— Гей, куди? — упиратися було складно, валянки ковзали по снігу слідом за тягучою силою.

— Стопити будемо, — приголомшив чоловік.

— Ти бачиш тут машини? — озираючись в обидва боки пустої траси, де не було ані душі. Навіть свіжих слідів не вбачалося, все заметено снігом.

— Нічого, раз на рік і палиця стріляє. Стоятимемо, доки хтось не проїде і не підбере тебе, — відмахнувся найбезглуздішим з усіх можливих варіантів Дмитро.

Дійсно, доволі сумнівно й не одразу, та палиця цього разу вистрілила — на дорозі з’явилася машина. Ну як машина? Марія вважала, що подібні корита давно відпочивають на звалищах брухту, але ж ні — не пройшло й трьох годин стояння на морозі, як на трасі виник старенький блакитний «запорожець». Точніше, спочатку почувся гучний рев мотора, а хвилин через п'ятнадцять з’явився сам автомобіль.

Спостерігаючи за наближення цього непорозуміння, Шевченко не знала сміятися чи плакати. Та Кузнєцов, схоже, не поділяв її скептицизму. Простягнувши руку для зупинки транспорту, він якось напрочуд радісно заявив:

— Чудово, зараз ми тебе й прилаштуємо.

— Ти серйозно? — Марія поморщила носа з надією, що він шуткує.

«Не може Дімка так тупо від мене здихатися, — проводжаючи очима «запорожець», котрий майже проїхав мимо, думала дівчина. — Чи може?..»

Тарантас все ж пригальмував метрів на п'ятдесят далі від них. Та Кузнєцов не розгубився, схопивши Марію за руку, потягнув поспіхом до машини.

— Дім, я на ній нікуди не поїду! — з жахом вирячившись на чоловіка, впиралась дівчина.

— Ти сама казала, що хочеш якомога скоріше звалити з пропащого місця. Ось твій шанс — ходімо.

— Дім, я не хочу зараз… — прошипіла, оглядаючись на Лютого, котрий копирсався обабіч в кучугурі, ніби той міг врятувати від власного хазяїна. Та піймавши на собі застережливий погляд Кузнєцова, змовкла, пускаючи ситуацію на волю випадку. Якщо Дімка щиро хоче від неї спекатися, сенсу противитися немає…

— Добридень!

Голос володаря автомобіля змусив молодих людей припинити зоровий двобій. Розірвавши зоровий контакт, Дмитро на секунди зам'явся та скоро відвернувся від дівчини. Марія теж перевела увагу до транспортного засобу, побачивши мужчину років шістдесяти, в смішній вушанці та фуфайці — такого собі типового сільського жителя, котрий висунувшись з вікна, якось нервово смикався.

— Їхатимете? Куди вам?

— Мені б дівчину до залізничної станції відправити, — Кузнєцов жестом вказав на Шевченко. — Підкинете?

— Е-е, ні, — махнув рукою водій, — В таку погоду я марно пальне не витрачатиму. Мені не по дорозі, до тієї станції далеко їхати.

— Ну ні, так ні, — полегшено видихаючи, поспіхом згодилась Шевченко. Тріпнула Дімку за руку, й покликала: — Ходімо назад. Скоро вечір, тобі додому треба, сам же казав.

— Та стій ти! — суворо прикрикнув Кузнєцов та обсмикнув її, наче маленьку дівчинку. Натягаючи на обличчя привітну посмішку, знов звернувся до дядечка: — Шеф, може якось домовимося?

— Ну-у, — з підозрою оглянувши Дмитра з ніг до голови, підсумував: — Хіба що на бензин підкинете, так вже й бути, довезу Вашу жіночку.

Шевченко пирхнула, розтираючи вже порядком закляклі долоні. Жіночкою її ще не називали. Ну добре, виглядає вона зараз не дуже гарно, й шапка привабливості не додає, але ж…

— Марусько, гроші є? — серйозно поцікавився Кузнєцов, зиркнувши на дівчину.

Ну точно знущається! Марія готова поклястися, що на секунди піймала в його гарних очах смішинки. Що ж, якщо він вирішив пограти, вона з задоволенням вступить в змагання. Ще спірне питання, хто з них більше втратить.

— Звідки? – здивувалася дівчина, округливши очі. — Все в машині залишилось.

— Клас! Вітаю! — розвівши руками, Дмитро з насмішкою підколов: — Тоді за автограф домовляйся. Можеш ще фото запропонувати для повного комплекту.

— Так, молоді люди, ви або їдьте, або ні. Вирішуйте, – нагадуючи про себе, позвав мужчина. — В мене часу немає з вами тут балачки розводити.

Показово склавши руки на грудях та надувши губи, дівчина не збиралась ні про що домовлятися. Дімці треба, щоб вона поїхала, от нехай і розбирається.

Змірявши її незадоволеним поглядом, чоловік запропонував водієві:

— Шеф, а Вам відома така співачка Мір'ям?

— Та біс його знає, я в цих сучасних голозадих та грудастих якось не дуже, — скривившись, задумався дядечко.

Від не надто ласкавих епітетів брови Маші поповзли наверх. Це ж треба… Спочатку жіночка, тепер голозада. Що далі? Дякувати, хоч дівкою легкої поведінки не обізвав. Оце так втрапила.

— У Вас є унікальний шанс саме зараз з нею познайомитися, — підштовхуючи дівчину до машини, Кузнєцов з награною урочистістю представив: — Співачка Мір'ям власною персоною.

— Ця? — змірявши її прискіпливим поглядом з ніг до голови, з сумнівом перепитав водій. — Ви мене вибачте, але при всій повазі, де якась там співачка і де ця твоя жіночка з полонини.

— Тобто? — тут вже Машку заділо.

Їхати вона від Дімки не хотіла, допомагати останньому себе прилаштувати на якийсь малонадійний транспорт — теж. Але те, що якийсь сільський тип її не впізнав, зачепило. Вона могла списати незнання на глуху місцевість, якби декілька днів тому, як їхала до Кузнєцова, не бачила величезного банера з собою на цій самій трасі.

— Солоні сльози, гіркі муки, мені так потрібні твої руки, — наспівала свій найпопсовіший і певно найвідоміший останнім часом хіт.

Дімка голосно засміявся, а дядько лиш чмихнув:

— Рибонько моя, я теж так можу, та кому воно треба, ті мої співи. Таких співачок — кивком вказав на старенький радіоприймач, де тихенько грала ФМ хвиля, — цілий вагон.

— Ну як же… — прислуховуючись до приймача, Марія краєм вуха піймала, що там саме заграла її пісня. Вона навіть підстрибнула на місці, ляснувши в долоні: — Ось же вона! Це я співаю! Ви що не впізнаєте голос?

— Ой, молодь, не морочте мені голову. З Вами тільки час марную та мотор даремно ганяю. Щасливо залишатися.

Скривившись, мужчина махнув рукою та засунувся назад у свого «запорожця». Поспіхом закрив вікно і так же поспіхом, наскільки міг, зрушив з міста і проторохтів далі.

— Ну що: я ж зірка, впізнають, за автограф навіть грошей не візьмуть, — глузливо передражнив Кузнєцов.

— Не смішно! — склавши руки на грудях, надула губи, відвертаючись. – Це дурнуватий збіг! Просто у цій дірі у людей, мабуть, навіть телевізора немає, не кажучи вже про інтернет!

— Ну тоді не треба було сюди й рипатися, — фиркнув чоловік та відвернувся й побрів у зворотному від дівчини напрямку.

— Дім, ти куди?

— Скоро вечір, мені треба додому, працювати, — не обертаючись озвався чоловік.

— А як же я? — внутрішньо тріумфуючи, що сьогодні Дімці не вдалося її відправити, не втрималася від питання.

– Як хочеш, — пожав плечима, зупинився, озирнувся на мить, — Хочеш — залишайся тут, чекай поки приїде хтось, хто тебе впізнає і довезе. Хочеш — ходімо зі мною.

— А ти як хочеш? — принципово не здвигаючись з місця, Марія наївно очікувала від чоловіка чогось на кшталт зізнання, що він не бажає її відпускати.

— Я хочу мінімізувати проблеми та складнощі у своєму житті, яких мені додалося завдяки твоїй присутності, — криво посміхнувшись, Дімка відвернувся і пішов далі.

— Ну Кузнєцов, чого ж з тобою так складно? — пробуркотіла собі під носа, та недовго думаючи поплелася слідом, наздоганяючи.

— Що ти там знов бубниш?

— Кажу — я теж за тобою дуже скучала всі ці роки!

Так вони й попленталися назад до господи Дмитра. Та якщо пів шляху дівчина ще якось брела своїм ходом, згодом зовсім знесилила та кілька разів впала в сніг. У сутінках тримати рівновагу в слизькому незручному взутті було все складніше, слабкість від минулої лихоманки давалася взнаки, а шлунок постійно нагадував про себе голодним бурчанням.

Шевченко зовсім швидкість втратила — пленталась, безбожно відстаючи. Ще й Лютий постійно під ногами плутався. У такому темпі вони б і до ранку не повернулися. Тому Кузнєцову нічого не залишалося, як звалити дівчину собі на плече вниз головою, як мішок картоплі, і пронести останок шляху на руках.

Марія показово кричала, впиралася, але насправді тішилася, вважаючи це своєю маленькою перемогою. Про те, що Дімка просто не хотів залишитися її одну на ніч на морозі й що з його комплекцією та зростом нести на собі тендітну коротконогу дівчину нічого не вартувало, воліла не думати. Попри обурення, їй подібне ставлення Кузнєцова здавалося абсолютно романтизованим. Наче він, як справжній лицар, завоювавши свою принцесу, тягнув її до своєї печерки.

У такому положенні вони дісталися додому за лічений час. Але там вже чоловік вирішив її ігнорувати. Ні слова, ні півслова. Мовчки приземлив Машу на підлогу в передпокої й пройшов на кухню. Мовчки дістав з холодильника картоплю, підігрів, приніс в'ялене м'ясо і закип'ятив чайник. Поставив усе це перед нею, мовляв, хочеш їж, хочеш ні — твої проблеми.

Порівняно зі сніданком, Шевченко не вередувала. Шлунок активно нагадував про себе, і вона з апетитом накинулася на їжу. Все це у цілковитій тиші. Спроби дівчини завести розмову не увінчалися успіхом, і вона скоро кинула цю згубну справу, вирішивши дати чоловікові перепочинок від себе.

Марія й сама позіхала. Сьогоднішній день був неймовірно насичений на події та потрясіння. Плюс вплив свіжого повітря. Тут вже не до балаканини, аби скоріше до ліжка дістатися. А тверезі відлуння розуму підказували, що раз Дімка п'ятнадцять років прожив на самоті, він, напевно, відвик від простого людського спілкування. Мабуть, за ці кілька днів отримав повний передоз. Тим паче Шевченко чудово знала, що часом була ще тою катастрофою.

Та перед виходом з кухні, коли Дімка мив посуд, не втрималася, щоб не побажати йому доброї ночі. У відповідь чоловік лиш буркнув через плече «Тобі теж».

— Щоб знову не обмежувати тебе, я можу лягти у вітальні, — натякаючи, що займає спальню чоловіка, не втрималася від коментаря.

— Не варто, я сьогодні навряд чи зімкну очі.

Фраза, кинута ненароком, прозвучала дуже двозначно для Марії. Відчуваючи, як прискорюючись, серце розганялося в грудях, вона задихала частіше. Так і завмерла на порозі, притулившись спиною до одвірка.

Шум води з крана припинився. Кузнєцова, витираючи руки, повернувся обличчям до неї, явно не чекаючи ще побачити дівчину на кухні. Запитально підняв брови, але скоро, немов розуміючи, в чому річ, квапливо пояснив:

— У мене багато роботи, планую провести всю ніч у майстерні. День же я витратив на безглузде бродіння лісом.

Холодність у тоні трохи спустила з неба на землю. Наївні мрії про те, що вона, Марія, настільки вплинула на Дмитра, що він не зможе заснути, фантазуючи про неї, розбилися об прозаїчну реальність.

— Я ж не винна, що ти хотів якнайшвидше позбутися мене, — склавши руки на грудях, відштовхнулася від опори.

— Ти сама чудово усвідомлюєш, що рано чи пізно тобі доведеться поїхати, — повільно насуваючись на дівчину, вже м'якше нагадав. Завмерши на відстані витягнутої руки від неї, озвучив те, що Маша боялася навіть подумки визнавати сама собі: — І для нас обох буде краще, якщо це станеться якомога раніше.

— Це означає, що завтра ти знову спробуєш мене відправити геть? — з придихом уточнила, допитливо вдивляючись у його карі очі.

Дімка не поспішав із відповіддю. Злегка примружившись, з викликом зустрічав дівочий погляд. Спостерігав довго, пронизуючи наскрізь. Шевченко навіть дихати перестала, коли він, нарешті, зволив спитати:

— А як хочеш ти, Марусько?

— Я не знаю, — невизначена фраза зірвалася з вуст, коли тіло вирішило подати зовсім інші знаки.

Не контролюючи себе, зробила крок до Дімки, опиняючись майже впритул. На такій відстані, щоб мати змогу дивитися на його обличчя, довелося добряче задерти голову. Гучно проковтнувши, наткнувшись очима на вперто стиснуті губи, підняла руку і, ледве торкаючись, провела долонею по чоловічій щоці.

Незграбна подоба ласки вплинула на Кузнєцова. Від дівочої уваги не вислизнуло, як його подих став частішим, а на шиї швидше запульсувала вена.

— Іди спати, Маріє, — зі свистом втягуючи повітря, припечатав Діма, дивлячись кудись перед собою, але водночас наче крізь, — ранок вечора мудріший.

Шевченко відчувала, що йому складно зараз перебувати поруч із нею. Вона бачила, що чоловік з останніх сил утримував оборону. І одному богу відомо, що тому причина. Дімкині образи на минуле, чи страхи за майбутнє?

Внутрішня впертість штовхала дівчину включити натиск, жіночу чарівність і вивести, нарешті, Кузнєцова зі заціпеніння. Але здоровий глузд твердив, що не варто. Тільки не заради задоволення власних бажань. Не для того, щоб знову вирвати його серце та забрати душу, залишивши ні з чим. Бо Марія, яка прийшла сюди заради прощення, наразі зовсім не розуміла, чому продовжує увиватися за Дмитром. Так само як і не розуміла, що на них чекає далі.

Дімка має рацію: чим довше вона залишатиметься, тим сильніше затягуватимуться вузли, а значить тим складніше та болючіше буде після. Обом. І якщо за наслідки Маша не ручалася, то одне вже чітко усвідомлювала — поряд з Кузнєцовим дихалося легше. Так, начебто він був центром кисневого поля. З ним мовби вийшла з довгострокового сну і нарешті ожила.

Підтягнувшись на носочках, дівчина дозволила собі легенько торкнутися губами його губ. І перш ніж від чоловіка пішла реакція у відповідь, відсахнулася і майже безшумно випурхнула з кухні.

Вона навіть не сподівалася, що Дмитро піде слідом. Дала йому і собі час подумати. Та опинившись наодинці з собою в спальні, думати адекватно не виходило. Весь час фантазії поверталася до їхніх перепалок та пристрасних поцілунків...

Цього вечора Марія заснула швидко і з блаженною усмішкою на вустах.