Вірші
08.10.
Ми наосліп шукаємо світло,
І наосліп шукаєм любов...
Ти моє яскраве сонце,
Яке прагне до інших зірок...
Я за руку тебе не тримаю,
Вона враз охолола давно...
Ти безжалісно ріжеш ножами,
Я обережно ковтаю скло...
Ми з тобою більше, ніж Всесвіт,
Ми з тобою мало, ніж є...
Нас з тобою споріднює небо,
І розводять з тобою мости...
Я без розуму падаю в груди,
Ти безжалісно б'єш по душі...
Я тендітно хапаю лезо,
А ти пальцями ламаєш кінці...
Я не дихаю полум'ям люті,
Намагаюсь принести любов...
Ти так жадібно відрізаєш крила,
І я в клітку сідаю знов...
Я зав'яжу очі безгрішно,
І без сумніву складу всі кістки...
Адже просто хотів я жити,
А виходить, калічу кору...
Перетворивши тіло на ясен,
Я співаю ковтком солов'я...
Я безгрішно цілую в губи,
Твої дико отруйні вуста...
Нас з тобою не є, не існує,
Я без тебе танцюю вальс...
Я сміюся злому хоругві,
І спокійно ненавиджу нас...
Я дійшов. Я доплив. Я один.
Я нарешті кидаю якір...
Ми з тобою були кораблі,
А тепер ми з тобою пірати...
4
0
185
Сни
І наснилась мені та потворна примара,
Та страшна, і, водночас цікава.
Я байдуже провів до дверей ту уяву,
Я спокійно підніс до небес свої сни.
Мені страшно відкрити, адже, раптом це пастка?
Може раптом цей ліс – то нарешті кінець?
Ми з тобою – були, зараз – стежки, доріжки...
Знову очі закрию та біжу в свої сни,
Знову я прокидаюсь самотній без тебе,
Знов та сама весна та бліда ця зима,
Я від тебе біжу, я лишаюсь у снах...
Ця потвора охайна, ця кудлата персона,
Таки бачу її та пірнаю в обійми душевного стану.
І, я бачу примару, і, у неї кривава душа,
Я тримаю за руку, я спокійно поруч з нею іду.
Ця весна і це літо, та зима, знову осінь,
Всі примари влаштували показ на снігу,
Колоритна особа, колоритні коханці,
Ми з'їдаємо поглядом поцілунки на льду...
Я відкрив свої очі, вже настало життя,
Сни чекають своєї уявної черги пригод.
Залишаю я ліжко – холодне й пусте,
Та біжу обіймати цю осінь, ласкаву й мудру...
4
0
184
Україна
Українці – хіба може бути щось сильніше цього?
Українці – хіба не для волі створені в світі?
Українці – нескінченна хоробрість та міць.
Українець – для незалежності я народивсь.
Україна – мати сили, любові, поваги.
Україна – нескінченна доля наснаги.
Україна – про хоробрість, незламності дух,
Україна – це про нас із тобою, мій друг.
Україна – це Мир, Україна – Любов,
Ми за наших друзів проливаємо кров.
Україна – Назавжди, Україна – Жива,
Україна – про наші з тобою Жнива.
3
0
235
Уламки
Світла уламки, дії думок,
Ми поринаєм у вир до вимог.
Тут неможливо без подиху, дій,
Бо так важливо добігти до мрій.
Чесність відносно постійна, легка,
Я так скучив за нею, моя це біда.
_____________________________________
Уламки брехні, моєї надії, що ти
Так швидко навчишся казати мені,
Правдиві слова, почуттів ясний сенс,
Але неможливо, бо ти втратив пенс:
Коштовні години, тривала брехня,
Вся неможлива столітня війна...
_____________________________________
Уламок від серця, байдужість твоя,
Так неможливо в тобі немовля
Навчити тому, що потрібно тобі,
Бо втратив свідомі поняття на дні.
Мовчання ягнят, голосіння людей,
Які як востаннє втрачають трофей.
6
0
274
Любов, яка порушує кордони...
Я закоханий у твої щирі очі,
Які грайливо, радісно палають...
Я безмежно поринаю в спокій,
Що лишає в тілі ця душа...
Я так щиро поцілую тіло,
Яке не обдароване коханням та життям...
Я любитиму твої кордони,
Які існують в світі тимчасово...
Кричатиму так тихо, щоб всі чули,
Про ці постійні хворі натяки душі...
Люблю, постійно в цьому стані,
Але побитий холодом життя...
Ніщо вже не існує, все награно людьми,
Які цінують гроші, вбивства та пустощі земні...
Нас з тобою розлучили знову,
Вбили існуванням пульсуючого зла...
4
2
287
Полюбляю...
Я безмежно полюбляю місяць,
Як колись твої палкі обійми...
Я безмежно полюбляю квіти,
Які так і не даровані мені...
2
3
210
Поховане весілля
Попелом розвію твою присутність в світі,
Яка була ніяка, як сенс твоєї кривди.
Свічки палають хутко, як ідіотський стан,
Коли егоїстично ти розвернув свій сан...
Ненавиджу за гойдалки, ті самі, емоційні,
Які щоразу підносили за край... Помри,
Я тебе ховаю... Зневажливо штовхаю...
Ковтаю жадібно повітря, видихаю...
Нарешті, поховання завершилось весіллям.
І я радію тому, що в дзеркалі кричить,
Танцює, нахабно б'є кришталь, співає...
Стан особистості, не більше та й не менше.
Стан переможця над своїм чужим...
Весілля грає серце, весілля грають очі,
Сльозами запивають тихесенький мінор.
4
1
153
Ніщо про щось
А ось і останній прошарок кісток, цікаві хрящі.
Усі поневічені, різні, міцні, трохи калічені, навіть німі.
Доволі цікава структура буття, любов до кісток,
Я іноді крикну в нікуди, а звідти повітря ковток.
Росою збирає, свічками палає, а тіло живе:
Дихає, бігає, тліє та безліч часу краде...
Вціліли не просто "аби", а саме для того, щоб жити,
Ось тут, прямо зараз, начхати на правила "сірих".
Мова тіла, структур, рухів вразливої тіні,
Все те, без чого "ніщо" та "ніяк"... Ми просто живі.
Натхненні життям, людьми, які з нами, та навіть
Природа, яка завжди повз пробігає, живе, надихає.
Люблю світ тіней, за деревами світ,
Тебе та твою неповторність в цю мить.
Ніяк без кохання, життя мовби ад, але не для нас...
4
0
182
Сумна пані
Вийшло, не вийшло, аби все вдалось,
Десь там за яром чекає любов.
Сила-силенна моїх почуттів
Тане за обрієм холодних стовпів.
Мрія за мрією, як річка тече,
Я сумній пані підставляю плече,
Разом із нею тепер як один,
Маємо спрагу до впевнених дій.
Час промайнув, промайнуло життя,
Ми разом з нею торкнулись буття.
Там, де колись ми були в самоті,
Зараз яскраво лишаєм кути.
Ми з нею друзі, коханці, ніхто,
Іноді навіть стрибаєм в вікно...
Ми неймовірні, шалені, чужі, –
В дзеркало кидаємо з нею ножі.
Все вже скінчилось, наповнені ми,
Тою скорботою, яку знаємо ми...
4
2
178
Інтимні вірші
Я інтимні писатиму вірші –
Про любов, про страждання душі.
Я молитиму небо про вічність,
Що, насправді, не має кінця.
Я шукатиму правду в брехні,
Що, насправді, є повним безглуздям.
Я писатиму ніжні пісні,
Які втратили повну спокусу.
Я кричатиму ніжно туди,
Де залишиться тільки це ехо.
Я не буду тримати гріхи,
Бо всі належать вони сатані.
Я інтимні писатиму вірші –
Про яскраве мене, та жахливе тебе...
4
0
164
Народження
Народження сміливості, бурхливих перешкод,
Неначе річка в повінь покинула ставок,
Поринула в майбутній, в неповний дивний вир.
А берег той далеко, як радість на вустах,
Він був таким прекрасним, як невідомий птах,
Якому так кортіло спіймати сенсу смак.
Ніякий, але сильний, немовби, але так,
Чудові фарби літа там прокладають шлях.
Як той невпинний корінь, який росте з-під ніг,
Як невідомий всесвіт покинутих трембіт.
Я так бажаю щастя, для кожної душі,
Яка невпинно в пошуках загиблої краси.
А серце вже спокійне, спокійна і душа,
Але не вистачає, щоб бавилась товпа.
Народження та шлях керує мною знов,
А я такий щасливий, кажу вампірам: "Стоп!".
6
0
189
Не стало на мапі...
Як не дивно, я живу...
Я намагаюсь відтворити спокій.
Як не дивно, я люблю...
Я пишаюсь цим вмінням віддати.
Як не дивно, я плачу...
Бо я вмію вам всім співчувати.
Як не дивно, я досі ходжу...
Бо, напевно, ще є щось яскраве.
Як не дивно, я досі кричу...
Тільки чують цей крик не ті люди.
Як не дивно, я знаю "болить!"...
Бо відверто, болить мені також.
Як не дивно, я ще здатен на сили...
Бо ці сили наповнюють розум.
Як не дивно, я досі живий...
Бо цей стан навіки незламний.
Як не дивно, я досі ще вірю...
Вірю в те, що люди є вільні.
Як не дивно, але це війна...
Бо всі ті є бурулею криги.
Як не дивно, я досі ще плачу...
Бо вся рідна земля ще палає.
Як не дивно, ми всі живемо...
Бо майбутнє за нашими спинами.
Як не дивно, але то кінець...
Бо росії не стало на мапі.
5
0
240
Вишнева кістка
Соковита червона любов,
Така ніжна, яскрава, як кров...
Все біжить, не спиняючи часу,
Зберігаючи вічну красу.
Поринаю в мову народу,
Я отримую її насолоду.
Все ковтаю безмежним поривом,
Ми з тобою залишимось дивом.
Я надмірно несу ту красу,
Від якої, можливо, помру.
Я тремчу, не спиняючи подих
І повільно спускаюсь до них.
Вишня розлуки, кістка болю
Він так сильно просився на волю.
Не тримаючи грубим намистом,
Він криваво покинув під тиском.
Все без жалю, без балачок
Все так награно, як кулачок,
Пальці якого сама дивина,
Бо ті пальці чиясь голова.
Я не прошу любити, ти не вмієш цього,
Ти не просиш кохати, він залишив його.
Ти не любиш цю вишню, а я люблю її,
Я ковтаю цю кістку, ти вбиваєш її.
6
0
253
Мальовані медом
І нехай все мовчить, наче вперше,
Я поволі ступаю вперед.
Все навколо породжує пекло,
Ми з тобою куштуємо мед...
Мед солодкий, як той поцілунок,
Від якого біжить вся земля.
Мед терпкий, як твій подарунок,
Що залишив на серці гілля...
Не роз'ясненні, полем йдемо,
Ми не прийняті, попелом стали.
Не згорівши, вперед біжимо,
А за нами зливами впали...
Сльози, страждання та навіть війна,
Все позаду, розстріляних кров'ю.
Всі ми – я, він і навіть вона,
Добігали до фінішу повінью...
Не здолані, не вбиті, не викрадені,
Ми з тобою дійшли до мети.
Гордовиті, яскраві, як промені,
Засіяли мальвами ми.
6
2
212
Постійні питання та сивина
Полюс холодний, твоя сивина,
Наче в останнє кричу я до тіла.
Разом із ним пішов сенс в небуття,
Поруч із ним бігтиму й я...
Скільки можна вбивати людей?
Скільки можна вбивати живе?
Чи є людяність в серці?
Чи є тут поняття – "я людина розумна"?
Чи є в світі душа, край серця живого?!
Де всі ті набуття – доброта та любов?
Ближній вбитий лежить, і,
це явно не від кохання...
Темрява тиші, що поглинає тіла,
Темрява прози про вбивства.
Тут немає світлого краю,
Тут немає святого шляху,
Тут залишився тільки той ніж,
Що так гаряче ріже – "заріж!"
5
0
271
Квіти і тіло
Дивовижність моїх квітів в тому,
Що вони міняють колір кожен день.
Кожен ранок корні виростають вдвічі,
Втричі розростається бутон.
Квіти-велетні живуть у мене в тілі,
Їх шипи поросли у моїх очах.
Втома? – Ні. Падіння? – Зовсім ні.
Що ж тоді? Смерть? – Ні, дурненький...
Це лише зародження життя.
Все новеньке, різне, і, зростає на емоціях усе.
Тіло перероджується в інше,
Очі бачать тільки по-новому.
Замість сонця в цьому саді – серце,
Таке крихітне, але... Все ж таки воно зігріє квіти.
Чуєш? Новий корінь проростає там.
5
0
436
Другові
Ти пам'ятаєш, як це почалося?
Як були ми зовсім як друзі.
А може це просто здавалось обом?
Ти пам'ятаєш, як вперше зізнались?
Час, місце і ту дурнувату емоцію?
Я вірив і думав: "Назавжди!"...
Ніколи не думав, що це лише міф.
Зустрілись ми зовсім на трохи,
І, нас розкидали місця і сенси життя.
Я дуже хотів, аби поруч були,
Назавжди разом, на все люте життя...
Нажаль, я із часом став розуміти,
що мої друзі ще не прийшли,
можливо ще стукають десь в глибині?
Піду відкривати, і, раптом зустріну
людей, поміж яких будеш ти.
3
0
305
Дякую, що ти живеш в мені
Я не забуду той день, коли зустрілись очі,
Коли вважав я, що назавжди,
А вийшло так, що ти як більшість:
Сьогодні з тим, а завтра з тою.
Як можна не любити до нестями? – Я люблю.
Я завжди намагаюся віддати і не просити...
Насправді, я ніколи не прошу... Я сором'язливий.
І, так , я тільки вчуся віддавати. Душа так хоче.
Я пам'ятатиму той день назавжди,
Я пам'ятатиму емоції дурні і не оцінені.
Бо з кожним днем я ставав сильнішим.
І я навчився, майже, відпускати Тіні... Я відпустив.
Сьогодні перед дзеркалом людина, яка саджає квіти на своєму тілі,
Яка знаходить в інших добрий ґрунт...
Я садівник сьогодні, завтра я мисливець душ:
Цікавих, різних і квітучих див.
*****
Я не забуду, я пам'ятаю все...
Місцями ідіот живе в мені,
Але без цього зовсім нікуди.
Я не забуду... Дякую, що ти живеш в мені.
3
2
340
Нічний гном
Невідоме стає сенсом не життя...
Не існує без нічого і мене.
Все можливо, бо колись воно прийде.
Невідомість не лякає, бо вже є...
Невідомо "Де?", "Коли?" і "Як?",
Ти чи я... Можливо ми разом.
Без нічого не існую в світі я,
І без неї не існує в світі жоден.
Ранок, вечір, день чи ніч,
Все існує потойбіч.
Сон, солодкий аромат,
Нас приваблює цей сад.
Тихо йде до нас цей гном,
Що несе з собою сон.
Тихо, лагідно гойдає,
Міцно очі закриває і чоло нам підправляє.
Лагідний, веселий вітер
Нам приносить в ліжко квіти.
Кидає під постіль зірки
І дарує їм сопілки.
Муркотіння. Тиша. Сон.
Невідомим стає гном.
4
0
457
Всередині нотки
Обожнюю тишу за те, що можна послухати свої думки,
Вмикаю касету і слухаю безліч подій.
Тіло – це програвач, думки – то касета, а душа – невідомий мій автор.
Сльоза, друга і третя. Гострий удар в саме серце.
Очі заплющую і бачу той вогник, який чекаю з першої болі.
Пробачте, я вже більше не можу,
Я не в силах з цим впоратись, руки складаю...
Там на мене чекає лише сатана,
Я стрибнув в саме пекло, в кровавий котел.
Тіло палає, душа в клітці сидить,
Думки не вщухають, згадують тебе,
Як єдине прекрасне в цьому житті.
Смерть до мене ласкава, я навіть не кричу в її бік.
Тиша. Котел. Кусень тіла і бліда душа.
Кайдани. Думки. Калюжа яскравої крові.
Це кімната моя, – книга почата.
Мій чорний птах, сутінки мої. Життя догорає.
Біль моя луснула, ллється кров з оченят,
Довгоочікувану подорож я починаю, без усмішки на самоті.
Нікого немає, я не впускаю.
Дякую вам, рідні мої.
Всі свої спогади, кольорові нитки...
Я зачинив у сундук і поклав до душі.
Завжди, коли мені буде сумно в "нижньому царстві",
Я буду згадувати тільки про вас,
Як я сміявся, радів і був просто щасливий
Від вашого існування в моєму житті...
Так, унизу мені не буде вас вистачати,
Але час мій настав і мені вже кортить.
Думка. Перо. Тихе "пробач".
4
2
445
Невідоме
Остання нитка впала, останній день пішов,
Біла кімната і серед неї я.
Залізні двері, клітка і труна.
Я обростаю павутинням, за гратами душа,
Перемагає темрява. Я не існую.
Хтось вкрав мій сміх і подарував кайдани.
В себе я більш не вірю, в житті байдужість.
Думок багато, як людей. Я вірю в свої.
__________________
Інший погляд на життя допоможе нам дихати.
І не кажи "ні"... Люба, все вийде.
Як би погано тобі не було, ще не час залишати.
Ти цінний скарб цієї землі, ти її складова.
Хапай мене за руку і пішли.
6
2
462
Засыпаю навек
Мне очень больно, я умер
Я разучился вам доверять,
Я больше не верю и боюсь полюбить.
Тот, кто считается другом,
Зачастую становится настоящим,
Либо наоборот, – твой враг.
Я хочу покричать, потыкать иголками в тело,
Я хочу навсегда убежать
В ту загробную жизнь...
Там никого, только я, тишина и ужасная боль....
Мне очень больно, не оставляй.
Я безумно люблю, поговори со мной ты об этом.
Я стучу, но крышка уже заперта,
Я засыпаю навек... Всё просто игра.
Ты не друг, я не человек.
7
2
452
Новела
Час летіти в потойбічні світи,
Час відпускати усе, що не твоє...
Розумієш, цей світ не для мене...
Та й я не для нього!
Час, коли ти живий ще пару годин
І після цього нікого не стане,
Вони підуть і залишать це тіло.
Бувай, залишайся у ямі.
Вони все зробили, аби показати цей світ
В тих фарбах, в яких він існує.
І не карай за це ти себе,
Ти не винний... Винних нема...
Душа їх забрала, вони всі втекли,
Тіло залишилось на деякий час.
Далі не разом, вже поодинці,
Там сам диявол на них вже чекає...
Ні, це не смерть, це новеньке життя,
Там новенькі герої у цікавій новелі,
Там палаючий бруд і залізні клітки,
Там кімнати пусті і нічого живого...
Живих вже немає, це місце для мертвих,
І саме тут знайде спокій Душа,
Так, є самотність, але тобі це знайомо.
Не карай! Просто зростай і надихайся.
Посадка на рейс вже закінчилась,
Ті, хто не встиг, значить вам ще не час.
Туди потрапляють прозорі, які загубили свій колір,
Або просто ж віддали свій колір чужим.
3
0
384
Катування посмертно
Нарешті закриється моя труна.
І кришка у неї буде прозора, щоб бачити вас.
Закриюсь для того, аби вас не впускати,
Тут місце лише для одного...
Нажаль, моя свідомість не вигадала місце для двох...
____________________________
Назвати це вільним польотом?
Чи може вільним життям?
Ні. Це називається "катування посмертно".
Заходь, моє темне. Я щиро запрошую.
____________________________
Чому саме труна? Бо там буде тільки моє.
Щось буде квітнути, а щось – всохне назавжди.
У того, що всохло теж є життя,
Тільки трішки інакше... І доволі цікаве.
Цікавинка в тому, що всохлим годується моя душа.
____________________________
Труна – це не смерть, труна – це життя
За прозорою кришкою в пошуках буття.
🖤🖤🖤
4
0
460
В пам'ять про Н
Як вона гризе мою спину та їсть мій мозок,
Пробач мені рідна за те, що не встиг... Прикро.
Час вміє забирати, – я не звинувачую.
Але, коли забирає – тіло пече, душа виє.
Що собою уявляє смерть? Куди далі потрапляє Душа?
Пекло або ж рай?... Чи, можливо, просто блукання?...
І не розуміння того: "Де?" і "Навіщо?"
Я дуже давно не бачив тебе, і, вже не побачу, нажаль.
Коли була можливість бачити, – заважала відсутність тебе.
Смерть – це не страшно, як на мене,
Але страшно і сумно за тих, хто лишається... Лишається жити без тебе.
І в цьому випадку, мати пережила доньку... Сльоза.
Після цього лишається купа емоцій і безліч думок.
І ось так починається повна свобода Душі, так,
після того останнього видиху, коли Душа залишає тіло.
Саме так починається повне життя тієї, що по ту сторону тіла.
________________________
7
0
435
Люди - це зброя...
Руйнується кість... Дотик на шиї...
Руйнується світ, вмирає душа...
Ламаються ребра... Наскрізь проходять кістки...
Серцю не жити, душі не цвісти ..
-
Рух на дорозі, в думці – тривога.
Шелест хрящів, будування кісток.
Навпіл країна... Люди – це зброя...
Руку зшивають... Біль не відступить...
-
Думка швидка... Корінь всихає...
Сила у слові... Слово – ніщо, поки вчинки живуть...
Життя нам дарує, смерть забирає...
Сльози солоні, а правда – гірка...
-
Очі побачать, мозок сприймає...
Лють ніби демон, руйнує живе...
Ти залишаєш, інші – крадуть...
Очі чорніють... Серце чорніє... Душа залишає на деякий час...
-
Цінність в тобі, ти розпорядник...
Ти їх відкриваєш, інші – калічать...
Тут не цінують... Тут обертають на схожих...
Тут забирають живе, нагороджують мертвим...
___________________________
Руйнується світ, бо люди – це зброя, рідкісний яд.
Руйнуються душі, бо слабкі їх носителі.
Стає мало Людей, бо егоїзм популярний.
Сьогодні є вибір. Що обереш?
🖤🖤🖤
10
4
450
Дві смерті
Піду я далеко, у хаос.
Піду я туди, де чекає мій демон,
мій спокій, моя невгамовна...
Я знаю, що ти мене довго чекала,
Я прагну, вхопи мене і понеси...
У твоїх обіймах я хочу згорати:
Спали мої думи, мрії спали.
Я хочу забути усе, що було,
Бо важко з цим жити і мабуть не треба...
Мій демон, смерть моя ніжна,
Зроби мені ласку – врятуй!
Я хочу спалити сухі корені в своїй голові,
Я хочу в обійми твої, як ніколи.
Візьми мене і підемо далі разом... Дві смерті...
Людська і частково природня.
8
0
515
Людина
Моя ніжна, безмежна і особлива Людина,
Я не бажаю слухати всі твої "НІ"...
Знаєш, я вірю, що саме Ти та, або той,
Що зможе прорости як паросток через минулі гріхи...
Так, в кожного їх багато збережено: в коморці,
в мішечку, і, навіть в душі... десь там унизу
поміж страждань затаїлись ті самі страшенні,
мовчазні, але болючі гріхи...
Там... Тут... Усюди... Не бійся!
Моя щира, вродлива і невгамовна Людина,
Поглянь в мої очі...
Бачиш, я зовсім не хочу, щоб Ти страждала
і билась всередині з ненаситними демонятами!
Так, не треба здаватись, моя люба Людина...
Я ж бачу той вогник в твоїх оченятах,
що сильно палає і говорить: "Я буду жити!
Так, як бажає душа і підказує серце..."
Живи... Зараз... Дихай... Нічого не бійся!
Моя сильна, смілива і успішна Людина!
Ніколи й нікому не дозволяй скривдити душу свою і себе.
Я в тебе вірю і Ти в себе вірь.
6
0
494
