Розділ 2

До лікарського куреня зайшов чоловік похилого віку, він виглядав досить слабким і ходив за допомогою палиці. Його волосся і пишні вуса були вже білими, а очі були темно-карими, здавалася, що вони були навіть чорними. Побачивши його, лікар почав розмову:

―  Добрий вечір, старцю! Що вас сюди привело?

―  Добрий, до мене дійшла чутка, що Микита з Дмитром зранку тобі хлопця принесли. Погані чутки ходять по околиці. Хочу дізнатися, правдиві вони чи ні.

― А що за чутки?- спантеличено запитав лікар.

―  Спочатку треба їх підтвердити. Якщо вони правдиві, то розповім. Нема за чим брехню поширювати. - після невеликої паузи старець запитав: - Ти не яких дивних малюнків на його тілі не помічав?

―  Помітив, шрам у нього дивний на руці, але я думаю, що це зробили, коли його катували.

―  Покажи но мені цей шрам.

Лікар стягнув ковдру з руки хлопчини. Шрам був не звичайної форми. Його було досить гарно видно на блідій шкірі хлопця. Це була лоза, яка обплітала кинджал. Схвильовано старець промовив:

―  Це дуже погано.

―  Що таке? Що це означає?

―  Слух був правдою. Покличе сюди декількох козаків і накажи нікого сюди не пускати. Це не стосується тебе, мене й гетьмана. А як закінчиш іди до гетьманського куреня.

―  Зрозумів. Все буде зроблено в найкращому вигляді.

Приблизно через п’ять хвилин  лікар вже йшов до оселі гетьмана обмірковуючи те що сталося. « Чого старійшина так розхвилювався? Невже, цей хлопець й справді настільки незвичайний? Той дивний шрам на його руці, з ним і справді щось не так. Такі чіткі лінії дуже складно нанести ножем, це однозначно клеймо». Заходячи він ще досі знаходився у своїх  думках.

Там було не багато людей. Серед них були Микита, Дмитро, Святослав, старійшина, писар і звісно ж гетьман.

― Розкажи ж, лікарю, що там з нашим незнайомцем?- спитав старійшина.

―  Поки що він без свідомості. Рани дуже тяжкі і я не впевнений, що він прийде до тями. На спині багато слідів від батога. В районі живота довгий, глибокий поріз, скоріше всього був нанесений ножем. Є ще декілька глибоких порізів, але вони не такі критичні. На ногах теж є порізи, мені здається його хотіли позбавити можливості ходити, але вони явно не розуміли, як правильно провести ножем, щоб отримати бажаний результат. Встати на ноги він зможе не відразу, потрібен буде не мало часу на відновлення. Він повинен був померти від травми на шиї. Розріз дуже глибокий, саме від нього він втратив найбільше крові. Можливо, він не зможе говорити, але я сподіваюся, що мої припущення хибні. На його руці є дивний символ. Спочатку я подумав, що це зробили ножем у місці де його тримали, але його краї занадто рівні. Тому я дійшов висновку, що це зробили розжареним залізом, але можливо, що він був без свідомості поки робили цей малюнок, а ніж був дуже гострим. Тому краї і рівні. Можливо, це клеймо. На вигляд це кинджал обплетений тернами, це виглядає дуже дивно.

―  Дмитре, ти нічого дивного не знайшов.- спитав старійшина.

―  Знайшов, там був кинджал, на лезі була кров. Скоріш за все саме ним було розрізано шию. У мене є підозра, що там було двоє або троє людей. Можливо, саме вони його туди й привезли. Це все, більше у мене дізнатися нічого не вийшло.

―  Зрозуміло… Дивно це все. Старійшино, розповідай, що ж відбувається? Які чутки ходять?- запитав гетьман, який увесь цей час стояв опершись на стіну.

―  Колись давно, тоді коли заснували січ, козакам потрібна була допомога для розвитку. Вони шукали тих на кого можна покластися. Сподіваючись, що знайдуть гарного союзника. Тоді тогочасний гетьман познайомився з незвичайним чоловіком, він мав дивні здібності. Це було, щось по типу магії або мольфарства. Вони могли покорити світ, але цей чоловік не хотів цього, вважаючи, що це не правильно. Гетьман зрозумів його і вони уклали договір на основі того, що при нападі на одну з їх спільнот вони допоможуть одне одному. Ходять чутки, що та спільнота магів і досі існує, а називають її спільнотою тернового клинка. На всіх її людях стоїть мітка клинка, який був обплетений терновою лозою. – старець засумнівався чи варто було розповідати все, але після невеликої паузи продовжив: - Я думаю більшість з вас чули про радника султана, який не так давно зник. Серед старців кажуть, що він був саме із цієї спільноти, а пояснюють це битвою з турками. Коли з дивних причин туркам дихати чим не було, а той радник там був. І якщо все саме так, то немає нічого дивного в тому, що він допоміг нашим. А через приблизно чотири роки після цього він зник. І ніхто не знав куди. В мене є підозра, що султан дізнався про ту подію. І хлопця було розкрито, а за те, що він зробив кинуто до темниці. Потім  його просто вивезли помирати.

―  Це означає, що наш невідомий, скоріш за все, і є радником…Так і думав. - промовив гетьман посміхнувшись.

―  Знав, що ви здогадаєтесь, гетьмане.- зі радістю промовив старійшина.

―  Що ж нам робити далі?- зі спантеличенням запитав Святослав.

―  Слухайте мій наказ. Приставити варту на день і ніч. Я буду періодично заходити питати про його стан. Можете йти. - наказав гетьман.

Він ще довго не міг оговтатися після смерті друга, але сталося, щось нове. До нього в кімнату знову зайшла та дівчина і почала з ним розмову:

*―  Прийди до тями, вже місяць пройшов після його страти.

*―  Чого тобі, ти ж не прийшла тільки, щоб це сказати. Чи я не правий?

*―  Ти як завжди правий. Мій брат тебе кличе до своєї кімнати. На цей раз він був занадто серйозним. Невже ти зробив щось жахливе?

 Придворний замислився, згадуючи все, що робив за найближчий час.

*―  Ні, нічого дивного чи не правильного я не робив.

*―  Ну тоді я навіть не знаю.

*―  Вибач, мені треба йти до султана.

*―  Нехай щастить.

Коли придворний вийшов із кімнати дівчина тихенько посміялася і подумала: «Цей бовдур і справді вважає мене своїм другом. Розалія буде задоволеною. Сьогодні вже немає того, хто міг би покласти голову за його справу.  Як би сильно брат його не цінував, але зараз він занадто злий, щоб прислухатися до нього…»

Вона вийшла і попрямувала до дверей кімнати брата, щоб упевнитися в тому, що радника заарештують. Тим часом хлопець вже підходив до дверей Рустема. Постукавши він почув дозвіл на вхід. Зайшовши він і справді нікого крім султана не побачив. Не дочекавшись привітання правитель зло сказав:

*―  Чому… Чому ти не на моєму боці? Я довіряв тобі, зробив своєю правою рукою, а ти так зі мною вчинив…

*―  Я не розумію, про що ви?

*― Я дізнався, що не тільки твій друг був причетний, а і ти. Ще, що ти тоді, коли ми вже майже перемогли тих клятих козаків, ти допоміг їм перемогти наших воїнів! Вибач, але я більше не можу тобі довіряти… Варто! Схопити його і кинути до темниці.

В ту ж секунду до кімнати зайшло двоє чоловіків. Вони взяли його за руки й поставили на коліна.

*―  Ваша високосте, я нічого цього не робив. Будь ласка, почуйте мене.

*― Відвести його до темниці й прикувати ланцюгом. Через декілька годин я скажу, що з ним робити.- холодно відповів Рустем дивлячись прямісінько на стрічку якою було зав’язане волосся вельможі.

Його підняли з колін і повели до темниці… Він не опирався. Коли хлопець повернув голову, щоб подивитися на султана. Побачив лише як той не збирався зупинити варту, тоді він зрозумів, що його вже нічого не врятує.

Коли його вивели з кімнати султана придворний побачив велику кількість людей. Серед них була дівчина яку він так довго вважав за гарну подругу. Вона єхидно посміхалася. Тоді йому все і стало зрозуміло. З самого початку вона планувала це. “І як я тільки міг довіряти їй, чому я був таким дурним! Через мене вбили Наіля, тільки я у цьому винен...”- думав він.