– Смачно пахне, – приймаючи з рук чоловіка стару емальовану кружку з відваром, що парував, пробурмотіла Маша, побоюючись підняти очі на Дімку.

Вдихнувши аромат свіжозвареного напою, подмухала на кип'яток, щоб скоріше остудити та спробувати те, що приготував Кузнєцов. По вигляду це було схоже на чай, по запаху нагадувало трав'яний збір з нотками сосни, а на смак наче лікувальні травки на додачу з медом, котрі в дитинстві Маші готувала бабуся. Лише трішки гірчило та залишало дивний посмак, так, неначе вона згризла ялинкову вітку.

В іншій ситуації та від іншої людини Шевченко ні за що навіть до рук не взяла цей кухоль не першої свіжості, не кажучи, щоб випити підозріле зілля. Вона точно засумнівалася в його властивостях, бо невідомо, що туди могли підмішати. Але у випадку з Дмитром чомусь не виникало остраху. Була повна довіра та розуміння, що нічого поганого цей чоловік не може їй підсунути. Травити точно її не стане. Якщо й стане, значить, заслужила.

Загалом, опинившись в невеликому дерев'яному зрубі в самій глушині Карпат, повністю відрізаною від цивілізації, не було місця примхам.

Коли Діма знайшов її посеред лісу сповнену розпачу та жаху, вона мовчки й беззаперечно виконала всі його накази. Не в тому вона була становищі, щоб сперечатися і чинити опір. Дуже не хотілося, щоб Кузнєцов знову кинув її одну на морозі посеред ночі. Сили скінчилися, Маша не те що йти, говорити не могла. На всі питання і моралі лише кивала, як китайський бовдур. А коли він припустив, чи зможе сама йти, ледь знову не звалилася на землю. Тоді Дмитро, як справжній джентльмен, яким завжди й був, без зайвих слів просто підхопив дівчину на руки й мов пушинку приніс у цю хатку, яка, схоже, служила його притулком.

Марії було дуже соромно за свою дурну поведінку, голову боялася підняти, щоб озирнутися. Так і сиділа на старому пружинному ліжку, на яке чоловік її посадив, варто було тут опинитися. Лише краєм ока бачила як він у непроглядній темряві запалив свічку, а потім, збігавши на вулицю, приніс оберемок дров і розпалив грубку.

Невелике тісне приміщення швидко наповнилося теплом. Незабаром скипів старенький металевий чайник, і Діма заварив дівчині цей незвичний, мабуть, цілющий напій. Все це він робив мовчки. Лише коли отримав незграбне схвалення за чай, видав те, що вкотре увігнало її в ступор.

– Роздягайся, – тоном, що не терпить заперечень.

– А не забагато ти на себе береш, Кузнєцов? – задихаючись від обурення, дівчина вперше в цьому домі підняла очі й в упор втупилася на чоловіка, що стояв напроти. – Якщо ти вважаєш, що врятувавши мене від диких звірів та напоївши цією бодягою, – показово з гуркотом поставила кружку на дерев'яний стіл, розташований впритул до постелі, – маєш право на… на все це, то ти помиляєшся.

Декілька хвилин Дмитро здивовано вирячався на дівчину, після чого окинув її поглядом з ніг до голови, несхвально цокнув та відвернувся до плити. Там поряд з чайником розташовувалася другий кухоль з напоєм. Чоловік взяв його в руки, перекинув весь вміст в себе і почав… роздягатися сам.

Стягнув з себе шапку, фуфайку, кинув їх на припічок для сушки. Потім дістав з-під стільця капці, роззувся, поставивши валянки під стінку печі.

Шевченко, затамувавши подих, невідривно слідкувала за кожною його дією. Безсовісно роздивлялася Дімку, підмічаючи, що за ці роки він змужнів. Фігура стала кріпкою, накачаною. Розвинена мускулатура проглядалася навіть крізь товстий в'язаний светр. А вже коли він і той зняв, залишаючись в самій футболці, ледь не охнула вголос.

Схоже, дівчина погарячкувала з неандертальцем. У всякому випадку за фігурою Кузнєцов спеціально або ж незумисно слідкував. Та й одяг на ньому був хоч і простий, але чистий та охайний. Єдине, шевелюра… До волосся, що доходило нижче лопаток, зав'язаного в низький хвіст на потилиці та довшого ніж в неї самої, треба ще звикнути.

Звісно за роки в шоубізнесі Марія всілякого надивилася, там чоловіки чого лише не робили, аби випендритися та виділитися з натовпу. Але то в шоубізнесі, а тут цілком собі реальне життя, реальний такий Дмитро, котрого звикла бачити зовсім іншим. Та й ніколи її, як жінку, не приваблювали довговолосі чоловіки. Але Кузнєцову напрочуд було до лиця.

– Якщо не хочеш захворіти, раджу зняти шубу та черевики, – повертаючи в реальність, подав голос чоловік. – Тут тепло, а верхній одяг варто просушити. Інакше завтра, поки до машини дійдемо, взагалі, задубієш.

– Ох… – зірвалося зітхання у Марії.

Нарешті дійшло, що малося на увазі під категоричним “Роздягайся”. Стало ще соромніше за себе, хоч крізь землю провалюйся. Але провалюватися було нікуди, тому дівчині нічого не залишалося, окрім як послухатися. Підскочивши, вона швидко скинула з себе шубу та стягнула порядком остогидлі чоботи. Ноги, як і передбачалося, були мокрі наскрізь. Це не сховалося і від Дмитра.

– І шкарпетки, – вказав кивком та дістав з лежанки шерстяні носки, кинув їх Шевченко. – Тобі б в ідеалі все тіло спиртом розтерти, щоб прогрілася.

– Ще чого! – спіймавши шкарпетки, обурено відмахнулася.

Не вистачало ще повністю роздягатися перед Дмитром та ще й натиратися незрозуміло чим. Хоча від однієї думки про подібне її чомусь відчайдушно кинуло в жар. Тільки б Дімка не побачив, як ввігнав її в фарбу одним лиш припущенням.

– Ну як знаєш, – пожав плечима чоловік, заспокоюючи дівчину та повертаючи їй більш-менш стабільний емоційний стан.

Опустившись на ліжко, вона слухняно виконала вказівку з носочками.

– Колючі, – не втрималась від коментаря, коли тканина торкнулася голої шкіри.

– Вибачайте, чим багаті, – розводячи руками, фиркнув Кузнєцов, – Принцес тут раніше не бувало. Знав би, мериносової шерсті наваляв.

Пропускаючи їдке зауваження мимо вух, Шевченко нарешті набралась сміливості, щоби огледітися. Кімната, в якій вони розташувалися, була досить-таки тісною і не схоже, щоб в цьому будиночку були інші приміщення. Єдині двері вели на вулицю. Половину простору займала величезна стара груба з лежанкою. Біля стіни стояла вузька кровать, на котрій, власне, сиділа сама Марія. Поруч – дерев’яний обшарпаний стіл. По інший бік від печі – єдиний похилений стілець. На стіні біля вхідних дверей була прибита планка з гвіздками, що служила вішалкою. З посуду чайник, пара кружок та мисок. Якихось ще речей та ознак проживання більше не вбачалося.

Згадався старий сільський дім, де по дитинству гостювала у бабусі та дідуся. Він був подібний до цього, проте виглядав як жилий. Ця ж кімнатка скоріше нагадувала випадкове укриття, а не постійне помешкання. Це було дивно, враховуючи, що навіть Дмитро не виглядав настільки забитим, як ця оселя.

– І як ти тут живеш стільки часу? – забувши правила пристойності, озвучила доволі-таки безцеремонне питання, відповідь на яке здавалась життєво необхідною.

Для неї, що жила серед кращих благ цивілізації, подібні умови виглядали дикими. Дівчина вважала, що дикунський спосіб життя давно пішов у небуття. А дізнатися, що колишній коханий існує тут стільки років було неприємно. Почуття вини, що через холод відійшло на другий план, спалахнуло з новою силою. Виходить, вона дійсно така сука, раз довела Дімку до всього цього…

– Не повіриш, як у казці, – наповнюючи свою кружку відваром, усміхнувся чоловік.

– Щось не дуже схоже. Тут же ніяких умов, – знову оглядаючись, Шевченко занепокоєно уточнила: – Душ хоч є? А кухня? Де ти їсти готуєш? Що ти, взагалі, їси?

– Якщо ти зголодніла, можу принести з погреба в'ялене м'ясо, – відмахнувся, всідаючись на стілець та потягуючи напій. – А ось душ зараз не запропоную, вибачай. Але, думаю, зможеш якось потерпіти до завтра? До повернення в цивілізацію?

За посмішкою, котру чоловік ховав за кухлем, було зрозуміло, що він відверто знущався. Пустотливі блискучі очі видавали його з головою. На мить Маші здалося, що вони повернулися в минуле. Раніше Дімка часто над нею шуткував. В ті моменти завжди дивився на неї подібне. Та навколишня атмосфера швидко нагадала, що все давно відійшло в небуття.

– Я серйозно, – обсмикнула, хмурячись. – Невже ти справді стільки років живеш у цьому місці? Ти ж губиш своє життя, ти не бачиш? Це жахливо…

– А це тільки у твоєму світі всі казки закінчуються хепі-ендом, реальність дещо інакша, – роздратовано буркнув, впиваючись пильним поглядом в дівчину.

– Звідки тобі знати, як все закінчується в моєму світі? – спалахнула Марія, стиснула долоні в кулаки, підскочила з ліжка. – Ти поняття не маєш, як я жила всі ці роки й що відчувала.

– Так розкажи, – примружившись, попросив Дмитро спокійно.

– Що розказати? – здивована зміною тону, підняла запитально брови.

– Що ти відчувала? Певно кожен день про мене згадувала? Жалкувала…

Дивився на Машу уважно, зосереджено, не відриваючи погляду, але в питанні відчувалася насмішка.

– Ні, – осідаючи, чесно зізналася. – Не кожен, зовсім не кожен.

Замовкла. Провина розхитувала на своїх хвилях повільно, прискорюючись і з кожною секундою, вже скоро добряче так струшувала, зрештою затоплюючи дівчину по саму маківку. Ні виплисти, ні здихнути. Кузнєцов наче спеціально так і сидів мовчки, пильним поглядом підганяючи до виправдань. І ті не заставила себе довго чекати. Посипалися як з рогу достатку, одне за одним. Такі безглузді, безладні, порожні.

– Тому, що працювала як проклята, щоб піднятися на цей довбаний зірковий Олімп! День за днем, світла білого не бачила. Це тільки з екрана телевізора здається, що я пустоголова співачка, на яку все звалилося за гарні очі, але насправді навіть для того, щоб мене так сприймали… Щоб мене хоч якось сприймали, доводилося працювати. Репетиції, постановки, вокал, сценічне мистецтво, танці... Перед особливо важливими конкурсами та виступами, щоб заявити про себе, я бувало тижнями не спала до пуття...

Так само скоро замовкла, відчуваючи, наскільки убого звучать її скарги тут, у цьому забутому богом місці. Краще б взагалі проігнорувала питання. Дімці все одно не зрозуміти.

– Може мені тебе пожаліти? – вперто стиснувши губи, серйозно уточнив.

Невпевнено мотнувши головою, Маша відвернулася до крихітного віконця. За брудним, задимленим склом не було видно нічого. Тільки павутиння та намерзлі шматки льоду з внутрішньої сторони, котрі не спішили танути навіть від теплоти, що наповнювало приміщення. Та це все одно краще, ніж дивитися у його очі. Декілька хвилин знадобилося дівчині, щоб зважитися відкрити йому душу повністю:

– Але за підсумком, коли я опинилася на тому горезвісному олімпі, в мені клацнуло щось і я задумалася: а що я маю на виході? А ні чорта!

– А я думав, – донеслось тихе від Кузнєцова. – Майже кожен божий день про тебе згадував. Сюди приїхав, думаєш, нащо?

Перша маленька відвертість з боку чоловіка змусила Шевченко знову з цікавістю поглянути на нього.

– Вважаєш, до природи потягнуло? – продовжував ділитися, вивчаючи її поглядом. – Та ні чорта подібного. Витравити тебе намагався. З душі, серця, пам'яті. Забути, до біса, як жахливий сон.

Голос звучав рівно, без емоцій. Чоловік ніяким чином не показував своїх справжніх почуттів. Говорив так, наче підручник з теоремою цитував. Констатував факти, як даність, ні більше, ні менше. Але навіть в напівтемряві напівзгорілої свічки Маша не могла не помітити тіні печалі в його глибоких карих очах.

– Вийшло? – затамувавши подих, перепитала.

– Якби вийшло, моє життя було б зовсім інакшим, – піднявшись, Дмитро відвернувся, відставляючи стілець назад до печі. – Але повір, це мій хрест, котрий тебе ні краплі не повинен зачіпати. Твій хрест – триматися на зірковому Олімпу. Завтра на світанку я тебе відведу до машини, і ти попрямуєш додому, щоби продовжувати його нести.

Підкинувши декілька дровиняк в грубу, Кузнєцов знову натягнув на себе светра, взувся та, схопивши під руку фуфайку, двинув до виходу з будиночка.

– Гей, Дімо, ти куди? – підхопившись, хотіла рвонути слідом.

Обернувшись, чоловік суворо осадив:

– Лягай спати, Маріє. Розумію, що умови далекі від звичних тобі, але наразі що мається, – розвівши руками, вперто підтиснув губи.

– А ти? – становлячись на носочки та задираючи голову, щоб хоч якось піймати його погляд з висоти свого куцого зросту, не вгавала Шевченко.

– А мені у справах потрібно, – дивлячись кудись над головою дівчини, відмахнувся Кузнєцов.

– Але…

– Лягай, там під подушкою є ковдра, вкрийся обов'язково. Я дрівець підкинув, тліти буде довго, але до ранку видує все тепло, змерзнеш.

– Дімо, я боюсь, – схопивши себе за плечі, оглянулась.

– Не переймайся, сюди, окрім мене, ніхто не прийде і тебе не потривожить. На ранок я повернуся та відведу тебе до траси.

На тому відвернувшись, Дмитро відкрив старі дубові двері. Хвиський крижаний вітер разом з натовпом колючих сніжинок за секунди увірвався в кімнату.

– Ти ж змерзнеш там! – окликнула Марійка.

Проте Кузнєцов її вже не чув. Двері зі скрипом зачинилися, залишаючи дівчину наодинці зі своїми думками та переживаннями в цій дивній, дикій господі.

Декілька хвилин вона так і стояла посеред кімнати в надії, що Дмитро передумає та повернеться. Але хвилина йшла за хвилиною, а він ніяк не вертався. Шалена ідея кинутися слідом швидко згасла. Свіжа ще пам'ять про її пригоди цього вечора в лісі. Якщо Кузнєцов стільки років тут живе, значить, він знає, що робить, адаптований до умов. Куди там їй, зніженій панночці, тягатися з загартованим чоловіком.

Втягнувши повні легені кисню, Маша дослухалася його поради: залізла на ліжко та замоталась у ковдру, котру знайшла там, де й було сказано. Всупереч очікуванням, плед, я і саме ліжко, хоч і були старенькими, але чистими. Це було плюс однією дивиною в скарбничку плутанини. Хоча чого вона очікувала? Що зустріне тут Дімку, зарослого, смердючого та повного вошей? Скромні умови не показник не охайності.

Відкинувшись на подушку, Шевченко прикрила повіки з надією поспати, щоб час до ранку пройшов скоріше, й вона знов побачила Кузнєцова. Ранок вечора мудріший, можливо, завтра й розмова краще склеїться. Але чи то ліжко, що прогнулося під її вагою, наче гамак, чи то запаморочливі емоції, котрі лавиною накрили її всього за декілька годин, але сон не йшов.

Свічка давно згасла, в будиночку було так темно, хоч око виколи. Вогонь в печі також ледь тлів. За вікном гучно завивав вітер, що здавалося нещасне вікно винесе, а двері під його поривами постійно постукували. Марія лежала нерухомо, часом, здається, навіть дихати забувала. Але варто було трішки поворухнутися, скрип пружин на ліжку розривав тишу наскрізь.

Страшно було. До зціпеніння. Наче в кошмар якийсь потрапила. А воно все не світало й не світало. Жахливіше було ще й те, що навіть час ніде підглянути. Телефон десь впустила, а про годинник не варто було й мріяти.

Та в якийсь момент навіть страх відступив перед холодом. Тремтіння стало головним її супутник цієї ночі. Здригаючись від льодяних мурах, Марія сама не помітила, як провалилась в не спокійний, гарячковий сон…