Розкривши рота, Марія сиділа, втупившись у білосніжну стіну лікарняного кабінету й нетерпляче очікувала, коли докторка закінчить огляд її голосових звязок. Якщо чесно, власний стан її наразі мало хвилював. Вона думала лиш про те, як повернути Дімку. Здоровий глузд підказував, що єдиний спосіб повернути — це самій поїхати до нього.

Коли Шевченко так і не вдалося зупинити коханого, біля готельно-ресторанного комплексу її знайшов Слава. Вона була в самому епіцентрі вуличного святкування: мимо проходили радісні люди, зривалися салюти, чулася музика та викрики. Хтось у пориві ейфорії начепив їй на шию пухнастий дощик, хтось вітав. А Марія так і стояла розгублена, перелякана, одинока і… з зірваним голосом. Це було очікувано, враховуючи покашлювання, котре не полишало її понад декілька тижнів. Та це було так неважливо та другорядне, що якби не продюсер, дівчина давно вирушила на пошуки Кузнєцова.

Через Божинського довелося задовольнитися дзвінками, котрі так і не були прийняті, бо телефон коханого знаходився поза зоною досяжності. У надії зустріти його в себе у квартирі, Маша змусила Славу відвести її додому, погрожуючи, що лиш так відправиться на обстеження. Він м’явся, та вибору не мав. Погодився. Чи варто казати, що вдома Дімки не знайшлося? А от у лікарню пхатися довелося. Божинський, молодець, підметушився, що в приватній клініці, де зазвичай спостерігалися, їх на ранок після новорічної ночі прийняли з усіма почестями.

— Маю для вас невтішні новини, — закінчивши огляд, підсумувала лікарка, повертаючись на робоче місце. — У Марії запущена форма гіпертрофічного ларингіту.

Назва захворювання була для Шевченко невідомою й незрозумілою, проте не викликала ніякого остраху чи переживань. Втім, якби земля розкрилася під ногами, емоцій навряд було більше. Тому дівчина лише запитально підвела брівку. Зате Святослав, котрий до цього тихо сидів у куточку кабінету, підскочив та стурбовано вигукнув:

— Що це означає? Говоріть же! Це небезпечно?

— Було якесь переохолодження чи застуда? — поправляючи окуляри, суворо поцікавилася жіночка, ігноруючи продюсера.

— Ні, — байдуже пожала плечима Шевченко.

Їй не хотілося наразі вдаватися в подробиці, розповідати про свої пригоди, коли декілька днів валялася з лихоманкою, як ледь не потонула. Це все спричинить нову порцію допитів та відтягне момент, коли зможе вийти з медичного закладу. Марія бажала, щоби від неї скоріше відстали й вона змогла зайнятися планом із повернення Дімки.

— Як ні? — підхопившись, скрикнув Божинський. — А в Карпатах, коли в озері тонула?

Отоларинголог хмикнула, але залишила репліку без коментаря. Замість того доповіла про загальний стан робочого «інструменту» дівчини:

— Схоже, унаслідок переохолодження сталася поразка слизової гортані та голосових звязок хвороботворними мікробами. Без вчасного лікування та через перенапруження під час співу в Марії на зв’язках утворилися вузлики.

— Цього ще не вистачало, — зміряючи нетерпеливими кроками кабінет, Слава поквапив: — Що це означає?

— Це означає, що якщо зараз не почати лікування, Марія може втратити голос, — похмуро зиркнувши на чоловіка з-під лоба, підсумувала лор.

Вирок? Так, це було схоже на вирок. І скажи хтось дівчині подібне декілька місяців тому, вона б билася в істериці та нервувала дужче Святослава. Тепер всередині нічого не тріпнулося. Пустота. Втратити голос та можливість займатися єдиним, що вміє робити? Та гори воно все синім полум’ям, якщо поруч не буде Кузнєцова.

— А я давно казав, що треба до лікаря, а ти не слухалася! — почав було відраховувати Шевченко продюсер. Дівчина криво усміхнулася, і здивований чоловік, змовкнувши, зиркнув на отоларинголога та спокійніше в неї перепитав: — І що із цим усім добром робити? Можна хірургічно видалити, так щоби відбутися малою кров’ю?

— Лікування назначатиму, коли Марія здасть усі необхідні аналізи, — виписуючи направлення, сповістила лікарка. — В будь-якому випадку їй зараз потрібен спокій, щоби не тривожити зв’язки.

— Але як це? — Слава розгублено завмер посеред кабінету, розводячи руками. — А концерти?

Усе, як завжди. Марія ледь не розсміялася від абсурдності ситуації. Божинський у своєму репертуарі. Концерти, виступи, гроші… А вона гарна забавка, котру можна продати на декілька годин за величезний гонорар. Але забавка зламалася, усе полетіло шкереберть.

— А концерти доведеться скасовувати, — жіночка послала важкий погляд продюсеру та протягнула листа, занепокоєно вдивляючись на дівчину. — При всьому бажанні, вона зараз не зможе заспівати. Ось направлення на обстеження. Маючи результатами, будемо змістовно розмовляти.

Вийшовши в коридор, Святослав, потихеньку відходячи від шоку, видав порцію обурення:

— Я так і знав, що через цього дикуна будуть проблеми! Спочатку ти завіялася з ним незрозуміло куди й на скільки. Потім він Степаньку морду набив, і ще не ясно, чим мені все це виллється. А тепер ще і твої зв’язки… Здуріти просто! — розводячи руками, пирхав та кривився.

Добре, що в такий час у клініці майже не було зацікавлених у чужому житті відвідувачів. А рідкісний персонал, що проходив мимо, після бурхливої ночі не надто звертав увагу на бурчання роздратованого Божинського.

Марія слухала його в пів вуха. Зараз, навіть, раділа, що не здатна нормально розмовляти, це позбавляло її необхідності брати участь у безглуздому діалозі. Було все одно на себе. Доля її випробовувала і вкотре карала, що через сцену знов відрікалася від Дімки. Може, і на краще, якщо втратить клятий голос? Тоді буде шанс, що Слава відчепиться, а в неї не залишиться спокуси повернутися на сцену.

Певно, всесвіт, нарешті, почув Шевченко. У стані вареної сонної мухи, котра більше ніж спати жадала опинитися в обіймах коханого чоловіка, Марія здала необхідні аналізи. Божинський ходив за неї слідком від кабінету до кабінету. Дякувати, уже мовчки, бо зрозумів, що на свої повчання відповіді не отримає.

Через кілька годин із результатами на руках дівчина повернулася до лора. Продюсера цього разу залишила за дверима, щоби не провокувати зайві невдоволення.

Лікарка, натягнувши окуляри на очі, прискіпливо вдивилася у висновок, періодично зиркаючи на Шевченко, і прокоментувала:

— О, зіронька, та тут у Вас повний букет.

— Тобто? — перелякавшись, ледь чутно прохрипіла дівчина. Голос — це одне, але ще бракувало невиліковних болячок. Хоча з її вдачею останнім часом це буде не дивно. — Я помру? — вирвалося до того, як подумала.

— Та ні, від цього, надіюсь, не помреш, — насуплено відмахнулася, впиваючись у Марію чіпким поглядом. — Але я Вас передаю під нагляд до іншого лікаря, а вже після його консультації та коментаря буду призначати лікування по своїй частині.

— До кого? — одними губами прошепотіла, відчуваючи, як кинуло в жар.

— Гінеколога, звісно, — як саме собою зрозуміле, посміхнулася жіночка.

Марія нахмурилася, вираз обличчя передавав німе питання лікарці, бо та швидко перепитала:

— А Ви хіба не знали? — Шевченко машинально мотнула головою в знак протесту. — Ви вагітна, дорогенька. І це все в рази ускладнює процес лікування.

— Як це?

Тілом дівчини пройшла хвиля тремтіння. Дихати стало складніше, а перед очима поплив світ. Здалося, що вчулося. Вухам власним не повірила. Машинально відшукала на грудях підвіс з обручкою, котрий їй віддав Дімка, міцно стиснула в кулаці.

— Ну як? Ліки, котрі Вам потрібні, протипоказані вагітним, бо мають токсичну дію. А без них у зв’язках піде незворотній процес, котрий зламає Ваш голос і…

— Ні, я не про те, — перебила, махнувши рукою перед обличчям отоларинголога, бо голосом точно не могла перекричати. — Як це вагітна?

— Звідки я знаю як, — вперто підтиснувши губи, фиркнула жінка. — Як усі вагітніють, так і Ви завагітніли.

— Вагітна, — повторила одними губами, ніби смакуючи слово та осмислюючи, що це не про когось стороннього та далекого — це все про неї.

Завсміхалася, згадуючи, що декілька разів із Дімкою займалися коханням без захисту. Тоді у голову не приходило, що у їхньої пристрасті буде такий результат. Ні, після авіакатастрофи задумувалася про дітей, але як потрапила до Дімки, усе забулося. Все перестало існувати в цілому світі, окрім нього. Були лише вони удвох, а тепер ось… Ще малюк.

Притуливши долоню до ще плаского живота, не могла стерти усмішку з лиця. Життя, котре години тому втратило всілякий сенс з втечею Кузнєцова, набувало нових фарб. Ще більш яскравих та сонячних. Новий рік, як би вчора не було боляче, дійсно приніс нове щастя. Віднині Маша точно була певна, що робити далі.

— Так от, щодо голосу, — продовжила лікарка.

— Неважливо, — відмахнулася дівчина. — З дитинкою все буде в порядку?

— Тут Вам краще до профільного лікаря, — розпливаючись у щирій посмішці, тряхнула головою лор та потягнулася до стаціонарного телефону: — Зараз я домовлюся, сходимо до нашого гінеколога, краще не затягувати з оглядом.

Задоволена Марія, погоджуючись, закивала. Дочекавшись медсестру, під її супроводом вийшла з кабінету.

— Що там, Мір’ям? — Святослав, що коротав час в очікуванні на лавці, підхопився, збентежено вдивляючись на дівчину.

Махнула рукою, типу сідай на місце, одними губами прошепотіла «потім» та з таким же щасливим виразом обличчя двинула коридором. Божинський, проводивши її ошалілим поглядом, осів назад.

Далі був цілий консиліум. Спочатку її оглянув гінеколог, приємний мужчина за п’ятдесят років. Доки Шевченко одягалася, про щось посперечався з оториноларингологом. Коли Маша всілася напроти, похмуро підсумував:

— На такому маленькому терміні важко щось говорити, але наразі приводів для занепокоєння немає. Плід розвивається нормально, аналізи в порядку, окрім одного «але», — витримуючи паузу, переглянувся з докторкою.

— Тільки не говоріть про ускладнення, — слізно склавши долоні перед обличчям будиночком, прохрипіла Марія.

— На жаль, так. Ми з колегою порадилися й зіткнулися з дилемою: я категорично проти прийняття препаратів для покращення стану Ваших зв’язок, бо це може зашкодити плоду, а Світлана Леонідівна говорить, що без цього препарату велика ймовірність, що Ваші зв’язки ніколи не відновляться.

— Що це значить? — осмішка повільно сповзла з обличчя.

— Це значить, що перед Вами зараз стоїть вибір,— тяжко зітхнувши, Світлана Леонідівна не стала ходити довкола й одразу ошелешила: — народити здорову дитину, але позбавитися голосу, можливо, назавжди, або взятися за лікування зв’язок, але результати для плоду можуть бути непередбачувані.

Вибір? Та який, в біса, вибір? Нічого тут обирати й порівнювати.

Це, дійсно, вирок. Її вирок, як співачки та зірки. Але Марія думки не допускала, щоби ризикувати здоров’ям ще ненародженої, несформованої дитинки заради кар’єри. Вона стільки разів відкидала від себе нормальне життя, стільки разів палила за собою мости заради сцени, що коли з’явився шанс стати щасливою, як усі нормальні люди, не стала брати час на роздуми.

Вона вже любить цю дитину. Нехай, навіть, Дімка не захоче більше з нею ні бути, ні спілкуватися, вона все одно народить. Їй потрібен цей малюк, як продовження себе й частинка коханого чоловіка. Як нагадування про ті щасливі моменти, котрі вона переживала тільки з Кузнєцовим.

Впевнена у власному рішенні, Марія отримала перші настанови від лікаря щодо полегшення власного стану з горлом не в шкоду вагітності та вийшла в коридор. Біля дверей чатував Святослав. Підозріло позираючи на табличку на кабінеті, яка гучно сповіщала, що там працює гінеколог, перевів очі до долоні Шевченко, котру вона інстинктивно тримала на животі.

— Що це значить? — сипло буркнув.

Пробігшись поглядом по Божинському з ніг до голови, Шевченко зрозуміла. що він не той, котрому хотіла першому сповістити свою новину. Тому, діставши із сумки мобільний, під прицільною увагою продюсера набрала Дімкин номер. Він, як і раніше, був поза зоною досяжності. Тремтячими руками відкрила повідомлення й напечатала короткий текст: «Я вагітна», відправила. Лиш після того, сховавши телефон у сумку, повернулася до чоловіка і ледь чутно ошелешила:

— Я буду народжувати, Слав.

— Тобто? — недовірливо хмурячись, усе ще не вірив власним вухам. — Від кого?

— Слав, не тупи, — стукнула продюсера по плечу. — Не переживай, точно не від тебе.

— А як же сцена? — Божинський очікувано запереживав за єдине, що його завжди хвилювало. — В тебе вся кар’єра до біса піде, а ти…

— Слав, у мене й так кар’єра до біса піде, — істерично хіхікнула, задоволена таким результатом. — Я втрачаю голос, — чоловіка перекосило, а вона хрипло добила: — Назавжди.

— Ти серйозно? Не вигадуй! Ми щось придумаємо! Може, операцію якусь? Поїдемо до Америки, Ізраїлю, чи де там ще нормальна медицина? — тараторив продюсер, хапаючись за голову. — В цій клініці вони після новорічного перепою обстежити нормально не можуть…

— Славо, не треба! — тихо, але впевнено перебила.

— Як не треба? Ти смієшся? Я це так не залишу.

В іншому випадку Шевченко полестило б таке переймання її долею. Якби не знала напевно, що Святослав печеться не про неї, як людину, а про неї, як вигідний комерційний проєкт. А ще, якби їй було хоч трішки не все одно на кляту кар’єру, на котру й так витратила кращі роки свого життя.

— Славо, я йду зі сцени. Це кінець. Все, — серйозно обрубала будь-які вмовляння.

— Мір’ям, подумай тверезою головою: яке народжувати? — скривившись, продюсер шукав нові й нові важелі впливу. — Від кого? Для кого? Та цей твій дикун зовсім ненадійний, он за першої можливості втік. Що тебе з ним чекає далі? Будеш жити в горах? Ні цивілізації, ні умов нормальних, профукана кар’єра й мала, вічно голодна мармиза під боком. Про таке життя ти мрієш?

Марія засміялася. Ображатися на продюсера не хотілося. Навряд він хотів саме зачепити. У тоні та виразі обличчя колись рідного чоловіка ковзав відчай. Проте тепер до нього дівчині не було ніякої справи.

— Славо, це не для нього, це для мене, — фраза за фразою втовкмачувала свою позицію. — Це мій вибір. Я так хочу.

Божинського перекосило. Стискаючи долоні в кулаки, крізь зуби процідив:

— Мір’ям, я тебе так просто не відпущу!

— А я й питати не буду, розірву контакт і все, — заспокійливо погладила продюсера по плечу, відвернулася й покрокувала лікарняним коридором до виходу.

— Штрафи, Мір’ям, не забувай, — донеслося відчайдушне вслід.

— Байдуже, — не обертаючись, відгукнулася. — Можеш, навіть, подати на мене в суд.

В цей момент їй, дійсно, було плювати на все: сцену, популярність, статус, голос. Те, що перш здавалося важливим, втрачало сенс. Все, окрім коханого чоловіка, котрого вона будь-що мала повернути, та маленького продовження їхньої любові, котре зароджувалося під серцем.