Частина 2

                                                                Розділ 10

Вже починало темніти й вони вирішили зупинитися на невеличкій галявині посеред лісу поряд зі старою дорогою, яка була окутана розмаїттям трав, які ховали її у своїй тіні, захищаючи від сонця і непотрібних очей. Ян склав речі й сів біля місця де Максим розпалив багаття. За декілька хвилин він ліг поряд. Тепла атмосфера все більше занурювала його в чарівний краєвид вечора. Здається, він ніколи раніше і не помічав таких чарівних деталей. Жовтогарячі іскорки вискакували з полум’я і повільно падати на траву, тускніючи, а дрова приємно потріскували.

Ян подивився на Максима. Він був повністю спокійний, але на готові. Лежав на траві з заплющеними очима, на відстані простягненої руки лежала шабля.

― Розкажи щось про себе?- наважився почати розмову Ян.

― Що саме ти хочеш почути?-  Макс відрив очі й подивився на хлопця.

― Навіть не знаю.- задумався він, Ян справді зовсім не знав про що вони могли поговорити, але тут до нього прийшла ідея і він сказав:-  Може про твоє дитинство?- він подивився на Максима, йому здалося, що він не хотів за це говорити, тому Ян швидко спробував забрати свої слова назад. – А знаєш, поговоримо про щось інше, наприклад…

Максим посміхнувся.

― Все добре, якщо тобі це цікаво, я розповім.- він сів і лагідно посміхнувся.- Я народився у звичайному, невеличкому селищі. Мати була домогосподаркою, а батько коваль. Вони померли, коли мені було шість. Я думав, що залишуся сиротою, але прийшов дядько і забрав мене до себе. Він був не одружений, та і дітей не було. Тому я отримував досить багато уваги. Я виріс і відправився на січ, за мої заслуги мене зробили гетьманом.

― Так виходить ти був єдиною дитиною?

Погляд Максима став сумніший, посмішка зійшла з його обличчя. За тим на його лиці з’явилися невеликі прояви гніву.  Ян задумався над, тим, чому ця фраза викликала таку реакцію, але зрозуміти не виходило. Через хвилину неприємного мовчання Макс видихнув і посміхнувся.

― Я не єдиний.

Роздався шум, він був досить далеко, але водночас і занадто близько. Макс потягнувся до шаблі. Вони встали. Максим вийшов у перед, ближче до дороги.

*― Кюсем-султан, це він. Помилки й бути не може. Який ваш наказ?- тихо сказав чоловік.

*― Я хочу трошки з ними погратися. Як тільки вони почнуть здогадуватися, я розкриюся і ви вийдете і схопите його.- посміхнулася вона.

*― Я вас зрозумів. Дозвольте відкланятися.

*― Йди.

З-за дерев виїхав віз. В ньому сиділа людина. Силует був жіночим. Одягнена вона була в чорну накидку з капюшоном, який закривав обличчя. Віз їхав досить повільно. Тут людина перебралася в перед і повернулася спиною до хлопців. Через секунду віз зупинився. Невідома залізла з воза і пішла в сторону хлопців. Максим зробив крок у перед.

― Вибачте, не допоможете? У мого воза відвалилося колесо. - вона зняла капюшон і стала навпроти Максима.-  Допоможете?

― Що робить дівчина, без супроводу, у такому небезпечному місці? – насторожено запитав він.

Ян задумався: «Десь я її бачив. Вона дуже на неї схожа, але зовнішність трохи інша... Дивно... Вона повернулася до колеса і воно відвалилося. Невже це було спеціально? Можливо… »

― Ой, ну що ви таке кажете. Я звичайна дівчина. Живу тут не далеко, тому і не боюся.

― Ви не з цієї місцини. Я правий?- різко мовив Ян.

 Максим обернувся і здивовано подивився на хлопця.

― Чому ви так думаєте?

― У вас досить смугла шкіра та й акцент є.

― А ви бачите мене наскрізь... Я переїхала декілька років тому.

«Дідько! Це й справді вона!» -  зрозумів Ян.

Ян підійшов уперед, відсмикнув Максима назад і став перед ним.

*― Не очікував тебе побачити, Кюсем.

*― А ти все такий же розумний. Коли ти почав мене підозрювати?

*― З самого початку. Ти поводила себе занадто підозріло. Та й не впізнати тебе було б дивно. Ти просто жахлива в маскуванні.

*― Навіть, коли впізнав мене, так зі мною спілкуєшся? Я думала, що після того ти не посмієш.

*― Я більше не його підлеглий, тому не повинен підкорюватися.

Тут з-за дерев з'явився десяток людей. Максим схопив Яна за руку і відсмикнув назад.

*― Невже ти думав, що я прийду одна?

*― Я знав, що ти не одна.

*― Коли? Коли ти зрозумів? Хоча навіщо я питаю те на що знаю відповідь. - вона потягнулася до невеличкого мішечка, що висів на поясі.

Декілька солдатів напали. Максим пішов у бій. « Чорт. Що ж ти робиш! Нам не можна розділятися. Це ж...» - не встиг він закінчити думку, як двоє солдатів вже були поряд. Йому не вистачило секунди, щоб дотягнутися до кинджала. У його сторону полетів порошок. В очах різко потемніло і він втратив свідомість.

― Ян!- крикнув Максим.

Це було останнім, що почув хлопець перед тим, як в очах остаточно потемніло.

Побачивши Яна лежачого на землі, Максим побіг до нього одночасно відбиваючись від атак. Неочікувано роздався звук від удару. В його очах потемніло і він впав за декілька кроків від Яна.

*― Що накажете з ними робити ?

*― Зв'яжіть і залиште під деревом. Відпочиньмо, а зранку поїдемо назад.

Максим прийшов до тями. Відкривши очі, він побачив декількох солдатів, які спали та двох, які стояли у дороги. Його руки були міцно зв'язані. Поряд лежав зв'язаний Ян, він так і не прийшов до тями.

«Чорт!»- подумав Максим і намацав пояс: «Ніж забрали... Треба вибиратися». Двоє солдатів обернулися. Він у мить прикинувся сплячим.

*― Мабуть, здалося.- сказав один з охоронців.

*― Ти про що? - запитав другий, який нічого не почув.

*― Не важливо.- він відвернувся і продовжив спостерігати за дорогою.

Максим розплющив очі. На дорозі стояв вже перемонтований віз. За декілька метрів лежали охоронці та жінка. Макс знову спробував розірвати мотузки.

Охоронець різко обернувся. На мить Максим думав, що його побачили у свідомості, але він встиг за долю секунди.

*― Щось тут не чисто, пішли перевіримо.- охоронці підійшли ближче.

*― Сплять. Може то звірі?

*― А може хтось за ними прийшов.- вони відійшли за декілька метрів.- Давай тут постоїмо, хто знає, може не спить.

*― Як скажеш, що там, що тут. Різниці ніякої. До речі, Кюсем-султан наказала нам схопити його, але султан наказу не відав. Чи не лишать нас за це голови?

*― Він втік не дочекавшись страти. Не думаю, що султан розсердиться на нас.

*― Я чув, що султан наказав його відвести як можна далі й залишити у живих.

*― Це всього лиш чутки. Впевнений, що він сам втік.

*― Тут є незрозумілості. Ти пам’ятаєш в якому стані він був після катувань? Думаєш він міг у такому стані втекти? Це просто неможливо!

*― Говори тихіше, не хочеш же всіх розбудити. Так... Це й справді не зрозуміло, може у нього були помічники. Все ж він не один рік служив султану.

*― Може й так.

« Думаю, вони говорили про щось важливе. Погано, що я нічого не розумію... Як виберемося треба буде попросити Яна навчити їх мові. Треба спробувати його розбудити, якщо вийде, ми швидко виберемося».- він доторкнувся його руки. « Браслет? Але звідки він? Невже ця штука і не дає йому прокинутися?»- подумав Максим. Різкий погляд ніби порізав його. Повернувшись, він побачив охоронців, які дивилися прямісінько йому у вічі.

*― Так і думав, ти не спиш.

― Хлопці, я вас не розумію. Ви ж не збираєтесь мене вбити?- на його обличчі була невпевнена посмішка. Охоронець дістав хустинку і налив туди трішки розчину. Максим здригнувся. Затим охоронець затулив ним йому рот і ніс. Він намагався відвернутися, але вже за хвилину відключився.

Максим проснуся у возі. Поряд лежав Ян, вони були накриті тканиною і кудись їхали: «Скільки вже пройшло часу? Чому він досі не проснувся? Може спробувати знову розірвати мотузки? У них є коні, якщо так подумати, я міг би скинути когось з коня, схопити Яна і спробувати втекти... Чорт, чому мотузки такі міцні! Що ж робити…»