Кузнєцов останні декілька днів після незапланованого візиту Валентини намагався ігнорувати Марію. Не через сором з-за розповідей про секс з Валькою і не тому, що цей самий секс взагалі був. Насправді давно не було. З появою Шевченко навіть думки подібної не виникало, не кажучи про можливість торкнутися своєї давньої прихильниці. Але, доводячи до Маруську сказу, було легше тримати її на відстані, доки вона не звалить. Враховуючи нове погіршення погодних умов — звалювати вона не поспішала.

Після відвертої розмови про Валентину вони декілька днів майже не бачилися, лише на сніданок та вечерю. Весь інший час навмисно уникав її. Дівчина, на диво, не проявляла настирності, сиділа та вижидала щось, наче миша в норі. А Дімка дурів. Все в середині тримав, зовні не дозволяв собі ні найменшого прояву емоцій, окрім холодності та самовпевненості. А на ділі… почувався пацаном перезрілим.

Його так не колошматило, коли в юності закоханий бігав на побачення. Тоді було легше: він знав заради чого чекав, все було попереду. Нині розваги з Валькою — ось його межа. Про Шевченко навіть мріяти не можна. Та, що колись була найближчою і найріднішою, тепер чужа на сто відсотків жінка. Щоб вона собі не вигадувала, то все дурощі занудженої ситим життям зірки. Їм би краще було взагалі не зустрічатися знову…

Кузнєцов не просто так намагався сплавити Марію. Не від своєї черствості та жорсткості. Розумів, що краще одразу порвати нитки, ніж дозволити клубку ще більше заплутатися. Він вже стільки разів стримувався… Ну як стримувався, далі поцілунків не заходив. Та й після тих поцілунків так серце калатало, а кістки наче відбивним молотком лупило — ледь до тями приходив. Вибух був близько — ще трішки й рознесе в тріски. Не зупинить ні здоровий глузд, ні будь-які вмовляння.

Уникати дівчину було найкращим з рішень. Та як уникати, коли під одним дахом стільки днів лише удвох? Як витримати цю солодку муку?..

Направив всю енергію у роботу. Днями й ночами в майстерні пропадав. Та й по тому, напередодні новорічних свят роботи валом, тільки й встигай замовлення обробляти. Робота, окрім розради, приносила доволі непоганий прибуток. Без свого захоплення так би й жив досі в колибі, в котру Маруську першого дня привів…

Кузнєцов коли приїхав в Карпати, знати не знав, що далі робити. Їхав в нікуди. Один університетський товариш обмовився, що якось їздив в гори дикуном та жив в колибі місцевих пастухів майже місяць, так Дімка й загорівся. Вважав, посидить місяць-другий, провітрить голову, охолоне, заспокоїться та й повернеться в рідне місто, продовжувати будувати кар’єру, та… склалося інакше.

Оселившись в тій славнозвісній колибі, познайомився с Лемішем Трохимом Максимовичем. Останній, доки був молодший, сам випасав отари худоби прямо в гірських полонинах, бо тримав велике господарство. З часом здоров’я стало не те, та й з’явилася можливість винаймати чабанів. Власне завдяки тим чабанам, котрі жили по сусідству, й стрів Леміша.

Трохим Максимович виявився сердешним мужчиною. Вони з Кузнєцовим швидко знайшли спільну мову. Від нього Дімка пізнав ази шкіряного мистецтва, бо Трохим не лише вирощував поголів’я на м'ясо, а й займався обробкою сириці. Зазвичай потім продавав шкіру місцевим майстрам для виготовлення різноманітних сувенірів.

Непомітно для себе Кузнєцов зацікавився чинбарством, потихеньку став заглиблюватися в художню обробку шкіри та шити спочатку простенькі аксесуари, переважно гаманці, а згодом все складніші та складніші речі, оздоблюючи ручним різьбленням. Дімка так втягнувся, що й літо промайнуло. Коли настав час вертатися додому на навчання, хлопець, недовго думаючи, поїхав та перевівся на заочне, а з дядькової контори взагалі звільнився. Батьки репетували, злилися, а йому все ні по чому було. Попрощався, пообіцявши інколи навідувати, залишив Машкиному батькові свою адресу про всяк випадок, все ще надіючись побачити свою кохану, та й умотав в Карпати з кінцями.

Першу зиму складно було, незвично. Умови були спартанськими, для обігріву колиби доводилося таскати дрова з лісу. За їжею ходити до ближнього магазину далекувато було, як замете, не добратися. Тому Трохим люб’язно навчив і капкани ставити, і полювати на мілких звірів, типу зайців.

Потім якось все закрутилося, завертілось… Почав здавати свої вироби на продаж, на місцевий сувенірний базар. З’явились перші гроші з нового захоплення. Декілька років так і прожив в колибі, працюючи на місцевих торговців. До тих пір, доки один турист зі Штатів не зацікавився його продуктами. Захоплений унікальним ручним різьбленим малюнком та задоволений якістю, він потребував особистої зустрічі з майстром, тобто Дмитром, і одразу ж замовив першу партію пробних аксесуарів для реалізації. Кількість виявилася така, що про яку Кузнєцов навіть, та й розцінки набагато вищі місцевих.

Виконавши замовлення в шкоду власному сну, Дмитро заробив дійсно непогані гроші, котрі вклав в перші професійні інструменти, які допомогли в роботі, покращили якість та швидкість. Але зіштовхнуло чоловіка з новою проблемою: з кількістю замовлень та новим обладнанням в колибі не було де й розвернутися. Тут йому знов на поміч прийшов Трохим. Дядько, котрий став ближче деяких родичів, запропонував Кузнєцову побудувати власний будинок поблизу селища.

Дмитро довго сміявся, не уявляючи звідки у Леміша з’явилася така шалена ідея. Бо хоч і жив певний час майже дикуном, прекрасно знав вартість будівництва, а про розцінки на гожі ділянки в горах навіть заїкатися не смів.

Та Трохим Максимович і тут здивував, запропонувавши не просто якусь там уявну ділянку, а цілком собі реальну, з залитим фундаментом під майбутню садибу. Виявилося, старший товариш давно придбав клапоть землі поблизу села для сина й почав перший етап підготовки до побудови. Та сім’ю Лемішів спіткала біда: син загинув, зірвавшись зимою з гори в ущелину, потреба та й бажання зводити дім відпала. Ця ділянка стала Трохиму непотрібною, але продавати забудовникам, котрі неодмінно вліпили б там готельний комплекс, теж не поспішав, не надто задоволений перспективою подібного сусідства. А ось Дімці, абсолютно чужій людині, готовий був віддати землю просто так, без оплати та будь-яких зобов’язань.

Кузнєцов довго сумнівався. Йому було незручно користуватися добротою та гарним відношенням чоловіка до себе. Та останній настояв, запевнивши, що все одно йому те місце непотрібне, а так користь буде. Та й бачив Дімка, як Трохим Максимович все більше прив’язувався до нього, віддаючи все нерозтрачене батьківське тепло та заміняючи ним покійного сина.

По правді Дмитро й сам за декілька років зріднився й з Трохимом, й з його дружиною – Галиною Миколаївною. В цьому глухому та далекому від звичного життя селищі хлопцеві потрібні були близькі люди та місце, де можна було відчути домашній затишок та знайти розуміння. Зрештою, він здався та з великою подякою прийняв допомогу та дарунок сім’ї Лемішів. Відтоді ці дивакуваті, потріпані жорсткими випробуваннями та втратами люди стала для Кузнєцова другими батьками.

Дім Дмитро будував майже самостійно. Лише для викладання каміна та комунікацій запрошував спеціально навчених для того людей. Коробку зводив своїми руками з допомогою місцевих чоловіків, котрі зналися в тому. Хоч і продав свою стареньку машину, а замовлення від іноземних клієнтів дозволяли зібрати грошенят, все йшло на матеріали. Платити ще й будівелькам було просто нічим.

Кузнєцов не жалівся, йому навіть подобалося настільки розпоряджатися власною долею. Хто б йому двадцятирічному сказав, куди його занесе через декілька років й що стане майже на всі руки майстром, не повірив. Але життя напрочуд дивовижна штука…

Наразі, оглядаючись назад, Дмитро жалкував лиш про одне: що з Маруською не склалося. В іншому, окрім особистого, він щасливчик. В Кузнєцова цікава робота, котра приносила задоволення й подобалася більше будь-якої юридичної практики. Хоча диплом та знання теж мались, за потреби зможе використати. Збудований власноруч будинок, майже як в народній мудрості. Залишалось дерево посадити та сина виростити, й максимум на життя буде виконаний. Не кожен з його однолітків міг таким похизуватися. Та й місце мешкання не таке вже й забите — Карпатські гори завжди були елітним місцем для відпочивальників та ласим шматком для інвесторів…

— Можна? — слідом за стуком з-за дверей вигулькнула Машка, вириваючи Дмитра з власних спогадів.

Пакуючи партію виробів для відправляння, Кузнєцов лиш кивнув на знак згоди, відчуваючи, що до добра їх сьогоднішній вечір не доведе. Секунд, коли глянув на дівчину, вистачило, щоби сколихнути всередині цілий вихор почуттів.

— Ти мене уникаєш, — зайшовши в майстерню, не питала — стверджувала, цілеспрямовано направляючись до чоловіка.

«Яка кмітлива дівчинка».

Вдих, видих.

Прикрив на мить очі, намагаючись повернути собі рівновагу. Вийшло паскудно, враховуючи, що Маруська підійшла майже впритул. Діма не лише відчував її присутність поряд — по тілу електричним током проходило тепло від дівочої долоні, котрою майже зачіпала його.

Пряність його гелю для душу з ароматом сандалу та чогось особливого, притаманного лиш жаданій дівчині, дражнила носа. Дихати ставало важче, втягував повітря глибоко, максимально наповнюючи легені киснем та вгамовуючи нездоровий стукіт серця. Видихав гучно, майже зі свистом. Руки трішки трусило, й чоловік надіявся, що Марія не зверне на те увагу. Не помітить, як впливає на нього своєю присутністю поруч.

— З чого ти взяла? — повернувся до Шевченко та напрочуд спокійно перепитав, навіть видавлюючи з себе подобу усмішки.

Оцінювально пробігся очима по дівочому обличчю. Вона виглядала серйозною. Хмурила брови, як і завжди, коли щось активно обмізковувала. Стиснувши губи, гучно сопіла. В його завеликих для неї спортивних штанах та футболці, котрі нащось натягнула на себе, Маруська була напрочуд милою та… чорт забирай, сексуальною.

— Я може, на твою думку, й наївна, але не дурна, — нарешті прийшла до висновку дівчина, непрямо натякаючи на минуле.

Невже не забула? Невже пам’ятає все так само як і він? Чоловік колись дійсно визнав її наївною. А зараз наївним, певно, був він сам, якщо розраховував протистояти спокусі в особі цієї все ще шалено коханої ним дівчини.

— Чесно? Я розраховував, що це змусить тебе забратися звідси, — трішки грубувато, зате чесно зізнався Кузнєцов.

Давав їй останні шляхи до відступу? О, ні! Нагадував собі про останні причини залишатися стриманим.

— А я все не забираюсь та не забираюсь, — напрочуд весело пробурмотала Марія, повела плечем та скинула на нього свій небесний погляд. Та швидко посерйознішавши, запитала: — Ти дійсно хочеш від мене здихатися, чи це твій захисний механізм?

Декілька секунд мовчки вдивлявся на неї, зважуючи всі «за» та «проти» відвертості. Пальці аж поколювало від невиконаного бажання торкнутися дівчина. Не підібравши гідної відповіді, Дмитро відвернувся. Не хотів вкотре спокушати долю. Вдаючи, що зайнятий ділом, відмахнувся:

— Сама як гадаєш?

— Мм… я гадаю… — задумливо простягла, а Кузнєцов в деталях уявив, як вона при цьому закусила губу. Не намагаючись знайти підтвердження, не наважився глянути на Шевченко. Зате зрозумів, що вона обійшла його позаду і, опинившись з іншого боку, щоби мати можливість краще бачити його лице, припустила: — Ти все ще хочеш мене, Кузнєцов.

Шалена. Самовпевнена. Божевільна Маруська.

— Твоїй самооцінці можна лиш позаздрити, — з осмішкою несхвально цокнув чоловік, плутаючись пальцями в нитках для пакування.

І якщо до цього Дімка вважав, що Маша дійшла до верху свого нахабства, судячи з подальших дій, він дуже її недооцінював.

Трішки незграбно заплигнувши на стіл, вона всадила п’яту точку зовсім поруч з руками Кузнєцова. Перемикнувши увагу до стільниці та його рук, котрими він ніяк не міг зав’язати вузол, якомога безтурботніше поцікавилася:

— Ну як, ходив до цієї своєї Валентини? Розважився як слід? Задовольнив свої чоловічі потреби?

Бісова робота й так не йшла, а від питань Марії чоловік сіпнувся та незграбно прорвав майже готовий пакунок. Ну от, доведеться перепаковувати.

Вдих, видих.

Діма шкірою відчував пекучий погляд на собі. Підняв лице та, зустрічаючись очима з Марією, хрипко й майже не контролюючи себе, зізнався:

— Ти ж сама знаєш, що не ходив я ні до якої Валентини. На біса провокуєш?

— Звідки я маю знати? — лукава посмішка повільно щезла з губ, грайлива маска спала. — Ти кудись ходив того ж дня — факт. Ти уникаєш мене — це теж факт…

— А ще… — різко переміщаючи руку на другий бік від Марії, тим самим огортаючи в тисках власного тіла, а сам опиняючись між її ніг, котрі вона слухняно розвела в сторони, Дмитро схилився до дівочого вуха, та прошипів: — Коли ти поруч, жодна інша жінка не здатна задовольнити моїх потреб — це теж факт.

— Уф, — здуваючи з обличчя прядку волосся та тим же подихом опаляючи шию чоловіка, Шевченко потерлася об його шоку, — Звучить як зізнання.

— Звучить як бісова залежність, — щосили стукнув кулаком по столу поруч з дівчиною, та швидко відсторонився, відвертаючись.

Схопившись за голову, пройшов туди-сюди по майстерні, даючи собі час оговтатися. Серце калатало, як навіжене. Мозок повністю відключився. Чи варто говорити, що він зараз до чортиків жадав Маруську?

Стараючись взяти себе під контроль, вкотре нагадуючи собі, що давно не має ніякого права на Шевченко, Дімка не одразу почув, як дівчина зістрибнула зі столу та повільно пройшла до нього. Стрепенувся, коли гаряча долоня торкнулася плеча. Від цього дотику все тіло хвилею трухнуло.

Гори воно все синім полум’ям! Якого дідька він повинен стримуватися? Якщо дівчина сама лине до нього, кому й що він намагається довести? Образа? Та до біса ту образу! Страждання, коли вона знову піде? А нехай потім хоч лавиною вкриє. Зараз сам собі серце ріже без анестезії спротивом. Якщо Маруська хоче його так само як він її, то ладен знову віддати дівчині все: й серце, й душу, й мрії, і сни…

Різко обернувшись до Шевченко, однією рукою схопив за талію та втиснув в себе. Іншою зарився в її густе розпатлане волосся й декілька секунд вдивлявся в очі. Не піймавши там нічого, окрім такої ж пекучої жаги, схилився та голодно вп’явся губами в її вуста. Цілував жадібно, спивав до дна, як скитальник довгоочікувану воду. Поспіхом ковзав долонею по тілу, розчаровано натикаючись на надто товстий та грубий одяг, котрий ховав всі принади. Марія не противилася, вже по-господарськи забиралася долонями йому під футболку, гладила та пощипувала м’язи.

Краєм ока окинув кімнату та з риком відтіснив дівчину назад до столу. Насилу відірвавши руки від Маруськи, згріб весь його вміст в бік. Підійняв Шевченко за талію, мов пушинку, та всадив зверху на стільницю. Помутніло розглядаючи кохану, розвинув коліном ноги. Вона покірно піддалася, Дімка влаштувався між її стегнами, упираючись пахом їй в живіт. Декілька разів двозначно штовхнувся вперед. Безсоромно понишпорив руками по її тілу, розглядаючи довершене обличчя. Приглушене освітлення настільної лампи видавало особливу гру світла та тіні, роблячи дівчину ще бездоганнішою.

Звабливо розкривши спраглі вуста, Марія дихала гучно, протяжно. Не моргаючи, слідкувала за кожним його рухом. Ті не змусили довго чекати. Швидко стягнув з себе футболку, відкинув на стіл. Таку ж участь спіткала й кофтина дівчини. Кузнєцов з подивом та радістю відзначив, що під тканиною нічого — лиш ідеальні та соковиті груди.

Дімка хотів свою Маруську як божевільний. З розуму сходив. Вежа ходуном ходила, дах зривало, серце вискакувало з грудей, а в паху безбожно нило. Та питання, відповідь на котре навіть зараз була важливою, самовільно зірвалося з губ:

— Ти сказала цьому своєму, куди та до кого ти поїхала?

— Це справді зараз має значення? — нахмурившись, здивовано звела брови.

— Хм… хотів би я сказати, що ні, — впираючись лобом до її лоба, глибоко вдихнув, приборкуючи нестримне бажання. Виходило так собі, бо руки, не піддаючись сигналам мозку, діяли безконтрольно і вже в усю стискали повні груди, пальцями граючи з гострими сосками. Йому не залишалося нічого, окрім як нагадати скоріш самому собі: — Загалом, враховуючи, що одного разу він безсовісно забрав тебе у мене, то справді не має значення…

В підтвердження власним словам схилився і знов поцілував, одразу ж вриваючись язиком до її рота. Дімка діяв несамовито, шарпав ніжні вуста. Кусав, тут же зализуючи подразнені місця. Йому все було мало, з’їсти її ладен був. З блаженством ловив Маруськині видихи та відчував, як розпечене дівоче тіло мліло під його дотиками. Всі дії як в тумані. Шалів від її аромату, ніжності та шовковистості шкіри. Був сп’янілий без вина.

— Боже, Кузнєцов, як я скучала за тобою… — коли чоловік припав губами до її грудей, бурмотіла пристрасно дівчина, зариваючись долонями в його довге волосся та притискаючи до себе ще ближче. — Ти такий…. Такий… — чіплялася за плечі, всмоктуючи мочку вуха, тремтіла від збудження, а у Дімки адреналін пер через край, сам собі був не підвладний. — Як же я жила без тебе стільки років?

Знала б Марія, як часто він ставив собі подібне питання. Та тепер вже точно розумів, що й не жив. Хіба то життя було?

С гучним риком пробрався руками до штанів на дівчині. Товста тканина заважала, хотілося скоріше позбутися перепони. Всі дії були рваними, грубими, поривчастими. Згадались Машкині порівняння з дикуном. Дійсно, зараз відчував себе неандертальцем. Та до біса! Байдуже, аби скоріше опинитися в ній.

Маруська, здається, не вступала йому в навіженості. Підіймаючись, допомогла зняти з себе спортивки разом з трусиками. А потім, притискаючись до чоловіка з поцілунком, плутаючись у власних пальцях, намагалась впоратися з застібкою його джинсів та її ніяк не вдавалося подолати. Дівчина вже незадоволено цокала, а Кузнєцов, втомившись спостерігати за недолугими спробами роздягнути його, відсторонився і сам поспіхом стягнув з себе зайвий одяг.

Пробрався пальцями до її лона, з захватом відчуваючи жар та вологість. Та раптом невчасно чи навпаки надто вчасно згадав про резинку, якої поруч не було. На мить пригальмував, розгублено розглядаючи майстерню. Машка, здається, зрозуміла в чому справа. Затріпавшись під ним, схопила його за голову й жадібно притягла до себе, намагаючись знов поцілувати.

— Зачекай, Марусько, захист, — почуваючись ідіотом, котрий, добравшись до жаданого, не міг скласти два плюс два та елементарно згадати де довбані презервативи.

— До біса, захист, — майже прогарчала йому в рота. — Я хочу відчути тебе в собі негайно. Зрештою, ти завжди був лише моїм…

Ох, якби вона лиш являла собі… Марія завжди була його релігією та ідолом, якому він ладен був цілодобово поклонятися.

Її слів та спокусливого погляду Дімці вистачило, щоб наплювати на здоровий глузд та вкласти дівчину просто на свій робочий стіл, навалюючись зверху. Декілька поштовхів пальцями в жарке лоно, тягучий дівочий стогін десь біля його вуха, спритні долоні на його члені перед тим, як Кузнєцов, міцно охоплюючи Машу тисками власних рук, повільно увійшов в неї. Таку омріяну, бажану, палку…

Дімку конкретно перетрусило всього. Здалося на мить, що зараз як недозрілий пацан кінчить, навіть не почавши. Завмер на мить, вдивляючись в блискучі очі та збираючись з силами. А коли Марія, лукаво посміхнувшись, піддалась вперед, спонукаючи до дій, його розірвало на атоми.

Обхопивши долонями обличчя коханої, зривав хриплі зітхання, коли спочатку повільно, а згодом нарощуючи темп почав вбиватися в неї. Вона була така… гаряча, жадана, спокуслива, ідеальна… Дійсно, тільки його. Саме цієї миті, наповнюючи кохану собою, розумів, що вона єдина для нього. Ніяка інша жінка не здатна й в порівняння йти з цією скаженою, норовливою та такою тендітною красунею.

Здається, саме зараз оживав та відчував весь смак життя. Всмоктував ніжну шкіру на шиї, залишаючи відмітки. Зі стогонами задоволення Маруська звивалася під ним. Обхопивши за спину, дряпала та буквально вдавлювала в себе. Так щоби шкіра до шкіри, одне дихання на двох. І спокуслива насолода, котра з кожною миттю все нарощувалася, а згодом застала дівчину шаленим вибухом, а зовсім скоро і самого Дмитра.

Вже після чоловік відкинувся поруч з Машкою на спину на славнозвісному столі, який пройшов випробовування на стійкість. Вдивляючись в стелю, не втримався, засміявся гучно та надривно.

— Ти чого? — все ще тяжко дихаючи, дівчина здивовано зиркнула на нього. — Мені здалося, що це було зовсім не смішно, а взагалі-то дуже й дуже…

Змовкла, підбираючи слова. Кузнєцов, навпомацки знайшовши її долоню, переплітаючи пальці зі своїми, потягнув до себе, чмокнув у долоню. Повільно перевів погляд на дівчину та з придихом зізнався:

— Вибач, це нервове. Якщо чесно, за ці роки без тебе я майже звик до думки, що скоріше земля ввергнеться піді мною, ніж ти знову будеш моєю.

— А я вже гадала, що й забула який ти… — відвертаючись закусила губу і теж чомусь посміхнулася одній лиш їй зрозумілій думці.

— Який? — тихо поцікавився, з острахом очікуючи відповіді.

— Лише мій? — невпевнено перепитала.

Дімка дивився на неї та розумів, що все: він знов не те що пропав, він тепер і Маруську за собою потягне. Краще приб’є її, а потім сам помре, ніж знову відпустить.

Дівчина, навіть не підозрюючи, які маніакальні думки долали його вже не надто здоровий глузд, перекотилась на бік, схопивши прядку його вологого від поту волосся, покрутила між пальцями та, подивляючись на чоловіка з-під тремтячих вій, раптом з дзвінким сміхом ошелешила:

— Після такого вибухового сексу ти зобов’язаний на мені одружитися, Кузнєцов.

Діму аж в жар кинуло, накривши хвилею мурах. Гучно сковтнувши, він повернувся до дівчини й одним рухом знов підім’яв її під себе. Вдивляючись в бездонні очі, трішки егоїстично приголомшив:

— Я тепер тебе нікуди не відпущу. Чуєш?

Схоже його тон був надто непохитним та переконливим. Маруська, на мить завмерши, посерйознішала та нарешті кивнула на знак згоди. А Кузнєцов, як ніколи впевнений у своєму рішенні, схилився і знов припав до дівочих губ з палким цілунком.