— Ось так справи, — зітхнувши, підсумувала розповідь Марія, не наважуючись поглянути на матір.

Та мовчала. Тетяна Павлівна сьогодні була не багатослівна. Як побачила дочку одну на порозі дому, так і обімліла, явно передчуваючи неладне, бо, зазвичай, дівчина приїжджала додому з Дімкою. А неладне й намічалося.

Марія, після останньої розмови з Кузнєцовим, психанула, втомившись йому щось доводити. Прихопивши найнеобхідніші речі, відправилася до батьків. Зараз їй конче необхідна була підтримка, а від Дімки доброго слова не дочекалася. Корчив із себе ображеного, а те, що своїми упередженнями відбирав у Маші майбутнє його не хвилювало.

Проте надії знайти розуміння в рідній оселі розбилися об сувору реальність. Спочатку мама, замість того, щоби радіти появі доньки, котру не бачила вже понад місяць, дивувалася та обурювалася, чого не приїхав її улюблений майже зять. А коли дівчина поділилася своєю історією, зізнавшись, що немає ніякого педагогічного — вона так і марить сценою, Тетяна Павлівна взагалі остовпеніла. Дивилася на Марію широкими очима, не блимаючи, і, здається, до кінця не вірила в почуте. Нехай естрадне так-сяк могла прийняти, але оголення перед абсолютно стороннім чоловіком було для мами, м’яко кажучи, неприпустимим.

Тепер Шевченко сиділа на тісній кухоньці та нервово прокручувала на безіменному пальці обручку, котра ще два тижні тому була довгоочікуваним дарунком, а наразі здавалася важче величезної каменюки, котра тягнула до землі, не дозволяючи злетіти.

— А як же Дімочка? — нарешті видавила із себе жінка, вдивляючись в обличчя доньки.

Ну от, знову Дімочка! Навіть рідна матір більше переймалася через Кузнєцова, ніж через власну доньку! Здуріти просто!

Всередині Маші вирувала справжнісінька буря. Хотілося плакати та кричати від байдужості близької людини, але вона стійко витримувала німий докір у материнських очах, дозволивши собі лиш холодно перепитати:

— А що Дімочка? Ображений твій Дімочка.

— Ти, взагалі, чим думала? — переводячи погляд до каблучки, надто суворо припечатала: — У вас весілля скоро, а ти… таке втнула. Невже якась швидкоплинна слава варта того, щоби ось так наплювати на хлопця, який душі в тобі не чаїть? Та він же пилинки ладен здувати, а ти… Господи, який сором! — ховаючи обличчя в долонях, зітхала Тетяна Павлівна.

— Мам, ну який сором? — підскочивши, скрикнула Марія. — Мені все життя сидіти монашкою при Дімці, чи що?

— Доню, хіба ж я так тебе виховувала? — зводячи повіки до дівчини, з придихом перепитала жінка. — Я ж хотіла, щоб у тебе все було добре, як у людей. Щоби сім’я, дітки, чоловік хороший… Діма — він же такий щирий хлопчик. Для майбутнього старається: навчається, працює… Усе робить, щоби ти, дурепа така, нічого не потребувала.

— А ви мене спитали з Дімкою, чого хочу я? — ледь стримуючи сльози образи, що раптом накотилися на очі, зірвалася на крик Шевченко. — Чи потрібно мені все це, як у людей?

Мама з жахом охнула, округливши здивовано очі. А Марія, втомившись що-небудь доводити, махнула рукою та вискочила з кухні. У коридорі налетіла на батька, завмерла перед ним. Той декілька секунд стривожено вдивлявся на неї, а потім швидко пригорнув до грудей і тихо мовив:

— Доню, це твоє життя, лише тобі вирішувати, як його прожити. Але, щоби ти не обрала, готуйся — можливо, колись про той вибір доведеться пожаліти.

Піднявши голову до тата, дівчина несміливо кивнула, погоджуючись. Поцілувавши чоловіка в щоку, відсторонилася та скрилася у власній кімнаті. Дякувати, мама не пішла слідом і не продовжила повчати. Хоча легше від того не стало. Завдяки нестабільному емоційному стану Марію трясло та рвало на шматочку. Дівчина не розуміла, що робити далі.

Вона так заплуталася, але не видно було ні кінця ні краю, де та ниточка, щоби розплутати клубок. Впавши на ліжко й уткнувшись лицем у подушку, усе зважувала. На одній чаші терезів було кохання, на іншій — мрія. Вже було очевидно, що ці життєві аспекти ніяк не поєднати.

Вона кохала Дімку. З ним було легко й добре… До останнього часу. До того, як він перестав розуміти її та ревнувати до продюсера, котрого вона бачила всього два рази в житті. Але той чужий далекий мужчина якось швидко зміг побудувати стіну між нею з коханим… і хто зна, коли її вдасться зрушити з місця.

Сценою Марія марила все свідоме життя. Це було ціллю та ідеєю фікс, котра навряд чи колись могла справдитися, якби не та випадкова зустріч із Божинським. Один шанс на мільйон. Не скориставшись ним — точно жалкуватиме все свідоме життя й рано чи пізно зненавидить Дімку за його категоричність…

Стрепенувшись, різко всілася на ліжку, покрутила на пальці обручку. Гарна така. Ще з пів року тому Шевченко випадково показала коханому профіль крафтової майстерні, де виготовляли прикраси за індивідуальними замовленнями. Їй тоді так сподобалося це кільце… А він запам’ятав і саме з ним зробив пропозицію. З внутрішньої сторони гравіювання: «Моє серце й душа назавжди твої». До біса романтично.

Маші так хотілося обійняти Кузнєцова й почути слова підтримки…

Заганяючи гордість у дальній кут, дівчина набрала в месенджері повідомлення.

«Дім, я тебе кохаю. Пробач мені…»

Трішки подумала і швидко зітерла. Зрештою, чому лише вона повинна перепрошувати. Він теж гарний, міг спробувати зрозуміти та стати на її місце.

«Дім, поговорімо без емоцій».

Теж стерла.

Писк телефона змусив дівчину підскочити на місті. Прийшло нове повідомлення і воно було зовсім не від Дмитра. Невідомий номер, але Марія вже здогадувалася, хто її співбесідник. Несміливо відкрила смс, пробіглась очима по доволі довгому, як для такого зайнятого чоловіка тексту.

«Маріє, якщо Ви набиваєте собі ціну, визнаю, у Вас це виходить прекрасно. Я цілий тиждень не можу викинути Вас із голови. Уже повністю змінив концепцію проєкту, підлатувавши під Ваш образ, та написав пісню».

Прочитане викликало посмішку. Шмигнувши носом, Шевченко змахнула з очей сльози. Поки роздумувала, що відповісти на таке нахабне та самовпевнене повідомлення й чи варто це робити, слідом підоспіло ще одне:

«Як Вам псевдонім Мір’ям?»

Маша нахмурилася.

«Це синонім Вашого імені. У перекладі з перської означає — квітка фіалки. З грецької — гірка. Думаю, Вам підходить. Ви така ж ніжна, але залишили після себе приємний гіркий посмак, котрий я ніяк не можу забути…»

І дурнуватий замріяний смайлик.

Шевченко зі сміхом відкинулася на подушки.

«З чого Ви взяли, що я погоджусь?» — плутаючись у буквах, поспіхом набрала та відправила перш ніж передумати.

На екрані з’явився олівець, котрий показував, що співрозмовник набирає відповідь. Та скоро він зник. Маша не встигла обдумати реакцію чоловіка, як телефон задзвонив. На екрані висвітився непідписаний номер, хоча незнайомим його вже не назвала, бо за хвилини, доки гіпнозувала повідомлення, завчила цифри.

Декілька секунд здивовано дивилася на мобільник, потім, видихнувши, прийняла виклик.

— О, Ви відповіли, — одразу ж почулося задоволене на тому кінці трубки. — Щодо моєї самовпевненості — Ви читаєте мої повідомлення одразу ж, значить, зацікавлені в цьому співробітництві не менше мого. Враховуючи, що не поспішаєте відповідати — сумніваєтесь. Можливо, щось Вас стримує.

— Так, — після недовгої паузи, несміливо зізналася дівчина. — Ви маєте рацію — я сумніваюсь.

— Ваш хлопець? — одразу ж прилетіла здогадка в ціль із тяжким зітханням.

Шевченко мовчала. Примруживши очі, вона бачила перед собою розлюченого Дімку, коли застав її на клятому прослуховуванні голою. Він тоді був таким близьким і водночас далеким… Зараз дівчина, як ніколи, розуміла, що втрачає його. Саме з того моменту й почала втрачати.

— Маріє, кохання — це, безумовно, прекрасно, — не дочекавшись відповіді, філософськи заговорив Божинський. — Зізнатися, сам свого часу був шалено закоханий в… свій минулий проєкт. Та вона кинула мене заради іншого, наплювавши й на роботу, і на мої почуття. Тепер мені доводиться починати з нуля. А якби я від початку зробив ставку на співробітництво, не прив’язуючись, цілком можливо, що цього року ми з нею штурмували Євробачення.

— До чого Ви це?

— А до того, що кохання перемінлива штука — сьогодні воно є, а завтра немає. Якщо Ви відмовитесь зараз від мрії заради нього, чи будете Ви його кохати так само як кохали раніше?

Питання потрапляло в самісіньке серденько. Святослав спеціально або ж випадково сіяв зерно сумнівів у дівчині. Зізнатися, у нього це виходило непогано.

— Адже я правий на рахунок мрії? Мені здалося, що сцена — це ваше покликання.

— Так, — усміхнувшись, поділилася: — Я зі школи співаю й завжди хотіла стати знаменитою.

— То що Вам заважає? Ось він — шанс. Краще вже точно не буде. Я, звісно, не хочу хвалитися, але мене називають найперспективнішим молодим продюсером. Як вважаєте, що Вас чекає зі мною?

— Невже на тому кастингу Ви не знайшли когось, хто б Вас зачепив? — чіпляючись за останню соломинку, котра могла б розставити все на місця і збавити її необхідності вибору.

— Скажу відверто — після того, як побачив вас у караоке, на прослуховуванні я не надто уважно й роздивлявся інших дівчат.

— Не знаю, що сказати…

— Дати згоду? — напівзапитально, м’яко, але з натиском.

— Я… — зітхнула, знов роздивляючись каблучку, — мені треба ще трішки подумати.

— Добре, зрозумів.

І Святослав раптом почав розповідати якісь такі речі, котрі для Марії були за межею доступного. Про нову пісню, про аранжування. Про студію, про стиліста, котрий буде з ними працювати й вже запропонував декілька крутих образів за одним лиш описом дівчини від самого Божинського…

Це було так дивно й незвично. Він, мовби, спонукав її до згоди. Та де там — був впевнений у її згоді. Усе вирішив за Шевченко. У неї не було шансів.

Вони проговорили, мабуть, цілу годину. Годину, за яку Марія забула про все на світі. Перед очима стрічкою з кіно мелькали ідеї Святослава. Вона вже бачила себе в тому образі рокової красуні в шкіряному комбінезоні, з високим кінським хвостом на потилиці. У власних фантазіях вона виконувала емоційну композицію з рок-аранжуванням перед повністю забитим залом на тисячі глядачів.

Здається, саме та розмова допомогла їй прийняти рішення. Попрощавшись із Божинським і пообіцявши найближчим часом зателефонувати й дати відповідь, Марія вголос боялася визнати, що вже була готова згодитися. Вона, чорт забирай, готова була плюнути на своє нинішнє життя й помчатися за мрією, як метелик до вогнища, не боявшись спалити крила…

У душі ще тліла надія якось все владнати й вмовити коханого підтримати її прагнення та знайти компроміс, де всі були щасливими. Але… Коли на ранок приїхав Кузнєцов. Точніше, судячи з розмови з мамою, котру дівчина ненароком почула, саме мама його й викликала. І все остаточно рухнуло.

— Привіт, — без стуку увійшовши в кімнату, глухо привітався хлопець.

— Привіт, — обіймаючи себе за плечі, Марія не наважувалася підійти до Дімки. Хоча, варто було побачити коханого, серце затріпотіло, а бажання відчути його міцні обійми нагадало про себе.

— Я за тобою приїхав, — завмерши на порозі, Кузнєцов теж не наважувався наблизитися до дівчини. — Поїхали додому.

— Нащо? — питання було дурне й жорстоке, та дивилася на хлопця й розуміла, що зараз почнуться нові повчання та переконання, що вона має забути про сцену.

— Ти сама знаєш, — зітхнув Діма та обіперся боком об одвірок, притулився до нього головою. — Не можу я без тебе, Марусько.

— Що далі? — підіймаючи запитально брови, вирішила цього разу так легко не здаватися, розуміючи, що пішовши на поступки, знов опиниться у пастці контролю.

— Одружимося, — повів плечима, як само собою зрозуміле.

— А якщо я… — прокручуючи обручку на пальці, невпевнено перепитала: — Якщо я не хочу?

— Марусь, але ж… — тепер був здивований Діма. Відштовхнувшись від дверей, він у декілька кроків опинився поруч із дівчиною. Хапаючи за плечі, струснув. Заглядаючи у вічі, прошипів: — Це через цього…?

— Дім, я кохаю тебе, — зриваючи голос на хрип, Шевченко попрохала: — Але я хочу співати. Дозволь мені здійснити мрію. Будь ласка. Не змушуй мене обирати.

— Марусь, — притискаючи дівчину до себе, уткнувся обличчям у її маківку, носом втягнув запах та з відчаєм простягнув: — Я не дурень, я бачив, як він на тебе дивився. Ти йому потрібна не лише як зірка.

— Господи, Кузнєцов! — спалахнувши, відсторонилася від хлопця. — Ти мариш!

Десь у глибині душі вона розуміла сумніви Дімки. Марія й сама після вчорашньої розмови зі Святославом піймала в тоні щось таке, що показувало його особливе відношення до неї. Проте, старалася не надавати значення, бо їй це не потрібно. У неї вже є Дімка! Якщо вона не захоче — нічого не буде. Від того сумніви коханого видавались ще абсурднішими.

— Нехай, марю, але я не хочу тебе втрачати через… якогось хтивого, нахабного козла!

Кузнєцов шалів. Сходив із розуму через свої дурні підозри. Машка бачила це по палкому погляду. По тому, як зціпив щелепу. Як стиснулися долоні в кулаки. Він, мовби, намагався втримати її, зачинити в собі. Загнати в рамки і пригнітити своїм коханням. Коханням, яке мало б давати крила, дозволити літати, як вільний птах, а не чахнути під гнітом ревнощів.

— Діма, а я не хочу втрачати шанс, котрий, можливо, більше ніколи мені не трапиться… — з розпачем прошепотіла.

— Навіть якщо заради цього потрібно буде зробити вибір? — ковтаючи важку грудку в горлі, з болем відгукнувся Кузнєцов.

У голові Марії раптом сплили вчорашні роздуми Святослава. Чи буде вона так же сильно кохати Дімку, якщо відмовиться заради нього від усього? Якщо дозволить придушити свою мрію? Та вона задихнеться рано чи пізно…

— Навіть якщо для цього доведеться зробити вибір, — тихо, але твердо погодилася дівчина.

Каблучка важкою ношею тягнула до землі і полонила. Дівчина відчувала тиск не тільки на пальці, усе її тіло здавлювало в лещатах. Шевченко крутила прикрасу, то майже знімаючи, то повертаючи назад, не наважуючись сказати ще щось. Відчувала, що це «щось» буде фіналом, до якого вона не готова.

— Марусь, ну бляха… — хапаючись за голову звив хлопець. Потім глянув на неї, мов ошалілий, та крізь зуби процідив: — Ти розумієш, що своїми словами ріжеш мене по-живому? Я гадав, що коли мова йде про нас із тобою, то вибір очевидний.

— Дім, а я думала, що раз ми кохаємо, то маємо підтримувати один одного у всьому.

— Так і є, — опиняючись поряд із дівчиною, схопив за плечі. Вдивляючись у її очі, запевнив, підвищуючи голос: — Так і є, Марусь. Але…

— Що але, Дім? — прикрикнула, усвідомлюючи: як би вона не хотіла, але всидіти на двох стільцях не вийде. Не зрозуміє її коханий. Ніколи не зрозуміє. — Мені вісімнадцять років, Дім. А ти намагаєшся заперти мене вдома й навіть не тямиш, що я хочу реалізувати себе та свій талант! Це моя мрія! А ти її в мене відбираєш!

— Я не відбираю, Машо! Я тебе завжди готовий підтримати, але не… — змовк, нахмурився.

— Але не з Божинським. Я тебе зрозуміла, — відсахнувшись, дівчина позадкувала.

Відступаючи крок за кроком, вона вдивлялася в рідне обличчя, визнаючи, що це кінець. Він був непохитний. Вона ж… теж не бажала вступати. Як би не кохала Дмитра, це кохання навряд витримає випробування її покірністю. Вона не зможе жити з Кузнєцовим, розуміючи, що цей чоловік вкрав у неї мрію. Вона його зненавидить і, нарешті, втратить усе.

Так чи варте воно того? Можливо, краще залишити в собі приємний посмак їхньої любові та відкарбувати в пам’яті коротку, але запальну історію спільного життя? Залишити все, і почати з нуля, ставши такою, як жадала?..

Машинально потяглася до обручки на пальці. Дімка дивився на Марію з нерозумінням та біллю в очах. Він зіщулився, наче намагався розгледіти щось незриме. Хмурився, важко дихав, але мовчки спостерігав, як дівчина, повільно знімала кляту прикрасу. Разом із тим відчувала, що тиски розкривалися. Дихати ставало вільніше…

Коли без слів протягнула Кузнєцову кільце, він із придихом запитався:

— Марусь, ти чого? Як же я без тебе?

Ступивши ближче до коханого, узяла його за руку. Розгортаючи долонею вверх, поклала туди каблучку. Не відриваючи погляду від його лиця, ніби намагалася викарбувати в пам’яті дорогі серцю риси, стиснула його долоню в кулак. Ковтаючи ком у горлі та стримуючи сльози, пробурмотіла:

— Життя продовжується… — вдивляючись у чоловічі очі, запевнила: — Зі мною, або без. Змирись уже!

На тому відпустила його руку, помічаючи, як Дімка розкрив долоню, а кільце вислизнуло на підлогу. Вона ж, не чекаючи його реакції, відвернулася й побігла геть. Хапаючи рюкзак, краєм ока помітила, як у передпокоях зявилася мати, витираючи руки об фартух. Занепокоєно дивлячись на неї, жінка відкривала рота, підбираючи слова. Маша, плигнувши в кросівки, відчинила двері та вилетіла з дому.

— Марусь, почекай! — донеслося розгублене від Дімки.

— Дім, стій, куди ж ти! Вона охолоне й повернеться… — почулося заспокійливе від матері.

Подальшої розмови Марія не чула. Випурхнувши на вулицю, поспіхом, не обертаючись, помчала до калитки. Стук дверей дав зрозуміти, що Дімка побіг слідом. Та Шевченко, опинившись за двором і побачивши таксі, що проїжджало мимо, підняла руку. Машина, на щастя, одразу зупинилася. Дівчина наостанок обернулася до Кузнєцова, що біг слідом, та швидко заскочила в автомобіль, котрий одразу зірвався з місця.

— Вам куди? — з інтересом поглядаючи на неї, поцікавився таксист.

— В місто, — видихнула, ковтаючи сльози, що бігли по щоках. Озирнувшись до рідного дому та хапаючи остовпілу фігуру Дімки, що віддалялася з кожною секундою, Шевченко дістала мобільний та набрала останній забитий в телефоні номер. Трубку взяли майже відразу, і вона промовила: — Я згодна. Що мені робити?

— Прекрасно, — з полегшенням видихнув Святослав. — Я ще у твоєму місті. Через дві години потяг.

— Добре, — подумки прикинувши, що встигає в притик, — Я приїду на вокзал.

На тому відключилася. Та ледве скинула дзвінок, стільниковий задзвонив ще раз. Дімка.

Господи! Ну чому? Чому він такий впертий? Марія так хотіла, щоб усе в них склалося…. Вона його так любила, але… Вона не зможе й не буде йому поступатися. Не цього разу.

Скинула виклик, відвертаючись до вікна. Через п’ять хвилин телефон задзвонив ще раз. Мама. Можна було проігнорувати, але рано чи пізно доведеться пояснюватися, тому…

— Слухаю, — холодно відповіла дівчина.

— Марійко, куди ти побігла? Що за виставу Дімі влаштувала? Я все розумію, молода, гаряча кров, але що ти собі думаєш? Вам не по п’ятнадцять років, щоб драматизувати. Чи хочеш, щоб він побігав за тобою? — посипався нескінчений потік обурених питань від матері. — Доню, не дури.

— Мамо, не треба за мною бігати, — зітхнула, вирівнюючи дихання.

— Так повертайся хутчіше додому.

— Мам, я більше не повернусь, — кусаючи губи, стиснула вільну руку в кулак, впиваючись нігтями в шкіру. — Дімка змушував зробити мене вибір між коханням та мрією — я обрала мрію. Можеш так йому і сказати, якщо він ще не зрозумів.

Не дожидаючись відповіді — відключилася. Відкинувшись головою до спинки крісла, примружилася. Перед очима знов з’явився Кузнєцов. Молодий, красивий, закоханий… Саме такий, яким вона його любила. Кузнєцов, котрого вона втратила через його впертість та непохитність.

Чи боляче було в той момент Марії? Так. Їй здавалося, що вона власноруч вирвала із себе наживо шмат серця й тепер стікала кров’ю й задихалася від болю. Але надіялася, що попереду її чекає краще майбутнє. Зрештою, нічого ніколи не дається задарма. За все потрібно платити. От вона й заплатила — коханням за мрію…