь цей час ти був поряд. Я не готова завтра з тобою розставатися, нехай і на короткий час.

Кузнєцов теж не готовий був розлучатися. Та, пригадуючи власні зобов’язання, котрі також мав, скрипнув зубами:

— Марусь, у мене теж є робота, яка не яка.

— Дім, я взагалі-то заради тебе збираюсь усе усталене життя кинути. А ти заради мене не хочеш якийсь місяць пожити в місті? — ображено надула губи. Чоловік мовчав, сумніваючись у доцільності свого перебування поруч із Марією в столиці, і вона, порушуючи затягнуту паузу, роздратовано підсумувала: — Добре, я зрозуміла тебе. Отже, ранком я поїду зі Святославом до Києва, а ти залишайся.

— Тобто до ранку він буде сидіти тут? — не контролюючи новий напад ревнощів, Кузнєцов кивнув у бік вітальні.

— Дім, йому, дійсно, нікуди йти. Не виганяти ж людину на вулицю?

— Здуріти просто, — важко зітхнув Дмитро. — Може йому ще свою спальню вступити?

— Дім, не перегинай!

— Та робіть, що хочете, — махнув рукою та, накинувши на себе куртку, попрямував до виходу з дому.

— А ти? — донеслось відчайдушне в спину. — Я вже йду заради тебе на жертви, а ти лиш вкотре прикриваєшся минулим. Не хочеш хоча б трохи поступитися?

Тут вона мала рацію. Дмитро раптом відчув себе повним егоїстом. У минулому він дозволив їй спалити мости, не задумуючись про наслідки. Наразі наступає на ті ж граблі — вимагає від неї доленосних вчинків, а сам…

Якщо вони хочуть бути разом, він теж має піти на поступки. Як би складно не було, якби морально не тиснуло, Кузнєцов мусить зробити крок назустріч Марусьці, бо вона свій уже зробила. Сам вдень роздумував, що як доведеться усе кинути через вагому причину, готовий це зробити. Чи існує щось вагоміше коханої жінки?

— Добре, Марусь, — обернувся та, вдивляючись у рідний силует, приречено погодився: — я поїду, але не завтра. Мені треба декілька днів, щоби закінчити свої справи.