Крокуючи довгими коридорами продюсерського центру Божинського, Дмитро почувався не у своїй тарілці. Здавалося, новий образ мав додати впевненості, але класичний костюм та пальто обмежували рухи. Краватка здавлювала горло, не даючи вільно дихати, а через нову зачіску холодок йшов по шиї та голові. Втім, щоби бути сприйняти серйозно та дати достойну відсіч Святославу, мав виглядати відповідно.

По молодості костюми були частиною його життя. Якби не раптова втеча до Карпат, давно б приріс і до класики, й до важких юридичних справ. Відстрочив, а тепер звикати по-новому. Та заради Маруськи і їхнього спільного майбутнього не на таке здатен. Що там костюм — готовий від справи свого життя відректися, від рідного будинку, у котрий душу вклав, від усього, чим жив останні п’ятнадцять років, тільки б із нею. Думки, що коханій його жертви можуть не знадобитися, не допускав.

У цьому офісі був не вперше, доводилося навідуватися, коли Шевченко тягала за собою. Поки йшов до потрібного кабінету, трапилися знайомі: помічниця Божинського, звукорежисер та беквокалістка. Проте жодна з осіб не впізнали й не звернули на нього уваги. Ще б, Дмитро уже не довговолосий дикун у смішній шапці. Наразі із бентежним передчуттям очікував, як його сприйме сам продюсер та Маруська.

— Доброго дня! Божинськой у себе? — опинившись у приймальні, сухо поцікавився Кузнєцов.

— Він зайнятий. А Ви власне?.. — відірвавши голову від монітора комп’ютера, секретарка, що завжди косо на нього поглядала, раптом розпливлася в чарівній посмішці, побіжно оцінюючи з ніг до голови. Пом'якшивши тон, перепитала: — Як Вас представити?

Зупинившись біля стійки, чоловік постукав пальцями по стільниці. Вперто стиснувши губи, декілька секунд прикидав, як краще відрекомендуватися, а потім запропонував:

— А можна я так зайду? Ми з ним… — підбираючи вірне, але необразливе слово, — давні знайомі. Впевнений, він буде радий мене бачити.

— Ну не знаю, — позираючи на двері начальника, завагалася дівчина. — Взагалі-то Святослав сьогодні не в кращому настрої…

— От я йому його й підійму, — Дмитро осміхнувся та, не чекаючи дозволу, попрямував до кабінету.

Без стуку відчинив двері й одразу побачив робоче місце продюсера, повністю завалене теками. Сам Божинський, закинувши ноги на стола, з кимось голосно та роздратовано сперечався по телефону. Почувши шум, закриваючи мобільний долонею, повернувся до виходу із невдоволеним:

— Аліно, я ж просив!… — та так і змовк, в обидва витріщившись на неочікуваного гостя. Пробігся очима по Дімці, розгублено стряхнув головою, цокнув. Звертаючись до телефонного співрозмовника, буркнув: — Я передзвоню, — і відключився.

Поклав мобільний на стільницю, одним рухом скинув ноги на підлогу й підскочив. Декілька секунд оглядав Кузнєцова, а потім обійшов робоче місце і двигнувся до гостя. Усе це мовчки й із доволі ошелешеним виразом обличчя.

Дмитро не втримався від кривої однобокої усмішки, усвідомлюючи, що вдалося домогтися потрібного ефекту. Святослав був, м’яко кажучи, здивований. Що ж, початок непоганий. Головне, щоби з іншим усе вийшло так легко.

— Ти? — підійшовши майже впритул, Божинський зіщулився та тицьнув в груди Кузнєцова пальцем.

— Я? — перепитав, проводжаючи очима жест.

— Ти, в біса, що тут робиш? Що, взагалі, собі дозволяєш? — скрипнув зубами продюсер, намагаючись стриматися під контролем. — Після всього, що ти наробив, ти смієш сюди приходити? Ти… — махнув рукою перед Дімкою та, різко відступивши, схопився за голову й загорлав у все горло.

Задоволення швидко злетіло з обличчя Кузнєцова. Нахмурившись, він прикрив за собою двері, бо з приймальні долинув зойк секретарки, котра не могла не почути цього виття загнаної в стійло тварини. Відчай Божинського, мабуть, чула добра половина офісу. Схоже, за його, Діминої, відсутності тут трапилися цікаві речі.

Прокричавшись, Святослав знов повернув йому увагу та процідив:

— Я тебе ненавиджу, чуєш?! Послухай мене сюди! Я тебе, клятого неандертальця, просто ненавиджу всією душею. Ти з’явився й забрав у мене все. Тупо все. А тепер ще вирядився, як… Кого ти намагаєшся вразити?! Йди Мір’ям вражай. Хоча її хоч вражай, хоч ні… — скривився розчаровано та й відвернувся, відійшовши до вікна.

Кузнєцов хотів спершу нагадати, що це продюсер колись позбавив його всього: коханої жінки, майбутнього, професії, а тепер він лише повертав своє, хоча б частково. Втім, спостерігаючи за станом Божинського, милосердно не став добивати. Бо, наскільки встиг зрозуміти суперника, тільки щось, дійсно, серйозне здатне було вибити його з колії. Направляючись в офіс, Дімка вважав, що сам стане передвісником таких подій. Та, певно, усе трапилося задовго до нього.

Важко зітхнувши, Кузнєцов пройшов вглиб кабінету та всівся на стілець, закинувши ногу за ногу, очікуючи, коли Святослав охолоне й налаштується на розмову. Йому спішити нікуди, хіба що до Маруськи…

Два тижні пройшло зі злощасної ночі, коли вони бачилися востаннє. За цей час чоловік сильно скучив та впевнився, що існування без неї йому не буде. Почати з нуля, як п’ятнадцять років тому, не вийде. Або з коханою цілком та повністю, або ніяк.

На Новий рік він спалахнув. Терпець увірвався і вилився в наслідки. Він до чортиків кохав Марію, понад усе на світі, але жити при ній як пристосуванець було вище його сил. Діма чекав, доки закінчиться строк, визначений Святославом для відпрацювання. Терпів насмішки, якими стрічала клята шоубізнесова тусовка. Закривав очі на мерзенні статті, котрими маячила жовта преса. Але та ніч стала вирішальною.

Спочатку чергова новина, де його назвали ледь не геєм, потім багатий збоченець, який вкотре довів, що шоубізнес не те місце, у котрому потрібно залишатися Марії, якщо планують будувати нормальні стосунки й сім’ю. Нехай частково в Кузнєцові й говорили ревнощі, але, тверезо оцінюючи ситуацію, уявляв, що не завжди зможе опинитися поруч, щоби захистити кохану від подібних нахаб.

Дмитро щиро жадав піти разом із Маруською з того банкету, але вона знову вагалася, а Божинський вкотре нагадав, що не відпустить. Домовленість на словах для столичного сноба точно нічого не значила. Ситуація, розкручуючись спіраллю, могла повторюватися нескінченно. Продюсер шантажував би, погрожував. Марія, слідуючи обов'язку, підкорювалася, а Дімка продовжував, як ідіот, чекати, перетворюючись із нормального чоловіка на ганчірку.

Залишитися тоді — для Кузнєцова означало втратити себе та, як наслідок, повагу коханої жінки. Він мав щось зробити, мав розрубати чортів вузол. Це було свідоме і, як надіявся, правильне рішення. Зрештою, хтось із них повинен взяти на себе цю роль.

Варто було поговорити з Маруською, пояснити свої мотиви. Та Дімка усвідомлював, що розмова могла лише відтягнути його рішення. Шевченко ні за що не погодилася б на безумний план. Чоловік сам, тікаючи з Києва, не був до кінця впевненим у його правильності та можливості реалізації.

Ідея продати все, що мав, щоби звільнити кохану від путів, котрі зв’язували її з Божинським, прийшла спонтанно. Коли Маруська тягала його за собою по зйомкам, дожав продюсера й отримав від нього на руки копію контракту. Святослав не надто вірив у Дімині розумові здібності, тому віддав документ без вагань. Кузнєцов, користуючись образом сільського простачка, вивчив договір вздовж і впоперек.

Договір, як і здогадувався, був підлаштований під вигоди продюсера. До його завершення цілих п'ять років. Щоби розійтися полюбовно раніше, потрібно добровільно підтвердити, що претензій один до одного не мають. Але й бовдуру ясно, що Святослав не збирався того робити.

Якби Шевченко стала ініціатором розриву робочих відносин, позбавлялася усього: сценічного імені, прав виконувати пісні та мала виплатити штраф із шістьма нулями, який уже точно не в гривнях. У додатку мілким шрифтом були приписки, котрі давали змогу порвати контракт в односторонньому порядку без кінських відступних, але з тими випадками краще не стикатися.

Можна було ризикнути піти через суд, але тяганина навряд принесла задовільний результат. Вивчив не одну схожу справу, де перемогу у дев'яносто дев'яти випадках зі ста одержував продюсер та ще додатково здирав з зірки грошей за моральну шкоду. Тож, вибір у Кузнєцова був невеликий: або залишати, як є, або пробувати відкупити Марію. Щоправда, досі сумнівався, що це їй потрібно, та мав ризикнути.

Два тижні знадобилися, щоби продати майстерню. Шкода було, до сліз. Діма стільки років її власноруч улаштовував… Втім, кохання важливіше. Тож, днями дядько Трохим відчинить дім і покупець вивезе матеріали та обладнання. Кузнєцов, навіть, радів, що не побачить, як усе, надбане роками, щезне вмить.

Також за цей час відшукав покупця на землю. На ділянку знайшлося більше охочих за доволі привабливі суми грошей, ніж на дім, бо місцевість була золотою жилою. Розташовуючись поблизу туристичних гірських маршрутів, озера та кращих карпатських курортів, там можна відгрохати шикарний готель чи розважальний центр. З одним із таких бізнесменів, падких до ласих шматочків землі, котра згодом приноситиме величезні доходи, Кузнєцов і домовився.

Невдовзі, слідом за майстернею, буде знесено й будинок. Зате на руках у Дмитра, після виплат всіх штрафів продюсеру, залишиться частка грошей, котра дозволить деякий час жити, не бідуючи, доки не вигадає, що робити далі.

Саме сьогодні, перед приходом до Божинського, зустрічався з покупцем, де підписали попередню угоду купівлі-продажу, і Дмитро отримав аванс. Вже за тиждень, коли підготує документи, підпишуть фінальний договір, з карпатською історією буде покінчено назавжди…

— Чого ти приперся? — з тяжким видихом через десяток хвилин, не менше, спокійно відгукнувся Святослав, повертаючи увагу Кузнєцова.

— Хочу розірвати Маруськин контракт і готовий виплатити тобі всі штрафи, тільки, щоби ти, нарешті, відстав від неї, — самовпевнено сповістив Кузнєцов, стрічаючи запитливий погляд.

— А вона цього хоче? Ти в неї спитав? — всідаючись на робоче місце, спантеличив продюсер. Та не встиг Дімка вкотре засумніватися, що треба було в коханої поцікавитися, як Святослав вразив: — Хоча так, звісно, що хоче. Наразі від неї все одно толку ніякого.

— Тобто? — зіщулившись, напружився. Острах, що з дівчиною щось трапилося, накрив із головою. Який він бовдур, що не зв’язався з нею раніше.

— Та що? — відмахнувся продюсер, поважно розвалившись в кріслі — Мені зірка з пузом не потрібна.

Німе питання ковзнуло на обличчі Діми. Нахмурившись, він здивовано сканував суперника, намагаючись збагнути почуте. Виходило кепсько.

— Вагітна Мір’ям, народжувати зібралася, — виплюнув Святослав зі зневагою. — Хоча яка вона, у біса, Мір’ям? Так, дійсно, Маруська.

Божинський бурчав щось ще, та Кузнєцов не чув. Новина просто ошелешила його, вибила ґрунт з-під ніг. Дихати стало важко. Хоча ні, він і дихати не міг, серце завмерло, а обличчя осяяла щаслива посмішка.

Вагітна. Вона вагітна. Його Маруська. Його шалена дівчинка. Це здуріти просто. Виходить, він скоро стане татком? На подібне Кузнєцов, навіть, не надіявся. А тут виграв цілий бонус-приз! Ще це, якщо не стовідсоткове підтвердження правильності його рішення?

Вагітна… Це тепер у них буде справжня родина? Така, яку колись планували, та про котру на довгий час довелося забути? Він про це давно не смів і мріяти. Змирившись, що назавжди залишиться відлюдником та одинаком. Але ж ні…

— Чого ти скалишся? — вирвав Діму зі щасливих роздумів Божинський. — Це все через тебе. Та біс із тією дитиною… Он стільки співачок до останнього маскують живота. Я б щось вигадав, — сунувши між зуби ручку, навсправжки метикував продюсер, ніби малюк його хоч трішки стосувався. — Потім місяць-другий узяли б тайм-аут, а народила і швиденько на сцену…

— Гей! — піддавшись уперед, Дмитро клацнув пальцями перед продюсером і твердо заперечив: — Збав оберти! Ніякої сцени! Це вже остаточно! Я віддам тобі все грошима.

— Звісно, що віддаси, — зиркнувши на чоловіка, пирхнув Святослав. — Мрії мріями, але співати через цю вагітність вона все одно більше не зможе.

— Що ти маєш на увазі? — насторожився Дмитро, відчуваючи каверзу.

— Проблеми в неї зі зв’язками, тому все одно питання: народжувати та втратити голос, або голос, але аборт чи дитина з вадами. Я вважав, що вона далекоглядніша та розумніша жінка, а виявилося…

— Стоп! — перебив Кузнєцов, осмислюючи чергову новину, котра добряче струснула його. — Заткнувся!

Виходить, Марія знов стояла перед вибором. Але цього разу й без його присутності прийняла правильне рішення. Острах, що могла віддати перевагу сцені, позбувшись їхнього малюка, старався прогнати. Дякувати, він не помилився в коханій, хоча б тут вона вчинила розумно. Зате завдяки цьому вибору й ускладненням, здається, уже він, Дмитро, отримав козирі в руки.

— Тепер ти послухай мене сюди, — рішуче почав Кузнєцов. — Я платити нічого не буду.

— Передумав? — істерично засміявся Божинський. — Я казав Марії, що ти ненадійний товариш. Дитина різко стала не потрібна? Врахуй, я виховувати чужого байстрюка не стану.

— Та ні, — ігноруючи безглузді припущення, Діма відкрив теку, котру весь час тримав у руках. Дістав контракт, віднайшов потрібну сторінку додатка з мілким шрифтом та сунув під носа продюсеру. — Читай.

— Наче я без тебе не бачив, я ж його сам складав, — спохмурнів Божинський, очевидно, здогадуючись про власну помилку.

— Читай-читай, — піднесено наполягав Кузнєцов, почуваючись нехай ще не переможцем, але вже точно на крок попереду.

— При односторонньому розірванні контракту зірка має право не платити штраф у випадку форс-мажорних обставин, котрі унеможливлюють виконання її прямих обов’язків, — процитував та, зиркнувши на Дімку, буркнув: — І що? Це нічого не значить.

— Не прикидайся ідіотом, коли ти ним не являєшся, — відбив Кузнєцов. — Те, що в контракті немає конкретики, не означає, що я не знайду спосіб довести, що ситуація, яка склалася, і є той самий форс-мажор.

— Вагітність не є форс-мажором — огризнувся Божинський, схопившись із місця.

— Вагітність — ні, а втрата голосу — цілком собі, — склавши руки на грудях, чоловік відкинувся до спинки стільця, задоволений, що за роки самітництва не втратив вправності.

— Не було б вагітності — не було б втрати голосу, — проходжуючись кабінетом, не здавався продюсер.

— Доведи, — зухвало підливав олії у вогонь Кузнєцов.

— Легко. Достатньо буде висновку лікаря.

— Ти впевнений, що лікар підтвердить, що без вагітності не було б проблем зі зв’язками? Ти сам сказав, що без втрати голосу вона й вагітна могла співати, тож… На суді буде не складно це аргументувати.

— Дідько! — заволав знов у все горло Божинський, скидаючи голову до стелі. Та скоро повертаючи собі вдаваний спокій, звернувся до Діми: — Де ти такий розумний взявся, га? Відколи в горах вчать юридичним тонкощам?

— Не варто недооцінювати суперника. — всміхнувся Кузнєцов, з напускним інтересом розглядаючи кабінет та чіпляючись очима за безліч дипломів на стіні й нагород на полиці поруч. — То що, розійдемось полюбовно чи хочеш довести справу до суду?

— Та біс із тобою, — гаркнув Божинський, осідаючи на стілець. — Мені вже одного суду достатньо. Зв’язуватися з тобою вчергове я не маю ніякого бажання. Досить, через тебе й так проблем ціла купа.

Кузнєцову варто було задовольнитися згодою продюсера й не лізти, куди його не просили. Втім цікавість узяла своє, він перепитав:

— Якого суду? Що ти маєш на увазі?

— О, точно, ти ж не в курсі! — механічно засміявся продюсер. — Після того, як ти натовк пику Степаньку, а Марія не змогла доспівати на корпоративі, ця мстива падлюка вирішив напакостити мені, за що тобі красно дякую.

— Почекай, він на тебе в суд подав, що я йому рожу набив? — засміявся Діма, вкотре дивуючись маразмам світу шоубізнесу.

— Якби. Мені не склало б труднощів перевалити це все на тебе, — Божинський нетерпеливо позирав на телефон, котрий блимнув від нового сповіщення. — Степанько на початку моєї кар’єри вклався в цей продюсерський центр. Якщо коротко — він вирішив заявити на нього свої права.

— Що за дурня? Ти не повернув йому гроші?

— В тому-то і справа, що повернув, — на мить відволікшись на повідомлення, продюсер, повертаючи увагу Дмитру, розсерджено спалахнув: — Взагалі, якого дідька я тобі це розповідаю? Я відпущу Марію без штрафів, можеш бути задоволеним та вільним. Більшого не проси. Цей й так милосердний та широкий жест з мого боку.

Отримавши результат, котрий перевершив усі очікування, Кузнєцов не поспішав йти. Склавши руки на грудях, запитально підняв брови, очікуючи від Святослава продовження історії. Той, повагавшись близько хвилини, якось надто спокійно зітхнув:

— Якби не повернув, не так прикро було. Але завдяки тобі у мене немає головної зірки, а скоро не буде і продюсерського центру. Якби не абсурдність ситуації, я подав би на тебе до суду. Та кажу ж, боюсь, навіть, ризикувати. Хто зна, чого ще через тебе позбавлюся.

— Чому ти одразу ставиш на собі хрест через якогось багатого павича? — сумніваючись в адекватності сприйняття реальності Божинським, допитувався Діма.

Сам дивувався власній реакції. Йому б зараз зловтішатися, що карма настигла суперника, та радіти не виходило. По-людськи шкода було Святослава. Зрештою, якоюсь мірою в нинішніх проблемах продюсера є і його непряма вина.

— А що мені ще ставити? Нулик? Хоча так, я скоро буду нуликом, без палички, — фиркнув, пояснюючи: — Степанько в нас у судовій системі. Жоден більш-менш тямущий адвокат не бажає зв’язуватися з ним, бо буде два варіанти розвитку подій: або продує, або продує й кар’єра піде під укіс. Іншого не дано. Он, — кивнув у бік мобільного, — мій останній шанс злився, щойно дізнався, з ким доведеться мати справу.

Цікава ситуація складалася. І раптово виниклий дух авантюризму, котрий зіграв у Дімці, підштовхував його до безрозсудних дій. А що? йому втрачати нічого. Кар’єри, як такої, немає, а дозвіл на адвокатську практику є. У Божинського теж, здається, варіантів небагато. У випадку, якщо вигорить, мати в боржниках цього нахабу не така вже й гидка перспектива.

— Слухай, а давай я тобі допоможу.

— Ти? — стрепенувшись, Святослав скривився, але попри показну байдужість, зацікавився. — Ти яким боком до цього? Підеш ще йому морду натовчеш? Ну тоді вже вдвох на пару будемо в судах засідати. А як же Марія? Сама дитину буде виховувати?

Діма розсміявся безглуздому припущення та, швидко посерйознішавши, пояснив:

— Шість років у юридичному та невелика практика.

— В горах із козами судився? — скептично чмихнув продюсер.

— Можеш вважати, що так, — підморгнув Кузнєцов.

— І чим в такому випадку ти можеш допомогти? Хочеш мене наостанок ще і зганьбити тим судом?

— Гадаєш, може бути щось ганебніше, ніж втратити все це? — невизначено обвів рукою приміщення.

— Чому я маю тобі довіряти? — піддавшись уперед, примружився продюсер.

— В тебе десь за рогом черга з юристів стоїть? Бо я щось не помітив.

Божинський, гучно втягуючи повітря, не квапився з відповіддю. Тоді Діма, підіймаючись, з роздратуванням відмовився:

— Та заради Бога! Чого я, взагалі, перед тобою розпинаюся? Не хочеш — як хочеш.

— Добре, стій, — зупинив Святослав до того, як чоловік встиг зробити хоч крок у бік виходу. — Спробуймо.

— Тільки… — на мить замислившись, Кузнєцов усміхнувся власній дивній ідеї. — В разі нашої перемоги в мене до тебе буде одна умова…