18 Розділ

За мить Ян опинився у хвіртки рідної хати. Прохолодний вітер лагідно тріпав локони його волосся, він ніби вбирав у себе весь гнів і біль, що так і бив через край після сварки, несучи його з собою у далекі степи, моря і ліси. Хлопець зробив крок уперед, направляючись всередину. Подвір'я було вже все у квітах і зелені, біла хатина була не так давно пофарбована, схоже, що цим займався ще його батько.

Прочинивши двері до кімнати, він побачив Дем’яна, який знервовано ходив, щось шепочучи собі під ніс. Його волосся було вз’єрошене, а його лоба прикрашала складка задуми. За столом сиділа Марія, по її вже не молодому обличчю текли сльози, а вуста шепотіли молитви. Мотря, як завжди, сиділа у дзеркала і милувалася собою, посміхаючись. Першим на скрип дверей зреагував Дем'ян, побачивши брата, він за мить опинився коло нього і міцно обійняв. Після чого різко відсахнувся і торкаючись то його шиї, то обличчя, сказав:

― Ти як? Щось болить? Я негайно покличу лікаря, щоб він тебе оглянув! - стурбовано мовив він.

― Непотрібно, зі мною справді все гаразд.- він спробував посміхнутися, але вийшло це досить невпевнено.

― Я згодна з Дем’яном! Краще, щоб тебе оглянули, хто знає, що вони могли зробити! - Марія підійшла ближче й оглянула Яна. - А зараз, тобі краще відпочити! - від її погляду у хлопця в середині все похолоділо. Все ж, коли вона серйозна, їй краще не перечити.

― Як накажеш.

― Краще б ти там і залишився. Хто знає, може, зостався б там на віки вічні. - ледве почувся здалека спокійний голос Мотрі, а посмішка на її обличчі лише ще більше розпливлася.

― І тобі привіт.- спокійно відповів на це Ян.

― Як тобі не соромно! Твій брат був у полоні, а ти, ти!

― А що ти мені зробиш? Заміж віддаси?- насмішкувато сказала дівчина перевівши погляд на матір.- Хто ж візьме. Всі пам'ятають, що з моїм чоловіком сталося. По селу й досі чутки ходять.

― До свого дому йди. І якщо будеш так себе поводити, щоб я тебе тут не бачила.

― Та, будь ласка,- відказала на це дівчина і зле вийшла з дому.

― Не слухай її, Яне, я дістану твій одяг.

― Брате, ти впевнений, що все гаразд. Як-не-як, але це повинно було бути важко. Обіцяю, що я поквитаюся з цим клятим султаном. Він перейшов всі можливі кордони, коли посмів торкнутися тебе!

― Не варто. Він моя проблема. Я зі всім розберуся, а на рахунок мого стану, не хвилюйся, я справді не постраждав.

― Я бачу, що все не так. Раніше ти… Зараз ти... Вибач, не бери в голову. - лагідно посміхнувшись, Дем’ян обійняв хлопця і додав.- Тепер я поряд, тепер все буде добре, обіцяю.

― Так.- кивнувши відповів хлопець.

― Але, якщо що, ти знаєш, що ми завжди можемо поговорити.

― Дякую. Батька, його вже...

― Ні, його поховають завтра, але, якщо тобі буде заважко прийти, ми всі...

― Я прийду, я повинен. Як син може не прийти, коли батька ховають?- Ян знову спробував посміхнутися, але знову вийшло незграбно.

Переодягнувшись, Ян сів на край лави й відкинувшись назад, ліг на неї. Від втоми та через мірної кількості емоцій, повіки стали важкими й очі ніби самі заплющувалися. Лапи втоми міцно схопилися за нього, утягуючи в глибини сну.

― Яне, ти як? Якщо дуже втомився і хочеш подрімати, йди краще на піч лягай, там зручніше буде.- почувся голос Марії, повертаючи хлопця до тями.

Розплющивши очі, хлопець сів, потягся і подивившись на жінку, відповів:

― Дякую, все гаразд. Хочу дочекатися брата, він все ж вирішив, щоб мене оглянув лікар.

― Не перевтомись, все ж ти, скоріш за все, досить довгий час не міг нормально виспатися.

― Добре, не буду, дякую за турботу.

― А ось і ми!- почувся голос Дем’ян з-за дверей.

― Вітаю вас, принце.- промовив чоловік, який зайшов відразу після Дем'яна.

На його обличчі виднілася посмішка, волосся було не довгим і прибраним назад, а смуглява шкіра вже починала вкриватися старечими зморшками.

― Дякую, що прийшли.- посміхнувшись у відповідь, Ян додав:- І припиніть мене так називати, я ж просив, мені це не личить.

― О, ще і як личить. Цей титул, дуже популярний в Європі, як правда використовують трохи по іншому, та ви й самі знаєте. І ви, як молодший брат короля, заслуговуєте на титул. Досить дивно, що у нас досі нема чогось свого на такі випадки. - говорив він підходячи до хлопця, наблизившись, він протягнув йому руку, на що Ян спокійно дав свою.

Перевернувши її, лікар почав намацувати певну ділянку на зап'ясті.

― Вас щось хвилює?

― Ні, лише втома.

― Втому гарно лікувати гарним сном, а не ліками. - розглянувши зап'ястя детальніше, він насупився і промовив:- Ваше зап'ястя не ниє останнім часом?

― Тільки трохи, але це не варто уваги.

― Ви ж знаєте, що воно не так давно було зламане?

― Зламане!?- здивовано зі злобою скрикнув Дем'ян.

Марія тремтячими руками поставила глечик на стіл і сіла на лаву біля нього.

― Ой, леле. - лише тихо прошепотіла вона.

― Знаю.

― В якому сенсі це знаєш!? Якого біса я про це тільки зараз дізнався!

― Вибач, але все вже загоїлося, тому подумав, що це не важливо.

― Ви ж розумієте, що через те, що рука не була правильно закріплена, вона скоріше за все зрослася неправильно? - подав голос лікар.

― Здогадувався.

― Ситуація могла бути й гіршою, але руку все ж треба знову зламати та правильно вилікувати.

― Ламайте, якщо треба.

― Може бути боляче, але прошу вас потерпіти.

Лікар одним обережним рухом зламав його руку. Ян лише трохи смикнувся, але навіть не зойкнув.

― Вибачте, я мав буди обережніше.

Затим він закріпивши руку хлопця палицею і шматком тканини, після чого прошепотів заклинання.

― Доведеться так потримати її не рухаючись кілька хвилин, щоб все зрослося.

― Добре. - відповів Ян і подивився на брата.

Той виглядав вкрай сердитим, він ніби свердлив хлопця холодним поглядом, але його думки були десь в іншому місті.

― Брате?

― Він посмів нашкодити тобі, хоча у нас була умова.- прошипів він. - Що ще ти від мене приховуєш? Що ще він встиг тобі зробити!?

― Ну досить, досить, я ж в нормі. Живий і здоровий, бачиш.

― Здоровий кажеш? - Дем'ян суворо перевів погляд на його руку, а потім знову на хлопця.

― Майже.

― Сил моїх більше немає. Піду, провітрюся.

Труна батька повільно опускалась все нижче і нижче у сиру землю. Марія плакала, Дем’ян стояв поряд і намагався її заспокоїти, але це не дуже і допомагало. Ян знав, що колись це мало статися, але сподівався, що це буде пізніше. Він сподівався, що тоді буде поряд, що його батько не помре, коли він буде невідомо де, але доля вирішила інакше.

Коли яму почали закидати землею, Марія впала навколішки та плачучи продовжила молитися.

Ян відчував біль по всьому тілу, з останніх сил він намагався стримувати сльози, але все ж ода покотилася по його щоці. Він швидким рухом витер її й видихнувши продовжив дивитися. Тут до його плеча торкнулися, від чого хлопець трохи смикнувся, після чого він обернувся і побачив чоловіка років сімдесяти, але дивлячись на його міцне тіло назвати його старцем не повертався язик. Зморшкувате лице прикрашали пишні, сизуваті вуса. Його коричневий, тьмяний, втомлений погляд чимось заціпив Яна. Як кажуть, по очах можна побачити душу людини. В них цього чоловіка було одразу помітно, що його життя було далеко не з легких.

― Співчуваю, ти, мабуть, мене не пам’ятаєш. Я приїжджав до вас, коли тобі було два. Ми з вашим дідом були гарними друзями. Я знав твого батька, коли він ще був дитиною. Якщо…- важко протяг він.- Вам з братом буде щось треба, не соромтесь.

― Дякую вам. - мовив Ян. Намагаючись зберегти спокійний тембр голосу і не заплакали.

Після цього чоловік направився до Марії та Дем’яна, але Ян вже не слухав. Він відійшов до старого дуба, який ріс за декілька десятків метрів в самісінькому центрі кладовища.

Сівши під ним хлопець відчув легкість, сльози відступили. Тиша… Лише ледь чутний плач, щебетання пташок і вітер. Він закрив очі і занурився у спокій, якого в його душі вже давно не було. Хто знає, скільки він так просидів. Хвилину, п’ять або ж годину. Здавалося, що хлопець там і залишиться злившись з деревом на довгі віки, але до тями його привело розуміння, що поруч хтось сів.

Відкривши очі, він побачив знайоме обличчя. Декілька пасом кучерявого, темного волосся кольору ночі й смоли спадало на обличчя, довжина його була приблизно до вилиць. Його волошкові очі дивилися на Яна. Ростом він був майже як Ян, але все ж на декілька сантиметрів вищий.

― Вибач, я тебе розбудив? - лагідно посміхаючись, спитав він.

― Семенчик, ні, я не спав. Радий тебе бачити.

― Ти як?

― Не треба хвилюватися, я впораюся, як і завжди. А сам як, як життя?

― Ну що я скажу. Батьки мріють, щоб я одружився, бачте як, мало їм моїх братів і сестер. Віддали дев’ятьох і досить. От, що їм до мене?

― Бачу, ти як завжди.- посміхнувшись відповів Ян.

― А що поробиш, не знайшов ще тої, яку покохаю. А ти як? Вже надумався, а може закохався?

― Схоже до кінця віків ми самі й залишимося - Ян посміхнувся.

― І справді схоже…- після невеликої паузи він продовжив - Ти тут надовго?

― Не знаю, скоріш за все.

― О, це ж добре. Може, як в старі часи, вийде Івана Купала відсвяткувати!

― І Справді, це було б добре.

― Схоже твої вже йдуть.- подивившись на людей, зауважив він.- Залишишся?

― Ні. Мабуть, піду, у брата зараз багато справ. Сподіваюсь, що зможу чимось допомогти.

― Добре, нехай щастить. Я якось зайду до тебе. Посидимо, поговоримо.

― Домовилися. До зустрічі.- відповів Ян і посміхнувся йому.

Пройшов вже майже тиждень. За минулий час йому стало в рази легше. І він вперше вирішив піти прогулятися.

За декілька хвилин перед ним відкрився прекрасний вид. Вранішнє сонце повільно підіймалося і колосся пшениці вигравало золотими відблисками, прохолодне повітря приємно наповнювало легені.

За декілька метрів він зупинився і сів у дерева біля пшениці. Розгорнувши куплений записник, він почав роздивлятися малюнок на одній зі сторінок. Зображення прекрасної діви по пояс занурений у воду, яка невеличким гребінцем розчісувала свої довгі коси. Нижче досить гарним почерком було написано:

« Історії про русалок заворожують мене, але одночасно з цим і лякають. Зрозуміти хто ж тебе веде за собою до води важко. Мабуть, після цього досвіду, я став ще більш обережним, але почну я з їх характеристики та природи.

За різними повір’ями русалками ставали утоплені дівчата.

Кажуть, що живуть вони на дні річок у прекрасній кришталевій палаті й виходять вони лиш тоді, коли місять зійде на небосхил. Сідаючи біля берега, вони розчісують своє волосся, або співаючи, затягують мандрівників до себе у кришталеву безодню.

А захистити від русалки може лише хрест, або полин. (Про це мені розповіли старожили, але припускаю, що ці думки в них з'явилася через їхню віру. Тому варто спробувати знайти, що ще може врятувати від цих створінь).

Дізнавшись про них мене здолала велика допитливість і дочекавшись темряви, я пішов у бік водойми. Знявши хрест і поклавши його за десяток метрів для певності. Я підійшов до води, сів і став чекати.

Після того, як пройшло вже з чотири години, я почав сумніватися. Сонце мало сходити вже за годину. “ Схоже мені доведеться повернутися сюди ще не раз.” - подумав я встаючи. Як тут роздався ледве чутний, жіночий сміх. Повернувшись, я побачив на іншому березі фігуру молодої, тендітної, оголеної дівчини. Затамувавши подих, я спостерігав, як вона повільно підпливла до мене й оперлась об камінь за декілька метрів. Нарешті я зумів гарно її роздивитися.

Темне, довге волосся спадало легкими локонами на оголені груди. Очі були зеленими й завдяки залишкам місячного світла ніби світилися. Оговтався я тільки тоді, коли був уже по коліна у воді. Зрозумівши, що ризикувати ще більше не варто, я розвернувся і направився назад, але почувши жіночий спів ніби провалився у безпам’ятство. Мені пощастило з тим, що оговтався. Побачивши прямісінько переді мною русалку, яка вела мене за руку все глибше й глибше. Вибратися вийшло не одразу. Вона всіма силами намагалася втопити мене, але мені пощастило й увесь мокрий я лежав на березі.

Чесно кажучи, ця ситуація навіть викликала в мені захват, не знаю чому, але мені це сподобалось. Можливо, це просто радість через те, що вижив, а можливо, що моя жага до відкриттів переплюнула навіть страх самої смерті. »

Перегорнувши ще декілька сторінок він побачив малюнок діда з великим черевом що сидів у воді. Борода йог була мов із водоростей, а в деяких місцях замість шкіри луска. Він почав читати записи, які як завжди були нижче:

« Я продовжив досліджувати темну чи точніше казати іншу сторону нашого світу.

Водяники є тим, що породив чорт (хоча я і сталю це під сумніви).

Вони заправляють усією водяною нечистю та і самі люблять створювати проблеми. Заплутують риболовні сіті, топлять човни з людьми, але можуть і поодиноку людину утягнути на дно. Також вони відповідальні за розливи річок, поламані водою водяні млини та втоплення худоби.

Найнебезпечніше зустріти його на Івана Купала, адже тоді він зробить все, щоб забрати людину з собою.»

― Яне! Не очікував тебе тут побачити.

Не сподіваючись, що до нього хтось прийде Ян миттю закрив книгу і перевів погляд на прийдешнього.

― Семенчик, радий тебе бачити.

― Що читаєш?

― Щоденник однієї незвичайної людини. Хоча в його життєвих поглядах я сумніваюся.

― Ти в порядку?

― А? - Ян не очікував, що хлопець так швидко переведе тему, тому зам'явся.- Думаю, але краще сказати, я не знаю. Вперше відчуваю, щось подібне. Навіть коли помер дідусь і бабуся, не відчував.

― Я знаю тебе вже давно. І розумію, що ти зможеш, але, якщо що, я поряд і завжди допоможу.

― Знаю, дякую тобі за це.

Почувся тихий нявкіт і до них підійшов невеликий, пухнастий кіт. Семен взяв його на руки й почав гладити, але тваринці це не сподобалася і за секунду на руці Семенчика з'явилась подряпина.

Ян засміявся і взяв пухнастика собі. Той спокійно влігся у нього на колінах і засопів.

― Боляче! - протягнув Семенчик. По його руці стікала червона цівка крові.- І тут немає нічого кумедного!

― Ну все, все. Вибач. - Ян взяв його руку у свої та тихо прошепотів.- Наріомі.- рана миттю затягнулася. Діставши з сумки невеликий шматок тканини, хлопець протер руку Семенчика. - ось і все.

― Дякую! Все ж я радий, що ти можеш використовувати магію при мені.

― Я теж. - хлопець лагідно посміхнувся.

Чоловік сидів за столом і плакав, як ніколи. По його ще молодому обличчю текли гіркі сльози.

― Досить тобі сину.- сказав дід.

Від його слів він скипів, вдаривши руками по столу, різко встав і закричав:

― Що досить!? Я утратив свою дружину, а мої діти матір! І навіть поховати її нормально не зможу, бо негоже! Як тут заспокоїтися!?

― Припини! Я теж невістку втратив! А за похорони, щось вигадаємо. Я домовлюся зі священником, він вже давно мені повинен, а в селі всім скажемо, що вона не повісилася, а просто померла від хвороби, або ще якусь причину вигадаємо!

Не дивлячись на слова батька чоловік не переставав плакати, тому дід швидким рухом взяв в руки палицю, яку поставили коло столу і попрямував до церкви.

Вже була досить глибока ніч, тому в церкві вже нікого не мало бути, але старий знав, що священник ще не пішов, що він майже до самого ранку залишався там вимолюючи у бога прощення за гріх, який він скоїв.

Старий не помилився. Зайшовши в середину, він побачив досить молодого священника, який стояв перед Божим ликом на колінах і молився. Церква не була багато зроблена, всі ікони зробив сам священник, як і більшість церковного приладдя. Дід не став відривати його, він став в сторінці й тихо чекав. Молоде обличчя священника вкривало тепле світло свічок, його світле, русяве волосся переливалося золотом. В селі його часто зрівнювали з ангелами божими, але хлопець завжди заперечував. Нарешті закінчивши молитву, він встав з колін і обернувшись, посміхнувся і сказав:

― Добрий вечір, що привело вас до мене в настільки пізній час?

― Не тут, відійдімо. Не перед ликами святих таке обговорюється.

Священник насупився, але пішов з дідом надвір. Вони зайшли на невеличкий задні дворик, який був чимось схожим на сад.

― Бачу твоя сестра без діла не сиділа. Тут і справді дуже гарно.

― Так, ви праві. То навіщо ви прийшли.

― Біда у мене. Я прийшов, щоб забрати борг.

― І чого ж ви хочете ?

― Думаю ти вже чув, що за горе у мене сталося. Хочу, щоб ти дівчинку мою відспівав.

― Чув, але не відома мені причина її смерті.

― Я сам не розумію, як так сталося, але повісилася вона.

― Як повісилася? І ви хочете, щоб я її відспівав!? Це ж проти законів Божих!

― Не тобі це казати! Ти мені повинен і зробиш це!

― Що ж зі мною буде, якщо люди прознають!

― Якщо не зробиш цього, я тебе з сестрою туди ж відправлю звідки забрав! Так хочеш на багатті згоріти?

― Ви...

― І не думай, що я цього не зроблю.

― Зрозумів я, зрозумів. Зроблю. Тільки попіклуйтесь, щоб чутки не пішли, що я самогубцю відспівав.

― Отак вже краще, молодець. Ховати будемо післязавтра, десь опівдні. Я за тобою зайду. Сестрі передавай привіт.

Священник зле зиркнув на діда і стиснув кулаки.

― Не сердься ти так. Все ж обійшлося.

― Більше не приходьте до мене з таким. Я свій борг вже відпрацював.

Нічого не відповівши старий посміхнувся і пішов геть.