Це було дивне відчуття. Йти, тримаючись за руку зі своїм колишнім коханим, котрий раптом став теперішнім, назустріч теперішньому мужчині, котрий став колишнім. Здається, у більш ніяковій ситуації Марія ще не перебувала. Навіть важливі виступи не викликали такої внутрішньої тривоги. Лиш велика гаряча долоня Кузнєцова додавала впевненості.

Кожен крок, що наближав до Божинського, насилу давався та тягнув назад. Проте дівчина йшла вперед. Гордо піднявши підборіддя та розправивши плечі, стрічалася з роздратованим поглядом Святослава.

Ці п’ятсот метрів, що відділяли її від неминучого емоційного вибуху із боку двох, небайдужих їй чоловіків, були вічністю. Шевченко вже не розуміла, що гірше: бути на відстані під прицілом пильних очей продюсера, котрий не віщував нічого доброго, чи стрітися з ним обличчям до обличчя і все обговорити. Ще ця Валентина… Неприємна, настирна жінка. Боже, як Дімка з нею міг знюхатися? Втім, це останнє, що наразі мало турбувати.

Поява Божинського — ось основна проблема. Хоча це було передбачувано. Особливо після того, як продюсер подав у розшук. Автомобіль Марії досі стояв десь поблизу траси, тому не дивно, якщо хтось його примітив. А ще більш не дивно, якщо саме Валентина й видзвонила Святослава. Судячи з її нахабної та аж занадто задоволеної пики, без неї не обійшлося.

А все так добре починалося… Маша потонула в почуттях до Дімки. Усе стало неважливим, навіть здоровий глузд, котрий твердив, що мусить поїхати до Києва хоча б на певний час, щоби вирішити нагальні справи, не мав контролю над емоціями. Саме через ті емоції та бажання наблизитися до Кузнєцова, ранком із радістю схопилася за його ідею походу на Говерлу. На той момент їй було байдуже, важко підійматися, чи ні — аби з коханим. Аби ще трішки відстрочити реальність.

На диво, похід їй сподобався. Чи то почала звикати до постійних зимових прогулянок складною місцевістю, чи то бажання не видатися Дімці зніженою панночкою взяло своє. Марія з ентузіазмом втягнулася в авантюру. Опинившись на вершині, і поготів зрозуміла: доки вона жила своє зіркове статусне життя, не дозволяючи собі зайвого, усе майнуло повз.

Краєвиди, котрі відкривалися з верхівки, зносили дах. Краса рідної країни її підкорила та здивувала. Побачене варте було і складного сходження, і ломоти в усьому тілі. А ще підйом, не завжди бувши зручним для розмов, дав час на роздуми та усвідомлення, що втікати довго не вийде.

Шевченко не хотіла брати відповідальність. Мріяла залізти під ковдру з головою і взагалі нічого не вирішувати. От просто сховатися, доки за неї все не вирішиться кращим чином. Бажано після не стикатися з наслідками, як то незручні зустрічі чи розмови. Це було по-дитячому наївно, та дівчина саме тому й хотіла втекти з Кузнєцовим, варто було примітити Божинського поряд із домом.

Забула, що декілька годин тому готувалася повернутися до столиці. Ще не маючи остаточного рішення, проте з твердою впевненістю поговорити зі Святославом і відверто розповісти про Дмитра, а там хай як буде. Та коли розмова стала близькою, як ніколи, жадала зникнути. Розчинитися в повітрі, а повернутися, коли вдома не залишиться нікого, окрім коханого. Але магічними здібностями вона, на жаль, не володіла, тому довелося натягнути на себе маску впевненості та йти назустріч неминучості.

У міру наближення Кузнєцов міцніше стискав її долоню у своїй, а кроки ставали важчими та повільнішими. Шевченко дивилася на Святослава й ловила на його лиці німий шок. Широко розплющивши повіки, чоловік вдивлявся на неї. Коли підійшли на достатньо близьку відстань і зупинилися в п’яти метрах навпроти, нахмурився, зіщулився. Незадоволено цокнувши язиком, повільно перевів очі з обличчя Шевченко на її руку, переплетену з Кузнєцовим.

Злість? О, так. У погляді мелькнула тінь злості. Свіже та легке повітря стало важким, хоч ножем ріж. Марія шкірою відчувала, як електричним током до неї переходила напруга від Дімки. Коханий майже до болю стискав її долоню. А дівчині байдуже. Сама мало не нігтями впивалася в його шкіру. Ніби боялася, що варто трішки послабити хватку, вона втратить його. А втрачати точно не збиралася.

— Дмитрику, а де ти був? Ми зачекалися, — першою подала голос Валентина, спеціально роблячи акцент на зверненні. Шевченко вже й забула про цю недокардаш’ян. Уже чия, а її присутність точно була недоречна при майбутній розмові. Та сільська пані, підтверджуючи звання вареничної жіночки, заторохкотіла: — Я вареничків із сирочком та картопелькою принесла. Хотімо, я годувати тебе буду.

Після слів Валентини Марія краєм ока помітила на столі на ґанку славнозвісний таз із гостинцями. Божинський нетерпляче закотив очі. Кузнєцов, зиркнувши в бік своєї прихильниці, суворо гаркнув:

— Валь, не на часі!

Та одразу поникла, але слухняно змовкла.

— Мір’ям, як це називається? — коли запанувала тиша, тихо мовив Святослав, але таким суворо претензійним тоном, що куди там Валюші зі своїм базарним галасом. А поглядом одразу прибив до землі, дівчина й забула, що завдяки Дімці недавно крила мала.

— Привіт, Славо, — видавлюючи дурнувату посмішку, привіталася Марія. — Що ти тут робиш?

— Це ти що тут робиш? — повільно переводячи зіниці із дівчини на Кузнєцова, фиркнув продюсер.

Хмурячи брови та кусаючи губи, Шевченко шукала відповідь, котру могла озвучити продюсеру. Вона розраховувала на розмову на своїй території, коли буде впевнена в собі та власних твердженнях, але ніяк не до нападу з боку Божинського.

Святослав свердлив її настирним поглядом. Валентина маячила на його фоні, тупцюючи з ноги на ногу та голодно позираючи на Дімку. А кам’яне обличчя останнього не віщувало нічого доброго, проте встрявати він не поспішав. Лиш міцніше стискав Маруськину долоню у своїй, тим самим додаючи впевненості в собі. Між ними всіма бігав Лютий, гаркаючи та скалячись на неочікуваних гостей. Сутінки згущалися, але, завдяки сніжному покривалу, було доволі світло. Хоча цілковита темрява була б зараз доречною: не довелося б стрічатися очима з чоловіком напроти.

— Мм… — почала Шевченко, — Славо, давай ми якось вдвох пого…

— Якого біса ти сюди приперся? — Дімка, нарешті, втрутився, жорстко обриваючи безглузді спроби пояснитися.

— А я не з тобою розмовляю, — стримано відгукнувся продюсер, швидко глянувши на Дімку. Повертаючи увагу Марії, буркнув: — Чому я повинен відшукувати тебе всією країною, поки ти тут із цим… — скривився, гидливо вказав на Кузнєцова: — дикуном.

Марія примружилася, вловлюючи, як ярість прокотилася тілом коханого. Якщо зараз він вибухне — буде біда. Хоча, у їхньому випадку біда буде в будь-якому разі.

— Славо, не перегинай пали… — випалила, мов, на духу.

— Дикуна звуть Дмитро, — знов осік її на півслові Кузнєцов. І говорив він доволі… спокійно та, здається, з насмішкою.

Не вірячи власному слуху, дівчина повільно розкрила повіки, поглянувши на Діму. Дійсно, він стояв якийсь аж занадто впевнений у собі. І він… боже, він криво, однобоко, але усміхався.

Святослава, здається, підривало ще більше. Обличчя перекосило здивованою гримасою, він вже менш впевнено скрипнув зубами:

— Я в курсі.

— Мм, як цікаво-о-о, — розтягуючи слова з розумінням, що вибух треба чекати в першу чергу з боку продюсера. — Давай ти мені розповіси про все детально згодом.

Божинський завжди виглядав максимально стриманим. Небагато речей доводило його до сказу. Це могло бути будь-що, пов’язане з роботою: якісь проколи, або виповнене незадовільно завдання, а ще почасту Машині вибрики. Коли обставини сходилися — пиши пропало. Наразі його ще й опонент роздражнив зухвальством.

— Розповім, ще і як розповім, — буркнув, скануючи поглядом дівчину. — Ти про те турбуйся. Збирайся, ми їдемо додому.

— В сенсі? — Шевченко відступила на крок, інтуїтивно ховаючись за Дімкою.

— В прямому, Мір’ям. Я ситий по горлянку твоїми вибриками, — зі свистом видихаючи, продюсер намагався опанувати себе та стримати під контролем. Та, позираючи на Кузнєцова, у нього то ледь виходило. — Через тебе в мене злетіло декілька контрактів та п’ять новорічних зйомок. Давай хоча б корпоративні заходи не зриватимемо. Нам уже заплатили гарні гроші.

— Славо, ні, — виглядаючи за плеча коханого, твердо відмовила дівчина.

Марія, звісно, збиралася повертатися до столиці, але точно не під конвоєм та натиском продюсера. Він давив на неї, а вона супротивилася. Гарячий непокірний норов та бунтівна натура нагадувала про себе непослухом. Її вже нудило від постійних зобов’язань.

Дівчина давно взнала, що сцена — це не лише творчість, а й задовольняння чужих примх взамін на великі фінансові вливання. На творчість треба було десь брати гроші, а саме корпоративи давали змогу їхньому проєкту багато років поспіль триматися на гребні хвилі: записувати хіти на кращих студіях, співпрацювати з відомими звукорежисерами та аранжувальниками, знімати ролики в топових кліпмейкерів…

Шевченко все розуміла і приймала, та тепер з неї досить. Дістало марнувати життя та вкотре розмінювати найулюбленіші з дитинства свята на безглузді виступи. Вона вперше за п’ятнадцять років жадала провести Новий рік вдома, з рідною людиною. Найближчим зараз був саме Кузнєцов. Від появи Святослава, з котрим прожила п'ятнадцять років, навіть серце не завмерло. Не бачила продюсера декілька тижнів і ще б стільки не бачила, а то й довше.

— Що ні? — поквапив Божинський.

— Я нікуди не поїду, — слабо посміхнулася, відчувши, як від її слів Дімка на мить міцніше стиснув її долоню, мовби, схвалюючи.

— Ти знущаєшся? — ошелешено підвів брови продюсер, схопився за потилицю та скинув голову до неба. — Спочатку мені довелося пхатися в село до твоїх батьків, бо я був впевнений, що ти сидиш там, а потім…

— То не село, а селище міського типу, — осмілівши, перебила Марія, виходячи з тіні коханого.

— Та мені байдуже, — зневажливо виплюнув чоловік. — Потім виявилося, що ти поперлася далі, до цього… — змовк, оцінювально пробігся по Кузнєцову з ніг до голови, підбираючи слова.

— Дикуна, — не витримавши прискіпливої уваги, нагадав Діма.

— Якого біса ти взагалі в неї вчепився? — зиркнувши на переплетені долоні, нервово спалахнув Святослав. — Відпусти її!

Лютий, виступаючи перед ними, заричав та вискалився на продюсера.

— І пса свого прибери задерикуватого, — блиснув той очима в бік собаки.

— Я? — перепитав Кузнєцов, ігноруючи останнє прохання. Підійняв сплетені руки перед собою, послабив хватку, показово відставивши пальці: — Я її не тримаю. Марія — вільна пташка. Вона має право робити, що заманеться.

Здивовано набурмосившись, дівчина сильніше вхопилася за руку Дмитра, впинаючись нігтями в шкіру. Цей жест не залишився непомітним. Першою відреагувала Валентина, про котру особисто Маша встигла забути.

— Та відстань ти від нього! — шикнула жіночка.

Усі троє обернулись у її бік, піймавши в сутінках лиш силует, та швидко повернулися до з’ясування відносин.

— Як колись, п’ятнадцять років тому, — продовжив Кузнєцов, не видаючи в голосі ні тіні емоцій. — Тоді Марія вирішила поїхати з тобою. Я її не зміг втримати. Тепер…. все знову в її руках.

— Отже, ти той самий… — цокнув язиком Божинський. Випромінюючи зосередженість, явно подумки щось прораховував.

— Так, я той самий, — грубо припечатав Дмитро, — Той самий, у котрого ти вкрав Марію.

— Ой! — з боку фоном почувся гучний зойк Валі. — Батюшки, що коїться!

— Мір’ям! — осмикнув продюсер, насуваючись до дівчини.

— Славо, справді, я не поїду зараз, — вкотре шукаючи захисту за Дімкою, огризнулася дівчина. — Я не хочу їхати.

— Мені плювати, що ти хочеш. У мене зобов’язання перед людьми, розумієш чи ні?!

Пес знов загарчав. Тут уже Кузнєцов не витримав, гримнув:

— Лютий, відійди! — і собака нехотя, але послухався та відступив у бік.

Славу вже конкретно так перекосило. Марія нечасто його таким бачила. А він усе наступав і вже за секунди був би зовсім близько, якби Діма не виставив руку долонею вперед, впираючись продюсеру в груди.

— Ти погано розумієш? — надто врівноважено запитався Кузнєцов, здержуючи Божинського на відстані.

— Чий ни краля! Дмитрику, відпусти її, — гукнула Валентина.

Цього разу на неї ніхто й уваги не звернув, надто сконцентровані були на своїй невирішеній проблемі.

— Руку прибрав, — завмерши, таким же спокійним тоном відгукнувся продюсер, переводячи очі із руки на своїй грудній клітині до обличчя суперника.

У ці миті Марія відчувала себе героїнею безглуздої мелодрами. Боже, це ж треба, вони зараз через неї переб’ють один одного, а що потім? Стикати лобами цих двох було останнім, про що мріяла Шевченко. Треба щось терміново робити, але що?

— Хлопці, без емоцій! — заторохтіла дівчина, вибігаючи вперед та стаючи між чоловіками, тим самим змушуючи Дімку все-таки відвести руку. — Давайте ми зараз підемо в дім, бо тут стає холодно, сядемо та тихенько, без нервів, поговоримо.

Дівчина показово обхопила себе за плечі, удаючи, що змерзла. Хоча, дійсно, зривався шквальний вітер, з шумом колихаючи дерева та кружляючи в хороводі рідкі поки сніжинки. А судячи з того, як під ногами рипів сніг, температура до ночі опускалася. Та всередині Маші все палало від адреналіну й шалених емоцій. Проте, нікому з цих чоловіків про те знати не обов’язково.

Але її пропозиція не була сприйнята з ентузіазмом. Кузнєцов позаду пирхнув. А Святослав і зовсім, хапаючи її за зап’ястя, потягнув на себе, примовляючи:

— Не збираюсь, я ні з ким говорити. Я вже й так багато часу витратив на ці безглузді балачки.

— Славо, відпусти! — від неочікуваності заверещала Шевченко. — Не піду!

Не встигла вона отямитися, а Дімка відреагувати, як із темряви вискочив Лютий та, накинувшись на Божинського, просто повалив того на землю. Маша сіпнулась і ледь не полетіла слідом, бо продюсер до останнього тримав її. Якби Кузнєцов вчасно не підхопив за талію, теж опинилася лицем у кучугурі.

— Довбана собака! — заволав Божинський, повністю придавлений масивною вагою пса. — Приберіть цю скотину!

— Дмитрику, зроби щось! — лементувала Валентина, підбігаючи ближче.

Лютий, розпластавшись на Святославі всім тілом, передніми лапами впирався по боках його голови, а мордою ледь не тицявся в обличчя. Роззявивши пащу, він зло гарчав та бризкався слиною.

— Лютий, фу! — заорав Кузнєцов, притискаючи до своїх грудей Марію спиною.

Пес на секунди змовк, обернувся на хазяїна та знов за своє.

— Діма, він його з’їсть, — перелякано шикнула Марія, піймавши жах на обличчі Божинського та спостерігаючи за вишкіреною собакою.

— Лютий, ти погано розумієш!

Врешті-решт відпустивши дівчину, Кузнєцов зробив крок до собаки. Хапаючи за ошийник, разом відтягнув того від продюсера та відкинув в бік. Пес не противився. Слухняно відійшов та всівся осторонь, винувато потупивши морду. Дмитро, озирнувшись до Шевченко, нехотя протягнув розкриту руку потерпілому.

— Та ви тут усі вкрай здичавіли, — не поспішаючи підійматися з замету, гнівно пробубнів Святослав. Вчепившись очима в суперника: — Тобі це так не зійде з рук!

— Мені ще Лютого покликати? — фиркнув Дмитро, не прибираючи долоні. — Чи, може, дійсно, підемо в дім та спокійно поговоримо?

Декілька секунд Божинський позирав на чоловіка, що височів над ним. Після чого з важким видихом подав руку та дозволив допомогти підійняти себе, не втримавшись від їдкого коментаря:

— Навіть не надійся. Ніяка собака не змусить мене відпустити Мір’ям.