Вона сьогодні ледь не померла. Опинилась на краю, повисла на волосині, і це навряд чи хоч на трішки приємне відчуття. Все життя за короткі хвилини пронеслось перед очима: від перших свідомих кроків до вчорашнього шопінгу міланськими бутіками. Все-все пригадала. І всіх…

Святослава, з яким напередодні посварилась через сценічний образ для наступного виступу. Тепер сварка здавалась настільки дурною, що знов підіймати цю тему більше не мало сенсу.

Батьків, котрим останніми роками занадто мало приділяла уваги. Все грошима відкуповувалася, виправдовуючись великою зайнятістю та кар'єрою.

Дідуся, котрий помер два роки тому, а вона навіть не спромоглася приїхати попрощатися. Все через свою шалену зайнятість та концерт, котрий не можна було скасувати, і замість того, щоб бути поруч з близькими в складний період, вона скакала по сцені та удавала ніби все в порядку.

Карину – свою ліпшу подругу ще зі шкільних часів, з якою раніше була нерозлучна, та з часом між ними залишалось все менше спільного.

Навіть Його. Дмитра. Своє перше та таке запаморочливе кохання. Кохання, котре вона також втратила, обираючи погоню за славою та успіхом. Хоча Дмитра вона і не забувала ніколи. Так, удавала, що їй плювати, відкидала будь-які думки про нього, старалась переконати себе, що всім стало краще від її вибору п'ятнадцятирічної давнини. Зачиняла під замком увесь жаль глибоко в серці.

До сьогоднішнього дня було легко. Занадто зациклена на підкоренні зіркового Олімпу, Марія ніколи раніше не дозволяла собі навіть на мить пошкодувати про обраний шлях. Нескінченні репетиції, зайняття по вокалу та танцям, записи пісень в студії, постановки номерів, вибір костюмів, зйомки кліпів… Це лише зі сторони життя однієї з найротованіших співачок країни здавалася святом. Насправді доводилося працювати цілодобово не покладаючи рук.

Звісно, багато хто скаже, що це не та робота, котру доводиться виконувати простим трудягам. Їй хоча б не потрібно корчитися за кожну копійку – життя повна чаша, гроші рікою, ресторани, клуби, дорогий одяг, смачна їжа, гарна квартира з ремонтом, машина останньої марки, відпочинок на ліпших курортах… Воно-то так, та якщо по чесному, Марія мало що бачила. Не було ні часу, ні можливості сповільнитися, озирнутися та насолодитися благами, котрі не з неба на неї впали – сама заробила. Нехай не потом та кров'ю, а власним талантом.

Як завжди казав Божинський: «Зупинятися не можна!» Маленьке зволікання може коштувати всього. Варто лиш на мить пригальмувати, і твоє місце займе, не факт, що талановитіша, проте точно більш нахраписта та настирна дівка. Зараз одного лише вокалу замало – потрібно йти в темпі з прогресом, бути на одній хвилі з молоддю.

До сьогоднішнього дня дівчина була на сто відсотків згодна з продюсером. Його міркування здавалися вірними. Та годинами раніше, сидячи в кріслі злощасного літака, коли не знала чи ступить ще колись на землю, чи так назавжди й залишиться в небі, свідомість Марії пронизало відкриття, котре болюче різонуло по серцю: у неї ж нічого немає. П'ятнадцять років життя коту під хвіст. Ні, звісно, гроші, визнання, популярність, навіть якісь новомодні музичні нагороди мала, та це не гріло душу. Їй ні до чого та ні до кого було повертатися з того рейсу. Їй не було ради кого жити. Батьків в розрахунок не брала. І замість того, щоб молитися і просити бога, щоб залишив її живою, Шевченко шкодувала. Шкодувала як ніколи в житті про втрачений час та пусте, нікчемне буття.

Її ім’я знали в усьому світі. В неї було сотні тисяч, а може й мільйони шанувальників, та не було одного-єдиного, здатного замінити собою усіх. Її боготворили та любили одночасно всі й ніхто конкретно. Божинський хіба що… Та й то інше.

Маша раптом зрозуміла, що варто їй зникнути, померти, ні для кого світ не рухне. Засмутяться прихильники, влаштують декілька вечорів пам'яті, можливо навіть якісь флешмоби, натовпом прийдуть вшанувати на могилу. Так продовжиться якийсь час, до тих пір, доки не знайдеться новий кумир і на тому все. Про неї забудуть, як про сотню інших легенд. Будуть згадувати лише в день народження та день смерті, і то не гарантовано.

Раніше дівчина була впевнена, що сенс її життя в самореалізації, в кар'єрі й тому, що зробила себе сама та стала такою, якою навіть мріяти не наважувалася. Тепер раптом зрозуміла, що не в грошах щастя, не в популярності та не в сцені.

Яка різниця, яким ти класом летиш, якщо літак падає?..

Дорогоцінне зовсім інше, проте нічого з тих справжніх цінностей вона не мала. Не було в неї ні сім'ї, ні чоловіка, ні дітей, ні кохання, ні щастя. Ні-чо-го. І це лише її ноша. Її вибір, про котрий доводилося шкодувати, коли літак трясло в повітрі, салон наповнявся димом від палаючого двигуна, а кисень з маски повільно зникав.

Політ, що тривав дві години, здавався цілою вічністю. В голові дзвеніло. Вона була близька від того, щоб втратити свідомість. Дихалося важно, сильно хотілося спати, та подумки благала себе триматися. Марія розуміла, що варто піддатися бажанню та впасти в несвідомість, немає гарантії, що після зможе прокинутися. І хоча в випадку її нікчемного та безглуздого життя це не найгірший варіант, дівчина відчайдушно не хотіла помирати. Вчепившись в підлокітники, вона давала собі обіцянки, якщо зостанеться живою, спробує все-все виправити. Спробує вибратися з цього болота, що раніше здавалося океаном.

Навкруги кричали люди, паніка охоплювала кожного. Дехто метушився по салону, навіваючи ще більше тривоги. Хтось хватав з полиць валізи з речами, наче це якось мало допомогти уникнути ймовірної смерті.

Чоловік, що розташовувався позаду Маші, нервово сіпав спинку її крісла, наче намагався відірвати. Дівчина не звертала уваги. Сиділа спокійно, не ворушилась навіть, а на всі верески того ж чоловіка, звернені до неї, відповідала мовчанням. Берегла сили та цінний кисень, вирішивши не розтрачувати себе на безглузді дії, від котрих навряд чи залежав їх порятунок.

Три стрункі стюардеси в яскраво помаранчевій формі, що серед сірого хаосу маячили наче рятувальні жилети, з дивовижним терпінням намагалися заспокоїти людей та всадити їх по місцях.

Лиш сусідка Марії – молода дівчина, максимум двадцяти років, з однорічним малюком на руках також реагувала спокійно. Примружившись, вона щось бурмотіла собі під носа. Дитина, копошилася на руках, верещала в усе горло, розмазуючи сльози по пухких щічках.

Дивлячись на цю маленьку людину, що не пізнала життя, Шевченко сама не втримала сліз. Солоні краплі тихо скотилися по лицю, залишаючи мокрі доріжки. Було прикро. Прикро до скреготу на зубах та щемлячого болю в серці. Здавалося, що вона теж ще й не жила толком, не бачила нічого справжнього.

Літак вже не просто трясло, він на всіх парах падав вниз. Це був кінець. Та страху перед майбутньою смертю не було. Марія просто шкодувала помирати так швидко. Зараз готова була віддати всі багатства світу, тільки б повернути час назад і почати спочатку. Плювати було на зірковість. Якби лиш вищі сили дали ще один шанс, вона б точно переглянула свої цінності. Тоді терези разом з мрією на одній чаші та коханням на іншій з великою ймовірністю переважили б зовсім в інший бік, не те, що п'ятнадцять років тому…

В момент, коли літак з гуркотом приземлявся, а Маша не знала, що це ще не кінець, вона, ковтаючи сльози й примружуючись, бачила перед собою Дмитра. Молодого, гарного, статного, з вічно бешкетною посмішкою та сяючими, закоханими в неї очима. Посмішку, котра раптом змінилася похмурістю, а в вухах задзвеніло: «Якщо ти зараз підеш, можеш більше ніколи не повертатися!»

Вголос з вуст дівчини зривався нескінченний потік вибачень:

– Пробач, пробач, пробач…

За власним бурмотінням Шевченко не почула голос пілота в динаміках, що оголошував про екстрену вдалу посадку літака прямо серед закинутого аеродрому. Тепер всі пасажири повинні без паніки та хаосу слідувати інструкціям бортпровідників та покинути салон.

Маша так і шепотіла тихеньке «пробач», воскрешаючи в пам'яті образ колись коханого чоловіка, доки не відчула, як хтось смикнув її за лікоть, повертаючи в реальність.

– Дівчино, з вами все добре? – через шум у вухах донісся голос збоку.

Відкривши повіки, Марія не відразу зрозуміла, що трапилося. На секунди здалося, що все ж померла. Та, покліпавши очима, огледілась, піймала боковим зором вже знайомі обличчя з сусідніх крісел, серед котрих була і маленька пасажирка на руках молодої матері, що повільно просувалася по проходу між рядами. Після того, нарешті, вдалося сфокусуватися на стюардесі, що зверталася до неї.

– Що трапилося? – хрипло прошепотіла Маша. – Ми ще живі?

– Все в порядку, ми приземлилися, – посміхнувшись, заспокоїла дівчина в помаранчевому костюмі навпроти.

Зависнувши на декілька митей, Марія навіть не знала, як реагувати. Полегшення тяжким вантажем немов рухнуло з грудної клітини кудись донизу. Ховаючи обличчя в долонях, вона голосно та нервово розсміялася. Та сміх був недовгим, скоро змішуючись з гучним риданням.

Невже бог дійсно існує? Невже він дав їй ще один шанс? Шанс людині, котра навіть жодної молитви не знала…

Це було щастя. Реальне щастя вперше за останні роки, що вона просто жива і може дихати на повні легені. І попри те, що Маша ніколи не любила холод, сьогодні морозне повітря, кучугури снігу та пухкі сніжинки, що летіли в лице, були найпрекраснішим з усього відчутого та побаченого коли-небудь.

Вона жива, і це найкращий подарунок від всесвіту.

Трохи пізніше, вдосталь насолодившись киснем та подякувавши сміливого капітана повітряного судна, Марія згадала, що Божинський, певно, з розуму вже зійшов. Її літак давно повинен був приземлитися в Києві. І хоч спілкуватися з чоловіком зараз – це останнє, чого бажала, тримати його в незнанні не мала права. Більше хотіла почути рідні голоси батьків, або ж… Дмитра, щоб переконатися, що він такий же, як і раніше. Та хвилювати близьких на пустому місці не варто було, а Дмитро… У нього давно своє життя. Їхні шляхи розійшлись, минуле не треба й ворушити.

Знявши мобільний з авіарежиму, дівчина все ще тремтячими руками набрала потрібний номер чоловіка, що за останні роки став їй ближче рідної матері.

– Алло, Мір'ям? Ти де? Що трапилося? Якого дідька ти не відповідала? – на неї одразу посипалися схвильовані питання.

– Я стомилася, Славо, – замість того, щоби розповісти про пережиті жахи, чогось зізналась Шевченко з важким зітханням.

Повисла секундна пауза, за котрою виник передбачений зрив:

– Мір'ям, ти при своєму розумі? – заволав Божинський. – В тебе запис альбому через три години, а ти мені про стомленість. Перестань влаштовувати спектаклі, збирайся, і щоб в призначений час я тебе бачив в студії.

– В призначений час не вийде, – пробігшись поглядом по чистому полі, де вони приземлилися, гранично спокійно відгукнулась дівчина. – Наш літак ледве не розбився в парі сотень кілометрів від Києва. Навряд чи ми так швидко зможемо дістатися до міста.

– Дідько! – ще гучніше крикнув Святослав. – А ти одразу не могла про це сказати? Де саме ти знаходишся? Я зараз приїду і заберу тебе.

– Не потрібно, Слав, – обираючи залишитися тут одна на холоді, ніж вкотре вислуховувати повчання від продюсера. – Я хочу побути деякий час одна.

Відповіддю було тяжке зітхання. І Маша, чи то осмілівши від його реакції, чи то, розуміючи, що їй нічого вже губитися, зухвало ошелешила:

– І ще, я не буду співати ті пісні, що ти написав для нового альбому. І новий образ… це не я. Не я справжня. Я не буду більше прикидатися.

Знову мовчання, після якого почулася поблажлива згода:

– Добре. Заспокоїшся, і на тверезу голову поговоримо.

Марія чудово знала, що стоїть за цією фразою. Божинський, як завжди, будь-які її бажання вважав дурнею. Ця ситуація не стала винятком.

Посміхнувшись, дівчина поспішила відключитися. Продовжувати пусті балачки й вкотре виставляти себе дурепою не мало сенсу. Нехай Святослав думає та робить все, що заманеться. Вона, Марія Шевченко, більше не буде безвольною співачкою. Або ж вони почнуть грати за її правилами, або не будуть грати зовсім.

А ще… може й не варто копирсатися в минулому, та все ж скинути з себе непосильну ношу вантажу вини вона мала спробувати.