Розділ 14

Вузька, одинока стежка заходила все далі й далі у темну гущавину лісу. По ній вже довго ніхто не ходив, здавалося, що зовсім скоро вона зникне, але все ж був один хлопчина, який кожен тиждень протоптував її знову і знову. На вигляд йому було років шістнадцять. Він йшов по ній зовсім один. За спиною він ніс торбину наповнену різноманітними травами і ягодами. Затягнутий у глиб думок хлопець йшов все далі. Витягти його могло тільки, щось дуже чудернацьке, але, що могло статися? Здавалось, він бачив різне і страху чи здивуванню в його душі вже не було місця.

Тут перед ним прошмигнуло, щось темне. Хоча воно і було схоже на людину, але було, якесь маленьке, та і пересувалося дивно. " Людина? Що за вигадки... Навіщо людині бути тут. Хоча, якщо так подумати, я і сам стою тут."-подумав хлопець і подивився в слід чоловічку. " Здалося?"- він насторожився.

― Тут хтось є? - промовив він невпевнено.

Тиша. " Так і знав... Боян, Боян. Як ти міг подумати, що комусь, крім тебе, спаде на думку тут ходити."- заспокоював себе він

― Ну привіт, юначе. Куди шлях тримаєш?- невеличкий чоловічок виглядав з-за кущів, хоча, до нього краще підходило слово дідусь. Борода була густою, а на голові, щось схоже на гніздо, тільки із волосся. Пару грибів і гілок з листям заплуталася в ньому.

Боян, здригнувся на лиці з'явився страх.

― Х...Х...Хто ви!- налякано вимовив він

― Невиховано то як!- скрикнув маленький дід.

Боян схаменувся, зробив глибокий вдих і подивився на діда.

― Вибачте. Я не очікував когось побачити в такому глухому місті. Вам потрібна якась допомога?

― Хо-хо-хо. Ось це вже краще. - старець вийшов із кущів і став посеред стежки. Тільки тоді Боян зміг краще його роздивитися. Біла борода була довшою за його зріст і волочилася по землі. Одягнений він був у мішкуватий одяг, який був йому великий, підшиті в десяток разів штанці й сорочка, яка звисала.

― Зіграй зі мною в маленьку гру. Переможеш отримаєш приз, а програєш залишиш свою душу тут, зі мною.

― Вибачте, але вже пізно. Мені пора повертати...

― Вибору в тебе немає.- різко перервав його чоловік.- Якщо відмовишся, відразу програєш. - дід злісно зиркнув на хлопця.

― Д...Добре.- невпевнено мовив Боян.

― Ось і домовилися. Іди за мною.

― Але.

― Не хвилюйся, стежку я не загублю, як тільки ти переможеш, я тебе відведу назад.

За декілька хвилин вони вийшли на величезну галявину оточену лісом. Вся вона була покрита білими квіточками ромашок.

― Правила нашої гри такі. На ось цьому полі росте лише одна конюшина. Твоєю задачею буде знайти її й принести мені до заходу сонця.

― Що! Це ж не можливо!

― Час пішов. Чекаю на свою конюшину.

Боян стиснув зуби, поклав на землю торбину і зі всіх сил побіг на пошуки. Пройшло вже більше понад дві години, а конюшини все не було. На пошуки залишалась лише година. І тут він помітив її. Заховану під товстим шаром пелюсток ромашок. " Нарешті!"- хлопець зірвав їх і з усіх ніг побіг до діда.

― Знайшов...Знайшов!

― Справді? А ну покажи.- хлопець посміхнувся, простягаючи старому квітку.- І справді! А я вже сподівався...

― Так де мій приз?

― Не забув таки. Тримай. Носи цей камінь при собі. Пройде не один рік і в один день він тобі знадобиться. Від нього буде залежати доля іншої людини. Він може перемістити тебе в потрібне тобі місце.- старий простягнувся зелений, напівпрозорий камінь розміром з горіх.

Боян лежав на стежці. В його руці був камінь, а поряд стояла його торба.

Лікар стояв посеред куреню і дивився на цей самий камінь. Стиснувши його він сказав:

― Знав би, що той дід мав на увазі, не відпустив би його...- розтиснувши руку він знову почав роздивлятися камінь, який виблискував під сонячним промінням. - Пора... Треба дістати їх звідти, хто знає, що станеться, якщо буду зволікати...

Рустем в роздумах стояв у куща зі сніжно-білими трояндами. Вони були набагато чистішими ніж його руки, які вже давно увібрали у себе кров всіх тих кого він убив. В один момент він зрозумів, що навіть і не пам’ятає, коли вони були чистими. Слова Айнура все не покидали його голови. Невже це правда і його обвели навколо пальця, але хто і навіщо.

*― Вітаю вас, султане. – дівчина чудової зовнішності, в ошатному вбранні з хвилястим волоссям кольору дубової кори й очима кольору морських просторів. Вони ближчали на сонці немов дорогоцінне каміння. Іноді здавалося, що заглянувши в них можна опинитися на кораблі, серед справжнісінького морського шторму.- Ви теж вийшли прогулятися? Дозвольте зіставити вам компанію.- ніжно сказала вона.

*― Розалія, так це ти. Якщо ти так цього бажаєш, пішли, прогуляємося.

*― Дякую за вашу милість.

Вони зупинилися у дерева, яке було посаджене ще два покоління тому. Рустем гарно пам’ятав розповіді батька про те чому воно було посаджене.

Колись давно, його родич покохав дівчину, яка була нареченою його старшого брата. Він не міг бачити їх разом і однієї ночі ревнощі заволоділи його розумом через, що він пролив кров брата. Зрозумівши, що наробив, хлопець втік. Після поховань він вимовив у султана цю дівчину, але хто ж знав, що після весілля вона вип’є отруту і помре. Правда була в тому, що вона бачила вбивство коханого і не могла пробачити вбивцю. Тут почуття хлопця і зіграли з ним злий жарт, адже вона вбила себе, щоб принести біль, який відчула тієї зловісної ночі, йому. Він поховав її у саду, посадивши там дерево. Навіть не дивлячись на злість султана, щодо цього вчинку, він оберігав її могилу все життя і помер прямісінько там, простудившись від холодного дощу, під яким він сидів усю ніч не в змозі покинути місце де вона лежала. З того дня дерево і було тут. Султан після смерті сина все ж залишив його в пам’ять про нього і його зле кохання.

Рустем завжди бачив схожість між собою і тим предком. Вбивши майже всіх, хто був вірний його батьку і матері, він став схожим на нього, вбивши людей, які повинні були бути йому важливі, але не були такими. Він робив це заради влади, але останні декілька років його краяли сумніви, можливо, він і справді був жахливою людиною. Рустем вже здається зовсім нічого не розумів. Що йому важливо, а що ні. Все злилось воєдино. Для нього вже декілька років не було різниці між добром і злом.

*― Сьогодні такий прекрасний день, чи не правда?- відірвала його від роздумів дівчина.

*― І справді.

*― Чому ви такі сумні, невже, щось сталося?

Рустем посміхнувся і лагідно торкнувся її щоки.

*― Не треба хвилюватися, скоро все налагодиться.

Хоча він і сказав так, але сумніви не покидали його. “Чи вірний мій шлях? Невже я помиляюся, здається, я і справді погана людина… Можливо, на час і стане краще, але потім все почнеться знову. Ні, я правий. А навіть, якщо ні, ніхто не посміє мене осудити.”- подумав він і пішов.

― О боже, Максиме невже це і справді ти.- дівчина з темним, прямим волоссям і очима кольору вугілля впала на коліна у решітки.

Максим впізнав її голос Він не відриваючи погляд він своїх рук у кайданках, зле вимовив:

― Ти… Ти все ж посміла прийти.

― Не кажи так! Я до кінця не вірила. Чому, чому… як же ж так вийшло!

― Наталко, а це повинно тебе турбувати? Чи це вже не твоє ім’я?- він нервово посміхнувся і подивився на неї.

― Досить! Чому ти так говориш, братику! Я все ще твоя молодша сестра і нічого цього не змінить!

― Сестра? Ти захотіла кращого життя і втекла не сказавши ні слова! На що ти сподівалася? Що все буде так, як і раніше, ніколи цього не станеться…

― Що поганого в тому, що я хотіла більшого! Ти теж хотів мати владу і бачу досяг цього!

― Я робив це заради нас обох, ти пообіцяла, що дочекаєшся мого повернення, а сама втекла!

По лицю дівчин почали текти сльози. Максим відвернувся. Вона витерла їх рукавом ошатної сукні й мовила:

― Зараз це не важливо, витягнемо тебе, а потім поговоримо. – вона дістала вкрадену зв’язку ключів і кинула брату.

― Ні

― Що ні? Ти що не розумієш, тебе вб’ють, якщо залишишся!

― Прекрасно розумію, але не хочу помочі від тебе. Я справлюся своїми силами.

― Ти, ти… Бовдур! – дівчина повернулася і плачучи пішла назад.

Максим знову залишився один. Кинута зв’язка досі лежала на тому самому місці.

― Бовдур?- Максим взяв зв’язку і зі всієї сили жбурнув їх у стіну. Вона розсипалася і десяток маленьких ключиків лежали на підлозі…

Двері камери прочинилися. В середину зайшов високий чоловік, з темним волоссям по вилиці, карими очима і злегка засмаглою шкірою. Ян все ще гарно пам’ятав їх знайомства.

*― Тебе, великого Айнура так легко спіймали! Не можу повірити своїм очам.- хлопець засміявся.

*― Цікаво, чому у тебе така радість. Чи не думав ти, що я тут для якоїсь цілі? Ти ж знаєш мене як ніхто.

Чоловік підійшов ближче. І подивився прямісінько в його очі.

*― Не думаю. Браслет на тобі й відразу видно, що ти не очікував цього. Ти попався як бовдур.

*― Бовдур? Справді так думаєш?- Ян посміхнувся.- Я думав, що навіть після тієї сварки у нас вийде залишитися друзями, але як я помилявся…

*― Правда, але тепер це нічого не коштує. Ти перший зрадив мене. Хоча тебе і не вб'ють, але я подбаю, щоб це місце стало для тебе найгіршим кошмаром. Яне, Яне, ти знав, що я чого хотів, але відмовив у помочі, а тепер я…

Він не встиг договорити. До в'язниці зайшов Рустем.

*― Що ти тут робиш, Джабір?

*― Султане.- чоловік швидко вклонився. - Велика честь вас бачити, я вирішив перевірити полоненого.

Султан подивився на нього з деякою підозрою, затим відвів погляд і подивився на Яна.

*― Що, ж іди.

*― Слухаюся.

Тільки через декілька хвилин як кроки Джабіра стихли. Рустем почав розмову:

*― Айнуре, ти все ще гніваєшся? Ти знаєш мене як ніхто інший, я відправив тебе до темниці на емоціях і не хотів шкодити...

*― І тому ти вбиваєш всіх, хто хоч чимось дорогий мені? Тому ти наказав настільки покалічити мене й викинути напівмертвим?

*― Я цього не робив! Я зрозумів, що ти правий, хтось і справді діє проти мене. Прошу допоможи мені.- він підійшов ближче і став на коліно. Дивлячись шию хлопця він повільно провів по ній пальцем. - Скажи мені, хто це зробив?

Ян засміявся. Це було безглуздо. Хоча, колись Ян і не зовсім був радий знаходженню в Османської імперії, але був радий допомагати Рустему. Зараз цього не було. Він більше не хотів бути поряд з ним, допомагати. Це все втратило для нього сенс.

*― Я... Тобі нічогісінько не скажу! Ти повинен у стількох смертях невинних! І колись я власноручно покараю тебе за все! Ти зробив все, щоб я бажав тобі лише смерті!

Рустем встав і зі всієї сили вдарив по стіні. Від слів Яна його душа почала розриватися від болю та гніву.

*― Як ти не розумієш! Я хотів лише, щоб ти був мені вірний! Це все... І Наіля, цього твого супутника і всіх людей, що були близькі з тобою убив ти! - він засміявся.

*― Ти... Ти думаєш я не знайду виходу? Мій супутник не помре... І ти більше ніколи не побачиш мене на своєму боці, обіцяю.- Ян посміхнувся. Він розумів, що не впевнений, що справді зможе врятувати Максима, але знав, що зробить все, що буде можливо.

Рустем повернувся до свого звичайного, награного обличчя. Лише невеличка посмішка сповнена болю досі вигравала но його обличчі.

*― Коли голова того хлопця впаде на землю, я зроблю тебе покірним...Я знайду вихід. Мені байдуже, що ти брат короля магів. Що б вони не робили, ти залишишся поряд зі мною.

Султан, розвернувся і пішов... Його кроки повільно віддалялися від камери Яна. Цей звук, як ножі, вбивався у хлопця. Він стис зуби й сказав:

― Утримаєш? Навіть і не сподівайся.

*― Вітаю вас, шегзаде Рустем. Від сьогодні я буду знаходитися поряд з вами.– шістнадцятирічний Ян був не в захваті від того, що повинен посадити на трон якогось балуваного бовдура, хоча потім керувати його діями було б досить цікаво.

*― Підніми голову.- хлопець на декілька років старший дивився на нього не відводячи погляду.- Як твоє ім'я?- запитав він злегка надмірно.

Хоча в цьому і не було нічого дивно, але приємного в цьому було мало. Ян знав, що видати себе не можна, тому робив все обережно.

*― У мене немає імені. Ваш батько наказав мені отримати ім’я від вас, шегзаде.

*― Мені здається тобі підійде ім'я Айнур. З цього дня можеш рахувати його своїм офіційним.

*― Для мене велика честь, отримати його від вас.

*― Пішли, я хочу прогулятися по саду.

Рустем зі злістю відкрив двері й зайшов до кімнати. Підійшовши до столу, він покинув тарілку с фруктами й оперся о стіл. Айнур зайшов за ним і закрив двері. Хоча з їх знайомства пройшло вже пів року, до натури хлопця Ян так і не звик.

*― Що батько, що мати. Всі вони однакові! - зі злістю випалив хлопець - Що такого! Чому вони рахують мене найгіршим із претендентів! Всі вони!

*― Шегзаде Рустеме, не варто так хвилюватися. – мовив Ян підійшовши ближче до хлопця.

Він розвернувся, схопив Яна за зап'ястя і злегка притягнув до себе. Здавлюючи його руку все сильніше і сильніше.

*― Ти теж рахуєш мене недостойним!- Рустем дивився Яну прямісінько у вічі. Ні, Яну було не страшно, але для більшого ефекту він виглядав злегка розгубленим.

Через декілька секунд Рустем відпустив зап'ясток Яна і відвернувся знову опершись об стіл.

*― Вибач.- ледве чутно сказав Рустем.- Я вже... Нічого не розумію. Скажи мені ти й справді будеш поряд?

*― Допоки ви цього бажаєте.

Рустем знову подивився на Яна. Затим підійшов ближче.

*― Прошу. Будь поряд і... - хлопець розгубився, подивився на зап'ястя Яна воно злегка почервоніло, на ньому залишився слід від його руки.- Вибач, боляче?

*― Це не варто ваших хвилювань.- Ян посміхнувся.

*― Ти не правий. Ти не просто мій слуга... Ти мій друг, а значить це вкрай важливо. - Рустем взяв Яна за іншу руку і злегка потягнув до шухляд. Діставши звідти пов'язку, він взяв поранене зап'ястя і перев'язав. В один момент воно злегка почало боліти і Ян смикнувся.- Вибач, я занадто сильно затягнув. Тепер все гаразд?

*― Не хвилюйтеся, я не такий слабкий.

*― Відсьогодні, коли ми наодинці, говори зі мною на ти.

*― Домовилися.- Ян знову посміхнувся.

Ян йшов по коридору зі ступкою паперів.

*― Яне.- з-за спини почувся знайомий голос.

Він обернувся і побачив свого друга, якого явно направили вслід за ним.

*― Навіщо ти тут?

*― Ти ж знаєш Дем’яна, він вирішив, що краще я буду твоєю страховкою.

*― І як мені тепер тебе називати?

*- Цікаво.- хлопець посміхнувся.- від нині моє ім’я Джабір.