— Дім, ти досі не одягнутий? — між метушливими зборами поцікавилася Марія, нетерпляче зиркнувши на Кузнєцова. — Нам виходити через десять хвилин.

— Я не поїду, — сухо відгукнувся чоловік, навіть не відвівши очей від телефону, на якому котру годину щось виклацував.

— Тобто? — завмерши посеред спальні, дівчина здивовано втупилася на коханого. — Ти забув, що сьогодні Новий рік?

— Я пам’ятаю, — кивнув Дмитро, та голови так і не підняв. — Сьогодні Новий рік.

— І? — поставивши руки в боки, допитливо свердлила очима чоловіка, доки він не здався й не поглянув на неї. — Ти хочеш провести свято вдома один?

— Я хочу провести свято будь-де, але не в компанії п’яних багатіїв, котрі будуть витріщатися на тебе всю ніч, доки ти розважатимеш їх піснями, — безкомпромісно доніс свої бажання Кузнєцов.

Марію кинуло в жар. Чи то від його впертості, чи то від втоми, котра накопичилась останніми днями, перед очима трошки поплило, а в горлі задерло. Зі свистом втягнувши повітря, дівчина повільно осіла на край ліжка, ховаючи обличчя в долонях.

Останній тиждень року був важким в усіх сенсах. Святослав, ніби наостанок вирішив познущатися — нагріб стільки виступів та корпоративів, що дівчина буквально жила на сцені. Часу на щось, у тому числі на Дімку, категорично не вистачало. Коханий злився, та усвідомлюючи, що не здатен ні на що повпливати, змирився й пустив ситуацію на самоплив.

Втім, Шевченко бачила, як важко йому давалося це нове життя в столиці. Декілька днів після приїду Марія тягала коханого за собою по нескінченним ефірам, записам та концертам. Але з першого дня стало ясно, що довго він не вивезе. От і не вивіз.

Серед звичного оточення Дмитро виділявся не лише зовні, а і своїм надто серйозним сприйняттям реальності. На жарти та підколи реагував гостро, приймаючи на свій рахунок. Від уваги до персони Мір'ям, як наслідок і його теж, коханого просто колошматило. У такому шаленому темпі пройшло декілька днів, поки одного ранку не відмовився супроводжувати її.

Дівчина розуміла Кузнєцова. Це вона цілий день бігала, мов ужалена, хвилини вільної не мала. Чоловікові доводилося переважно весь час стирчати без діла на самоті, у компанії Божинського, або ще когось із шоубізнесової тусовки. І жоден із варіантів його не влаштовував. Хоча не сказати, що до нього відносилися якось уже занадто… Серед власної команди Маша одразу обмежила рамки, за котрі не варто виходити. Та це не надто допомогло.

Дімка не знав, чим себе зайняти, й дівчина запропонувала облаштувати у вільній кімнаті квартири майстерню. Коханий завжди з задоволенням займався власною справою, тому не вбачала нічого поганого, якщо на певний час перенести роботу в столицю. Чоловік ідею не оцінив, а, здається, навпаки, ще більше образився, вбачаючи в цьому наполегливий переїзд на постійній основі.

— Марусь, якщо ти хочеш кинути якір, котрий змусить залишитися мене в Києві назавжди, це погана ідея, — осік будь-які пропозиції.

Вона не хотіла… Хоча кого обманювала? Звісно, хотіла. У цьому звичному для неї житті, де була улюблена справа і знову був Дімка, їй було комфортно. Їй подобалося співати, їй подобався шалений графік, коли не було часу передихнути. А ще їй подобалося, повертатися після виступу за куліси, або після шаленого виснажливого дня додому й стрічати коханого.

Останніми днями Шевченко не полишала шалена ідея розірвати контракт із Божинським, раз Дімка так категорично проти нього, та знайти гарного менеджера, який міг би замінити продюсера. Цей план мав купу підводних каменів: починаючи від сценічного ім’я, на котре в неї не було права без Славка, й котре він навряд віддасть навіть за шалені гроші, яких не мала; закінчуючи розумінням, що Кузнєцов уже не стільки проти Божинського, а проти взагалі всього, пов’язаного з шоубізнесом.

Як було останній тиждень вічно продовжуватися не могло. Дімка не робот. Це життя не для нього, як він не намагався змиритися, йому було складно. А це він ще не потрапив на пору гастролей, там хоч вішайся.

Його кисле обличчя показувало, що терпець увірвався. Зрештою, це було очікувано, хоча сталося не так скоро, як Марія передбачала, проте швидше, ніж вона надіялася. В останній день року менш за все була налаштована виясняти стосунки.

— Дім, і що ти мені пропонуєш робити? — після декількахвилинної паузи, нарешті, запиталася з відчаєм. — Я не можу так узяти й не поїхати на той клятий корпоратив!

— Я знаю, — байдуже озвався чоловік.

Марія обернулася до нього, помічаючи, що він так і не відірвався від телефону. Виглядав аж надто спокійно. Ніби його не хвилювала ні ця новорічна ніч, ні її метання та сумніви. Шевченко приймала, що не має права вимагати від нього більшого, бо Дімка й так пішов на поступки, серйозні для нього поступки. Наступив на горло своїм принципам і все таке. Але стримати емоції під контролем не вдалося. Зірвалася.

Схопила подушку й з усієї сили жбурнула в Кузнєцова. Тільки коли вибила з його рук мобільний, він звернув на неї увагу. Зіщулившись, прискіпливо втупився в її очі, підвів брову в німому запитанні.

— Ти знущаєшся? — підхопившись, скрикнула Шевченко.

— Марусь, погоджуючись приїхати в Київ, я не погоджувався бути твоїм ланцюговим псом і ходити слідком, — склавши руки на грудях, зручніше вмостився на ліжку, позираючи з-під лоба. — З мене вистачить, уже походив. Тепер уся країна вважає мене альфонсом.

— Дім! — закотивши очі, тупнула на місці. — Досить себе накручувати через той ефір! Ну попліткували трішки й забули!

— Попліткували? Серйозно?! — підскочивши, спалахнув Кузнєцов. Хапаючи телефон, щось відкрив та підлетів впритул до Марії, сунув перед очі якусь статтю з його фотографією на фоні знімального майданчику. — Та я на всіх навісних каналах та шпальтах видань!

— І що з того? Я теж, — дівчина вся стиснулася від обурення коханого, котрий височіючи над нею, був злим та роздратованим, як чорт. Давно таким його не бачила.

— Марусь, — гучно видихаючи, спокійніше підмітив чоловік. — Ти — зірка, ти на це із самого початку йшла. Я — ні, однак мене всі знайомі будуть вважати… — скривився, стряхнувши стільниковим перед дівчиною.

Обережно відібравши в коханого телефон, Марія пробіглася по тексту статті. Дімку вкотре виставили її ескортним. За останній тиждень жовта преса чого тільки не вигадала, коли дізналися про наявність у її житті Кузнєцова. І все б нічого, якби кожного разу вигадки не набували нових фарб та подробиць. У новій статті він уже був не ескортним, а мужчиною, котрий до Марії працював в Еміратах, задовольняючи примхи не тільки багатих жіночок, а й чоловіків.

Шевченко скривилася. Їй було неприємно читати цю дурню про коханого, проте вона стійка до будь-яких гидот у свою адресу. Загартована осудом та наклепами, усвідомлювала, що в такі плітки вірили лише ідіоти — нормальні люди не сприймали ці видання. Та, дивлячись на відчай Дімки, також знала, що для нього це не просто неприємно — це болісно. Для нього, завжди гордого та впевненого в собі, котрий за обід у ресторані не дозволяв Марії платити, не кажучи про більше. А тут…

— Дім, — торкнулася його плеча, виводячи зі зціпеніння, — давай я дам інтерв’ю, у котрому розповім про нас усе, як є насправді. Або краще саме зараз викладу спільне фото в інста й напишу, що ти мій єдиний та коханий, котрій не має нічого спільного з тими вигадками.

— Не треба, — очікувано відмовився. — Я хочу мінімізувати будь-які згадування своєї персони, а для цього я маю мінімізувати свою присутність у твоєму клятому шоубізнесі.

Реакція була передбачуваною, хоча дівчина не розуміла, чому він так непохитно проти спростування нею самою. Якби не його категоричність, давно опублікувала пост, покінчивши раз та назавжди з усіма нісенітницями.

— Дім, хочеш, я сьогодні поговорю зі Славою? — з острахом припустила дівчина. — Він обіцяв відпустити мене після Нового року. Сьогодні Новий рік.

— Сьогодні Новий рік, — пирхнув Кузнєцов, криво посміхнувшись. — Можеш спробувати, але я якось сумніваюсь. Та й ти сама… ти впевнена?

— Я… — втягуючи глибоко повітря, обійняла чоловіка за шию. — Я бачу, як тобі все це не подобається, як це псує наші стосунки, а я найбільше на світі хочу, щоби ми були щасливі. — Змовкла, роздумуючи, чи варто озвучувати ідею про іншого менеджера, але ловлячи в погляді Дімки непохитність, так і не наважилася. З важким зітханням погодилася на його умови: — Якщо заради нас потрібно залишити кар’єру — значить, я залишу кар’єру.

— Маруська моя, — хапаючи її за талію, притиснув до себе, уткнувшись носом у дівочу скроню. Глибоко втягнув повітря. — Я, справді, намагався з усім цим змиритися, але я не можу… Це все не для мене.

Для неї це не стало новиною. Якби за тиждень взріла хоча б маленький натяк, що Кузнєцов зможе адаптуватися, продовжувала давити на своєму, але ж ні… Діма не те, що не адаптувався, він не бажав жодним чином того робити. А Марія не бажала втрачати його ще більше, ніж сцену.

— Добре, — змахнула крадькома сльози відчаю та, відчуваючи, як горло почало здавлювати від нового приступу, закашлялася.

— Марусь, — ніжно погладив дівчину по щоці, занепокоєно заглядаючи в очі. — Мені зовсім не подобається твій кашель. Тобі треба до лікаря.

— Все нормально, — стихаючи, відмахнулася. — З такою кількістю концертів трішки зірвала голос, але це не страшно. У мене вже колись таке бувало.

Шевченко майже не збрехала. У найнапруженіші періоди в неї, дійсно, інколи сідав голос. Зараз було щось подібне. У нормальні часи вона давно побігла до лікаря, та наразі не мала на те ні часу, ні бажання. Хотілося, нарешті, відпрацювати заплановане і видихнути. Просто видихнути й розслабитися.

— Але днями ми сходимо до лікарні, — відвів за вушко неслухняну прядку волосся. — І не заперечуй.

— Домовилися. Але сьогодні поїхали зі мною? Останній раз. Гірше цього «ескортника» вже бути не може, — через силу посміхнулася. натякаючи на статтю. — Я хочу у перерві між виступом бачити тебе сьогодні поряд.

— Добре, — гучно видихнув Дімка, — поїхали. Але це, дійсно, востаннє.

Новорічна ніч буда жахливою. Це не вперше, коли Марія стрічала свято на сцені, але вперше це дійство їй не подобалося. Багатій зі списку Форбс та депутат міської ради зі своїми гостями, який не просто влаштував шикарний банкет, а винайняв кращий у столиці готельно-ресторанний комплекс та замовив зірку, котрою була Марія, більше не здавалися достойною аудиторію. Співаючи та витанцьовуючи перед ними, дівчина бачила лиш набиті грошима кишені, котрі обжиралися кращими єствами, пили дорогучий алкоголь, а на додаток періодично плескали в долоні своїй сьогоднішній розвазі.

Виступаючи перед цими абсолютно чужими та далекими їй людьми, Шевченко думала про Дімку, котрий терпеливо, але без ентузіазму очікував її десь за стінкою, та що більша частина життя та кар’єри складалася саме з подібних виступів. Так, саме завдяки статусним замовникам вони зі Святославом та командою могли існувати, як проєкт. Але зараз приходило розуміння, що це не та мрія, до котрої вона колись прагнула.

Маруська вперше в житті почувалася мавпочкою, котра за банан мала трястися та виконувати дурнуваті примхи не менш дурнуватих клієнтів. І якщо зазвичай ті примхи не заходили за межі, бо кожен із клієнтів знав, що Шевченко жінка Святослава, сьогодні щось із самого початку пішло не так…

Відспівавши перший сет за п’ятнадцять хвилин до опівночі, Марія саме бігла з залу до кімнатки, котра служила гримерною й де чекав Дімка, як у пустому та слабо освітленому коридорі її зупинив незнайомець, хапаючи за зап’ястя.

— Вибачте? — обернувшись, перепитала дівчина, переводячи повіки руки, котра втримувала її, до обличчя.

Це був мужчина, приблизно Славиного віку, але доволі невиразної статури. Шевченко не була з ним знайома особисто, але візуально впізнала в ньому того самого хазяїна вечора.

— Ходімо до нас за столик, — розпливаючись у нахабній осмішці, ошелешив чоловік. — Вип’ємо за Новий рік, відмітимо.

— Вибачте, я не п’ю на роботі, — відмахнулася, намагаючись вирвати руку. Та було марно, багатій тримав її надто цупко та впевнено.

— Та чого ти ламаєшся? — вискалившись, сіпнув Шевченко на себе, втискаючи в живота та опаляючи добряче захмелілим подихом. — Ми тут усі свої. Що я даремно платив за цей банкет та твою присутність? Хто дівчині платить, той із дівчиною й танцює.

Нахабно пройшовся долонею по її талії, підіймаючись до грудей.

— Відстаньте! — звиваючись, як змія, заголосила Марія, гидуючи від бридких дотиків. — Та відстань ти! — спробувала заліпити ляпаса хамлюзі.

— Гей! Відпустив дівчину! — почувся за спиною роздратований крик Дімки.

Не встигла Шевченко і схаменутися, як товстопузий залицяльник, отримавши кулаком по пиці, був відкинутий Кузнєцовим до стінки.

— Що ти собі дозволяєш, придурок? — хапаючись за носа, звідки бризнула кров, заволав депутат.

— Йди до біса! — крізь зуби процідив Дімка. Пригорнув Машу до себе, заспокоюючи.

Опинившись у рідних обіймах, дівчина відчула, що вся трясеться. Острах, котрий зціпив її, доки замовник розпускав руки, виходив через нерви. Усе сталося надто стрімко.

— Що тут коїться? — на галас прибіг Божинський. Вражено поглядаючи із пари на клієнта, котрій намагався піднятися після удару. — Ти здурів чи що? — повертаючись до Кузнєцова.

— То ти здурів, якщо не подбав про елементарні правила безпеки для Марії! — осадив Діма. Хапаючи дівчину за руку, потягнув геть зі словами: — Ми йдемо звідси.

— Стій, куди? — здивувався Святослав. — Вона ще концерт не відспівала.

— Та нехай валить! — буркнув багатій. — Даси мені дані цього неандертальця, я його засаджу.

— Та я сам тебе засаджу! — не обертаючись, Дмитро поволік Марію коридором.

— А з тебе штраф за зірваний виступ, — пирхнув зухвалий замовник позаду, вже звертаючись до продюсера. Подальшої розмови вони вже не чули.

— Дім, почекай, — коли увійшли в гримерну, занервувала дівчина, оглядаючись. — Ми, справді, не можемо так просто піти.

— Ти серйозно? — фиркнув коханий, хапаючи з вішалки верхній одяг та натягаючи на себе. — Тобто тебе будуть тут якісь гниди лапати, а ти продовжуватимеш перед ними скалитися та концерти влаштовувати?

— Дім, Слава зараз усе пояснить тому чоловіку. Він ще перепрошувати буде, ось побачиш, — не піддавалася Шевченко.

Вона приймала злість Кузнєцова. Та при всьому тому знала, що на емоціях діяти не можна. У приміщенні, де повно людей, з нею точно нічого не сталося. Але за виступ заплатили величезні гроші, і якщо вона зараз просто піде, до нерозірваного контракут додадуться зайві проблеми, котрі здатні вилитися в кругленьку суму, якої в неї немає.

— Марусь, я все ладен зрозуміти, але це вже перебір! — спалахнув Дмитро. — Ти обіцяла, що це буде останній вечір — вечір закінчився. На тому все. Обирай — ти йдеш зі мною чи ні?

— Дім, я з тобою! — тупнувши ногою, скрикнула дівчина. — Але я не можу так узяти й кинути все одномоментно! Ми навіть зі Славою нормально не обговорили, на яких умовах будемо розривати контракт.

— Ти зовсім здурів, чи що? Бити самого Степанця?! — репетуючи залетів у гримерну Божинський. — В мене тепер такі проблеми через тебе будуть, що тобі й не снилося!

— Та мені плювати на твої проблеми! — наступаючи на Святослава, відбивав Кузнєцов. — Ти говорив, що відпустиш Маруську після сьогоднішнього корпоративу.

— Я говорив, що подумаю. та після всього їй тепер відпрацьовувати й відпрацьовувати, — скрипнув зубами продюсер, блиснувши очима в бік Марії.

— Скільки? — зіщулившись, тільки й запитався Дімка.

— Скільки? Та тобі й не снилося. Сума штрафу за дострокове переривання контракту помножена на два, — сунувши руки в кишені, задоволений собою раптом спокійно заявив Божинський. — Цифру, вказану в контракті, ти знаєш.

Дімка зробив ще декілька кроків до Святослава, скорочуючи відстань до мінімуму. Скривившись, махнув рукою збоку від його обличчя, так, ніби в останній момент стримався, щоби не вдарити. Та різко відвернувшись, підійшов до Марії. Схопив її за руку, повернув долонею вверх, при цьому стягнув з власної шиї якусь підвіску на плетеній шкіряній вірьовці. Замість кулона там було кільце.

Марія, затамувавши подих, дивилася на дії Кузнєцова, мов заворожена. Вона одразу впізнала каблучку. П’ятнадцять років нарізно не стерли з пам’яті дорогу серцю прикрасу, котру вона одного разу повернула коханому, обираючи мрію.

«Зберіг. Він її зберіг» — майнула думка в голові дівчини. Підняла голову до обличчя Діми, стикаючись із ним очима. На вустах майнула легка усмішка. Перша думка, що він вирішив освідчитися їй саме зараз, у новорічну ніч, попри чергові негаразди, швидко розбилася об похмурий та надто серйозний погляд. А коли відчула холод дорогоцінного металу на власній долоні, здригнулася. Секунди, й Кузнєцов стиснув її руку в кулак.

У кімнаті повисла гнітюча тиша. Навіть Святослав на фоні на подив мовчав, спостерігаючи за дивною сценою. Марія ж щиро не уявляла, що задумав Дмитро. Він дивився на неї такими очима… закоханими, рідними, але льодяними та пронизливими холодом наскрізь. На мить зжавши дівочу руку у своїй сильніше, відпустив, прошепотівши ледь чутно одними губами:

— Вона має бути в тебе.

Поки приголомшена Шевченко кліпала повіками, Кузнєцов круто розвернувся та пішов геть. А вона так і стояла, мов окаменіла, доки не дійшло, що Дімка просто пішов від неї. Ось так мовчки, узяв та залишив напризволяще. Прямо тут і зараз. У кляту новорічну ніч, з клятими замовниками та Божинським, котрого, окрім грошей, нічого не тривожило.

Кинув, бо його все дістало? Чи кинув, бо із самого початку планував так зробити?

— Браво! — ляснувши в долоні, схвалив Божинський. — Я б не додумався залишити тебе так драматично, під самий бій курантів.

— Заткнись! — прошипіла Шевченко, коли дійшло, що, дійсно, зараз втрачає Кузнєцова. Своє справжнє єдине кохання. Можливо, єдину людину у житті, котра їй настільки дорога.

Міцно стиснувши прикрасу в кулаці, відштовхнула продюсера та вискочила в коридор. Зриваючись на біг, помчалася слідом за Дімкою, та його вже і слід простиг. Вибігла на вулицю, розштовхуючи юрбу, котра терлася біля вхідного порталу ресторану. Молоді було дуже багато. З бенгальськими вогнями та шампанським у руках, вони галасували та стрибали, а звичайні перехожі просто губилися в тому натовпі.

Десь неподалік почали зриватися салюти, з усіх сторін стало доноситися гучне: «Ура! З Новим роком! З новим щастям!». А Марія крутилася в пошуках коханого й усвідомлювала, що якщо не зупинить його, усе інше точно вже не матиме сенсу. Ні слава, ні популярність, ні сцена… Таке воно, нове «щастя».

— Діма! — піймавши краєм ока рідний силует, котрий сідав у таксі, погукала у весь голос. Грубо розштовхуючи оточення, кинулася слідом: — Діма, постій! Діма-а!

Та було марно. Кузнєцов її не бачив та не чув. Таксі з розміреним ревом мотора зірвалося з місця. Льодяний вітер та сніжинки били в обличчя Марії, застилаючи все перед очима. А вона все кричала і кричала, доки останній крик не застряг десь у горлі, перетворюючи голос на хрип…