— Ого! Це неймовірно! — ступивши на вершину, де на високому хресті розвівався синьо-жовтий стяг, та обернувшись на пройдений шлях, котрий відкривався з Говерли, захоплено вигукнула Марія.

Вона все ще тяжко дихала, хапаючи ротом дорогоцінне повітря. Уся розчервонілася від морозяного вітру, котрий на такій висоті був більш колючим та нестримним. З ніг до голови закутана в Дімкині речі, не за розміром великі та безформні. Проте виглядала дівчина цілком собі задоволеною та щасливою. Оченята горіли від захвату, а подих перехоплювало від неймовірних краєвидів.

Дивлячись на реакцію коханої, Кузнєцов зміг видихнути з полегшенням, що все він зробив правильно. Їм потрібно було сюди піднятися удвох. Провітрити та очистити від зайвого лушпиння голову, відчути справжні фізичні труднощі та, витримавши їх, вдихнути на повну життя. У всіх його проявах. Їм ще доведеться спускатися назад, проте половина шляху пройдена, Маруська його не вбила, тож…

— Не жалкуєш? — хоча відповідь була очевидною, він мав запитати.

— Смієшся? — на мить оглянулася та, повертаючи увагу гірським пейзажам, зізналася: — Я ніколи не підіймалася в гори самостійно. В Альпах на підіймачі хіба що.

— На підіймачі — то таке, — усміхнувся Діма. — Рівносильно, як жити біля океану, а купатися в басейні.

Маша зиркнула на чоловіка, нахмурилася та й відвернулася, хіхікнувши.

— Та невже? — щиро розсміявся Кузнєцов, задавшись цілком риторичним питанням: — І за що мені таке щастя зніжене?

— Я не надто люблю морських жителів, та і стикатися зайвий раз із чужими людьми — така собі перспектива, — надувши губи, буркнула Шевченко.

Дмитро фиркнув, нагадуючи самому собі, що дівчина за стільки років зовсім зніжилася в статусі зірки та відвикла від звичного, реального життя.

— Але то зараз не важливо, — порушуючи мовчання, нагадала: — Ти ж помітив, що я ні разу не пожалілася на сходженні.

— У нас ще спуск, а ти зазвичай на зворотному шляху не надто ходяча, — нагадав усі їхні минулі пригоди чоловік.

— Можливо, це ми ще перевіримо. Проте зараз це… — втягнула повні легені повітря і знов вп’ялася очима на панорами, підбираючи слова.

— Свобода? — перепитав Дімка, поділившись власним відчуттям, котре його оповивало з голови до п’ят саме на гірських вершинах.

— Свобода, — тихо пробурмотіла Маруська, слабо усміхнувшись.

Було схоже, що до повної свободи дівчині ще далеко. Здавалося, вона і слова такого не петрала, не те, що почуття. Промовляючи його, наче пробувала на смак. Та так і не розкуштувавши, поспіхом повернулася спиною до чоловіка, обіймаючи себе за плечі.

З тяжким видихом до Кузнєцова дійшло, що ситуація ще складніша, ніж уявляв. Маруська, маючи все, не мала найважливішого. Вона була прив’язана до обставин та обов’язків. Саме тут і саме зараз вона це відчувала особливо яскраво. Проте відчувати це — одне, а спробувати розірвати зв’язок — зовсім інше.

— Змерзла вже? — спостерігаючи, як дівчина здригалася від поривів вітру, зітхнув чоловік.

— Трішки, — кивнула, поморщившись від вітру.

— Почекай, я зараз.

Перша думка напоїти кохану трав’яним чаєм із термоса, дбайливо взятим у дому, відійшла на другий план. Говерла — це те місце, де треба хоч раз скуштувати смачного карпатського глінтвейну, купленого в місцевих продавців, котрі за будь-яких погодних умовах підіймалися з товаром на вершину. Тому вже за декілька хвилин Дмитро протягував Маруські пластиковий стакан. З вдячністю прийнявши ще паруючий напій, дівчина з задоволенням примружившись, відпила.

— Ніколи не думала, що глінтвейн із самовара у вуличних торговців може бути таким смачним, — зізналася Шевченко.

— В правильному місці та з правильною компанією ти й не таке уподобаєш, — Діма вільною рукою обійняв кохану за талію та притиснув спиною до своїх грудей.

— Вірю, бо із сьогоднішнім сходженням саме так і вийшло, — стиснувши чоловічу руку у своїй.

Кузнєцов посміхнувся, торкаючись губами дівочої щоки.

Загалом ідея повести Марію на Говерлу виникла доволі спонтанно. Це був ризиковий захід, бо дівчину й від траси, де шлях додому займав години дві середнім темпом, доводилося тягнути на руках. Тут же маршрут був розрахований на цілий день, мав перепони у вигляді доволі стрімкого набору висоти та часом кам’янистої і слизької місцевості, а без спеціального спорядження було не обійтися.

Проте в складні життєві моменти, у котрих майже завжди фігурувала сама Шевченко, Кузнєцов завжди підіймався на гору. На Говерлу, Петрос, Піп Іван, Чорногору… Попри погодні умови та пори року. Інколи із ночівлею. Це тверезило, допомогло зібратися з думками та прийти до тями. Здебільшого йшов складнішими та незвичнішими для першовідкривачів та недосвідчених альпіністів маршрутами, але для Маруськи обрав найпростіший, наскільки могло бути простим зимове сходження.

За п’ятнадцять років у Карпатах Дмитро підкорив мало не всі гірські вершини поблизу, знав усі ходи та стежки й міг дати фору будь-якому гіду, котрих тут у будь-який сезон стрічалося немало. Сьогодні, наприклад, теж поблизу вершини назустріч трапилася невелика група із шести осіб, котрі починали спуск, а десь позаду виднілася компанія трохи більше, котра ще підіймалася. Та сьогодні їм пощастило мати невеликий проміжок часу на верхівці тільки удвох, без зайвих людей та шуму, не рахуючи продавців магнітів та гарячих напоїв.

Погода видалася прекрасною: було похмуро, тому сніг не бив в очі, як під час сонячних днів; температура опустилася на позначку не нижче десяти градусів; сніжинки зрідка кружляли в повітрі, але не критично, у лице не било. Дякувати, і без туману обійшлося, інакше, не побачивши за молочним серпанком суворих чорно-білих краєвидів, що виднілися із верхівки, підйом можна було вважати марним. Та все, на щастя, склалося доволі вдало. Залишалося надіятися, що мініпохід допоможе Маруські розібратися в собі та прийняти правильне рішення, інакше… Інакше Дімка, дійсно, не лише знов втратить кохану, а й самого себе. Цього разу остаточно.

Після тої нестримно ночі, коли вся витримка пішла шкереберть, а він дозволив собі розкрити серце та піддатися спокусі, Кузнєцов чітко усвідомив, що без Машки не зможе, про що і сповістив дівчину. Та даремно було надіятися, що вона з радістю прийме його умови. Не прийняла п’ятнадцять років тому, що змусить її це зробити тепер?

Він цілком небезпідставно певний час боявся наближатися до Шевченко, бо здогадувався, що приблизно так і станеться: Маруська вирішить піти від Божинського, та сцену залишати не схоче… Та і хто захотів би? Тверезо оцінюючи ситуацію та відкидаючи власні образи та сумніви, чоловік визнавав, що на її місці теж навряд чи наважився кинути усталене життя, навіть заради кохання.

Проте… справа не в тому, що Діма не хотів йти на поступки Марії та мстився їй за минуле — він дійсно не уявляв, як зможе співіснувати з коханою, знаючи, що з нею поряд усе ще треться клятий Божинський. Чоловік, котрий із доленосного прослуховування п’ятнадцятирічної давнини дивився на Шевченко, мов кіт на сметану, лиш вона, наївна, відмовлялася те визнавати. Чоловік, котрий мав те, що повинно було б належати Кузнєцову — щасливі спільні дні та палкі ночі…

Останньою краплею стала випадково почута по телевізору новина про розшук співачки Мір’ям. Тут, як не ховайся, як не втікай від реальності, потрібно діяти. По розгубленості Шевченко Дімка бачив, що вона це збагнула, але так і не знаходила правильного рішення. Рятувалася в його обіймах, намагалася сховатися в цілунках та загубитися в пристрасті. А на ранок повернулося усвідомлення, що реальність та проблеми нікуди не ділися.

Попри чергову бурхливу ніч, Кузнєцов майже не спав. Встав задовго до світанку. Дивна, на перший погляд, ідея відвести Маруську на Говерлу, прострілила сполоханий мозок. Уже скоро він шукав у коморі гірськолижну маску, кішки та льодоходи, придбані ще на початку захоплення зимовим альпінізмом. Зараз йому ці речі були не потрібні, давно натренований, а от коханій мало знадобитися все. Підібрав зі своїх старих речей штормівку, штани, термобілизну та черевики. Не ідеально за розміром, але найменше з усього, що знайшов, а не маючи альтернативи — не гірший варіант.

Через декілька годин, коли Шевченко прокинулася, її очікував повний комплект спорядження, котрий завершувала надійна дерев’яна палиця замість тренінгової, і не надто впевнена пропозиція від Дмитра. На подив дівчина не шокувалася й не стала сперечатися. Навпроти, з якоюсь підозрілою радістю та ентузіазмом погодилася.

Ні разу за підйом Маруська не скімлила й не капризувала, що взагалі було їй невластиве навіть у минулому. Й ось, через п’ять годин, з яких чотири займало безпосередньо саме сходження, вони стояли на найшвидшій точці України, спостерігаючи за краєвидами. Звідси виднілося й селище, проте воно було таке малесеньке, а люди знизу, мов ті мурахи.

Дімка не знав, як дівчина, але сам мозок освіжив непогано й сьогодні з розумінням ставитися до її твердження, що вона вже не та Маруська з минулого. Проте від цього кохати менше не став. Де там? Ще більше в ній вгрузав.

— Дімочка, — вириваючи чоловіка з роздумів, Марія обкрутилася в його руках та, обійнявши за шию, заглянула в очі. — Дякую тобі, що привів мене сюди. І взагалі за все. У мене враження, що я, завдяки тобі, життя по-новому відчула.

Глибоко вдихнувши, чоловік міцно притиснув до себе кохану. Як він не хотів її відпускати. Не тепер, коли відчув, як це, коли Маруська знову поряд. Усе на світі віддав, аби дівчина назавжди залишилася… Та не на словах знав, що вона вільна пташечка, її при всьому бажанні силою не втримати.

— Дімка, мені треба поїхати до Києва, — визнала Шевченко, уперше за весь день чіпляючи болючу та важливу тему, котра висіла над ними дамокловим мечем.

— Ти прийняла рішення? — затамувавши подих, з острахом перепитав, а сам ще чіпкіше вп’явся пальцями в неї. Жаль, що через купу одягу не виходило торкнутися шкіри.

— Дім, — важко зітхнувши, знехотя мовила: — Ти ж бачив, мене вже розшукують. Мені, як мінімум, треба показатися.

— Ти могла б зателефонувати, — слова злітали з губ перш ніж визнав всю абсурдність сказаного. Подумки лаяв себе за довбану невтримну слабкість перед цією жаданою жінкою, та кляті емоції брали над ним контроль.

— Дім, ріднесенький, — простягла руку до його щоки. Торкаючись майже льодяною рукою, з відчаєм проговорила: — Ти сам усе розумієш.

Відвернув голову, відчуваючи, як очі защипало. Довбаний вітер змушував зіниці сльозитися. Примружився та, швидко збираючи себе до купи, побачив, як на гору підіймалася шумна компанія, котра відставала від них перш. З криками «Ми підкорили Говерлу» молодь швидко навели галасу. Гора, котра ще хвилини тому належала лише Дмитру та Марії, раптом стала тісною та незатишною. Шевченко, теж відчувши себе ніяково, відступила від Кузнєцова.

Момент був втрачений. Хоча який, у біса, момент? Якщо Маруська вдруге за життя кидала його? Дідько. Не втримався, не зважаючи на скоробіжні погляди туристів, схопив у долоню снігу та плеснув в обличчя, розтираючи та охолоджуючи себе. Плювати було й на мороз, і на вітер. Зсередини так колошматило, до попелу пропалювало.

— Дімочка, ти чого?! — хапаючи його за руку й відриваючи від лиця, зойкнула Шевченко. — Ти ж захворієш.

— Давно захворів, — не моргаючи, вгледівся на кохану. Сумна однобока посмішка мелькнула на обличчі й чоловік, вказавши рукою кудись вниз, повідомив: — Ходімо, скоро почне вечоріти. Нам треба дістатися додому до темряви.

Назад поверталися в тиші. Маша мовчала. Ні словом не обмовилася: на коли планує від’їзд та як надовго. Чи, взагалі, назавжди? Ці питання тривожили Дімку, та не наважувався що-небудь сказати. Усе прокручував у голові власний висновок про несамостійність Маруськи та зв’язність обставинами.

Ніби розумів, що вони дорослі люди, кожен так чи інакше має свої обов’язки перед оточенням. У нього теж робота, нехай і не прив’язана до офісу чи певного графіка, проте він мав свої зобов’язання перед замовниками, мав певні дедлайни, мав купу поточних справ. Але разом із тим розумів, що якщо настане день, коли йому остогидне, чи з’явиться потреба щось змінити, він не задумуючись здатен усе кинути. Бо насамперед залежить від власних потреб та бажань, а потім від інших. У Маруськи все навпаки… У всякому випадку Дмитро дуже хотів вірити, що повернення в Київ для дівчини лише обов’язок, котрий вона має виконати. Проте, часом він ні в чому не був певен.

На диво весь зворотний шлях Шевченко теж подолала власними ногами. Місцями, на особливо небезпечних чи слизьких ділянках, Дімка страхував її, проте дівчина ні разу не занила й навіть не впала. В іншому випадку його б порадувало, що, нарешті, викував у коханій стійкість, але не сьогодні. Сьогодні по її мовчанню та похмурому обличчю, котре із наближенням додому, ставало все нещаснішим, розумів, що її дуже тривожить майбутній від’їзд.

Та вже вдома їх чекав сюрприз, котрий Кузнєцов і ворогу не побажав би.

Небажаних гостей Діма побачив ще здалеку. Так і завмер посеред дороги, остовпеніло втупившись перед собою. На терасі його дому перетоптувалася з місця на місце Валентина, а поруч проходжувався чоловік, котрого він наживо бачив єдиний раз у житті багато років тому, але котрого точно ні з ким би не сплутав. Божинський, біс би його побрав.

Двором бігав Лютий, з насторогою подивляючись на неочікуваного відвідувача та погавкуючи. Святослав зі зневагою поглядав на пса, огризаючись. А Валентина тільки й робила, що словами та нав’язливими ласками намагалася заспокоїти вівчарку.

— Дім, ти чого? — ледь не врізавшись йому в спину, буркнула Шевченко, котра плелася позаду, як завжди, відстаючи. — Нам уже зовсім трішки зали…

Так і змовкла на півслові, очевидно, теж помітивши гостей.

— О, ні! Що вони тут роблять? — ошелешено видихнула

— Хотів би я знати, — збираючи волю в кулак, та навіть не уявляючи, як буде тримати себе в руках, буркнув чоловік.

— Дім, втечемо, доки нас не помітили, — змовницьким шепотом запропонувала кохана.

Це було б навіть смішно, аби не було так сумно. Маруська, замість того, щоби взяти на себе відповідальність та розставити точки над «і» з цим своїм продюсером, готова була втікати, куди очі дивляться, розтягуючи агонію. Як вона з таким характером пробилася у свій шоубізнес? Зрадницька пам’ять нагадала про роздягання перед Божинським і всі питання відпали. Та Дмитро точно відступати нікуди не збирався. Він по горло ситий цим підвішеним станом. Пройшов якийсь тиждень із Шевченко, а морально вимотало за десятиріччя.

— Пізно, — зітхнув приречено Кузнєцов.

У цей момент Лютий запримітивши господаря та, гавкнувши ще раз на візитерів, помчався прямо до Дмитра. Саме завдяки буйній реакції пса, котрий у секунди опинився поруч і почав плигати на чоловіка, стараючись дістати обличчя та облизати, їх помітили. Спочатку Валентина, розпливаючись у задоволеній усмішці, а потім і ненависний продюсер.

Повернувшись у їхній бік, Святослав вчепився чіпким незадоволеним поглядом у Кузнєцова, пропалюючи наскрізь. А Дмитро, відіпхнувши собаку від себе, ладен був прямо тут прибити суперника. Втовкти пикою в кучу снігу та прикопати до самої весни. Щоби ні бачити, ні чути.

Долоні самі стиснулися в кулаки, готові до бою. Тіло напружилося, натягнулося, наче струна. Дихання сповільнилося, стало важчим, погляд в’язким та суворим.

— Дім, тільки без емоцій, — прошелестіла позаду Маруська. І в цей момент чоловік відчув, як крижана дівоча долоня міцно стиснула його кулак. — Поговоримо, як цивілізовані люди, — Кузнєцов обернувся, і Шевченко стиснувшись під його непохитною впевненістю, глухо додала: — Всі разом.

— Іншого вибору точно не має, — процідив крізь зуби та, переплівши свої пальці з дівочими, впевнено зробив крок уперед, до зустрічі, котра мала статися ще багато років тому…