Розділ 26

― Яне!- протягнула втомлено Ольга, запрокинувши голову назад. -Ну скільки нам ще їхати! Здається, що вже пройшла вічність… Давай хоч на хвильку зупинимося, прошу тебе!

― Не думаю, що нам ще залишилося багато їхати, але добре, схоже і справді треба зупинитися і перепочити. Знайдемо слушне місце і зупинимося, все одно вже скоро буде темніти, а вночі їхати й справді не хочеться.- посміхнувшись, відповів Ян.

Вечоріло. Золотисте сонце все глибше тонуло в горизонті, заливаючи небо відтінками жовтого і помаранчевого. Зелене поле, завдяки цьому, здавалося дуже теплим, воно ніби колихалося серед моря сонячного проміння. Ян завдяки цьому був спокійним не дивлячись на всю відповідальність, що ніс на собі останнім часом. Він відчував той самий спокій, як тоді, коли вони з Семенчиком мирно гралися ще дітьми у поля, коли він навіть не здогадувався, що чекає його у майбутньому.

― Яне, тут є гарне місце! Воно підійде для ночівлі!- крикнув Максим, який їхав попереду.

― Добре, там і заночуємо!

Зупинившись, вони розпалили багаття і перекусивши лягли спати. Ніч пройшла спокійно. Наступного ранку вони зібралися і направилися далі. В один момент, вони опинилися на перехресті. Це означало лише одне. Їм пора розділяти.

― Ольго, ти все зрозуміла?- вже в третє перепитував схвильований Ян.

― Так, не хвилюйся, все буде виконане на найвищому рівні.- широко посміхнувшись сказала вона.- А якщо щось трапиться, я миттю телепортуюся до тебе!

― Наіль, а ти?

*― Не хвилюйтесь, принцесо. Ти ж мене знаєш.

*― Я ж просив мене так не називати…- відвернувшись, відповів Ян на що Наіль лише посміхнувся і вони роз’їхались.

Рустем влаштував прекрасне весілля. На якому кожен другий обговорював нареченого. Всім було цікаво, чому ж султан віддав свою сестру, яку раніше беріг, як зіницю ока, за подібну людини. Про це говорили пошепки не дивлячись на ризик втратити голову. Рустем про це прекрасно знав, але йому це подобалося. Він вважав, що Кюсем отримала по заслугах, а їх думки не хвилювали його, хоча, це навіть йому подобалося, особливо чутка, що дівчина серйозно провинилася і за це отримала таке покарання, що і було в цілому правдою. Все діло навіть дійшло до того, що деякі вважали, що Кюсем наказувала приводити до неї чоловіків і розважалася з ними, а Рустем, в свою чергу, дізнавшись про це, віддав її за першого ліпшого, щоб вона не нашкодила династії поганою репутацією.

Кюсем була вбрана в розкішну червону сукню прикрашену золотом, її голова була покрита червоною напівпрозорою тканиною з вишитими золотими візерунками. На її шиї виднівся символ їх династії. Очі дівчини були пустими, вона гарно розуміла, що буде з нею далі. Чоловік був досить відомим через свої вчинки. Всі знали, що він знущався і катував своїх дружин. Ця доля чекала і її, рано чи пізно, але чекала. Відчувати себе такою слабкою було для неї чимось новим, тим, що вона ніколи не відчувала. Всі її спроби врятуватися були марними. Влада Кюсем була жменею піску, яку Рустем з легкістю розвіяв, залишивши її не з чим. Вона всім серцем кляла його, але що світу до її прокльонів? Ніяка сила не стала б на її бік.

Її чоловік був на п’ятнадцять років старший. Він вже мав декілька зморшків і густу бороду. Одягнений наречений був багато. І всю церемонію свердлив Кюсем поглядом, посміхаючись. Ця посмішка здавалася їй огидною, від її вигляду вона постійно відверталася і старалася не дивитися на нього.

В момент, коли дівчина повинна була сказати присягу, вона повернулася шукаючи поглядом Рустема. В її серці все ще була надія, що він зупинить це все, пробачить її. Вона сподівалася, що він все ще любить її, але нарешті знайшовши його, побачила лише посмішку. Він не збирався її рятувати. В той момент вона тихо, без єдиної надії сказала:

*― Згодна…- по її щоці пробігла сльоза після чого вона подивилася на огидного їй чоловіка і покірно опустила голову.

Рустем стояв у саду глибоко занурившись у свої думки. Сад, який не зважаючи на ріки крові, які пролила його династія, на всі прокльони, все ще прикрашав цей палац. В один момент він почув ніжний жіночий голос з-за спини, яки відірвав його від розглядання чудового куща червоних троянд.

*― Щось трапилося? Ви виглядаєте стурбованими.- як завжди з ніжною посмішкою сказала Феріда.

*― Ні, просто згадав дещо.- поправляючи хвилясте пасмо дівчини сказав Рустем і після не великої паузи продовжив:- Скажи, ти вважаєш мене поганою людиною, що приносить лише зло у цей світ?

*― Що ви, як на мене, ви дуже добрий і справедливий. Якби ви були таким поганим, то як би в нас з’явився настільки прекрасний і чистий хлопчик?

*― Ти права. Даніяз і справді чудова дитина, я досі кожного дня дякую Алаху за його народження. - Рустем поцілував дівчину в маківку.- Моя прекрасна Феріда.- зробивши паузу він продовжив.- Пішли, стає прохолодно, не хочу, щоб ти захворіла.

За вікном старої хати, вже було темно, було чутно лише тишу і шобуршіння листя доки з-за дверей не почулися кроки й за декілька секунд в них постукали після чого в середину зайшов чоловік в темній накидці з капюшоном.

*― Я не очікував тебе тут побачити Джабіре. Думав ти, як і Айнур, на стороні Рустема.- мовив чоловік, який спокійно сидів дивлячись на вогонь.

*― Ваше високосте Закір. Я тут не просто так. У мене є пропозиція.

*― Що ж, я уважно тебе слухаю. – примружившись, він подивився на Джабіра.

*― Я поверну вам трон, а ви зробите так, щоб Айнур не вставав у мене на дорозі та не повернувся на місце радника.

*― Чому ж ти просиш це у мене, а не у Рустема? Я впевнений, що у тебе є те, що йому потрібно.

*― Рустем занадто цінує Айнура і як тільки схопить, зробить радником, а я цього не хочу.

*― Чому я повинен тобі вірити?

*― Ви не повинні, але наші цілі не заважають один одному.

Закір зміряв чоловіка поглядом, посміхнувся і сказав:

*― Я згоден.

Джабір прихилив голову перед Закіром і сказав:

*― Я перший радник, Джабір, до ваших послуг, ваше високосте.

*― Знайомся, це Данило. Він один з моїх соратників.- сказав Закір вислухавши його слова.

З не освітленої частини кімнати вийшов чоловік, який посміхався дивлячись на Джабіра.

*― А тепер можеш іти. Данило передасть тобі всі потрібні деталі завдання.

*― Зрозумів.- виходячи відповів він.

За декілька хвилин Зкір підійшов до Данила і прошепотів йому на вухо:

*― Коли буде бій, підстрель Айнура, але не вбий. Він мені потрібен живим.- посміхнувшись сказав він.

*― Зрозумів, але дозвольте поцікавитися, навіщо він вам?

*― Думаєш, що мій брат просто так зі всіх сил намагається його утримати? Рустем далеко не дурень і чудово розуміє наскільки він корисний, якби не цей хлопець, мій дорогий брат ніколи б не отримав цей престол.- витримавши невелику паузу, він додав:- Я завжди отримую, що забажаю, але тоді я вперше не зміг когось підкорити.

Ян стояв у стіни чекаючи Дем’яна, який складав останній екзамен. Цього року він проходив на свіжому повітрі й багато молодших курсів позбігалися подивитися. Ян же очікував лише, щоб відправитися додому. Йому було трішки сумно через те, що більше не буде в одній академії з Дем’яном, але з іншого боку, вони зможуть зустрічатися у місті.

Кожного року вибиралася одна дисципліна з якої й був підсумковий екзамен. Дисципліну повідомляли прямісінько на екзамені. Цього разу це була бойова магія. Остільки це був випускний екзамен, всі вчителі та директор контролювали кожен крок випускників, адже все повинно було бути максимально чесно і точно, адже це перша академія, якщо звідси зможе випуститися хтось недостатньо вправний, то її репутація буде знищена, а друга академія зробить все, аби зайняти місце першої. Тому, кожного року на випускників лягав важкий тягар, гарна здача екзамену або виліт з величезним позором.

Галявина була огороджена бар’єром. По центру була дерев’яна лялька зі спеціальною печаттю. При активації вона переходила в бойовий режим. Печать була випалена магією вогню. Це було коло в центрі якого був квадрат, а від кола відходили не великі проміні.

Під бар’єр зайшла дівчина і печатку відразу активували. За мить в сантиметрі від неї пролетіла вогняна куля. Вона не стала зволікати та перенаправила її назад у ляльку за допомогою магії вітру попередньо підсиливши, але лялька не зламалася і їй довелося повторити це ще декілька разів. Кожна куля створювала вибух в декілька метрів у висоту, а дівчині під час бою доводилося уклонятися не тільки від магічних, а й від фізичних атак, але вона все ж пройшла. По її рухах було чудово видно її хвилювання через що вона і робила елементарні помили через які не змогла здати на відмінно, але все ж здала на достатній рівень, що вже було великою перемогою, якщо справа стосувалася екзамену першої академії.

Так пройшло близько двох годин. Кожен з учасників використовували свій стиль введення бою. В цілому, більшість проходила іспит за середній час, але деяким було досить важко і через витрачену кількість часу вони ледь отримували достатній рівень. Нарешті настала черга Дем’яна. Вийшовши на поле, він відразу підсилив себе магією. Після активації ляльки він за декілька секунд активував магію води з якої зробив лезо, яке в довжину було як все поле бою і вдарив прямісінько по печаті, лялька закрилася руками аби прикрити її, але її руки, як і її саму розрізало навпіл. Дем’ян справився за найкоротший час чим викликав бурю овацій і навіть сам директор йому аплодував.

Цього року виявилося, що лише п’ятеро з більш ніж сотні випускників, отримали відмінно, хоча на рахунок двох викладачі досить довго сумнівалися, адже вони ледь змогли вкластися у хвилину, що було гранню часу для отримання відмінно. Всі інші змогли пройти на достатній рівен, а двом з них дуже пощастило й вони ледь закрили на цей рівень, ще б трохи й ті б вилетіли.

Яну довелося чекати ще й видачу так званих “Елюарів”, сувоїв, які містили всі дані випускника, це був найважливіший документ у світі магів, без нього ти фактично не мав права ні на що, якщо ти вже не навчаєшся. Права тих, хто навчався підтверджував “Юрарій” це був документ, який оновлювали кожного року. В ньому були записані всі дані від ім’я до ступеня росту. Знаків, які демонстрували по черзі від якого і до якого рівня людина просувалася кожного року. Ще за пів години всіх відпустили й Дем’ян нарешті підійшов до Яна.

*― Щось цього року все досить сильно розтягнулося. – зауважив він.

*― І не кажи, я вже втомився чекати. Вітаю зі здачею іспиту.

*― Дякую.- посміхнувшись відповів він. – Пішли, пора додому.