Частина 3

Розділ 17

Сонце вже майже скотитися за горизонт, дозволяючи ночі нарешті занурити землю у свою густу темряву. Вони все ще бігли не дивлячись на втому, здавалося, що зовсім і не збиралися зупинятися направляючись все далі й далі. Але все ж їх перервав голос лікаря:

― Зупинимося, тут. Я повинен перевірити його рану. Та і ніч обіцяє бути темною, он як небо затягло.- вони обидва важко дихали стоячи посеред лісу.

― А?- ніби виходячи від трансу перепитав Максим.

― Кажу пора спинитися і відпочити.

― Т-так, звісно.

Лікар зняв плащ і поклав на траву вказавши на нього поглядом. Максим відразу все зрозумів і кивнувши обережно поклав на нього Яна. Йому, як ніколи, було боляче на нього дивитися. І головне, що він сам не розумів чому. Чи то від страху, який він відчув побачивши його силу, чи то від того, що не зміг захистити ані себе, ані його. Простоявши так ще хвилину, спостерігаючи за діями дядька, він все ж відвернувся і підійшовши до якогось дерева, сів під ним.

Його погляд вмить зачепився за небо, яке було майже непомітним поміж пишних крон дерев. Воно все ще було темно-червоно-помаранчевим, але з кожною хвилиною ставало все темнішим, здаючи свої позиції ночі.

― Ти це чого?- запитав Боян схвильовано подивившись на Максима.- Мабуть, важко було знаходитися у полоні вперше? Але дивлячись з того, що я бачив, поводив ти себе гідно. Чи це так тебе зустріч з сестрою зачепила?

― Все добре.- відрізав він холодно.

― Не бреши мені. Я, як ніхто, знаю цей твій вираз обличчя. - насупившись сказав Боян.

― Не важливо.- холодно відрізав він

― Останній раз я його бачив, коли ти дізнався, що сестра твоя поїхала туди.- лікар замовк на хвильку, а потім насторожено додав.- Невже ти злякався його сили?

― Я ж сказав. Не важливо!

Боян від цього навіть закляк. Максим вперше настільки відкрито продемонстрував власні емоції й це, як ніщо інше, збентежило його.

― Значить я потрапив прямісінько в яблучко.- протягнув він.

― Вибач. Я не хотів на тебе зриватися.- пошепки відповів Максим і нарешті поглянув в очі дядьку. В них яскраво читався страх, але не сили Яна, а себе. Він боявся своїх емоцій, своєї реакції. Боян відразу зрозумів, що Максим, в спробах пояснити свої емоції, звалив все на страх перед силою Яна.

― Так ти й справді злякався.- Боян навіть трохи розчаровано видихнув.- Але я бачу, що не його, а себе. Невже через те, що він спробував тебе врятувати розчарувався? Думав він буде спокійно дивитися на твою страту? Чи що врятуєш всіх сам, навіть не дивлячись, що у тебе не було на це сили?

― Я не знаю! Чуєш не знаю! Я вперше бачив його таким…

― І що в цьому такого?

― Ця сила вона темна, холодна. І так, я її злякався! І того, що розумів, що безсилий теж! Я обіцяв, що витягну його, а кінець кінцем моя спроба провалилась! Що якби він не використав цю силу? Цей покидьок би зробив все, щоб зламати його і підкорити! І я був би винний! Я пообіцяв йому, що захищу!

Боян важко видихнув і з жалем подивившись на Максима сказав:

― Думаю вам потрібно буде гарно поговорити. Сподіваюся, ти добре обдумаєш все, що збираєшся сказати й не наробиш дурниць.

Коли Ян прокинувся, як раз починало світати. Усе тіло ніби набили пір’ям, або пухом, важко розплющивши очі, він побачив лише верхівки дерев підсвічені багаттям, які те й діло розпливалися. Він спробував сісти, але це не вийшло і майже сівши він шубовснувся назад. Боян почувши це встав і підійшов ближче приговорюючи:

― Побережи себе. Не варто тобі зараз напружуватися.- сівши поруч він обережно взяв руку Яна і перевірив його пульс.- Як себе почуваєш?

― Краще ніж було там.- сумно посміхнувшись сказав Ян після чого додав.- Все тіло болить, воно ніби з пуху зроблене. Рухатися важко та і в очах все пливе.

Боян почав повільно розмотувати пов'язку зав'язану на шиї Яна приказуючи:

― Це ще нічого. Коли зрозумів, що твоя рана знову відкрилася, а ми казна-де і ніхто не допоможе, ото я перелякався. - в один момент Боян закляв.- Ой, леле. Як же так!- нарешті видав він десь через хвилину.

― Щось сталося?- стурбовано запитав Ян.

― Твоя рана повністю загоїлася! Та ще й шрам поменшав!

― Тут немає нічого дивного.- запевнив він.- Це все завдяки тому, що я повністю повернув свої сили.

― Он воно як. Не думав, що це можливо, але дуже за тебе радий.

Тут підійшов Максим, який увесь цей час стояв в сторінці не підходячи близько і слухав.

― Поспи, ще є час. Всі справи залишимо на потім. Тобі треба гарно відпочити.

― Він правий. До того, як сонце підніметься, ще достатньо часу, тому засинай.- підтримав Максима Боян.

― Добре. - відповів Ян і заплющив очі.

Сонце вже було досить високо, але густі крона не дозволяли йому проникати, дозволивши Яну поспати трохи більше часу. Тіло вже зовсім не боліло, а перед очима нічого не пливло. Сівши, він протягнувся, приємне відчуття прокотилася по всьому тілу допомігши прокинутися.

За декілька хвилин він перевів погляд на Максима, який сидів у дерева рукою перебираючи траву. Яну відразу здалося, що щось не так. Уж занадто схвильований він виглядав.

Побачивши, що хлопець прокинувся він встав і підійшов. Трішки постоявши мовчки, збираючись з силами, він все ж сказав:

― Як ти?

― Добре. Відчуваю себе, ніби нічого й не сталося.- посміхнувшись відповів Ян.

― Ми... Ми можемо поговорити?- невпевнено запитав Максим, вказавши головою у бік, таким чином натякаючи, щоб відійти аби не будити дядька.

― Так, звісно.- Ян спантеличено подивився на нього і направився за ним.

Вони пішли глибше до лісу. За десяток метрів Максим зупинився, повернувся і подивився Яну у вічі, а затим відвів погляд.

― Думаю я повернуся до січі. І нам варто побути деякий час якомога далі один від одного.- вимовив він відсторонено.

― Чому ти так різко передумав? Щось трапилося? - схвильовано запитав хлопець і спробував торкнутися його плеча своєю рукою, але Максим зупинився його.

― Просто так треба.

― Я можу допомогти.

― Ні!- вже з суворістю відповів Максим.

― Ти ж сам настоював. - продовжував наполягати Ян

― Досить про це.

― Господи, та що з тобою таке! Чому ти говориш зі мною ніби ми...- Ян різко замовк ніби зрозумівши все. Його погляд втопився в землю.- Стоп, тільки не кажи, що… Невже...

― Ян я.

― Ти мене боїшся?- він подивився Максиму в очі й саме цей його погляд був ніби наставлення пістолем.

― Я…- засміявся він явно не очікуючи подібного.

― Чому? Я ж лише намагався допомогти.

― Вибач, я не хотів тебе образити.

― Ти хотів укласти договір я погодився. Я врятував твою голову. І ти мене боїшся? Та чорт тебе забирай! Невже так хотілось померти в руках у турків !?

― Ви…

― Замовкни! Як ти смієш! Достатньою платою було просто дати, якийсь магічний артефакт, але ні, я вирішив, що буду допомагати тобі! Хоча мені від цього немає ніякої користі! А ти ось так зі мною вчиняєш !?

― Невже ти намагаєшся виставити мене якимось монстром, Яне!

― Замовкни!

― Яне! Перестань, поводив себе ніби дитина?

― Я ще й, як дитина себе повожу!? Смішно, просто смішно! Ти нічим від нього не відрізняється! Ти такий самий, як і Рустем!

― Досить! Яне, ти перехо...- він не встиг договорити, як Ян перервав його.

― Я перехожу кордони!? Ні! Ти зробив це першим!

― Яне!

― Замовкни!

Кристал на шиї хлопця засвітився. Максима щось обволокло і за мить він опинився у повітрі. Секунда і він зі всієї сили влетів в дерево. Його тіло почало боліти. Максим закашляв. Трохи крові вилетіло з рота. Він провів по потилиці, на пальцях була кров.

Ян підняв руку і прошепотів.

― Сеціл. - в його руці з'явилася пляшечка з червоним зіллям і камінь.

Він зміряв зміст руки поглядом і холодно подивившись на Максима, жбурнув це йому.

― Макс! - Боян, як й тільки но прокинувся, підбіг до пораненого хлопця.

― Зілля залічить рану, а камінь допоможе повернутися. - хлопець казав це зовсім без емоцій, ніби нічого й не сталося, ніби він зовсім не знав Максима, ніби до цього між ними нічого не було. - Я дотримаюся контракту, але більше ми ніколи не зустрінемося.

― Я-Ян- хриплим, ледве чутним голосом сказав Максим намагаючись встати, але його голова почала дико боліти. В очах почало темніти й він впав.

Він подивився на Яна з надією і страхом. Хоча він і хотів тільки но, щоб кожен тимчасово пішов своїм шляхом, але страх, що він піде, ніби вдарив його серце ножем.

― Стій, молю! Ян!- закашлявшись сказав він, але хлопець швидко пішов геть навіть не подивившись на нього.

За декілька кроків він просто розчинився у повітрі й зник. Максим знову спробував встати з надій нагнати його, але лише впав на коліна і знову закашляв кров’ю.