– Мір'ям, скажи мені, будь ласка, якого дідька тебе понесло на той літак? - обурювався Божинський, розмахуючи руками. На дівчину, що стояла біля вікна, він навіть не дивився. Чоловік був повністю в образі розгніваного продюсера, наказу якого не послухалися. – Екстриму захотілося? Зійти до простих смертних вирішила? Далі що? Що б було, розбийся цей нікчемний літак вщент??

– Сьогодні б усі газети майоріли заголовками: «Мір'ям – зірка, що погасла на піку слави!» – без краплі страху чи жалю за свій необдуманий вчинок, Марія, глузуючи, декламувала ймовірний хід подій. – Злостиві б зловтішалися, прихильники ридали, несли квіти до будинку… Ох! – обкрутившись навколо власної осі й розвиваючи за собою пеньюар, дівчина з дзвінким сміхом припустила: – Ця квартира була б усіяна квітами! Майже як тоді, після мого тріумфу на Євробаченні.

– А зі мною? – перехопивши за зап'ястя, Святослав різко потяг дівчину на себе, притискаючи до грудей. Заглядаючи в її очі, жорсткіше запитався: – Що було б зі мною?

Шевченко відкрила рота, щоб бовкнути щось на кшталт «поплакав місяць-другий і знайшов би собі нову жертву», та вчасно зупинила себе. По холодному погляду та надто серйозному виразу обличчя розуміла, що ходить по краю. Говорить нерозумні речі та скоює необдумані вчинки.

Святослав був на тисячу відсотків правий: їй не варто було займатися самодіяльністю. Їй не варто було сідати на той літак. Їй взагалі не треба було нікуди летіти без схвалення продюсера. Так ні, дурепа, захотіла швиденько майнути до Європи у свій єдиний вихідний, щоби пробігтися з кращими стилістами по бутікам та відібрати якісь цікаві речі для нового образу. Все потай від Божинського, щоби потім повернутися та ошелешити чоловіка своїми геніальними ідеями, проявити себе не лише як співоча голова, а й повноцінним членом команди. Звісно її витівка не залишилася в секреті. Святослав про все дізнався вже того ж вечора, як вона вилетіла до Мілану. Її й без інциденту з літаком очікувала догана, а тепер і поготів отримувала по повній. Що ж, сама винна, хотіла показати себе з нового боку, так і вийшло – виставила себе повною недотепою, що не в змозі навіть поїхати кудись без пригод.

– Вибач, – лише й змогла видихнути дівчина, відвертаючись. Дивитися з висоти свого росту знизу-вверх на чоловіка, наче собачка, що провинилася, вона не збиралася.

Шевченко ненавиділа просити вибачення. Точніше, вона просто не вміла цього робити. Роки на сцені перетворили її в ту, котра завжди мала рацію. Це працювало з власною командою, з прихильниками та навіть сторонніми людьми. Та це ніколи не спрацьовувало з Божинський. Поруч з ним вона завжди була винна, їй доводилося це визнавати. І дай боже, щоби зараз він задовольнився короткою фразою і відстав з повчаннями.

Вибачення прозвучало, та чоловік продовжував її утримувати поруч. Так було декілька хвилин, доки Марія, не витримавши, не спалахнула:

– Ну що ще? Тобі замало?

Замість відповіді Святослав вткнувся носом в її потилицю. Глибоко втягнув носом її аромат і, зі скрипом, відпустив.

Посміхнувшись, Марія задоволена собою, з розбігу заплигнула на зім'яту постіль, влаштовуючись зручніше. Здоровий глузд підказував мовчати, та бунтарська натура всередині ніяк не могла заспокоїтися.

Зараз Шевченко навіть до кінця не розуміла: завжди була такою, чи то недокатастрофа щось перемикнула всередині, і тепер вона зажадала жити на повну та робити все, що заманеться саме їй, а не комусь іншому, типу Божинського.

– Мені не подобається матеріал для нового альбому, – нахабно заявила, задираючи підборіддя.

– Що, пробач? – повернувшись до неї, здивовано перепитав: – З яких це пір ми стали капризувати та вертіти носом?

– З тих самих, коли зрозуміла, що це не моє, – ігноруючи уїдливий тон, поділилася відкриттям дівчина. – В цих піснях абсолютно не я. Не я, справжня! Я відчуваю зовсім інакше!

– Мір'ям, я стомився від твоїх психів. Досить, – надто спокійно відсік чоловік, проходжуючись по кімнаті взад-вперед.

Марія лише мовчки слідкувала за його рухами, більше не видаючи ні звуку. Якоюсь мірою вона милувалася статною фігурою та гордовитим чоловічим профілем, що в променях вечірнього сонця видавався особливо привабливим. Що не кажи, а Святослав Божинський привабливий чоловік. У свої неповні сорок чотири був гідний уваги будь-якої жінки, що вже й казати про саму Марію.

Коротке русяве волосся, злегка посріблене сивиною, вольове квадратне підборіддя, покрите короткою щетиною, орлиний профіль. Все це доповнювалося спортивною фігурою та високим, близько метр дев'яносто, зростом. У порівнянні з ним, Марія зі своїм метром п'ятдесят була дюймовочкою. Окрім того, його характер дозволяв себе відчувати дівчині поряд з ним під надійним захистом, наче за кам'яною стіною.

Святослав був її продюсером, композитором, опорою, захистом і її єдиним чоловіком. Вона вже ось п'ятнадцятий рік по праву звалася його натхненням та Музою, як в тиші цієї спальні, так і на весь світ. Бог у своїй сфері. Його прізвище на всі сто відсотків йому підходило.

Яскравий, він привертав увагу жінок, як зовнішністю, так і статусом. Божинський був кращим з кращих, і часом Шевченко здавалося, що вона гріється у променях його слави. Хоча багато хто давно вважав, що без неї та її таланту, чоловік на музичному Олімпі не вартий був рівним рахунком нічого. Розбиратися зараз, як воно насправді, Маша не бажала. Та відчути себе тою, кого беруть до уваги, а не просто виконавицею наказів, вважала зобов'язаною. Причому не станься вчора тої страшної події з літаком, хто знає, скільки б ще дівчина жила в цьому вакуумі, продовжуючи виконувати роль гарної та голосистої співочої пташки Мір'ям.

– Ну чого ти мовчиш? – стомившись бути єдиним носієм звуків в цій кімнаті, нервово поквапив Святослав, зупинившись напроти ліжка, на котрому, обнявши себе за коліна, сиділа Шевченко.

– Я сказала все, що хотіла, – байдуже відгукнулася. – Я більше не хочу і не буду співати ці твої попсові пісеньки.

– І як давно це прийшло до твоєї розсудливої голівоньки? – підходячи впритул, повільно постукав пальцем по скроні Марії. – Коли останній сингл влетів у топ всіх чартів? Коли наші ротації на радіо побили рекорди? Або, можливо, коли на твій рахунок прилетіла чергова шестизначна сума за півгодинний виступ?

– Славо, я вчора ледь не загинула, – підіймаючи погляд на чоловіка і зустрічаючись з його сірими колючими очима, сухо нагадала.

– Це привід все кинути? – схвильовано, на видиху.

– Це привід переглянути, як мінімум, концепцію мого проєкту і, як наслідок, все моє життя.

– А в житті-то тебе що не влаштовує? – відсахнувшись, фиркнув Божинський. І не даючи ні шансу на відповідь, осадив: – Ти вчора просила дати тобі час побути наодинці з собою? Я дав. Що ще тобі потрібно? Схоже, цей час не пішов тобі на користь.

Марія, посміхнувшись, сховала лице в долоні та відкинулася спиною на подушки. Істеричні смішки виривались назовні, але вона з останніх сил трималася.

Божинський такий Божинський.

Того, що він називав часом – було нищівно мало. Попри вчорашнє прохання дівчини не приїздити, він примчався швидше, ніж її, разом з іншими пасажирами літака відпустили з найближчої лікарні. Дякувати, хоч забрав без зайвих розпитувань і так же тихо-мирно відвіз додому. Проявив максимальний ступінь турботи, дозволив відпочити до сьогоднішнього дня.

Зате тепер відривався на повну. Відчитав за самостійність і за те, що Маша без його дозволу гайнула до Мілану. Більш того, що не скористалась чартерним літаком, котрий завжди був в її розпорядженні, а майнула звичайним регулярним рейсом, навіть не попередивши.

Лаяв за її несмілі спроби проявити індивідуальність та показати характер. Він знову, загалом, як і завжди, давив на дівчину своїм авторитетом. І якщо раніше вона, молода, дурна та нічого не тямуща в шоубізнесі, підкорювалася, широко розкривши рота, то тепер здаватися так легко не збиралася.

– Славо, ти ніколи не прислуховувався до мене. Я завжди робила те, що хотів ти. Я співала пісні, написані тобою. Я одягала костюми, обрані тобою. Виконувала номери, ухвалені тобою. В інтерв'ю говорила те, що дозволяв ти. І так завжди й в усьому.

– Раніше тебе це не хвилювало, – ображено відгукнувся чоловік.

– Раніше я не висіла на волосинці між життям та смертю!

– Не нагнітай, Мір'ям!

– Те, як ти говориш «не нагнітай», ледь не лишило мене життя! Тебе там не було, ти навіть уявити собі не можеш, що я відчувала.

– Мір'ям, перестань вже, – спокійно зупинив Божинський.

Холодна беземоційна відповідь та реакція «на відвали», так, наче йому справді будо байдуже, стала останньою краплею пального в її спокої. Дівчина відчувала себе конвеєром, через котрий проходили попсові пісеньки великого композитора, іноді легковажні, іноді тупенькі, але завжди такі, що викарбовувалися в пам'яті та сто відсотків хітові. Це не лише боляче чіпляло, але й сильно різало по самолюбству. Спалах був невідворотній. Секунда і пожежа.

– Та яка я в біса Мір'ям?! Я Маша! Маша! – заволала Шевченко, підскочивши з ліжка на ноги та тикаючи в себе пальцем. – В мені немає нічого від тої довбаної Мір’ям!

В спальні, що повільно наповнювалася вечірніми сутінками, повисла секундна тиша. Божинський, застопорився на мить, с подивом втупився на дівчину. Німе здивування читалося в його поблажливому погляді.

– Ну як же нічого? – нарешті вточнив чоловік. – У тебе є ім'я, слава, гроші…

– Ти справді вважаєш, що це важливо? – переходячи на гучний шепіт, спитала Шевченко.

Святослав хмикнув, махнув рукою, відвернувся і пройшов до крісла напроти. Без зволікання всівся туди й лише після знайшов впевнену відповідь:

– Важливо, рідна, важливо, – посміхнувшись, відкинувся до спинки дивану. – Якби було неважливо, не втекла зі мною п'ятнадцять років тому.

– Дурна була, ось і втекла, – вперто підтиснула губи, впала без сил на коліна на м'якому матраці.

– Ну що ти хочеш, м? – підхопив зі столика поруч власний мобільний, необережно постукав його ребром по стільниці. – Скажи мені? У тебе є все, а ти з жиру бісишся.

– Ти помиляєшся, Славо, – струхнула каштановим волоссям. – Мені 33, а у мене нічого, окрім цих довбаних грошей та популярності, немає, – глибоко втягнула повітря, збираючись з духом, і врешті-решт на виході несміливо зізналася: – А я може сім'ю хочу, дітей…

Сама була не впевнена в сказаному. Думка про можливість завести сім'ю та дитинку несміливо стала формуватися у свідомості лише з вчора. Чи то просто інстинкти спрацювали – потурбуватися про своє продовження та ймовірне потомство на грані життя та смерті, чи то побачила малюка на сусідньому кріслі та всередині щось перемикнулося, істинні цінності вилізли назовні.

– Дітей? Машо, не фантазуй. У тебе конкурс через пів року.

Реакція Божинського була передбачувана, хоча певною мірою незрозуміла. Якщо вже сама Марія була у віці, коли не лише задумуються, а давно виховуються дітей, то Святослав тим паче. Втім дівчині давно варто було усвідомити, що єдиною дитиною для чоловіка був його музичний проєкт. Вона ж, котра ще позавчора мріяла про майбутній конкурс, сьогодні плювати хотіла на нього з високої дзвіниці, про що не забула сповістити:

– Та мені начхати на твій конкурс!

– Шш, – приклавши вказівний палець до рота, з холоднокровним спокоєм осадив Божинський. Лише після пояснив свою точку зору. Як нерозумній розклав все по полицях: – Твій сценічний образ не дозволить скакати по сцені з пузом. А піти з поля видимості на цілих дев'ять місяців – це дорівнює тому, що вилетіти зовсім з топу. Потім знаєш, як важко буде повертатися? І не факт, що злетимо на той же рівень.

– Я не хочу нічого, – ховаючи лице в долонях, зірвалася на хрип: – Я втомилася.

– Машо, ну проходили вже це, справді. Зберися, потрібно готуватися до завтрашнього концерту.

– Я не можу, я хочу піти. Я зрозуміла, що це все зовсім не важливо, – огледівши шаленим поглядом дорого обставлену кімнату, ошелешила дівчина.

– Добре, Маш, – с тяжким видихом здався чоловік. Розблокував мобільний, щось швидко набрав на ньому. – Я перенесу наступний концерт і дам тобі декілька тижнів. Я розумію, скоро Новий рік, попереду багато роботи, треба до корпоративів бути в робочому стані. Злітаєш на Мальдіви, або Балі, відпочинеш.

– Не хочу я ні на які Мальдіви, задовбало, – фиркнула роздратовано.

– Отакої, матінко, ти зажралась. Ну в Намібію можна, – короткий погляд на Марію з-за екрана. – На сафарі зганяєш. Адреналін, і все таке. Пар випустиш там.

– Я додому хочу, – обережно перебила фантазії продюсера.

– Що? – брови Святослава здивовано поповзли до гори. – У свою провінційну Глухомань? З розуму вижила? Що ти там забула зараз?

Зневажлива згадка рідного містечка, котра звучала не вперше, цього разу якось неприємно різонула по серцю, хоча раніше й сама з подібним презирством озивалася про малу батьківщину. Та вирішила не акцентувати на тому уваги, зате впевненіше попросила, навряд чи розуміючи, нащо їй та поїздка.

– Я хочу повернутися.

– Зрозумів, плавали вже. Добре, хочеш в Глухомань, їдь в Глухомань, – махнувши рукою, здався Божинський. Піднявшись з крісла, попрямував до виходу зі спальні. Не дивлячись на спантеличену Марію, розпорядився на ходу: – Даю тобі два тижні. Відпочинеш, прийдеш до себе, з родичами побачишся, зрозумієш, що таке життя не для тебе та повернешся до роботи з новими силами та з ще більшою завзятістю.