Розділ 21

Наіль за мить зник у лісовій хащі, Ян навіть не встиг зрозуміти, коли саме він перемістився за кущі, адже той, як і завжди, зміг зробити це майже без шуму. За декілька хвилин з-за кущів виглянув Семенчик.

― Яне! Я тебе шукав, там твоя допомога потрібна. – махаючи, привітно сказав він.

― Що трапилося?- спокіно запитав Ян.

― У тебе все гаразд?- насторожело запитав він, взявши хлопця за руку і трохи підтягнувши до себе.

― Так, а що?

Семенчик у відповідь ще більше насупився і відтягнув Яна за свою спину, після чого дивлячись саме в ту сторону, де ховався Наіль, сказав:

― Просто... – протягнув він.- Там в хащах ховається, якась людина.

За мить звідти вилетів кинджал. За декілька міліметрів хлопець трохи нахилив голову у бік, але все ж його зачепило і на щоці залишилася невелика подряпина.

― Досить! - крикнув Ян перевівши погляд з Семена на хащі і вийшовши з-за його спини.- Ви що, з глузду з'їхали!

― Яне ти його знаєш?

*― Наіле, виходь. Я двічі повторювати не буду.- зле мовив Ян.

― Так ви знайомі чи ні?

― Так, я його знаю. Не хвилюйся, він не небезпечний.

― Ну ніж в невідому йому особу він кинув вправно. Тому, не думаю, що він безпечний.

― Не хвилюйся, він більше нічого такого не зробить. Семенчик, це Наіль. Ми товаришували поки я був в Османській імперії.

― Он воно як. – відповів він, змірявши нового знайомого суворим поглядом.

*― Наіль, це Семен. Він мій гарний друг. І ти не будеш більше так починати знайомство, зрозумів?

*― Ти мене знаєш. Якщо ти так кажеш, так воно і буде.

― І доречі ,Наіле, чи не варто вже переходити на більш звичну для ціх міст мову?

― Як накажеш.

― Що ж, ви тут побалакайте поки я заберу кошик з травами і навіть не думайте повбивати один одного!

Взявши в руки кошик, він різко обернувся. Все і справді виглядало так, ніби вони хотіли здихатися один одного за найпершої можливості. Залишати їх на одинці було б неймовірно дурною затією.

― Що ж. Є якісь ідеї де поселити Наіля, щоб його не розкрили? - повертаючись сказав Ян.

― Є одна хата. Вона давно закинута і там не буває людей. Я колись випадково на неї натрапив.

― Думаю, з моїми бар'єрами туди наврядчи хтось проберется. Наіль, а ти як вважаєш?

― Думаю, що це місце підійде.

За годину дороги вони вже піднімалися на пагорб. Зарослі густого, зеленого лісу все сильніше ускладнювало їх дорогу.

― Хата на самій верхівці.- зупинившись, щоб трішки відпочити, сказав Семенчик.- Нам не довго залишилося.

― Як же шкода, що я там не був і ми не можемо переміститися.- Ян оперся о дерево поряд.

― Айнуре, бачу твоя фізична сила зменшилася. Ти впевнений, що тобі краще?

― Не хвилюйся, хоча я ще повністю не відновився, але я вже в нормі.

― Ну що ж, якщо всі відпочили, пропоную продовжити дорогу.- дивлячись у гору, Семнчик прикрив очі рукою від сонячного проміння, яке пробивалося скрізь зелену крону лісу.

Ще за пів години перед ними відкрився вид на стару білу хатину з вже не дуже хорошою стріху. Стіни в деяких місцях пішли тріщинами, а навколо все заросло.

― Семенчику, думаю, ти був і справді правий. Наврядчи сюди хтось випадково забреде. Що ж, я забезпечу безпеку і їжу, а ви посидіть у хати. І навіть не думайте щось накоїти, інакше я вас обох повбиваю!

Поставивши бар'єр на будинок і спіймавши декількох кроликів Ян направився до колодязя. Вода була чистою. Взявши невелику палку він закрив очі і прошепотів заклинання. За секунду в його руці було невелике відерце.

― Я закінчив, тримай, завтра ми принесемо ще продуктів.

― Не варто за мене хвилюватися, ти ж мене знаєш.- відповів він і посміхнувся.

― Після всього, що сталося, я не впевнений у цьому. Що ж, нам потрібно повертатися, будь обережним.

― Як накажеш, до зустрічі.- Наіль посміхнувся і направиввся в середину.

Поки вони спускалися, Семенчи був пониклим і ніби зануреним в свої думки від чого Ян почував себе досить не комфортнортно. Десь за пів години дороги, хлопець зупинився і мовчки втупився в траву від чого Ян нарешті не витримав і запитав:

― Щось трапилося? Якщо тебе щось хвилює, поділися зі мною і не тримай все у собі.

― Слухай, я не знаю його і тому хвилююся.

― Я тебе розумію. Ти довіряєш мені?- Ян підійшов до нього і поклав руку на його плече.

― Так.- відповів він і підняв очі на Яна.

― Тоді я зроблю все, щоб гарантувати, що він не небезпечний.

― Що ж, сподіваюся так і є, але, якщо щось піде не так, я не стану зважати і позбудуся його.- на його обличчі з'явилася м'яка посмішка.

― Ти ж не серйозно?- спантеличено запитав Ян.

Семенчик прибрав його руку з плеча і посміхаючись відійшов, закинув руки за голову і подивившись назад на все ще спантеличеного Яна, сказав:

― Ще й як серйозно!- після цих слів він засміявся і направився далі вниз з пагорба.

― Семенчику!- Ян все ще спантеличений пішов за ним.

― Обережніше, тільки не перечепись, ато ще ловити тебе потім.

― Чого б нам просто не телепортуватися?

― Прогулянки важливі для здоров’я! Та і так ми проведемо разом більше часу.- сказав Семенчик подаючи руку Яну, щоб той зміг нормально спуститися з крутого виступу.

― Я вже не маленький і сам можу.- зауважив Ян.

― Ага, пам’ятаю, який ти обережний.

― Ой не треба, я був тоді ще зовсім дитиною.- трохи почервонівши від сорому відповів хлопець, на що Семенчик лише розсміявся.

Вранішнє сонце ніжно сліпило очі, теплий літній день, вітер тріпав волосся Яна, який саме брав з лави кошик, аби піти за ягодами.

― Яне!- покликав Семенчик підбігаючи до хвірти хати.- Вибач, я знову запізнився!

― Нічого, я тебе майже не чекав. – посміхвушись, відповів хлопець.

― Ви довго не ходіть хлопці, знаєте, коли темніє в лісі небезпечно і не зходьте з тропи, ато загубетесь.- зауважив батько вийшовши з хати, він оперся об стіну і посміхнувшись додав:- Гарної прогулянки.

― Дякую!- відповів Семенчик ще більше посміхаючись.

― Ну ми пішли, до вечора.- Ян взяв хлопця за лікоть і потягнув з двору.

Вони йшли по лісній стежині вдовж якої вони збирали різноманітні ягоди і трави, перекидуючись між собою жартами і різними історіями.

― Доречі! Я не так давно натрапив на дуже гарну галявину, вона вся уквітчена ромашками. Я маю якось її тобі показати!

― Добре, колись сходимо.- відповів Ян і посміхнся, подививись на Семенчика.

― Ти там обережніше, ато стоїш зовсім біля краю. Ще полетиш вниз по схилу.

― Я не такий неуклюжий!- насупившись сказав він.

― Яне, та обережніше ти, зовсім вже на краю стоїш!- Семенчи вже грізно дивився на хлопця.

― Та не бійся ти.

В цей момент камінь, на який він оперався, покотився вниз, а Ян, втративши опору, полетів за ним, впустивши кошик, який перекинувся і весь його вміст випав на стежину. Він зажмрився й налякано вскрикнув.

― Яне!- роздався крик Семена по лісовим хащам.

Хлопець мигом опинився коло друга і встиг вхопити його за руку в надії завадити падінню, але вони лише полетіли вниз разом. Семенчик підтягнув і притиснув хлопця до себе. Вони торкнулися землі і покотилися далі вниз по схилу. Декілька секунд здалися обом хвилинами поки їх не зупинили кущі, об які вони трохи заповільнилися, отримавши багато подряпин і дерево, об яке Семенчик зі всієї сили вдариася спиною, закриваючи Яна собою.

― Т-ти як?- прохрепів він відкриваючи очі, але відповіді він не почув, від чого його серце почало шалено калатати, а на розум накатувала паніка.- Яне? Чуєш мене?- знову не почувши відповіді, він подивився за дерево, де було ще не мало спуску по крутому схилу, Семенчик обережно сів, опершись спиною о дерево, яка жахливо боліла, все ще притискаючи друга до себе.- Просто скажи хоч щось.

― Я.- протянув він тремтячим голосом.

― Сильно злякався?- видихнувши переживання, запитав він.

― Не важливо. – Ян трохи відсторонився і додав, дивлячись в очі другу:- Сильно боляче?

― Зовсім трохи.- він посміхнвся і лагідно подивився на хлопця.- А ти як? Десь болить?

― Ідіот! Ти ж мене собою закрив! От навіщо, краще б про себе хвилювався!

― Та перестань ти на мене гримати. Ти всеодно постраждав, он в подряпинах весь ще коліна подрані!

― У мене навіть, якщо, щось зламаю, все за декілька хвилин за допомогою магії зростеться! А ти інша справа!

― А хто б тоді потурбувався про мої травми, якщо б ти постраждав!- вже сміючись, сказав він.

― Чорти б тебе побрали Семене! Ти хоч розумієш, що й померти міг!

― Ну вибач, не сердься на мене.- він подивився щенячими очами на хлопця і обійняв його, від чого прошепів і поморщився від болю в спині.

― Сильно болить!?- налякано запитав Ян.

― Ні, ні, все гаразд.

― Та я ж бачу, що все не так! Ти, мабуть, спиною об дерево сильно вдарився! А що, якщо ти щось зламав!

― Загоїться, головне, що ти цілий.

Ян взав руки Семенчика в свої, заплющив очі і почав шепотіти закрилання. Його руки в мить почали світитися зеленим, а по тілу пораненого поповзли лози з того ж зеленого світла, в наступну ж мить, всі травми на тілах обох зникли.

― Більше не боляче?

― Ні, дякую тобі, мені набагато краще.- він обійняв Яна і додав:- пора вибираися звідси, ще треба додому дійти.

― Так, ти правий.- Ян знову щось прошепотів і вони знову опинилися на тій самій стежці.