Розділ 31

Ян прокинувся від якогось дивного відчуття, яке викликало паніку, яка з’явилася ніби нізвідки. Протерши очі, він зрозумів, що ще темно і панує тиша. Хлопець підвівся і вийшов з намету.

― Чого не спиш?

Від неочікуваності Ян здригнувся. Він ніяк не думав, що в такий час Семенчик буде також не спати, а сидіти біля його намету.

― Налякав. Чому ти не відпочиваєш?

― А ти чому? - посміхнувшись відповів він.

― Щось неспокійно якось на душі ось і вирішив перевірити чи все...- не встиг він договорити як відчув, що до табору насувається не мала група людей.- Підіймай всіх! - крикнув він Семенчуку і зі всіх ніг зірвався до Максима.

Він біг з усіх ніг. По табору підіймалися вогники, всі метушилися беручи до рук зброю і стаючи в хоч якийсь стрій для оборони.

― Максиме!- викрикнув Ян, забігши до його намету, але Максима там не було.

Він завмер в ступор незважаючи, що думати та робити.

― Яне!- почувся голос Ольги позаду. - Ти готовий?! Треба, щоб ти був поряд зі мною або кимось іншим! Ти все ще не відновився! Якщо з тобою щось трапиться, ти занадто знатна особа, та і Дем’ян нам не пробачить!

― Не хвилюйся, я вже в нормі. Максима немає, я повинен знайти його.

― Це небезпечно!

― Я повинен! Ти знаєш! Все буде добре потурбуйся про стрій і головне про себе!

― Чорт! Яне!

Ян за секунду відчув де Максим і прошепотів заклинання. Мить і він вже стояв поряд з ним.

― Яне, що ти тут?

― Нема часу! Вони почали наступ!- схопивши його за руку він миттю переніс їх назад до табору.

Почалися вибухи від гармат, постріли. Максим вхопився за шаблю і направився вперед, до козаків. Ян залишився далі. Він знав, що повинен бути позаду і спостерігати за усім. Він був гарантією, хлопець в відповідний момент мав за допомогою магії відігнати турків як найдалі. Кожна секунда бездії різали його душу, але він мав чекати. Це було його роллю.

― Айнуре. - Наіль підбіг до нього і став поряд. - Ти як?

― Все гаразд.- намагаючись виказати спокій мовив він.

― Ти впевнений?

― Так.

― Яне!- до них підбіг Семенчик і оперся руками об коліна важко дихаючи.- Я все зробив як ти сказав.- він підняв голову і подивився на друга.

― Молодець, відпочинь поки. – поплескавши його по плечу відповів він.

Пройшло близько десяти хвилин і ось настав цей момент. Рустем показався. Він був позаду просто спостерігав за цим. Ян бачив насолоду в його очах, які виблискували відбиваючи світло місяця. Йому подобалось як його люди вбивали, подобалися краплі крові, які повільно стікали по травинках поряд з тілом воїна, яке лежало на сирій землі. На секунду їх погляди перетнулися. Коли він побачив Айнура, посміхнувся. Від цього хлопця охопила сильна злість. Він не міг більше стояли тут. Його очі засвітилися і він голосно мовив:

― Персо!

По полю битви пролетіла хвиля вітру яка не торкнулася ні одного з козаків, але турки полетіли. Їх відштовхнув на десяток метрів назад. Хтось вдарився об стовбур дерева, хтось напоровся на шаблю свого друга, який впустив її у польоті, хтось втримався на ногах, але все ж від’ їхав на декілька метрів. Рустем здивовано подивився на своє військо. Схоже він все ще думав, що Ян не стане втручатися, що він буде лише слухняно спостерігати, але все було навпаки. Ян більше не був тим його радником, він більше не служив йому, не підкорявся.

Рустем стис зуби, злість в середині нього просто кипіла. Він мав зрозуміти, ще після порятунку Максима і втечі Яна, що все змінилося, але він не бажав цього. " Не відпущу." - подумав він і викрикнув:

*― Ви не слабкі! Вас не налякає якась магія! Ми переможемо, на нашому боці Аллах!

Воїни знову отримали прилив сил та подалися у бій.

― Я пішов.- сказав Ян.

― Будь обережним. - відповів Семенчик спостерігаючи за тим як Ян перемістився ближче до місця битви.- Чому тебе не було? - суворо глянувши на Наіль запитав він.

― Не розумію про що ти.

― Я попереджу тебе лише раз. Якщо він постраждає, я тебе знищу. Не хвилюйся сил у мене вистачить.

― Ти думаєш, що мені вистачить сили духу, щоб нашкодити йому?

― Ти щось приховуєш. Думаю ти розумієш, що він здогадається і тоді тобі настане кінець.

― А він знає, що ти такий?

У відповідь Семенчик замовк. Він стис зуби й зле подивився на Наіля. Підійшовши він зі всієї сили стис плече чоловіка від чого той прошипів.

― Я тебе попередив. – відпустивши Наіля, він направився до Яна.

Хвилина і Ян опинився прямісінько на полі бою. Секунда і декількох противників змело потужною хвилею вітру. Він не міг бачити цю посмішку знову. Всі минулі битви вона була з ним. Йому подобалося лити кров і це для Яна було огидним, але тоді він не міг нічого з цим зробити чи точніше не хотів, це не було його справою, адже не заважало планам. Зараз все було інакше. Він не міг просто сидіти та дивитися на те як люди, що стали йому за цей час дорогими, клали свої голови. Він волів зберегти хоча б ще одне життя, але тільки не стояти без діла.

Він бився відразу з трьома. Кров з поранень потрапляла на його сорочку червоними бризками, в голові гуділо від бряжчання шабель, його розум був поглинутий битвою. Здавалося, що він вже і не чує нічого окрім цього звуку. Він бився гордо і сміливо, посміхаючись. Тіло одного із нападників впало на землю від пострілу пістоля, який він за мить витягнув з-за пояса відбиваючись від удару. Тепер він зосередився на інших двох, але дечого він не помітив. Чоловіка, який підібрав ззаду і замахнувся шаблею. На жаль, зрозумів козак це занадто пізно і по його спині пройшовся сильний біль і жар. Кров полилася на землю. По його тілу пробіли невеликі судорги та мурашки. Він швидко обернувся й одним ударом перерізав йому горло. Чоловік захрипів, а затим впав, земля була вологою, ні, навіть мокрою від тієї крові, що текла з рани. Замах, він встиг розвернутися і зупинити удар ворожої шаблі, але в одному він прорахувався. Чорноокий чоловік мав кинджал, який встромив йому в шию. Різки біль роздався в його голові розповсюдився по всьому його тілу. Від його спроб ковтнути повітря в горлі роздавалося гидке хлюпання. В очах почало темніти й він впав на землю, бути у свідомості йому було все важче, очі немов під вантажем заплющувалися. Останнім, що козак бачив була трава на якій можна було розгледіти каплі крові, які переливалися від перших промінців сонця.

В цьому бою померло багато козаків. Ян сидів на траві приходячи в себе. Раніше він ніколи не був поряд з воїнами під час бою, тому для нього це було в новинку. Хлопець картав себе, що через це не зміг захистити більшість. Він мав зробити щось більше, але не зміг.

― Ти як?- запитав Семенчик сідаючи поряд.- Дозволиш?

― Так. Звісно, сідай.

Він обережно витер з його щоки кров і сказав:

― Тепер краще. Ти раніше не брав участь у боях? Я думав, що як для радника султана в минулому були такі моменти.

― Ні.- посміхнувшись відповів Ян.- Мені дозволяли лише спостерігати здалеку. Рустем вважав мене занадто цінним і не міг дозволити померти на полі бою.

― Я обіцяв, що не дам тобі постраждати. Тому дозволь мені наступного разу битися, а ти краще посидиш в тилу.

― Ти що! З розуму зійшов. Все ж я маг і мені легше себе захистити.

― Ти навіть не уявляєш на що я здатний! Просто прислухайся до мене.- посміхнувшись і обійнявши друга промовив Семенчик.

― Я подумаю над цим.- з тривогою видихнувши відповів він.- Мені потрібно з дечим розібратися. – встаючи сказав він.

― Будь обережним.

― Добре.- він посміхнувся і пішов.

Голова кипіла від злості та нерозуміння. В голову лізли думки, які виводили з себе, думки, в які не хотілося вірити. Він швидким кроком направився до стежки у лісу. Серце шалено калатало і віддавалося ударами у вухах. Побачивши Максима, він уповільнився та утупив погляд в землю. Кулаки стислися ніби самі по собі, біль, думки, стукіт серця, який туманив його голову, пилина перед очима, яка з’явилася від через мірної кількості емоцій, які його огорнули, все це зводило його з розуму.

― Чому тебе не було у таборі…- зле прошипів він крізь зуби.

― Мене покликали поговорити.

― Хто?

― Яне, все добре?- підійшовши ближче він схвильовано торкнувся його плеча.

Хлопець швидким рухом скинув руку і злими, наповненими слізьми очима подивився на Максима.

― Хто!?

― Яне…

― Нехай тебе б біс побрав! Хто тебе покликав, Максиме!?

― Прошу заспокойся і поясни, що сталося.

― Що сталося!?- він нервово посміхнувся.- Що ж такого сталося! Скільки людей померло, а тобі нічого не сталося!?

― Я теж цим схвильований, але це війна і ми не знали, що вони так неочікувано нападуть.

― Не знав? Чом я думаю, що ти все знав! Так, я сумніваюся в тобі! Тебе єдиного не було тут коли все почалося!

― Що? Ти думаєш, що це я їх привів!? Думаєш я б зміг обректи своїх людей на смерть!?

― Я вже не знаю чому вірити!

― Я що по твоєму зовсім бовдур!

― Що вони тобі запропонували? Що Рустем тобі запропонував!

― Та не я це!

― Що він запропонував!?

― Чорт, Яне, чому ти мене не чуєш! Кажу ж це був не я!

― Не ти? Тоді хто попросив тебе зустрітися?

― Наіль!

― Що ти верзеш!

― Ти що настільки в ньому впевнений!?- нервово посміхнувшись прокричав він.- Думаєш він не міг мене покликати!?

― Не міг, бо в той час був в таборі! Я відчував його!

― Це не можливо, бо саме він мене покликав і говорив зі мною! Він був там!

― Досить мені брехати!

― Я ніколи тобі не брехав! Чуєш!?

― Авжеж ти заперечуєш…- Ян відвів погляд і декілька краплин його сліз прокотилися по його щоках.

― Я благаю тебе почуй мене. Це був не я! Тільки подумай як це звучить! Це ж просто якась нісенітниця!

― І про що ж ви говорили!?

Максим замовк. Слова застрягли в горлі. Він хотів викрикнути “Ми говорили про тебе! Саме про тебе! Він небезпечний і помішаний на тобі! Я не брешу! Я б ніколи тобі не збрехав! Якщо це і міг хтось зробити, то скоріше, то був він ніж я…”, але зміг видавити тихим голосом з себе лише одне:

― Я не можу сказати…

Ян почав нервово сміятися. Нерви здавали. За хвилину він сказав:

― Не можеш, бо брешеш? Боже який я бовдур! Бовдур! Бовдур…

― Яне, припини. Я просто…

― Що просто!? Він запропонував тобі щось, що для тебе важливіше за твоїх людей!

― Та нічого мені ніхто не пропонував! Я ж ніколи не зробив чогось, через що ти міг би перестати мені довіряти!

― Ти так і вчинив! Чи ти думаєш, що я вже все забув!?

― Боже, Яне! Так, я був бовдуром і мені дуже шкода, але я клянуся, що не домовлявся з Рустемом ні про що!

Емоції захлиснули Яна немов хвилею. По щоках ще більше потекли сльози. Навіть після сварки він все ще довіряв Максиму, але зараз все змінилося. Він звинувачував у всьому, що сталося його, бо його не було, бо він не знав, не думав, що все так обернеться.

― Іди до чорта! – викрикнув він.

― Яне, припини вже! Не я це, не я!

― Не ти.- він припинив, но обличчі зникли всі емоції й очі опустіли. – Я розчарувався у тобі…- Ян замовк.

― Яне, але це ж правда не…

― Я не хочу тебе бачити.- обірвав Ян йдучи геть.

― Яне це не я, прошу не йди, прошу, я кажу правду, я б ніколи тобі не збрехав тільки не тобі!- хапаючи його за руку, щоб зупинити викрикнув Максим.

Ян став і втупився у землю. Очі знову стали вологими, але він вже не міг думати інакше. Тихим та хриплим від крику голосу він висмикнув руку і сказав:

― Досить.

Максим так і застиг. Все, що він міг, це спостерігати за силуетом Яна, який віддалявся все далі й далі. “ Не йди… Тільки не йди!”- молив про себе він, але не зміг вимовити ні звуку. За декілька секунд він розвернувся і направився в глиб лісу. Не знав чому і навіщо. Він просто йшов. Все всередині розбилося через те, що не зміг сказати правди, щоб виправдати себе, він втратив все.

Він повернувся до табору розбитим. Там панував повний безлад. Він зупинився поряд з Ольгою, яка плакала над тілом коханого.

― Ні, благаю… Ти обіцяв взяти мене заміж.- шепотіла вона міцно обійнявши його і запустивши руку в волосся.- За що… Чому ти залишив мене саму. За що мені така кара?

Ян тихо обійняв її ззаду. Він не знав, що міг сказати, але був поряд сподіваючись, що від цього їй буде хоча б трохи краще, що вона буде розуміти, що вона не одна і він поряд.

― Є шанс?- прошепотіла вона до нього.

― Вибач.

Вона лише кивнула в знак того, що зрозуміла.

― Хочеш побути з ним наодинці чи мені побути поряд?

― Одна. Я хочу…

― Я розумію, але знай, я поряд.

― Угу.

Ян відпустив її, ще з хвилину посидів поряд, а затим встав і пішов залишивши її одну з тілом коханого. Вона вже не плакала. Лише дивилася на нього і гладила по голові щось шепчучи.

― Ти як?- тихо запитав Наіль підійшовши до нього.

― Я… - протягнув він і додав.- Не знаю.

― Хочеш прогуляймося?

― Так.

Вони просто йшли по лісу в тиші. Наіль бачачи стан Яна тому і не наважувався сказати ні слова. Через пів години вони зупинилися у старого, величезного дуба. Ян стояв просто дивившись на його стовбур.

― Максима не було в таборі… Я думаю, що він все знав і Рустем чимось його купив.

― Ти впевнений?

― Не знаю. Я вже нічого не розумію. Так багато сталося, я зовсім вже заплутався.

― Якщо ти думаєш, що це він, то це він.

― Ти справді вважаєш, що я завжди й в усьому правий?- він посміхнувся і втомленими очима подивився на Наіля який стояв поряд зліва від нього.

― Так.

― А я не впевнений. Можливо, я просто занадто на емоціях і він насправді не винен.

― Не край себе, я впевнений, що все налагодиться.

― Можливо так, а можливо і ні.

Ян зібрався іти далі, але в очах все попливло і він запнувся. Наіль миттю підлетів до нього і підхопив його під руку, щоб втримати.

В очах Яна промайнули картинки. Він побачив Наіля, який стояв в лісі поряд з Максимом. Він не чув ні слова, але все бачив. Максим не брехав, він казав правду, це Ян винен, він не повірив йому ще й стільки наговорив.

Прийшовши до тями він відскочив від Наіля і зі злістю і подивом подивився на нього.

― Ти все побачив?- Наіль дивився на Яна, який лише мовчав і дивився на нього схоже не вірячи, що це правда.- Значить побачив.

― Чому?- видавив з себе він.

Страх, відчай, нерозуміння накинулися на Яна немов вовки. Людина, якій він так довіряв, через чию смерть він так довго не міг прийти до тями й горював, зрадила його. Підлаштувала все.

― Тобі так цікаво?

― Я хочу знати за що ти так вчинив зі мною. Чому, чому, ти ж знав як я ціню тих, кого зустрів. Та чорт тебе побери, що це все означає!?

― Ти справді так їх цінуєш?- Наіль посміхнувся і запустив свою руку в волосся.- Вони тобі ніхто! Ти їх тільки не так давно зустрів!

― Ніхто? Ольжин коханий помер, а він був одним із тих, хто знайшов мене напів мертвим! Максим оберігав мене, коли я відновлювався, і навіть, коли я прийшов в себе був поряд! Всі вони, люди, які допомагали мені! А ти…ти! Через тебе пролилося стільки крові!

― І що? Ти знав цього Максима декілька місяців, а ми друзі декілька років! Ти маєш мене зрозуміти й стати на мій бік!

― Що? Встати на бік вбивці!? Ніколи!

― Ніколи!- Наіль у два кроки наблизився до нього і вхопив за руку міцно стиснувши її.- Ти повинен! Вони тобі ніхто, а я твій друг! Чи ти вже забув як через твої махінації Рустем вбив стільки людей? Ти ж сам говорив, що це найменші жертви, для нашого блага!

― Я…Я нічого не повинен! Йди до біса!- викрикнув Ян.

― До біса!? Тільки якщо з тобою!- Наіль швидко підійшов ближче, витягнув голову і проколов нею шкіру на шиї Яна.

В його очах все поплило, тіло ослабло і дихати стало важко. Він налякано підняв очі на Наіля. На його обличчі не було жодної емоції. Ян впав на землю стук серця болісно калатав у голові, тіло горіло і на його обличчі проступив піт. Наіль нахилився над ним і прошепотів на вухо:

― Пробач. Скоро буде краще.

Від його подиху у Яна пробігли мурашки, а за секунду він відчув його руку, яку Наіль запустив в його волосся. “ Бовдур!”- промайнуло в нього в голові. За декілька секунд Наіль встав і пішов. Ян бачив як його розмитий силует віддалявся все далі й далі поки його повіки не стали занадто важкими й він не втратив свідомість.

Ольга ішла по лісу занурена у свої думки. Лише день тому у неї було все, вона навіть про весілля думала! Зараз же не залишилося нічого.

― Все ж треба було попросити його побути поряд.- прошепотіла вона сама до себе.

Вона прийшла до тями лише почувши чиїсь голоси. Коли вона підійшла ближче, побачила лише Яна, який без свідомості лежав на траві.

― Яне?- майже пошепки мовила вона.- Яне!

Підбігши вона доторкнулася до його грудей, щоб впевнитися, що він дихає.

― Яне! Яне! Ти чуєш мене!? Благаю, Яне! Чорт! Я не втрачу ще й тебе! Тільки не сьогодні!

― Що тут…- Семенчик почувши крик дівчини прибіг.

― Швидше бери його! Треба віднести його до табору!

Семенчик не встав у ступор, він миттю підняв непритомного Яна з трави та зі всіх ніг побіг до табору.