Два тижні знадобилося Марії, щоби владнати проблеми зі здоров’ям. Вузлики на зв’язках нікуди не поділися, незворотній процес зміни голосу продовжувався. Проте цього часу було достатньо, щоби позбавитися від охриплості, кашлю та отримати від гінеколога дозвіл на переміщення.

І тепер, через два тижні після того, як її кинув Дімка і понад місяць відсутності в Карпатській глушині, Шевченко знову сюди поверталася. Знов до Дімки й знову з нерозумінням, як він зустріне її. Щоправда, цього разу через своє нове положення не наважилася їхати власною машиною, бо перспектива застрягнути десь в кучугурі не надто гріла. До найближчого залізничного вокзалу добралася потягом, а звідти взяла таксі.

Кузнєцов так і не дав про себе знати. Не відповів ні на жоден дзвінок, ні на СМС. Речі з дому, як виявилося, також забрав усі, окрім тих, котрі купували разом. Марія здогадувалася, що він ображений, але трішки злилася на нього, що ті образи видалися йому більш значущими, ніж її вагітність, котра точно стосувалася їх обох. Та дівчина вірила, що він не прожене. Не кинув напризволяще у першу зустріч через п’ятнадцять років самотності, тепер і поготів не виставить за двері.

Обручка, яку він на прощання просив зберегти й котру Марія носила, наче кулон на шиї, зігрівала та додавала спокою. Шевченко, як ніколи, була впевнена у власному виборі та щаслива від нього. Ця вагітність — краще, що з нею могло статися.

Божинський усе ще нервував. Спочатку вмовляв добре подумати, не спішити з рішеннями. Потім злився, погрожував через суд відібрати ім’я, пісні, квартиру… Потім впав у стан неконтрольованого відчаю, повністю забивши на її, Марії, існування. Загрузнув в юридичних негараздах з замовником, тим самим, котрий у новорічну ніч до неї нахабно клеївся. Для Шевченко все відійшло на другий план. Сама ладна була віддати свої статки продюсеру. Наразі матеріальні цінності не мали жодної ваги. Вона хотіла нормальну сім’ю. З Дімкою. Лише з Дімкою.

Проїжджаючи вже знайомою трасою, Маша з посмішкою на вустах раділа знайомим краєвидам. Перед очима картинками спливали їхні пригоди з Кузнєцовим: як уперше зустрілися, і він відкопував авто, як ходили стопити, як підіймалися на Говерлу… Ця місцевість, ще нещодавно далека їй, зараз видавалася такою рідною та дорогою серцю… Дівчина вловила, чому коханий так не хотів до столиці — тут дихалося легше. А, може, усьому причина, що це його дім, а, значить, і її дім також?

Погода, на щастя, видалася гарною: невеликий морозець та сонячно. Сніг був розчищений по всьому шляху майже до будинку Дмитра. Та чим ближче під’їжджали, тим сильніше нервувалася. Коли таксист пригальмував поодаль садиби й Шевченко вийшла на вулицю, серце, здавалося, ладне було вискочити з грудей, так колошматило.

На подвір’ї було напрочуд тихо, а доріжки до хати та сараю були заметені. Ні тобі Лютого, котрий любив вибігати назустріч, ні тим паче його хазяїна.

Обережно ступаючи до будинку, вгрузаючи по щиколотки у вже льодяному снігові, Марія уявляла, що, нарешті, побачить коханого. В його обіймах їй все стане неважливо. Навіть подих затамувала, коли піднесла кулак і постукала у двері. Пройшло декілька хвилин, та ніхто не відчинив. Постукала ще раз, уже настирливіше — теж без результату. Потім ще й ще — ніхто не виходив. Розуміння, що Дімка не вдома підтвердилося, коли, обійшовши будинок, позаглядала всередину крізь вікна, але нікого не виявила. Собаки теж не знайшлося. На сараї висів замок, а нерозчищені доріжки підтверджували, що тут давно нікого не було.

Відчай — гострий та всепоглинальний захлеснув дівчину з головою. Хотілося плакати та тупцювати від безвиході, та усвідомлення, що може психами нашкодити дитині, зупиняло від дурних вчинків. Обійшла садибу ще декілька разів і повернулася до машини, бо починала примерзати. Ще не вистачало захворіти. Лікар і без того ледь відпустив її в цю поїздку. Добре, що таксиста не відпустила.

Поки пічка гріла салон, Марія спробувала набрати Діму — безрезультатно. Він, мов, крізь землю провалився. І острах, що цього разу чоловік може щезнути з її життя назавжди, доводив до сказу.

— Думай! Думай! Думай! — лупцюючи по спинці переднього крісла, бурмотіла, ігноруючи здивований погляд мужчини, котрий поглядав на неї крізь дзеркало заднього вигляду. — Він же має десь бути? Хтось має знати, де він… Хто? Хто…

Згадка про сільського товариша, котрому Кузнєцов зобов’язаний і домом, і власною справою, миттєво прострілила свідомість. Швидко пояснила таксисту, куди далі, вказавши приблизний маршрут до селища і садиби сім’ї Лемішів. Зрештою, їй втрачати нічого, усе одно приїхала. Ці люди мали знати про Кузнєцова хоч щось.

Недовго поблукавши сільськими дорогами, вирулили до потрібної вулиці. Коли на очі трапилось поштове відділення, мимоволі усміхнулася. Згадалася Валентина і її, Марії, ревнощі. Через певний час, це було смішно згадувати. Сільська панночка в тілі їй точно не конкурентка.

Коли авто зупинилося біля потрібних воріт, попросила посигналити та вилізла на вулицю. Нерви та холод давалися взнаки. Здригаючись та зігріваючи гарячим подихом змерзлі руки, Шевченко тупцювала в очікуванні. Вже подумала, що й тут нема нікого, як десь за воротами почувся гавкіт собаки. А ледь калитка відчинилася, із двору на неї вискочив Лютий. Пес радісно лащився та виляв хвостом, намагаючись підстрибнути якомога вище та лизнути дівоче обличчя.

— Гей, песику, привіт! — радісно стріла його дівчина, присіла навпочіпки та потріпала під шиєю.

Зсередини пішла хвиля трепету, сповнена надії, що раз собака тут, то й хазяїн має бути десь поряд.

— Лютий, ану відійди! — суворо окликнув Трохим Максимович. — Що ти собі дозволяєш?

— Доброго дня! — виглядаючи з-за пса, поздоровкалася Шевченко.

— Ох, Марійко?! — ошелешено вигукнув чоловік. — Що ти тут робиш?

Коли пес заспокоївся і відійшов в сторону, дівчина пристала та невпевнено пересмикнулася, не знаючи, з чого й почати.

— Так, йдемо скоріше до хати, не мерзни, — підходячи ближче та обіймаючи однією рукою за плече, направив до двору.

Маша не противилася. Ні коли її завели в будинок, ні коли всадили за стіл і обмотали шерстяним пледом, ні коли налили гарячого курячого бульйону, котрий саме зварила дружина Леміша. Шевченко з вчорашнього вечора нічого не їла, але з вагітністю апетит став добрячий, тому від їжі відмовлятися не стала. Коли із гостинними заходами було покінчено і всі, нарешті, всілися, першим заговорив Трохим:

— Ну, розповідай. Щось трапилося?

— Я до Діми приїхала, — відкладаючи ложку, зітхнула Шевченко, машинально поклавши долоню на живіт. — Ви знаєте, де він? Здається, його вдома давно не було. Ви єдині, кого я тут знаю, і хто міг би щось підказати, тому я…

— Ти їж, дівчинко, їж, — заспокійливо погладила Галина Миколаївна по руці, що лежала на столі, з інтересом прослідкувавши за жестом дівчини. — Нікуди наш Дімочка не дінеться.

— Він у вас? — оживилася, поспіхом озираючись у надії побачити коханого. — Працює? Не хоче мене бачити? Чи десь пішов, якщо Лютий сам по двору бігає…

— Немає в нас Дімки, — відізвався Леміш, склавши руки на грудях та поглядаючи на Марію з-під лоба. — Поїхав він.

— Куди? — схвильовано втупившись на немолоду пару. — Як це?

— В столицю, як поїхав, залишив нам собаку, й ось…

— Тобто він не повертався більше? — зводячи брови на переніссі, збентежилася Марія. Бульйон, котрий спочатку так пах, що змусив загурчати шлунок, відійшов на задній план. Їсти перехотілося. Було одне бажання — побачити Кузнєцова.

— Та повертався, не слухай ти його, дівчинко, — невдоволено відмахнулася Галина Миколаївна. — Приїхав одразу після Нового року, а днями назад поїхав.

— Як це, назад?

— До Києва, розминулися ви. Якби трохи раніше, може, й застала б його, — зітхнула жінка.

— Чому? Він до мене поїхав? — стрепенулася Марія. Шалена ейфорія в передчутті новин сколихнула вдаваний спокій.

— Певно, що й до тебе, раз на такі справи наважився, — зітхнув Трохим Максимович.

— Тобто? — підозріло перепитала, напружуючись.

— Та не лякай ти дівчинку, — Галина ляснула чоловіка по плечу, та звертаючись до Марії, заспокоїла: — Ти його менше слухай. Він зараз нафантазує. Ти їж, їж, тобі потрібні сили.

Пропускаючи слова жінки мимо вух, Шевченко запитально дивилася на Леміша, очікуючи пояснень. Ті, на щастя, не забарилися:

— Та які вже тут фантазії, коли Дімка таке надумав, — піднявшись зі стільця, розчаровано махнув рукою. — Гляньте на нього, дім зібрався продавати.

— Як продавати? — сіпнувшись, ледь не підскочила, та лагідна рука Галини Миколаївни втримала на місці. — Це через мене? Він хоче знов від мене кудись втекти?

— Марійко, не вигадуй. Поїж, краще, будь ласочка, — протягаючи дівчині ложку, терпеливо підбадьорила жіночка з цікавістю позираючи кудись у район живота дівчини. І тут же зиркнувши суворо на чоловіка, осмикнула: — Ти з дуба рухнув, чи що? Так шокувати? І, взагалі, Дімка дорослий хлопчик, сам знає, як краще.

— Та я що проти? — наїжачився мужчина. — Тільки жалкувати буде, дурень такий.

— Любчику, ти глянь на дівчинку, хіба про таке жалкують? — з посмішкою цокнула Галина Миколаївна. Говорили вони так, ніби зовсім забули про присутність Марії.

— Гей, ви можете нормально пояснити, що трапилося? — гримнула Шевченко, повертаючи собі увагу. — Чому Діма хоче продати будинок?

Сімейна пара, як по клацанню пальців повернулися до неї, а Трохим із зітханням поділився:

— Ось так. Нічого не пояснив нормально, прийшов і говорить — гроші дуже потрібні. Багато грошей. Ну я йому всю свою заначку запропонував, а він каже — усе одно мало. Може, мовляв, дім та землю продати? А що я йому скажу? То все давно його, раз вирішив, так тому й бути. Тим більше Дімка мені, як син, я йому довіряю, знаю, що попусту на такі речі не наважився б. Якщо надумав, значить, дійсно, щось серйозне.

— Як це так?

Марія схопилася, цього разу й господиня не стримала. У голові крутилося з десяток питань і власних пояснень на них же. Дивилася у всі очі на Трохима Максимовича й чекала. Згадалася остання розмова в новорічну ніч. Тоді Діма питався в Слави, скільки треба грошей для її свободи. Ні… Ні! Невже він заради неї це? Рідний дім, котрий йому, як душа?.. Дім, котрий власними руками будував, вклав купу сил та який зберігав стільки спогадів. Їхніх спільних спогадів!

Вибираючись з-за столу, дівчина заметушилася.

— Мені пора. Дякую Вам за все, — хапаючи телефон, кинулася до виходу.

— Ні, дорогенька, — перегороджуючи шлях, Трохим Максимович став у дверях, суворо та впевнено зупиняючи: — Діма наказав, якщо ти з’явишся, нікуди тебе не пускати без нагляду.

Марія нахмурилася. Серце, завмерши на секунди, пустилося галопом.

Тобто він здогадувався, що вона приїде? Чекав? Але чому ні разу не відповів на дзвінки? Чи просто попередив, про всяк випадок, так би мовити? Надіявся, як усі ті п’ятнадцять років до?

— Я маю їхати, — насуваючись на чоловіка, рішуче заявила дівчина.

— Марійко, люба, — відчула, як на плечі лягли теплі жіночі долоні й Галина Миколаївна, розгортаючи до себе, як нерозумній пояснила: — Не нервуйся тільки. Тобі не можна, — двозначно переводячи очі до дівочого живота.

Здуріти просто! Вдих, видих. Марії, справді, не можна нервувати. Але як не нервувати, коли цей клятий нестерпний чоловік сам її доводить, а потім — не нервуйся, так?!

— Виходить, він і про вагітність знав? Знав, але два тижні ні вісточки, ні дзвіночка?! — спалахнула Шевченко. — А якби я за цей час дурниць накоїла?

— Та що там він знав, — усміхнулася Галина Миколаївна та заспокоїла, трішки осадивши дівочий гнів: — Чоловіки такі нетямовиті в цих питаннях, поки не ткнеш носом. Але я не сліпа, як побачила тебе, все зрозуміла.

— Ну от, тоді Ви самі бачите, до чого довів мене ваш Дімочка, — фиркнула Марія. — Де мені його тепер шукати?

— Та не треба його шукати, сам тебе знайде, — озвався Трохим.

— Можна я з вашого телефону спробую йому подзвонити? Чи він і вам не відповідає? — з відчаєм зітхнула.

— Спробуй, — діставши з кишені старенький кнопочний апарат, подав Шевченко.

Майже очікувано Кузнєцов був не в мережі. Та щоби його!

— Все, дякую за гостинність, я повертаюсь до Києва, — безапеляційно повідомила, повертаючи мобільний.

— Та як ти в такому стані? — заметушилася Галина Миколаївна.

— На таксі та на потязі!

— Ех, добре, — відступаючи, погодився. — Але я сам тебе на вокзал відвезу.

Так і сталося. До вокзалу Марію доправив Трохим Максимович, домовився про вільне місце в купе провідниці, бо квитка назад вона заздалегідь не купувала, розраховуючи залишитися у Кузнєцова на певний час, посадив на потяг. Галина Миколаївна зібрала із собою їжі, бо попереду чекала ціла ніч в дорозі.

Весь зворотній шлях провела в думках та здогадках. Нові спроби додзвонитися до Дімки не мали успіху й Марії здавалося, що вона сходить із розуму. Це було схоже на якийсь абсурдний фарс. Дімка її ніби-то кинув, але не кинув. На дзвінки не відповідав, але потривожився, щоби на випадок, як приїде, її зустріли з усіма почестями.

Від крайнощів та нервів Шевченко стримувала лиш вагітність. В іншому випадку давно влаштувала істерику. Та новий стан робив дівчину більш спокійною та стриманою. Вона терпеливо чекала зустрічі із Кузнєцовим, а вже там влаштує йому вирвані роки. У майбутньому наперед сотні разів подумає, перш ніж знову утнути подібне.

Опинившись у столиці, у роздратованої сонної та злої Марії залишилося одне бажання — опинитися в себе у квартирі, впасти на м'яке тепле ліжко та заснути. Інше почекає. В гірському селищі могла бігати в пошуках Дімки, а в Києві це рівнозначно, що шукати голку в стозі сіна. Зрештою, вона зробила свій крок, попхалася до нього у своєму положенні аж у Карпати. Якщо в нього не вистачило розуму дати знати про себе хоч парою слів, виникало питання, де його границі адекватності? Може, Слава правий, з тим Кузнєцовим і зв'язуватися не треба? Хоча пізно, вже зв'язалася на свою голову.

З такими думками дівчина заїхала до супермаркету, купила солодощів, маринованих огірків та відправився додому. З вагітністю смакові вподобання стали доволі дивними. Вона ніколи не була фанатом мучного та шоколадного, але за останній тиждень мов прорвало — нічого, окрім солодощів, не хотілося. Та все це обов’язково потребувала закусити чимось солоненьким. Певно, гормони та малюк брали своє. Дякувати, хоч від токсикозу поки не страждала.

Припаркувалася, піднялася на потрібний поверх. Виходячи з ліфта, запримітила в холі фігуру мужчини, котрий стояв біля вікна і дивився перед собою. На підвіконні лежав шикарний букет орхідей ніжно-рожевих та кремових кольорів. Побіжно пройшлася очима по силуету з ніг до голови: начищені до блиску туфлі, класичні штани, чорне пальто трішки вище колін, на голові якась дивна зачіска: виски вибриті, а посередині, на самій маківці чуприна, зібрана та зав’язана в гульку. Проте й зі спини виглядав доволі ефектно.

Серце прискорилося, пропустило гучний удар.

«Пощастило комусь, у когось побачення…» — майнула швидка думка, а сама чогось так і приросла до місця, втупившись у фігуру, котра раптом стала до болю знайомою. Роздивлялася мужчину, доки він, очевидно, не відчувши на собі її прицільну увагу, не сіпнувся та повільно не обернувся.

Серце завмерло. З вуст зірвався здивований зойк.

Знов пробіглася по мужчині з голови до п'ят і назад, не вірячи власним очам.

Дімка. Приїхав.

Серце поскакало в грудях галопом, пришвидшуючи пульс та розганяючи в венах кров. Пакет із продуктами вислизнув із рук. Марія ж, забувши про все на світі, вдивлялася в обличчя чоловіка. Рідного, коханого й такого… Іншого, не схожого на себе. Він завжди був гарний. Завжди привабливий. У будь-якому образі, навіть, у фуфайці, але зараз виглядав особливо. Серйозний, солідний. Сексуальний. І ця нова зачіска йому так пасувала. А він стояв, сканував її голодним поглядом та ще й посміхався…

Згадка про два клятих тижні, коли ледь не здуріла без нього, хвилею злості прокотилася по дівчині. Не контролюючи люті, кинулася до Дмитра з криками:

— Ти?! Кузнєцов ти… Ти, блін, здурів, так?! Де тебе, в біса, носило? — розмахувала кулаками, влучаючи в груди. — Ти хоч думав, що я за цей час пережила без тебе?! Ти! Ти!...

Задихалася від обурення, але з кожним словом усе більш затихала. Бо Дімка, продовжуючи посміхатися, швидко перехопив її за зап’ястя, притягнув до себе та втиснув у груди. Декілька митей пронизував очима так, що ноги підкошувалися, а внизу живота заметушилися кляті метелики. І ще цей пряний запах з ароматом сандалу і чогось притаманного лише йому… Схиливши обличчя так близько, що відчувався гарячий подих, гіпнотизував та вибивав ґрунт з-під ніг. Вкотре, але цього разу вже без права на порятунок.

Марія дихати перестала. Обурення відходили на задній план. Вона так мріяла про його обійми… Кожен день і кожну хвилиночку в розлуці, думала про нову зустріч та палкі поцілунки…

Гучно сковтнувши, перевела погляд із його очей на губи. А Дімці того й треба. Зі словами «Маруська моя», вп'явся в її вуста жадібним поцілунком, зминаючи своїми та підкорюючи. І все, вона пропала, злітаючи кудись далеко-далеко, точно вище неба.