«Я тепер тебе нікуди не відпущу…» — в голові Марії раз за разом прокручувалася недавня фраза, кинута Дімкою в пориві пристрасті. Від однієї згадки про шалену ніч, котру вони, наче зголоднілі, провели в обіймах один одного, займаючись коханням та згораючи від жаги, її кидало в жар. Згодом незручний для таких втіх стіл було змінено на не менш незручний диван, але ні сил, ні бажання перебратися до спальні не залишилося.

Маші здавалося, що вона повернулася на п'ятнадцять років. Все знову було так, як колись. Коліна підкошувалися, тільки-но Діма на неї лише дивився. А як торкався, ладна була злетіти до небес, звідки й крила бралися. З ним було гаряче та солодко. З ним забувала про реальність.

Йшла до чоловіка в майстерню, щоби нарешті поговорити, розставити всі крапки. Загалом, навіть ні на що не розраховуючи, готувалася після тієї розмови поїхати. Але варто було його побачити — здоровий глузд покинув. Флірт та дурнувата усмішка — ось і все, що їй залишилося. А ще Дімкин одяг на голе тіло за відсутністю інших речей, котрий додавав впевненості в собі та огортав його присутністю поруч. Може саме це й допомогло Кузнєцову, нарешті, переступити бар’єр образ та віддатися волі своїх істинних бажань.

Тепер, згадуючи свою навмання кинуту фразу про одруження, у Марії перехоплювало подих. А вже реакція чоловіка й поготів не залишала сумнівів — він все ще кохає її. А вона… Господи, здається вона теж так і не навчилася жити без нього. Тобто навчилася, але те життя було ніби чужим, стороннім. Опинившись разом з Дмитром, оглядалася на минулі роки, власну популярність й здавалося, що не з нею те все було. Як картинки з екрана телевізора — гарні, але пусті та далекі їй. А от Дімка…

Шевченко сіпнулася в туркою в руках та розплескала свіжозварену каву по всій пліті від несподіванки, коли чоловічі руки по-господарськи притиснули її до себе спиною.

— Марусь, — дівчина розслабилася, обм’якла в Діминих руках, коли він провів губами по її шиї, видихаючи на вухо: — Я вчора не жартував.

— Та які вже тут жарти. Не чула, щоб жартома можна так пристрасно займатися коханням, — усміхнулась, звертаючи тему в інше річище.

Хоча вона прекрасно розуміла, що мав на увазі Кузнєцов. Вона бачила серйозність його намірів, приймала й готова була до будь-якого розвитку подальших подій. Та обговорювати зараз це не надто хотілося. Вона в собі ще не розібралась. Їхавши в Карпати, точно не розраховувала, що її так занесе, а старі почуття нагадають про себе найяскравішим чином. Зараз Шевченко не жалкувала ні про що, але й приймати доленосні рішення не поспішала. Надто все швидко відбувалося.

— Марусь, ти прекрасно розумієш, про що я, — розгортаючи дівчину до себе обличчям, впевнено промовив чоловік.

Тільки зараз до Шевченко дійшло, що він майже не одягнувся після душу. Намотав лиш полотенце на стегна та й по тому. На мускулистому торсі ще поблискували каплі води, а довге волосся було ще вологе та трішки спутане.

Уф! Тихий стогін мимо волі зірвався з дівочих губ. Роки й навіть такий дивний спосіб життя лише йшли Кузнєцову на користь. Куди там тим розчепуреним та стероїдним гарненьким хлопчикам з шоубізнесу. Ось де справжня чоловіча, трішки дикувата краса.

— Ніяк не можу звикнути до цього, — видихнула Марія. Схопивши темну прядку, намотала на палець, не наважуючись підняти очі на Дмитра, думками літаючи де завгодно, але точно не в серйозних розмовах.

— Навіть не проси підстригтися, — почулося лукаве.

— Що? А, ні, — на мить нахмурилась та, швидко повертаючи посмішку, повідомила: — Мені подобається. Тобі пасує.

— Марусь, — знов покликав, міцніше притискаючи її до себе та ніжно погладжуючи по спині.

— М? — невпевнено скинула на нього голову, розуміючи, що зараз доведеться відповідати на повну.

— Надіюсь, ти розумієш, що тепер тобі потрібно піти від Божинського? — таке очікуване, але таке складне питання пролунало наче грім серед ясного неба. — В усіх сенсах цього слова.

— Господи, Дім, давай пізніше поговоримо, — не бажаючи брати на себе відповідальність та зобов’язання тут і зараз, спробувала відмахнутися.

— А коли, Маш? Я тобі в минулому говорив, що не буду тебе ні з ким ділити. Наразі нічого не змінилося.

Наївно було розраховувати, що Дімка так легко здасться. Загалом Маша розуміла його. Кузнєцов завжди був ревнивцем, в цьому плані п'ятнадцять років нічого не змінили, а лиш посилили ефект. Та і ясно було, що всидіти на двох стільця не вийде. Та й не збиралася вона… Але Шевченко так не любила, коли з неї вичавлювали обіцянки та щось вимагали.

Особисті стосунки зі Святославом давно тріщали по швах, наразі й поготів це вже вирішене питання. Залишилося лиш сповістити про це самого чоловіка. А от відносини продюсер-співачка — зовсім інша справа. Хоч би які в них не були непорозуміння в робочому плані, дівчина не уявляла, як буде продовжувати кар’єру, якщо наважиться піти у вільне плавання.

— Дім, ну Божинський це одне, але є ще сцена. Ти також повинен розуміти, що спів для мене все, — як би не бажала залишитися з Кузнєцовим назавжди, були речі, котрим непідвладна. Тут вона тверезо розцінювала ситуацію. Хоча варто було перейматися цим трішки раніше. Хоча б вчора, до того, як дала Дімці надто великі надії. — Я по життю більше нічого не вмію. І потім, навіть якби й хотіла — в мене купа зобов’язань та контракт.

— Ясно, — відпускаючи, відступив на декілька кроків. Струснувши волосся, закрутив його на потилиці, щоби не заважало, та, між іншим, підмітив: — В тому-то й справа, Марусь, якби ти хотіла.

— Дім, я розумію, що ти бажаєш, щоби я належала лиш тобі, тут я згодна з тобою. Я он як уявила тебе з тією Валентиною… — скривилася, згадуючи неприємну панянку, — дурно зробилося. Але сцена — це інше. Ти хоч уявляєш мене тут, в глушині? В наряді по типу тієї Валентини та з тазом вареників?

— Та, бляха, причому тут Валентина? — хапаючись за голову, буркнув чоловік.

— При всьому, Дім. Я не сільська панночка, зі мною такий номер не пройде. При всіх моїх почуттях та любові до тебе, тобі не вдасться мене зачинити тут навічно.

— Любові? – ошелешено перепитав Дімка, скинувши до неї погляд.

Лише після його питання до дівчини дійшло, що вона, здається, тільки що не лише йому в коханні зізналася, а й сама для себе це нарешті визнала. Марія як приїхала сюди, збожеволіла від одного вигляду знайомого та водночас далекого їй чоловіка з минулого. Все ніяк не могла второпати, що з нею коїться. Прекрасно пам’ятала те нестямне почуття п'ятнадцятирічної давнини, коли не те що мліла — жити без Дімки не могла. Хотіла постійно бути поруч, ревнувала… Зараз історія повторювалася, а Шевченко навіть не подумала про те. Якось само собою вливалася в його нове життя, втягувалася в авантюри, жадала, горіла від пристрасті… а виявляється просто любила. Тобто, досі любить.

Розуміючи, що пауза затягується, а Кузнєцов так і стоїть, очікуючи від неї відповіді, нарешті невпевнено кивнула в знак згоди. На більше її поки не вистачило.

— Ок, зрозумів, прийняв, — похмуро погодився Дмитро. — Вирішуй тоді, що будеш робити далі.

— Дім, а поїхали зі мною? — загорівшись раптовою ідеєю, кинулася до чоловіка та, хапаючи за руку, спробувала зазирнути в очі.

— Марусь, як ти собі це уявляєш? — скривившись, чоловік не розподіляв її ентузіазму, — «Співачка Мір'ям притягла з Карпат дикуна-альфонса?» Чи як там ваша жовта преса напише?

— Та мені байдуже, що там і хто буде писати, — буркнула, відчуваючи напруженість чоловіка, в нього навіть м'язи на грудях затремтіли. Шевченко вже розуміла, що Кузнєцов не погодиться, але все ще слізно дивилася, надіючись розтопити раптово виниклу між ними крижану брилу.

— Мені не байдуже, Марусь, — підняв руку, торкнувся дівочого обличчя, провів великим пальцем ніжно по щоці, та впевнено відрізав: — Я не стану жити при тобі пристосуванцем з минулого, чи взагалі в незрозумілій якості.

— В якості мого законного чоловіка? — привела здавалося найвагоміший аргумент у свою користь.

Наразі, коли все в житті йшло шкереберть, в одному вона була певна як ніколи — їй потрібен Дімка. Не просто як випадковий коханець — потрібен назавжди. Саме з ним вона готова створювати сім'ю, про котру згадала лиш завдяки авіакатастрофі. Ту саму, про котру вони колись мріяли разом…

— Ти мені вже вдруге за останню добу пропонуєш одруження? — з сумом посміхнувшись, перепитав чоловік. — Оце вже точно сенсація.

— Дім, я серйозно.

— Маш, — зі свистом втягуючи повітря, збираючись з думками, чоловік зізнався: — Я стільки років марив тобою. Плекав образу за те, що ти перекреслила наші почуття заради сумнівної слави та чужого далекого мужика... Але я весь цей час мріяв, що одного дня ти все зрозумієш та повернешся. Ось цей день, здається, настав. І бог свідок, я не хочу тебе відпускати. Я не уявляю, як знову буду без тебе, але… — вперся лобом в її лоба, переходячи на гучний шепіт та опаляючи палким диханням, визнав: — Я не розумію, як ми будемо далі, якщо ти знов повернешся до Києва. Правда, не розумію.

— Тобто тепер ти мені відмовляєш? — відчуваючи, як сльози навертаються на очі, перепитала Марія.

Світ рушився, тріщав по швах. Вона давно звикла, що всі її примхи виконувалися по клацанню пальців. Втім, Дімка був не примхою, а цілком собі самодостатнім та впевненим у собі чоловіком. Особистістю, який теж мав право вибору. Наївно було розраховувати, що після однієї ночі він помчиться за нею, схиливши голову.

— Тобто я тверезо оцінюю ситуацію, й розумію, що ти не кинеш сцену, — нарешті, знехотя визнав Кузнєцов. — Але їхати за тобою я теж не надто готовий, бо там… — гучно видихнув та відсторонившись, відвернувся, — через безліч причин.

— Бо там Божинський?

— Так, бо там Божинський, — трішки роздратовано відгукнувся, уникаючи дивитися в обличчя дівчині.

— Але ж я з ним розійдусь… — почала було несміливо та так і змовкла, коли чоловік пройшовся по ній таким льодяним поглядом, що ніяково стало. По шкірі табун мурах пробігся і причина їм зовсім не сексуальний вигляд Кузнєцова під час цієї болючої розмови.

— Як бути з тими п’ятнадцятьма роками, на які він вкрав тебе в мене?

У глибоких очах читався сум. Уперше за останні дні, котрі Шевченко провела з ним наодинці, Діма не ховав свій біль і не намагався виглядати стійкішим та байдужішим, ніж був насправді. Він зараз відкривав душу й Марія, нарешті, повною мірою розуміла, що колись накоїла. Пробачити образу та заплющити очі на зрадництво, можливо. Проте розбита склянка, як ідеально не клей, так і залишиться розбитою. Так само й розбите серце.

— Дім, я так винувата перед тобою… — кусаючи губи, розгублено пробубніла дівчина.

Їй хотілося пригорнути коханого, розділити всю його печаль, але… не наважувалася. Так і стояла посеред кухні, хапаючи ротом повітря, наче рибка без води, та відчуваючи, як світ пливе перед очима.

Зате чоловік у декілька кроків перетнув відстань між ними й схопив за плечі, втримуючи її рівновагу. Дімка завжди так точно відчував її. Завжди розумів. Завжди готовий був прийти на допомогу та підтримати, а вона…

— Маш, — заглядаючи їй в очі, суворо припечатав: — Та плювати на ті п’ятнадцять років. Їх назад не повернути, а жалітися про це — марна трата часу. Тим більше я давно тебе пробачив.

Зараз Марії мало стати легше. Адже заради цього вона приїхала? Заради прощення? Проте легше не ставало. Почуття провини, котре вона так старанно ховала в дальніх закутках душі, знов нагадувало про себе нерозірваним снарядом. Вона мовчки вдивлялася на Кузнєцова, а він усе говорив і говорив, вбиваючи їй у розум такі прості, але такі далекі перш для неї істини, про котрі навіть не здогадувалася.

— Припустимо, ти з ним розстанешся. Бо в іншому випадку ти взагалі можеш навіть не дивитися в мій бік. Так ось, ти розстанешся, але ж він нікуди не подінеться, правда? Він залишиться у твоєму житті, бо він твій продюсер. Твої прихильники все одно будуть тебе асоціювати з цим чоловіком. Я не дурень, бачив, як більшість чекає не дочекається вашого весілля.

— Справді? — здивовано підняла брови дівчина. Для неї то було відкриттям. — Кому воно треба те весілля?

— Маш, ти серйозно? — закотивши очі, фиркнув. — Коментарі почитай хоч під одним своїм постом в інстаграмі.

— Ти слідкуєш за моїми соцмережами? — Дівчині б думати наразі про інше, а вона, дурепа, посміхалася від розуміння, що аж настільки не байдужа Дімці, що він примудрявся спостерігати за нею в інтернеті.

— Марусь, зараз не про те, — обсмикнув роздратовано Дмитро.

— Я розумію, — повертаючи серйозність і нагадуючи собі, що при всьому романтизмі ситуація відверто болюча.

— Тоді ти повинна розуміти, що я не зможу жити, постійно стикаючись із тим… — гірко скривився, підбираючи максимально неупереджене слово, — чоловіком. Бо я кожного разу буду бачити тебе разом із ним і повертатися в ті п’ятнадцять років без тебе.

— І що ж нам робити?

Почуваючись загнаною в кут, Маша губилася і вже зовсім не розуміла, як бути. Господи, якби вона лиш знала, наскільки заплутається її життя з цією поїздкою… То що? Не приїхала б? Та ні, приїхала б, звісно. Проте, може, вже сотні разів щось продумала та знайшла вихід.

— В тому й річ, що я не знаю, — пожав плечима, погладив її по волоссю, спустився до шиї, змушуючи своїми нехитрими дотиками Марію мліти та прикривати очі навіть у цей невідповідний для того момент. — Ти зараз для мене все ще та Маруська з минулого, котра не роздягалася перед чужим чоловіком заради сцени.

Згадка про доленосний день, після якого в них із Дімкою пішло все шкереберть, сколихнуло всередині дівчини купу мулу, у котрому вона шукала свої виправдання. Виправдання, котрі не мали логічного пояснення. Вона ненавиділа почуватися винною, але ще більше ненавиділа, коли її тикали в ту вину, мов шкідливе кошеня. Наче від цього комусь стане легше, або щось зміниться.

— Боже, ти до скону віків мені це будеш пригадувати? — тупнула ногою від відчаю.

— Ні, я лиш ділюсь своїми почуттями, — без емоцій відгукнувся чоловік. — Зверни увагу, я вже навіть не питаю, навіщо ти це зробила.

— Ок, тоді я теж поділюсь, — поспіхом стираючи зі щік сльози, котрі одразу не помітила, Шевченко трішки жорстко нагадала: — Враховуючи всі твої образи, я хочу, щоби ти теж зрозумів, що я вже не та Маруська з минулого. У мене є новий досвід, який я нікуди не подіну при всьому бажанні. Так, я змінилася. Так, у моєму житті був і все ще є Божинський. Але тобі треба збагнути: або ти приймаєш і кохаєш мене саме такою, якою я є, або так і залишаєшся любити ту Маруську з минулого, котрою я вже не являюсь.

— Боже, Марусько, ти невиправна, — зі смішком скинув голову догори. — Тепер ти мене ставиш перед вибором?

— Я говорю, що не лише мені треба обирати, а й тобі варто трішки реальніше подивитися на життя.

— Я тебе почув, — розтиснувши пальці на дівочих плечах, повільно відступив та розвернувся й попрямував геть із кухні.

— Дім, ти куди? — геть втрачаючи зв’язок із цим дивакуватим, але таким близьким їй чоловіком, гукнула Шевченко.

— Реальніше дивитися на речі, — обернувся на порозі із сумною посмішкою.

— А серйозно? — зіщулившись, вона не розуміла чи то наздоганяти його та знову намагатися пояснитися, чи все-таки дати йому час переварити інформацію.

— А серйозно мені сьогодні потрібно товар відправити замовнику, — здихнув Кузнєцов.

— А як же кава? — чіпляючись за безглуздий якір, котрий міг його утримати поруч.

— Перехотілося.

Завмерши, не поспішав уже йти, дивився на неї із сумом та ніжністю, від чого дихання прискорювалося, а ноги ставали ватними.

— Дім? — не бажаючи залишатися знов одна і тривожачись, що скоро їм дійсно доведеться розстатися, невпевнено поцікавилася: — Можна я з тобою?

Змірявши Марію прискіпливим поглядом, трішки полегшено погодився:

— Ну ходімо.