Розділ 19
Темрява, суцільна темрява окутала його і не єдиного сонячного промінчика навколо. Це всиляло в хлопця відчай, страх і безсилля, але в один момент навколо нього почали з'являтися яскраві образи дорогих йому людей. На душі стало тепліше, але страх невідомого все ще жеврів у душі. Тут, прямісінько біля нього пройшов образ його друга, але окликнувши його, хлопець не почув відповіді. Подивившись на нього, він спробував схопити його за руку, та вона розчинилася у повітрі на очах.
Тут перед ним з'явилася його сім'я. Спробувавши побігти до них, він впав. Ноги не слухалися. Піднявши голову хлопець побачив тільки тьмяні образи, які ставали все темнішими й зникали. Його душу загорнув страх. Серце почало дико калатати, ніби розриватися від болю. Від почуттів, які все більше находили на нього, на очі наверталися сльози.
Ян прокинувся у холодному поті. Сонце заходило за горизонт. Сівши хлопець зробив кілька повільних вдихів і видихів у спробах заспокоїтися. Вийшло у нього це тільки за декілька хвилин. Тихий шелест пшениці допомагало в цьому.
― Ти вже проснувся.- сонний Семенчик позіхаючи сів.
― Так, чому ти мене не розбудив?
― Хоча я і засмутився, що ти заснув, поки я розповідав тобі ту історію, але як я можу на тебе сердитися? Ти, мабуть, втомився через все, що сталося, але не хвилюйся, тепер я буду слідкувати, щоб ти не перевтомлювався.
― Вибач і дякую.- посміхнувшись сказав Ян. І ліг на траву перевівши погляд на Семенчика.
― Нема за що, до речі, Івана Купала вже завтра.
― І справді, як же швидко іде час.- заплющуючи очі, відповів Ян.
Наступного дня, як тільки почало вечоріти, Ян зібрався і направився до річки у якої й планували святкувати. Хлопець був щасливий побачивши старих знайомих, ніч планувала бути дуже цікавою.
Хороводи, багаття. Яну завжди подобалася атмосфера цього свята. В ньому було щось, що заворожувало його. Проте, навіть за стільки років, він не розумів, що саме його так зачіпало.
― Яне! - до хлопця підійшов Семенчик.- пішли через багаття стрибати. Ну ж бо! - він взяв хлопця за руку і допоміг встати.
― Добре, добре.- сміючись мовив Ян.
Підійшовши ближче його зелений погляд прикувало до золото-червоних язиків вогню. Вони заворожували й ніби тягнули до себе. Його тріск ніби віддаляли все інше кудись далеко.
― Ти що злякався?- поклавши руку на плече хлопцю сказав Семенчик.
― І не сподівайся.
Розбігшись він стрибнув. Здавалося, що витягнувши руку ще трошки й можна було б доторкнутися до зірок.
Приземлився він гарно. Трішки відійшовши він обернувся і побачив Семенчика, яки саме стрибав. У його очах він побачив волошкове поле, що неутомно горіло, але ні одна квіточка не змінювала свого тендітного вигляду. Приземлившись, хлопець підійшов до Яна.
― Невже тобі так сподобався мій стрибок, що й очей від мене не здужуєш відвести? - з посмішкою, ніби кепкуючи мовив Семенчик дивлячись у блискучі, смарагдові очі хлопця.
― Не вигадуй - схаменувшись, хлопець відвів погляд і відійшовши сів у дерева.
Бурхлива водяна течія і хлопець років восьми, що сидів на колоді й спостерігав неймовірну красу природи. Вона заворожувала його і манила до себе.
― Яне, що ти робиш?
― Мотря, що тобі знову від мене треба? І, яке тобі діло до того, що я роблю? - насупившись відповів маленький Ян.
― Ну чого ж ти, братику, я просто прийшла спитати як ти. Зараз же Івана Купала. Всяка нечисть бродить.
Хлопець встав і повернувшись подивився на дівчину.
― Я занадто гарно тебе знаю. Чого тобі треба?
― Ну тоді.- вона підійшла до нього і продовжила. - Прощавай. Нехай тебе на дно затягнуть русалки! - одним рухом вона зіштовхнула його у прохолодну воду.
Випливши, Ян побачив її єхидну посмішку. Його несло все далі й далі. Тут почувся плюскіт і Яна за лікоть схопив якийсь хлопець, але за мить їх обох щось схопило за ноги та потягло на дно, але хлопчина не здався і витягнув їх обох на поверхню водяної гладі і потяг на берег. Істота не відступила і ще декілька разів намагалася затягнути на дно. Ян розумів, що його супутник слабіє і навряд чи зможе їх витягти, тому притягнувши його ближче до себе крикнув.
― Ріозо!
За мить вони опинилися на берегу.
― Я-як!- шоковано пробурмотів хлопець сидячи на землі.
― Чорт! Це все через тебе! Навіщо ти за мною стрибнув!- зле прокричав Ян вставши на ноги.
― Я тебе врятувати хотів!
― Що ж, рахуй, що ти нічого не бачив. Зрозумів!- Ян зле подивився на хлопця.
― У мене від твого погляду мурашки по тілу. Тому не роби так. Зрозумів я. Мене звати Семен.
― Ян.
― То як ти це зробив?
― Сказав же забудь.
― Ну як! Поки не скажеш я не перестану!
― Добре, добре. Я просто використав трішки магії.
― Круто! А я так зможу?
― Ні.
Ян подивився на свою ногу, а затим на ногу Семена. Там виднівся червоний слід схожий на руку. Вставши він підійшов до хлопця і нахилився над його ногою.
― Ти чого?- Семен спантеличено дивився на Яна.
― Наріомі.
― Круто! Слід отак просто взяв і зник!
― Феріза.- за мить навколо них піднявся вітер і вони за мить були сухими.
Використавши магію зцілення ще й на собі він встав і обтрусившись направився в сторону селища.
― Стій, мене зачекай.- хлопець встав і побіг за новим знайомим.
― Запам’ятай, розкажеш комусь про мою магію і я тебе знищу!
― Добре, але тільки, якщо ми станемо друзями!
Ян задумався, але за декілька хвилин все ж погодився.
― І знову це місце. Де я про все дізнався і вмовив тебе про дружбу.- Семенчик сів поряд з Яном, який спостерігав за водяною гладдю.- Ну що, повторимо нашу історію і ледь не втопимося!- сміючись сказав він дивлячись на Яна.
Ян засміявся. Перед ними пропливали зелені дівочі віночки з вплетеними квітами й свічками вогонь яких приємно відбивався у воді.
― За декілька хвилин тут буде натовп дівчат поспішаючи за ними.
― Пропоную втекти глибше у ліс.- він встав і потягнувся.
― Згоден.
Вони встали й направились глибше. За два десятки метрів вони сіли на траву і продовжили роздивлятися річку, яку було все ще добре видно.
І справді десяток дівчат і хлопців все ще бігли слідкуючи за віночками.
Як тільки вони зникли з поля зору, Семен дістав невеличку дерев’яну сопілку. І заграв ніжну, чарівну мелодію. Вона влучно доповнювала пейзаж і здавалося, що все погане, що було до цього, більше не існувало.