Вона втікала від нього. Вислизала з рук і в прямому, і в переносному значенні цього слова. А Кузнєцов не розумів, як усе це розгрібати. У щирості почуттів Маруськи він не сумнівався ні в минулому, ні зараз. Але виходить, що знов ставив її перед складним вибором. Чоловік не хотів її відпускати рівно настільки, як і руйнувати її життя.

Ще Божинський із цією дурною грою. Чим лишень думав, погоджуючись на пропозицію? Як тільки почув про ідею з «Правдою або дією», мозок наче вимкнувся. Здалося, що це ідеальний шанс поставити всі питання столичному піжону, котрі найбільше хвилювали. Можливість краще зрозуміти його мотиви та довести Шевченко, що вона для продюсера не більше, ніж красива співуча пташка, яка приносить гарні прибутки.

Тепер Марія тікала. Мов ошаліла неслась у гущину лісу крізь заметіль. Дурепа. Його кохана та навіжена дурепа. У таку негоду добрий хазяїн собаку на вулицю не вигнав би, а вона добровільно понеслася, чорти куди. Розхристана, у його куртці та завеликих валянках.

Дімка, рушивши слідом, взагалі, не одягався. Вважав, зараз обійме її, пригорне до себе й забере в дім, запевнивши, що не змушуватиме її робити те, чого не хоче. Але… вона брикнула й понеслася геть, а йому не залишилося нічого, окрім як, побігти слідом.

Маруська точно колись зведе його з розуму. Та що там, уже звела.

Гукав її, гукав, намагаючись зупинити. Усе марно. Аж доки не зрозумів, що вона вискочила до озера й не дивлячись під ноги помчала на кригу. Бісова дівка! Те озеро ніколи нормально не промерзало. Вкриваючись тонкою скоринкою льоду, завжди було небезпечним місцем для зимових прогулянок. Діма сюди до останніх морозів майже кожного дня купатися приходив. Та тепер…

— Марусь, не ворушися! — пригальмувавши біля водоймища, закричав Кузнєцов, коли кохана остовпеніла посеред озера.

Час завмер. Крізь білосніжну заволоку чоловік бачив, як Шевченко повільно та розгублено обернулася, чіпляючись очима за його силует. Лід уже тріщав під нею. Дмитро розумів: один невірний крок і… Почувся хрускіт криги, котрий для Діми заглушив інші звуки, навіть хвиський вітер. Дівчина з зойком рухнула у воду.

У ці миті в Дмитра не те що подих перехопило — кров у жилах захолола, а серце завмерло. Його Маруська… Його кохана. Єдина. Він геть втратив адекватне сприйняття реальності. Лиш ошалілий страх втратити її скував усе тіло. До біса ті сварки та непорозуміння. Нехай хоч на сцену, хоч куди… Аби жива! Іншого йому не треба!

Дмитро поспіхом роззувся та кинувся босоніж по крихкому льоду до місця, де вона провалилася. На ходу зняв із себе надто товстий светр, котрий у крижаній воді потягне на дно.

Підмерзлий сніг колов ступні, лід хрустів під ногами, пороша била в лице й огортала в обійми оголене тіло. Та чоловіку не було холодно. І справа не в тім, що давно загартований — зсередини так палало, що сам був здатен розплавити цю студінь і висушити озеро до дна, аби скоріше дістати Шевченко. У нормальних умовах на порятунок у нього було декілька хвилин. В умовах зими й того менше.

Гнав від себе думки про найгірше. Уявляти таке не хотів. Просто біг настільки швидко, наскільки міг, долаючи стихію. Той десяток метрів був вічністю. Коли дістався до ополонки, почув за спиною гучний крик ненависного Божинського:

— Гей, що трапилося? Де Мір’ям?

Трясця! Та щоби тебе!

— Палку знайди довгу й обережно підповзи сюди! — не оглядаючись, загорлав Кузнєцов. — Швидко!

Не чекаючи відповіді, Діма вдихнув та глибоко вдихнув, набираючи якомога більше кисню в легені. Затримавши дихання, заплющив очі та пірнув у студену водойму з головою. Під водою серце прискорило ритм, а жилами швидше побігла кров. Організм активував викид адреналіну й чоловік розплющився. Тут завжди було темно, а серед ночі й поготів майже нічого не розгледіти. Кузнєцова охопила паніка: а що, як він не знайде зараз Машку? Раптом не встигне?

Активно перебираючи руками, озирався, занурювався (добре, що озеро було не надто глибоким), намотував круги, концентруючи всі сили та емоції на пошуках коханої. Відносно маленька водойма наразі ввижалася бездонною прірвою. Час невблаганно йшов уперед. У скронях набатом віддавав пульс. Киснева нестача давалася взнаки. Винирнув на мить, скинувши голову до неба. Видихнув, декілька разів вдихнув та шмигнув вглиб.

Дімі довелося обплисти ще декілька кругів поблизу пролизня, перш ніж, нарешті, помітив Маруську, котра вже без тями йшла на дно. У серці кольнуло, але швидко майнув до неї. Хапаючи під руки, намагався витягнути. Марно. Масивна фуфайка, повністю змокнувши, обтяжувала рухи. Плутаючись у власних пальцях, поспіхом, наскільки можливо було в цій ситуації, звільнив дівчину від верхнього одягу та поборсався з коханою наверх.

«Тільки б жива! Тільки б встигнути!» — це були єдині думки, котрі кружляли в голові чоловіка в ці безконечно довгі секунди.

Коли вдалося вигулькнути над водою, Діма, хапаючи жадібно повітря, огледівся в пошуках Божинського, котрий міг допомогти виволокти Машу на поверхню. Поблизу того не було. Зате крізь заметіль вдалося побачити, що той, як стояв на березі, так і продовжував стояти. Палки, звісно, теж не спостерігалося.

Клятий денді!

— Повзи сюди, хутчіше! — заволав Кузнєцов.

Йти на своїх двох сюди було небезпечно. Ще не вистачало, щоби продюсер бовкнувся під лід. Звісно, Дімці дуже хотілося його придушити, але не зараз. Краще після, коли приведуть Машу до тями, однією лівою дасть зрозуміти ідіоту, що думає про нього.

Коли виштовхував непритомну дівчину на поверхню, підліз Святослав і поміг її дістати.

— Тягни її звідси і швидко відкачуй воду! — тяжко дихаючи, розпорядився Дмитро, намагаючись сам вибратися з ополонки.

— А ти? — розгублено втупившись на Кузнєцова, не поспішав Божинський.

— Я сказав — швидко Маруську на берег!

Щось невиразно бовкнувши під носа, продюсер послухався. Та на швидку і якісну першу допомогу не варто було й надіятися. Дімка в тому теж не спеціаліст, але, певно, знав трішки більше. Квапливо, ледь втримуючись за льодяні брили, він виповз із води та пробрався до бережини.

— Ти пульс перевірив? — рикнув, відштовхуючи від непритомної Марії Святослава, котрий, повернувши її на бік, тряс за плечі.

— Наче є, — перелякано видихнув продюсер, поступаючись місцем. — Як вона там опинилася?

Ігноруючи питання, котре було зараз недоречним, Дмитро поплескав дівчину по спині, доки з легенів не вилилася зайва вода та приступив до сердечно-легеневої реанімації. Схрестив пальці рук та почав натискати на грудну клітину. Затиснув носа, зробив декілька вдихів повітря в рота і знову масаж.

— Ну ж бо, Марусь, давай, — бубнів про себе, проганяючи тривогу. — Давай, рідна, ти можеш… Заради мене.

Адреналіновий шок сходив. Чоловіка добряче потрушувало чи то від холоду, чи то від неживого вигляду коханої жінки. На вулиці починало світати, тому в напівтемряві не важко було піймати її неприродно синюшну шкіру та бліді губи. Лиш слабий пульс та ледь теплий пар із рота давали зрозуміти, що жива.

— Ну що ти там возишся? Зроби щось! — знервовано вигукнув над ним Божинський.

Бачить бог, якби не стан Марії, вмазав продюсеру. Та поки залишив цю приємність на потім.

Коли вкотре робив непрямий масаж серця, вії дівчини затріпотіли й вона, нарешті, почала рвано хапати ротом повітря. Обличчя із синюшного стало блідніти і скоро Маруська, здригнувшись, закашлялася, випльовуючи залишки води з легенів.

— Тс, усе добре, я поряд, — примовляв Дімка, підтримуючи кохану за спину й підіймаючи в напівсидяче положення.

Ніжно провів долонею по обличчю. Коли вона перестала кашляти й перевела на нього помутнілий переляканий погляд, поспіхом пригорнув до себе, притримуючи однією рукою за спину, другою за потилицю. Здається, він тільки зараз і сам задихав нормально. Страх відступив, полегшення оповило теплою хвилею.

Жива. Його Маруська жива.

— Досить обійматися, — порушуючи мить єднання, втрутився невдоволено Святослав. — Треба її скоріше відвести до будинку та зігріти.

Пирхнувши, Дімка підхопив кохану на руки та, не дивлячись на суперника, попрямував додому. Сніг, котрий ще зовсім недавно кружляв у вихорі заметілі, трішки стих і зараз падав на землю нечисленними пухнастими пластівцями.

Дівчина, притулившись до його розпалених грудей, мовчала. Мокра, холодна, але жива. Лиш дихала важко, гучно та тремтіла, мов той осиновий листочок. Його й самого колошматило. Стрімкий викид адреналіну не пройшов даром. Але все було неважливо. Навіть те, що повертався додому напівголим та босяка. Холоду Кузнєцов й досі не відчував. Зараз головне Маруська. Жива Маруська.

Опинившись вдома, Кузнєцов першим ділом поніс Маруську до каміна, де ще тліли дрова. На дворі світало, та й у будинку не було так темно, як перш. Коли поставив кохану на ноги, у неї зуб на зуб не потрапляв, її лихоманило. Ще не вистачало, щоби знову захворіла. Дідько… Їй бажано було прийняти гарячу ванну, але ситуація ускладнювалася браком електроенергії. Тому вирішив для початку переодягнути дівчину, доки вода підігрівалася на газовій плиті.

Швидко звільнив її від мокрого одягу, який, поки дійшли додому, покрився льодяною кіркою. Замотав у велике банне полотенце та теплу ковдру і всадив дівчину біля вогнища, куди підкинув ще дров, щоби краще розгорілося. Шевченко весь цей час мовчала. Лиш тряслася та дивилася на Діму такими сполоханими очима, що в нього серце завмирало.

— Спасибі тобі, — прошепотіла, коли Кузнєцов, присівши поруч навпочіпки, кутав її в пледа.

Вдивлявся в бліде, перелякане лице й не міг повірити, що ледве її не втратив. Не просто на якісь місяці чи роки, мало не залишився без неї навіки. Вдруге за останній місяць.

— Дурепа, — гірко усміхнувшись, прокоментував очевидне.

Маруська навіть тепер була така красива. Із синцями під очима, з потрісканими від морозного вітру губами, червоним носом. Не втримався, обхопив долонями її обличчя, вперся лобом у лоба й, обдаючи гарячим подихом вуста, зізнався:

— Ти уявляєш, щоби було, якби я не встиг? Я б там поруч ліг, розумієш ти чи ні? — здригаючись від однієї думки, якби це стало реальністю, Діма слабо вдарився в її лоба декілька разів, мовби намагався достукатися до її замутненої свідомості.

— Вмирати через дурепу — погана ідея, — схлипнула, піддаючись емоціям і дозволяючи сльозам скотитися по щоках.

— Маруська моя, — стиснув обличчя міцніше, торкнувся губами відкритих вуст. Без цілунку, легенько притиснувся, щоби вловити видихи та солоний присмак сліз.

— Дім, не пам’ятаю, говорила я тобі, чи ні, але… — ледь чутно прошелестіла йому в рота: — Я кохаю тебе, Дім.

— Я теж тебе кохаю, Марусь.

— Я знаю, — тонкі холодні пальці ковзнули по його шиї, вчепилися за плечі. — Якби не любив, я б давно була на дні й…

Притиснув кохану до себе міцно-міцно, впився в спраглі вуста, не бажаючи чути ту дурню, котру вона вигадувала. Не став розчаровувати Шевченко, що в тій ситуації рятував будь-кого. Проте, дійсно, лише її так відчайдушно та самовіддано.

Цілував спочатку швидко, жадаючи якомога скоріше насититися. Потім повільно, аж надто повільно, торкаючись язиком губ. Вкладаючи в той поцілунок всю свою ніжність та почуття, котрі мав до Маруськи. Серце колотилося в грудях, як лихе, у голові шуміло, дихалося важко, але був не в змозі відпустити кохану. Боявся, що звільнивши, міраж розвіється, вона вислизне з його рук. Щезне, як остання зірка на світанку…

Десь на задвірках свідомості почувся стук вхідних дверей, а слідом незадоволений оклик продюсера:

— Та ну в біса! Ви серйозно? Вважаєте, наразі саме час?

Відірвавшись від Маруськиних губ, Дмитро декілька секунд так і сидів, втримуючи її обличчя та дивлячись у вічі. Намагався привести дихання до ладу та вгамувати збудження. Ну, звісно, куди без цього столичного йолопа. Було б дивно, якби він зараз не з’явився. Кайфолом чортів.

Коли вир емоцій трішки втихомирився, Кузнєцов зі свистом втягнув повітря та різко піднявся. Обернувшись до Святослава, зміряв крижаним прискіпливим поглядом. Той стояв на порозі вітальні, у куртці, з капюшоном на голові та весь запорошений сніг. Дивно, що так довго сюди добирався. Невже заблукав? Жаль, що не навічно.

— Чого приперся? — роздратовано буркнув Дімка.

— Я вже говорив, але мені не лінь всоте повторити — я без Мір’ям нікуди не поїду. До речі, ось, — піднявши руку, продюсер змахнув перед собою светром Кузнєцова, котрий останній залишив на березі. — Тримай та памятай: я тобі не нянечка, щоби підбирати за тобою твоє лахміття, — з тими словами жбурнув річ в чоловіка.

Піймавши одяг на льоту, Дмитро фиркнув та попрямував із кімнати. Дійшло, що сам досі не переодягнувся. Як був напівголий та в мокрому одязі після ополонки, так і залишився. З волосся досі капотіла вода. Та острах за Маруську витіснив власні потреби не на другий — на останній план.

Проходячи мимо Божинського, котрий виглядав не те що спокійно — усе так же самовпевнено та зарозуміло, наче нічого й не трапилося, зупинився, щоби потішити себе хоч цією маленькою дурістю. Кулаки чесалися вже давно. А щонайменше останні дванадцять годин і поготів свербіли так, що…

— Уф! — почувся позаду гучний зойк Маруськи, коли удар Дмитра прийшовся в ніс Святослава. Здається, там щось хруснуло.

Схопившись за носа, Божинський невдоволено цокнув, втупився зіщуленими очима на Кузнєцова, та, попри очікування, відповідати не поспішав. Зате якось на подив глузливо процідив:

— Твою важку руку я пам’ятаю ще з минулого, міг би не нагадувати.

— Вибач, я надто довго про це мріяв, щоби відмовити собі в цьому задоволенні, — знизавши плечима, Дімка відвернувся та покрокував у коридор.

Вода для Маруськи саме нагрілася. Тому, підготувавши все необхідне, відправив кохану у ванну, а сам тільки після цього одягнувся та висушив волосся. Божинський весь час сидів в очікуванні на дивані. Впертий, зараза. Діма надіявся, що кулака по пиці вистачить, щоби від нього відкараскатися. Та, схоже, недооцінив противника.

Коли Маруська вийшла після купання, кутаючись у його великий махровий халат, Кузнєцов саме був на кухні. Скип’ятив чайник, приготував бутерброди. Адреналін адреналіном, але в них учора був дуже насичений день та шалена ніч, а вони нормально не їли, не спали, а сили треба якось відновлювати.

— Ти мені забороняв одягати твій халат, бо я в ньому схожа на гнома, — спершись боком на одвірок, з посмішкою нагадала Шевченко, привертаючи до себе увагу чоловіка, котрий бездумно втупився у вікно, де вже було зовсім світло.

— Марусь, ти ж прекрасно знаєш, що всі мої уїдливі слова, щоби тебе позлити.

Підійнявшись із місця, направився до дівчини. Коли вона теж підійшла ближче, обхопив за талію, втиснув у себе, вдивляючись у кохане обличчя. Дякувати богу, після гарячої ванної Шевченко виглядала набагато краще, на щоках з’явився рум’янець.

— А де Божинський? — порушуючи мить милування, спитала Маша.

— Сидить чекає, куди йому подітися, — незадоволено скрипнув зубами Дімка.

— Вибач мені, — винувато простягнула кохана. — Я не думала, що так… Так що там, я взагалі не думала.

— Я помітив, — кивнув із кривуватою осмішкою.

— Та ну тебе, — легенько штовхнула його в груди, а потім, раптом посерйознішавши, запиталася: — І що ми будем робити?

Близько хвилини Дмитро мовчав, вивчаючи та вбираючи в себе кожну рису коханої жінки. Жадав вибити собі її образ під шкіру. Хоча він давно був уже там, але того було нищівно мало. Її запах, погляд, кожен дотик та кожен змах вій — запам’ятати та просочити всередину самого себе, до найвіддаленіших та найтемніших куточків душі.

Як би Кузнєцову не було важко, але він готовий був прийняти від’їзд. Після того, як ледь не втратив її, усі суперечки через сцену здавалися такими нікчемними та неважливими, що ладен зробити будь-що: навіть так, як хотіла сама Маруська. Навіть якщо доведеться піти проти власних бажань.

— Марусь, я не стану втримувати тебе силою, — На серці скребли кішки, дихання сперло, та чоловік, наступаючи на горло своїм принципам, тихо промовив: — Якщо ти хочеш повернутися на сцену — ти маєш повернутися.

— Дім, якщо ти відправляєш мене, а сам… — Марія здригнулася в його руках, підозріло зіщулившись. — Я не поїду, щоби знов залишитися одною, без тебе. Невже не бачиш: мене спочатку мало не рухнувший літак попередив, що треба щось змінювати, а коли я знов засумнівалася, ось це… — намагаючись перевести все в жарт, сумно посміхнулася.

— Марусь, просто дай чесну відповідь: ти хочеш ще співати? — не розділяючи її веселощів, з натиском перепитав Дмитро, впинаючись у її вічі суворим поглядом.

— Так. Але… — чіпко хапаючи його за плечі, мов, боялася рухнути, зам’ялася дівчина.

— Тоді їдь, Марусь — коли вона відкрила рота, щоби заперечити, Кузнєцов, руйнуючи останні стіни між ними, з важким серцем видавив: — Я також поїду з тобою.