Розділ 3

«Таке дивне відчуття…»-  думав хлопець все намагався розплющити очі, але йому це ніяк не здавалося. Коли він нарешті зміг це зробити то побавив двох чоловіків, які про щось говорили. Розібрати їх слова він не зміг, адже голова дуже боліла, як і в цілому все його тіло.

―Лікарю, диви, наче прокинувся.- шоковано сказав один із них.

Лікар повернувся і промовив:

― Я думав він довше ось так проваляється. Тільки чотири місяці пройшло, а він вже прийшов до тями.

Лікар підійшов й взяв своєю рукою руку хлопця перевіряючи пульс, а за тим дістав із шухлядки біля ліжка невеличку пляшечку з якимсь лазурним відваром. Взяв голову придворного і трохи підняв, а за тим влив йому в рота зілля. Хлопцю вже доводилося пити найрізноманітніші, але такого гидкого ще ніколи.

―Залиш нас лікарю.- сказав співрозмовець.

Лікар вийшов зачинивши двері й віддавши наказ не пускати туди нікого поки гетьман не піде. Придивившись хлопець побачив чоловіка років двадцяти або двадцяти одного. Він був поважної статури з досить високим зростом і міцним тілом. Волосся його було досить коротке, кольору воронячого крила. Очі його були темні мов вугілля, але водночас з тим виливали кольором деревини та вогню.  Гетьман був одягнутий у сорочку зі штанами. З його поясу звисала шабля, а в його обличчі не було нічого, що могло означати те що він хотів нашкодити хворому.

―Мене звати Максим, я гетьман. Мої хлопці знайшли тебе у полі. Ти досить серйозно ранений тому не варто рухатися. Не треба приховувати хто ти є, коли лікар проводив огляд він помітив клеймо. Тому ми знаємо, що ти маг. Цікаво як же тебе знати… Ти ж був радником султана, чи я не правий?

― Ян… Мене звати Ян.- промовив він дуже болісно і хрипло. Тільки тоді він зрозумів, що має рану ще й на шиї.

― Зрозуміло. Не очікував, що ти зможеш перший час говорити… Ну що ж, розповім тобі як справи будуть йти далі. Отже, ти маг і тебе ніхто тут не образить, я за цим сам простежу. У нас є одна вільна хата, на одну людину. Як тільки тебе вилікують переселять туди. Також я прошу твоєї допомоги. Турки й поляки зовсім проходу не дають, а ти маг і я впевнений, що ідеї, як з ними розібратися, в тебе будуть. Так що сподіваюсь на тебе. На рахунок твого стану. Все достатньо важко, але навряд чи ти помреш, також я не впевнений в тому, що ти можеш ходити.

Ян лежав у не змозі рухатися не те що ходити. Як би він не намагався порухатися нічого не виходило. « Невже мене так сильно покалічили…» - подумав він подивившись у вікно.

Макс все продовжував щось розповідати, але Ян вже його не слухав. Він дивився на небо, збирались дощові хмари, вони все сильніше і сильніше затягували небо.  « Все говорить і говорить… Чорт! Коли ж він уже замовчить! Він, що хоче заговорити мене до самої смерті?!»-думав хлопець. Через годину Максим нарешті закінчив свою розповідь, хоча це було більше схоже на монолог.

― Ну що ж, я піду. Сподіваюся, тобі стане краще найближчим часом. Якщо щось буде треба, звертайся до лікаря, а поки краще відпочинь.

Максим вийшов зачинивши за собою двері. Ян був занадто слабкий і заснув буквально через декілька хвилин.

Пройшов вже майже місяць. Яну вже стало набагато краще. Кожного дня йому доводилося пити лазурне зілля. До його смаку він майже звик, але все одно пити його не хотілося.

― Краще тобі його випити, якщо не хочеш ускладнень.

― Знаю…- втомлено протягнув він.

Тоді двері відчинилися і в кімнату зайшов Максим.

―Лікарю, залиш нас на одинці…

Мороз пробіг по шкірі у Яна. Лікар швидко вийшов забравши сумку з речами. «Що це з ним… Якось мені від цього ніяково. Невже цього разу все ж вирішив мене до смерті заговорити?»- тривожно думав хлопець. Ян дивився в очі Макса і не розумів, що відбувається. Він ще ніколи його таким не бачив. Це протягнулось лише сорок секунд, але він за цей момент був досить наляканий. За тим Макс різко пом’якшав і засміявся.

― Ти і справді повівся, всі ведуться. Не знаю чому, але всі вважають мене  небезпечним, коли я в гніві.

― Тц…- Ян відвернувся -“Невже мене і справді так легко провести?”-  подумав він і через декілька секунд він знову подивився на Максима.

― Перейдемо до діла. Я бачу, що тобі вже краще, але сьогодні тобі ще потрібен нагляд лікаря. А зараз перевіримо чи зможеш ти стати на ноги.

― Добре.

Ян розумів, що це буде боляче, але знав, що це необхідно. Він закинув ковдру і сів готуючись встати.

― Зажди, спочатку випий це.

Максим кинув якесь зілля в маленькій пляшці. Воно було червоно-чорного кольору.

― Що це?

― Не дасть тобі відчути біль. Чи ти думав, що встати на ноги буде так само легко як і раніше.

Ян промовчав і одним духом випив його. Він відчув холод по тілу, який досить швидко зник. Ян намагався змусити себе це зробити близько хвилини, але врешті решт встав дуже різко. Ноги навіть після зілля запекли, немов він стояв у полум'ї. Він почав падати. Макс миттю підбіг, щоб зловити його, але Ян втримався на ногах. Максу було зрозуміло наскільки йому боляче стояти.

― І справді встав, ти справжній чарівник!

Ян подивився на нього з таким лицем ніби здивувався його словам, а може просто вважав його ідіотом.

― Ну що ж, тоді я впевнений в тому, що тебе можна так сказати виписувати. Завтра лікар зробить останній огляд і я проведу тебе до твого будинку.- До завтра.- з ентузіазмом сказав Максим.

― Так.

Наступного дня Ян приснився від розмови лікаря і Максима. Розмова булла дуже тихою. І із-за дверей було погано чути. Йому вдалося підслухати лише маленький клаптик цього діалогу.

― Максиме, скоріш за все, біль не пройде і йому доведеться приймати ліки до кінця його життя.

― Думаю, що це не так. Ліки йому не так сильно і допомагають. Коли він став на ноги, було зрозуміло на скільки це було боляче.

― Це не можливо! - тихо, але з не аби яким обуренням промовив лікар.

― Мої очі мені не могли брехати.

― Це може означати тільки те, що біль настільки сильний, що не які ліки не допоможуть, але якщо це і насправді так, він не міг би встати. Йому б просто не вистачило сил. Він би втратив свідомість від болю!

― Значить він набагато сильніший ніж ми думали... Ну що ж, іди до нього, пора йому переселитися до будинку.

Ян швидко влігся назад, щоб ніхто не міг подумати, що він щось чув. Лікар тихо відкрив двері думаючи, що він спить.

― Вставай, сонько. Вже ранок. Пора приймати ліки.

― Добре.

Лікар протягнув йому невеличку скриньку. Вона була гарно оздоблена.

― А тепер слухай уважно. Відкривши цю скриньку ти побачиш 10 відділів в кожному з них по дві пляшечки. Ти повинен випивати по одному відділі в день. Лазурне зранку, обов'язково нічого не ївши. Чорно-червоне після сніданку, це зменшить біль. Не пити більше норми, а то стане гірше.

― Зрозуміло.

― Ось тримай.

Лікар кинув йому чисту білу сорочку, штани та черевики. Також там був граний ремінь.

― І це теж. Кинджал завжди стане у пригоді.

― Дякую.

― Переодягайся, а я поки приготую ліки.

Одяг йому дуже личив і був дуже приємним на дотик. Ян вже думав вставати, але лікар промовив.

― Зажди спочатку випий це.

В його правій руці були вже знайомі йому два зілля, а в лівій пляшечка зі чимось, що він ніколи до цього не пив. Воно відбивало то смарагдами, то кольорами схожими на захід сонця.

― Навіщо те зілля? Яке ти тримаєш у лівій руці.

― Воно краще прибирає біль, але на жаль воно досить шкідливе тому його не можна пити більше ніж один раз на рік. Не хвилюйся, воно набагато смачніше ніж лазурне. Я не знаю ні одного зілля, яке було б краще за нього.

Ян недовірливо взяв пляшечки, дві він поклав на ліжко, а третє почав розглядати.

“Звідки у них зілля такого класу! Можливо...”- Подумав він продовжуючи розглядати зілля.

― Першим випий те яке тримаєш у руках.

Привідкривши пляшечку він відчув дуже різкий і не приємний запах. Це було схоже на гнилу рибу до якого додали мертве тіло. Ян через велику силу змусив себе швидко випити його. На смак воно й насправді було не таке бридке. Воно нагадувало смак лісових ягід. Це було для нього схоже на дитинство як один ходив за ними до лісу.

― Мені подобається. Нагадує смак дитинства.

― Що ж, радий за тебе, але рецепту не скажу. Твої знають, вони мені рецепт і передали. А тепер вставай.

Лікар відвернувся пакуючи щось у не великий мішечок. Ян подивився на підлогу. І відразу ж згадав про те як було боляче вчора. А якщо через втрату болі у нього відніме ноги. Мороз пробіг по його шкірі через ці думки. Він гарно міг згадати той його. Йому не було страшно, він вже не вперше відчував сильний біль, але все ж Ян ніяк не міг наважитися встати. Зібравшись з силами він набрав повітря в груди і встав. Ноги лише трішки нили. Хлопець зробив крок, другий і не відчув нічого страшного.

Невеличка посмішка з'явилася на його обличчі, але вона відразу ж зникла.

― Бачу ліки й справді допомогли.

― Дякую за них.

― Тримай.- він передав йому скриньку і мішечок.

― Що це за мішечок?

― В ньому трави будеш настоювати й пити. Одна чашка в день. Це обов'язково. Воно допоможе повністю відновити голос і завершити лікування ран.

Ян провів рукою по шраму на шиї. Він ще трохи болів при розмові.

― Пити його треба тиждень не більше і не менше.

― Зрозуміло.

Він взяв речі й почав розглядати скриню, на ній були ініціали. Він добре знав звідки була ця скринька, але старався не подати знаку.

― Звідки у вас скриня?- запитав Ян сподіваючись дізнатися більше про таємниці січі.

― Ця? Максиму його гарний друг подарував. А він сказав, що вона гарно для ліків підійде і наказав віддати тобі. Скоріш за все раніше там зберігали прикраси. А що?

― Просто стало цікаво.

― Он як. Ну добре пішли покажу де ти будеш жити.

― Дякую вам.

― Чого це ти так різко?

― Дякую, що лікуєте.

Сказавши це Ян подивився у вікно.

― Нема за що. Пішли, покажу хату в якій будеш жити.

 Вони відкрили двері й пішли в сторону церкви. На дворі вже був вечір. Лікарський будинок був зовсім біля неї і Ян кожен ранок міг бачити її з вікна. Поки вони йшли Ян намагався згадати де ж він бачив ці ініціали, але в голову так нічого і не прийшло. Тим часом вони вже пройшли повз церкву і підходили до будинків старшини. «Дивно мене могли підсилити до будинку звичайних козаків, але чомусь поселили в окремий будинок, та ще й серед старшини. Вони звернули на іншу тропу.

З одного із будинків вийшов Максим він помахав рукою в знак привітання. Коли вони підійшли ближче, він заговорив:

― Привіт, сподіваюсь ліки, які ти зміг дістати, йому допомогли?

― Як бачиш ходить і ні на що не скаржиться.

― Що ж, це добре. Яне, я зайду до тебе десь через годину, треба поговорити. Ти ж не проти?

― Ні, не проти.

― Ну і добре, тоді до зустрічі.

 Ян і лікар пішли далі. Вони пройшли ще одну хату. Коли вони дійшли до наступної, лікар мовив:

― Ти тепер володар цього дому, тому заходь першим.

Коли Ян зайшов, він відчув неприємне відчуття. Хоча кімната була освітлена і не погано виглядала. Це відчуття було схоже на енергію мерця. Свої підозри він вирішував не озвучувати. Кімната була досить маленька. Напроти дверей була лава, над нею було декількох поличок, з лівого боку була піч. На ній були розстелені ковдри також там було декілька подушок. З права був стіл і стілець. Збоку біля столу стояла скриня. Над столом весілля дзеркало. Коли Ян обернувся, він помітив, що над дверима висить вишукана ікона.

― Сподіваюсь тобі подобається.

― Так, гарна кімната.  

― Одяг в скрині. Я тобі повісив над пічкою трави, вони гарні, та ще й лікують. Позаду твого  будинку є колодязь. Сніданки о восьмій, обіди о дванадцятій, а вечеря о восьмій вечора. Ну що ж, я піду, мені пора.

― Ага...

Ян поклав скриньку і мішечок на стіл. Сів і подивився в дзеркало. Він все ще не міг звикнути до свого відображення, шрам постійно муляв очі. Його увага перемістилася на скриньку. Він взявся розглядати її ще раз. Ці ініціали ніяк не могли його відпустити. Було таке неприємне відчуття, коли він на неї дивився, але Ян ніяк не міг зрозуміти, як вона тут опинилася. Так він просидів приблизно годину. Тут почувся стукіт у двері.

― Можна?

Ян почув знайомий голос. Це був Максим.

― Так, заходь.

― Роздивляєшся скриньку?

― Так, вона досить гарна. Відчуваю себе дивно, ніяк не можу звикнути до нового відображення у дзеркалі.

― Он як. Не хвилюйся, пройде трішки часу і стане краще.

Максим підійшов ближче і став біля стола.

― Невже тебе турбує ця скриня?

Ян промовчав, адже не планував ділитися цим з людиною, яку знає лише другий день.

― Я завтра зранку зайду. Ти не знаєш, що у нас де. Тому я проведу тебе на сніданок, а пізніше проведу екскурсію.

― Добре

― Я б хотів поговорити на рахунок твого постійного знаходження тут. Ти не подумай, я не збираюсь тримати тебе в заручниках. Просто багато хто проти козаків і мати мага було б добре.

― Я не маю права вирішувати таке. Та і який з мене толк, якщо через рани я не можу нормально використовувати магію.

― Це не на завжди. Просто треба час, щоб ліки подіяли. Та й ти повинен відплатити за те, що врятував тебе.

― Я нічого не повинен. По контракту між магами й козаками.- відповів на це Ян, змірявши Максима холодним поглядом.

― Добре, добре, але я прошу в тебе допомоги. В замін на це, проси, що хочеш.

Ян замислився. Через хвилину він вирішив як діяти далі.

― Створимо контракт. Обговоримо умови й за допомогою крові закріпимо.

― Крові?

― Так, а що, боїшся магії?- сказавши це Ян посміхнувся, але посмішка швидко зійшла з його обличчя.

― Ні, ні в якому разі.- Макс теж злегка посміхнувся.

― Тоді я ставлю умови. Перше, я маю право покидати січ, якщо це потрібно. Друге, якщо я не зможу себе захистити козаки повинні зробити все, щоб не допустити моєї смерті. Третє, якщо людині моєї крові, або моєї спільноти потрібна допомога ви її надасте. П'яте, я не змушений нічого робити проти своєї волі. Шосте, якщо мені потрібні гроші ви повинні по можливості мені їх надати. Це все.

Максим на пару секунд замислився.

― Добре. Перша умова, при війні ти повинен обрати козаків, звісно якщо на іншій стороні не буде твоєї спільноти. Друге, ти повинен повідомляти мене, або одного с моїх найближчих помічників про свій від'їзд.  Ну це принципі все. Тебе все влаштовує?

― Так. Тоді мені потрібен папір і перо з чорнилами.

― Тримай.

―  Ти що завжди їх носиш із собою?- здивовано запитав він. 

― Ні, просто я теж думав над тим, щоб укласти контракт.

― Ось як.- протягнув Ян.

― Доречі, а що станеться з тим, хто не буде дотримуватися угоди?

― Нічого страшного, угода стане попелом, а це буде означати, що ніхто нікому не зобов'язаний.

― Ти готовий зараз написати угоду, хоча не спитав дозволу у старших чинів? Ти не звичайний чарівник чи не так?

― По-перше, це не твоє діло. По-друге, я не збираюсь підписувати контракт зараз. Він буде тільки записаний, а підпис я зроблю тільки після отримання дозволу.

― Ех... А я думав, що зможу все зробили за один день.

Ян взяв перо в руки й щось прошепотів.  Воно ніби загорілося. Макс аж навіть трішки злякався.

― Це було не очікувано.

Ян ніяк не відреагував. Він взяв лист і почав писати умови контракту. У Максима з'явилося відчуття, що з очима Яна щось не так. Вони ніби світилися зеленуватим світлом. У Максима було відчуття, що він це колись вже бачив, але він ніяк не міг згадати де. Він писав близько десяти хвилин. Коли хлопець закінчив, він прошепотів «хельтем». Перо знову стало звичайним. Ян передав контракт Максиму.

― Ось це магія.

У Яна різко пішла кров із носа. Тому він зрикрив його рукавом сорочки.

― Гей, ти як? - з хвилюванням промовив Максим

― Все гаразд. Це через те що у мене занадто мало сил.

― Може все ж покликати лікаря?

― Непотрібно.

Ян запрокинув голову назад, щоб зупинити кров.