Розділ 9

Вже було темно, але вони не ставали на нічліг. До січі залишалося зовсім трохи.

― Яне, ти як?

― Все добре.

― Ти впевнений?

― Так.

― Не хочеш розповісти про що ви говорили з Данилом?

― Зараз не вдалий момент. Якось пізніше.

― Як знаєш, але я повинен про це дізнатися ... І краще рано ніж пізно.

― Я розумію. Розповім, як тільки приїдемо.

― Домовилися.- Максим посміхнувся.

Коли вони під’їхали, з-за воріт почувся оклик:

― Гей, хлопці, скоріш відкривайте. Гетьман з магом приїхали.

Ворота відчинилися. Досить швидко туди збіглися всі.

― Як дорога?- почулося від одного з козаків.

― Як там в Києві, які новини?- запитав інший.

На Максима насипалось безліч запитань. Тим часом Ян загнав коня до конюшні і збирався іти до хати.

― Яне, як все пройшло.- запитав лікар підходячи до нього.

― Добре, я думав буде гірше.

― Значить рана не сильно турбувала. Максим не діставав тебе?

― Та ні.

― Це добре, я знаю, він вміє діставати. З ним їздити така морока. Не хочеш чогось поїсти?

― Ні дякую. До речі, я дещо вам привіз.- Ян дістав із сумки мішечок. Взявши шматочок сушеного фрукта, він віддав його лікарю.

― Ой леле. Невже?

― Так, брат дав в дорогу.

― Хто ж твій брат? Він тільки магам продається та і коштує багато, бо виростити вкрай важко.

― Не важливо, рахуйте, що це подяка за лікування.

― Домовилися.

До них підійшов Максим і сказав:

― Привіт, дядьку.

― Привіт, ти не сильно діставав Яна?

― Про що ти говориш, я зовсім не такий!

― Ніби я мало тебе знаю.

Почувши це Максим посміхнувся і звернувся до хлопця:

― Яне, пішли, обговоримо все.

― Добре, до зустрічі, лікарю.

― Так. – він посміхнувся і направився геть.

Зайшовши до куреня, який виділили Яну, Максим закрив двері й зашторив вікна.

― Тепер можемо поговорити.

― Запитуй.

― Що ти дізнався про того чоловіка?

― Він розвідник Османської імперії. Мав жінку. Працював досить давно. Він був більш вірний новому помічнику султана ніж самому султану. Цей помічник ... Я його гарно знаю. Він віддав наказ слідкувати за мною. Я був не обережний, він знав, що я спробую дізнатися, хто найняв розвідника. Використав магію і спробував мене вбити. Тому я і відключився, але нашкодити в нього не вийшло.

― Он, як... Навіщо йому за тобою слідкувати?

― Не знаю. Можливо, це його примха, або хтось зробив це через нього. В Києві я дізнався, що декого відправляли за мною слідкувати, як тільки я сюди потрапив. Але не хвилюйся, ми з братом зі всім розібралися і більше за мною людей не відправлять. Ті люди не причетні до Османської імперії.

― Хто вони?

― Я не можу сказати.

― Добре ... Про що ви говорили з Данилом? Ти був сам не свій.

― Ти й справді хочеш це знати?

― Так.

― Тоді пообіцяй, що поки що не будеш нічого з цим робити. Я ще сам ні у всьому розібрався. Краще почекати та дізнатися всі деталі.

― Добре

― Ти точно впевнений? Це може тобі не сподобатися.

― Говори.

― Спочатку не було нічого такого, але його питання ще по дорозі в Київ були не дуже приємними й трохи підозрілими. Але в один момент... Він назвав ім'я, яке я носив на службі султана, і його значення. Тільки султан, я і декілька людей знали, яке значення надавало мені це ім'я… Переклад того ім'я знають багато людей, але перекладають його по різному.

― Чому ти відразу не сказав, що не віриш йому?

― Навряд чи ти б мені повірив. Його дивну поведінку бачив тільки я. Та й ви друзі. У мене не було доказів. Навіть зараз вони не дуже.

― Я зрозумів, будемо діяти обережно. Поки ніхто ні про що не повинен здогадатися. Пообіцяй, якщо знову станеться, щось подібне, ти мені розповіси.

― Добре, але якщо я буду впевнений. Не збираюся брехати.

― Тоді домовилися. Підеш на вечерю?

― Ні, я, мабуть, відпочину.

― Добре, як хочеш. Якщо щось треба, звертайся.

Максим пішов, залишивши хлопця на одинці. Закривши двері, він ліг на м'яку перину. « Все ж мені й справді шкода, що все так закінчилося. Я повинен був... Хоча, що я міг зробити? Він зробив свій вибір вже давно.»- подумав Ян і заснув.

― Яне, не бігай у святковому костюмі!

Дем'ян підійшов і взяв малого на руки.

― Не хвилюйся бабусю, я за ним прослідкую.

― От бешкетник.- бабуся посміхнулася і зайшла до хати.

― Марія, ти так прекрасно виглядаєш! Це вбрання прекрасно сидить.

― Дякую вам. Я так хвилююся. Прямо як вперше.

― Не треба, це щасливий день. От дивлюся на тебе і згадую своє весілля. Така ж красуня. Ну що ж, пора. Піду заберу дітей, а ти поки виходь.

Ян був з братом. Вони сиділи на лавці. Дем'ян розповідав щось малому, тим часом Мотря сиділа поруч. Їй дуже не хотілося, щоб Марія любила когось окрім неї. Ненависть до хлопців все більше і більше росла в її серці.

― Що обговорюєте?- запитала старенька підходячи до дітей.

― Розповідаю Яну чому люди одружуються.

― Бабусю, це так цікаво!

Стара поцілувала малих у щоки та запитала подивившись на дівчинку:

― Мотря, а ти чому така сумна?

― Я не сумна.

― Ось як... Ну що ж, нам вже пора, пішли, пішли, ато запізнимося.

Ян прокинувся, на дворі ще було темно. Він встав і потягнувся. Спустившись, він зазирнув у невеличку віконце. Сонце тільки но починало підійматися від чого небо червоніло. « Схоже, що з'явився час почитати. Хоча спершу варто набати води. » - Ян взяв відра, вийшов з будинку і направився до колодязя. Цього разу він нікого не зустрів і від цього хлопець навіть трохи зрадів.

Коли Ян прийшов, бажання почитати зникло. Його увагу привернув куплений кинджал. Його ручка була в візерунках, покрита невеликим шаром срібла, лезо було ніби звичайним, але відблискувало чорним. В руках він був дуже легким, навіть занадто легким, як для кинджала. « Максим повинен знати багато чого про зброю, сподіваюсь, що він не спить, зате з'явився привід прогулятися зрання.»- хлопець посміхнувся і направився до гетьмана.

Ян вийшов до церкви. Подивившись на ворота він побачив дівчину і Максима. Вони про щось розмовляли. Ян підійшов ближче й обперся об стіну одного з будинків, чекаючи поки вони закінчать розмову. У дівчини було волосся кольору воронячого крила і карі очі. Її темні брови додавали обличчю певного шарму. Одягнена вона була в досить простий, селянський одяг.

― Вибач ще раз.

― Що ти не треба.

― Але я так давно не заходила. Чула, що ваші люди знайшли невідомого чоловіка. Це правда?

― Так.

― Ти ж не збираєшся дозволити йому залишитися? Хто знає, може він спробує нашкодити тобі.

― Я впевнений у ньому. Він залишиться на стільки скільки буде потрібно.

― Ти занадто добрий. Я ж за тебе хвилююся.

― Через це не варто хвилюватися.

― Добре.- вона приязно йому посміхнулася.

Побачивши Яна вона підійшла до Максима і поклала руки йому на плечі.

― Ти чо...

Вона наблизилась до його обличчя і доторкнулася своїми м'якими губами до його. Заплющила очі та не давала йому закінчити цей вияв любові. Розум Максима ніби затуманювався, він не розумів, що відбувається. Вона робила це з насолодою і любов'ю. Поцілунок тривав декілька секунд. Затим вона попрощалась і швидко пішла не давши Максиму вставити навіть слова.

Максим стояв не розуміючи, що саме сталося близько п'яти хвилин. Затим він повернувся і побачив Яна.

― Давно ти тут. – трохи шоковано запитав він

― Не дуже. Десь декілька хвилин.

― Вона... Дівчина з сусіднього селища. Ти не подумай, у мене з нею нічого ніколи не було і бути не може. Не думав що...

― Чого ти так переживаєш, нічого ж серйозного не сталося. Вона просто тебе поцілувала.

― Так...

Максим відчував себе не то винним, не то ідіотом. В його погляді це було легко прочитати.

― Що ж, я хотів дещо спитати. Що ти думаєш на рахунок цього кинджала.- простягаючи кинджал запитав Ян.

― Він такий легкий. Ніколи такого не бачив. Робота дуже гарного майстра.

― Значить він і справді не поганий.

― Яне...

― Що?

― Я не знаю чому вона це зробила. Я справді до неї нічого не відчуваю...

― Ти як мала дитина, їй бо! Так скажи їй це. Чесно, чому ти так через це хвилюєшся? Це просто поцілунок, якщо ти не відчуваєш того, що вона не потрібно себе звинувачувати.

― Ти правий. – Максим опустив свій погляд і втупив його у землю.

― Не думай, що я буду тебе жаліти. Нічого страшного не сталося.

Подивившись на Максима Ян зрозумів, що для нього це не аби що. Видихнувши, він підійшов до Макса і поклав руку йому на плече.

― Пішли до мене... Вип'ємо чаю, правда ти від нього померти можеш, але у цьому житті варто спробувати усе.

― Добре.- на лиці Максима з’явилася тепла посмішка

Вони сиділи за столом і пили завершений Яном чай. Він був дуже ароматний. По всьому будинку відчувався, дуже легкий запах квітів.

― Вибач ще раз. Ти не повинен був бачити це...

― Навіщо ти просиш вибачення? Буває. Не хвилюйся, я нікому не розкажу про те що бачив.

Ян неначе сміявся з Максима, але йому явно це подобалося.

― Тобі справді не було не приємно на це дивитися?

― Ні, якщо будеш продовжувати про це говорити, я буду відчувати себе гірше.

― Зрозумів, вибач!- після невеликої паузи він продовжив: - Ти думаєш на цей кинджал наклали магію?

― В тому то і діло, що я не розумію чому він такий.

― Тоді може випробуємо його? Можливо він легкий, але дуже крихкий.

Ян зі всієї сили ввіткнув кинджал у стіл, але тут, мабуть, варто сказати проткнув кинджалом стіл. Він прийшов навскіс. Коли вони дістали його, зрозуміли, що він не те що не зламався, а й на ньому не залишилося ні єдиної подряпини. Він був ніби новий.

― Я вже намагався, але це нічого не дало.

― Це значить, що майстер був незвичайним. Його талант... Це дуже прекрасна робота.

― Значить у того чоловіка є гарні зв'язки, раз зміг дістати таку штуку.

― Про кого ти говориш?

― Зустрів дивного чоловіка, коли їхав до друга. У нього багато цікавих товарів, але за весь час, поки я спостерігав за ним, ніхто до нього не підходив. Отже, клієнтів у нього мало.

― Що ж, тепер треба і зробити деякі справи. Мені варто сходити до писаря. Підеш зі мною?

― Чому б і ні. Все одно нічим зайнятися.

― Дем'яне, ходи сюди, нам потрібно поговорити.

― Так, діду, щось сталося?

― Ні, не хвилюйся. Я хочу дещо розповісти про нашу родину. Я, мій дід, прадід і кожне коліно мали деякі сили. Таких як ми називали магами або охоронцями законів місячного лісу. За все моє життя у мене народилася єдина дитина, ваш батько. В поколінні лише одна людина може успадкувати силу, але тоді нічого не вийшло. Я думав, що це кінець володіння нашими силами, але помилився. Ти отримав їх і повинен нести це з гордістю.

― Діду, але як можливо, що батько не отримав сили? І це все звучить дуже безглуздо. Ніколи не чув про щось подібне.

― Не знаю, але це не фантазії. - дід протягнув руку в перед. На ній з'явився маленький вогник. Це виглядало дуже дивно, але водночас він заворожував хлопця. - Тепер віриш?

Дем'ян, стояв не розуміючи, що йому відповісти.

― Т...Так, вірю. Мабуть.

― Цю силу треба вміти контролювати. Зараз навчати тебе буду я.

― Зараз?

― Так, потім ти відправишся до місячного лісу, на навчання. Це станеться приблизно через два роки. Твоя сила почала себе показувати досить пізно. Тому навчання буде складним.

― А як же ж Ян? Я не можу його залишити!

― Не хвилюйся, ти ж зможеш його навідувати.

― Він ще малий, а якщо подумає, що я поїхав через нього?

― Не хвилюйся, я думаю він все зрозуміє. Якщо що я й батько поруч.

― Он як...

― Тренування почнемо завтра, поки спробуй все обдумати.

― Я... Тренування будуть займати велику кількість часу. Отже, він і справді може подумати, що зробив, щось не так і я не хочу його бачити.

― Дем'яне, він звичайно малий, але багато розуміє. Він тебе дуже любить і ніколи так не подумає. А поки іди відпочивай, тебе чекають важкі тренування.

― Добре

Дід постукав хлопця по плечу і пішов до хати. Дем'ян стояв думаючи, що робити далі.

Тим часом малий сидів за деревом неподалік від місця розмови. Завдяки високим кущам помітити його було майже неможливо.

Наступного дня старший вийшов із хати, ще коли було темно. Підійшовши до хати діда, він постукав.

― Хто ж так рано прийшов?- стара жінка відкрила двері - Онучку, що ж ти так рано тут робиш?

― Привіт бабусю.

― Старий! Ану йди сюди! У тебе що з сином не вийшло то ти вирішив онука замучити!?

― Дем'яне, я ж не казав приходити. Ти що тут робиш?

― Чим швидше закінчимо, тим краще.

― Як хочеш, впевнений, що не хочеш ще трішки поспати?

― Впевнений.

Дід засмучено видихнув.

― Не жалієш ти себе, зараз, зачекай хвилинку.

Вони прийшли на край села, за нею простягнувся ліс, з іншого боку було поле. Дід вів хлопця все глибше і глибше. Коли вони вийшли на велику галявину, він сів на пень і запитав:

― А тепер розповідай, чому так рано вирішив прийти?

― Ян проснеться ще не так скоро. Якщо я закінчу швидше, він не відчує, що я якось став по іншому до нього статися. А заради цього я і здоров'ям згоден пожертвувати.

― Ти занадто за нього переживаєш.

― Мама поводила себе ніби нічого не повинно було статися. Весь час вона цілувала нас у лоба перед тим, як відправляти до лісу, але того разу вона просто помахала нам рукою. Я подумав, що вона просто заклопотана, а як тільки ми відійшли від хатини, Ян запитав: «Чому мама так і не поцілувала нас?» Я сказав, що вона дуже зайнята і що впевнений, коли прийдемо, вона буде дуже задоволена нашими стараннями. Він повірив мені, так старався. Вибирав найкращі ягоди, але коли ми прийшли... Я боюсь, що він подумає, що я хочу вчинити так, як і вона.

― Ніхто не винний. Ян не подумає так, адже ти просто будеш займатися ще якимись справами, а не перестанеш на нього реагувати.

― Але краще не дати йому про це думати. Він тільки відійшов від її смерті.

― Це твій вибір. Почнемо з відчуття сили. Ти повинен уявити, як вона виділяється з твого тіла. Сядь на землю і заплющ очі. Зосередься на тому, що подаровано тобі з дитинства.

Сила окутала його тіло, вона відігравала різними кольорами.

― Ой леле.- з чола діда почав стікати піт.- Як таке може бути. Відразу всі!

― Діду, ну як у мене вийшло? Ти чого так на мене дивишся.

― Ти дуже особливий. Я ніколи такого не бачив!

Ян, який прокинувся від шуму дверей. Сховався і спостерігав за тим, що відбувалося.« Якщо я зможу стати таким як братик, чи зможу я поїхати за ним? Я повинен не відставати від нього! »- подумав малий.

На той момент вже почало світати. Хлопчина тихенько вийшов із лісу і побіг додому. Коли він зайшов, всі ще спали. Він підійшов до батька і ставши на носочки штовхнув його у плече.

― Тату, татку.- говорив він це майже пошепки. Його дитячий голос було майже не чутно, а те, що він намагався нікого не розбудити, тільки ускладнювало задачу.

― Ммм... Яне? Що сталося?

― Вже сонечко встало, можна я піду погуляю?

Батько подивився на піч.

― А де Дем'ян?

― Він до діда пішов.

― Ну добре йди, тільки далеко не ходи та не запізнюйся на сніданок.

― Добре.

Ян вибіг з дому. Батько сів і глянув у вікно. Сонця ще майже не було видно, але темряви не було.

― Зараз десь чотири, п'ять ранку. Чому він так рано встав?

― Милий, щось сталося?- Марія теж сіла поруч і обійняла чоловіка.- Де хлопці?

― Поставали зрання і пішли гуляти.

― Ще ж так рано. Може щось сталося?

― Не знаю. Дем'ян пішов до діда. Схожу туди пізніше, може він щось знає. Дем’ян завжди брав Яна з собою, а зараз малий прибіг один. Може і справді щось не так.

― Не хвилюйся, думаю там нічого страшного. Подрімай ще трішки, а я піду на вулицю. Нарву нових квітів.

― Вже виспалася?

― А що ж спати як сонце встало?

― Піду но я з тобою. Все одно не засну.

― Батьку, я вдома.

― Сніданок вже майже готовий. Ти Яна не бачив?

― А він не вдома?

― Гуляти пішов. Він скоріш за все десь недалеко. Знайди його і йдіть їсти.

― Добре.

Дем'ян вийшов на дорогу і попрямував по ній у сторону лісу. « Чому він так рано встав? Може він за щось переживає. Сподіваюся, що з ним все добре.» - подумав він. Дійшовши до місця де дорога стикувалася з лісом, він побачив малого. На руках у нього був заєць. Він носився з ним і рвучи травичку його годував.

― Яне, що ти там робиш?

Побачивши брата він радісно до нього підбіг і показав зайця.

― Його звати сніжок. Тому що він такий біленький.- хлопець обійняв зайця, а потім простягнув брату.- Ну, візьми.

Дем'ян взяв його в руку, а іншу простягнув малому.

― І що нам з ним робити?

Ян взяв брата за руку і відповів:

― Віднесемо додому, може дозволять залишити.

― Як скажеш, ти ж розумієш, що повинен будеш за ним слідкувати?

― Звісно!

― Добре, тоді пішли. Мабуть, вдома вже на стіл накривають.

Після сніданку діти знову побігли гуляти, а батько пішов до діда, щоб дізнатися, що саме відбуватися. Далеко йти не довелося, бо дід саме навідався до сина.

― Привіт батьку.

― Привіт, що сталося? Серйозний ти якийсь.

― Та Ян щось занадто рано встав, сказав, що Дем'ян до тебе пішов, а сам відпросився гуляти.

― Ось воно як. Дем'ян був у мене, у нього є мій дар.

― Невже, ти ж казав, що скоріш за все це кінець магії в нашій сім'ї?

― Добре, що помилився.

― Ти ж не змушуєш його жертвувати сном і тренуватися?

― Звісно ні. Я здивувався, коли він так рано прийшов. Сказав, що боїться, що Ян подумає, що той про нього забув.

Тут він побачив дітей, які вийшли з-за дому. У них на руках був заєць.

― А це ще що за тваринка?

― Ян сьогодні приніс, сказав, що його звати сніжок і що хоче його залишити. Я й дозволив. Тепер тягають його з собою.

Дід посміхнувся і сказав:

― Ти просто так хвилюєшся. Дем'ян одумається і перестане витрачати ніч на тренування, а Ян знайшов собі друга. Та і Мотря почала з ними бавитись.

― Може ти й правий.

З того дня Ян таємно спостерігав за тренуваннями брата, а за тим намагався повторити. Для нього це було дуже важко, але все ж у нього дещо виходило і він всім серцем вірив, що колись теж зможе користуватися магією.

Одного дня дід навчив Дем'яна тому самому вогнику. Дізнавшись трішки теорії, Ян виріши витратити всі сили, щоб повторити його.

― Дем'яне, батьку, ви повернулися. Вже скоро обід, а Яна все нема. Треба сходити за ним. Щось мені якось не спокійно.

― Не хвилюйся, ми його знайдемо.

― Добре, просто... Цього разу він пішов без свого зайця, тому я і почав хвилюватися.

― Не думаю, що щось сталося, може він знайшов ще когось.

― Не хвилюйся, я його знайду. Думаю він як і минулого разу біля лісу.- заспокоїв батька Дем’ян.

Прийшовши туди, Дем'ян здивувався оскільки брата там не було.

― Куди ж він міг піти... Може щось і справді трапилося?

― Ти йди перевір дорогу, але не далеко. Як дійдеш до перехрестя повертайся сюди та чекай на мене. Я схожу перевірю ліс.

― Добре.

Здивуванню діда не було кордону. Він побачив Яна який тримав на маленькій ручці створений собою вогник. Коли Ян його помітив, був в захваті, але через надмірну радість він швидко зник.

― Яне, як... Як ти це зробив?

― Дідусю! Не сварися. Я справді не хотів за вами підглядати!- малий опустив очі.

Дід був дуже щасливий. Підійшов до, Яна він міцно обійняв його.

― Чого ж я повинен сваритися? Це ж прекрасна новина! Таки випадки дуже рідкісні, щоб дві дитини й обидва маги! Чого ж ти відразу не сказав?

― Я боявся, що ти розсердився.

Дідусь поцілував малого в щоку.

― Тепер будеш займатися разом з братом. Впевнений, у вас дуже великий талант, а зараз пішли обідати.

― Добре!

― Яне! - Дем'ян підбіг, нагнувся й обдивився малого з усіх сторін. Ти так мене налякав! Ти в порядку? Чого ж ти пішов до лісу?

― Він просто боявся, що я буду сваритися за те, що він теж може володіти магією.

― Але як таке можливо? Ти ж казав.

― Значить у світи немає нічого неможливого, а тепер пішли додому.

Дізнавшись про це всі були шоковані, але він швидко пройшов і в їх душах була велика радість, адже в сім'ї народилися два маги.

Ян приклав руку до голови. Вона боліла. Все ж він не виспався.

― Ти в нормі?

― Так.

Він опустив руку і вони зайшли до писаря.

― Радий вітати вас, гетьмане.

Перед ними стояв чоловік з темним кучерявим волосся і коричневими очима. На лиці були завиті чорні вуса. Він стояв біля столу на якому лежала велика стопка паперів і листів.

― Я тільки сів все перебирати, тому підписи потрібно буде поставити завтра.

― Добре, тоді до завтра.

Вони вже збиралися іти як писар сказав:

― Яне, вам прийшов лист. Від невідомого відправника.- він простягнув йому листа. На ньому була печать.

― Дякую.- Ян взяв листа і вийшов вслід за Максимом.

Відійшовши, він обперся на стіну і почав роздивлятися печать. Вона була синього кольору і випромінювала енергію. Це означало, що вона була зроблена магією. « Це міг зробити як хтось з моїх знайомих, так і маг який мені нашкодив. Може краще спочатку перестрахуватися, хоча діло може бути серйозне... Хай буде, що буде.» - подумав він і відкрив листа.

Дорогий брате, сподіваюся у тебе все гаразд. Не так давно Марія відправила листа... Не знаю навіть як це сказати. Прошу хвилювання зараз це поганий вихід тому прошу зберігай здоровий глузд. Батька більше немає. Він помер уві сні. Я їду додому і почну готуватися до поховань. Чекатиму тебе удома. Сподіваюсь, ти зможеш приїхати.

Твій брат, Дем'ян

Руки Яна почали тремтіти. Він не розумів, як таке могло статися, але нічого змінити вже не можна було.

― Яне, щось сталося? Ти весь білий.

Маг глибоко вдихнув.

― Мій батько помер. Треба їхати додому…

― Боже.- Максим швидко взяв хлопця під руку, щоб той не впав.- Якщо ти не проти, я можу тебе відвести?

― Я буду вдячний…

― Скоро буде темніти. Краще дочекатися завтра. Я відведу тебе до будинку.

― Добре.

Прийшовши до хати він так і не міг отямитися. Переодягнувшись він ліг і довго лежав дивлячись у стелю. « Батько… як це могло статися? Як мені в це повірити? Це повинно було колись статися, але чому саме зараз? Як же я не люблю кладовища. Спершу я побував там, коли дідусь і бабуся померли в один день… Якби тоді він того не зробив був би живий, я… мертвий. Бабуся перша його знайшла і впала й її серце не витримало. Тепер і батько пішов з цього світу… Можливо, цього разу я наважусь підійти до могили матері…» - подумав Ян. Цієї ночі у нього так і не вийшло заснути.

― Дем’яне, обіцяю, я ще трішки наберусь сили та направлюсь за тобою!

― Добре, добре. Буду з нетерпінням цього чекати.

― У мене є для тебе подарунок, коли я дізнався, що ти будеш повинен поїхати, то почав на нього відкладати.- Ян простягнув йому невеличкий кулон. Шматочки дерева були зв’язані тонкими смужками срібла. Також там було декілька дорогоцінних камінців.

― Яне, невже ти сам його зробив?

― Так і є. – хлопець був дуже гордий собою і своїм виробом.

Дід постукав Яна по плечу.

― Ти зачарував його?

― Так, я згадав, як ти розповідав, що дерево легко зачарувати, а тримається магія довше.

― Молодець, гарна робота.

― Синку, ти вже такий дорослий. Я пишаюся тобою і твоїми намірами, але не забувай навідувати нас і писати листи.

― Звісно, батьку.

Ян опинився в рідному селі. « Невже і справді задрімав?»- подумав він і озирнувся. Починало темніти. Того дня він збирався попрактикуватися після заняття з дідом, як тут до нього підійшла Мотря. За нею стояло два досить кремезних хлопця і дівчина.

― Що тобі треба?

― Ти не радий бачити мене, братику.

― Минулого разу це закінчилось для тебе погано. Невже знову хочеш проблем?

Вона засміялася. Подивившись на неї було зрозуміло, що вона затіяла, щось не добре. Тут вона різко почала створювати враження люблячої, старшої сестри.

― Цього разу все не так, я просто хотіла, щоб ти з нами погуляв.

― Брешеш.

― І що? Тобі не можна використовувати магію на односельців. Що ти можеш нам зробити?

Два хлопці підійшли ззаду і поклали руки йому на плечі.

― Тобі це так не минеться.

― Це того коштує. Ти ж скоро їдеш, тому рахуй це прощальний подарунок.- усмішка розтяглася по її обличчю.

Вони привели його до старого будинку. По тілу Яна пішли мурашки.

― Я дізналася про твій страх випадково, але тепер це мій козир.

― Ти з розуму зійшла!

― З чого б це?

― Ти знаєш, що це набагато гірше ніж те, що ви робили раніше!

― Гарного тобі вечора.

Хлопці, які стояли за ним, заволокли його до будинку і кинули до кімнати.

― Гей, досить! Відчиніть! Це не смішно!

― До завтра, Яне. Думаю зранку я відчиню двері, але хто його знає.

― Будь ласка, досить! Чому ти так мене ненавидиш! Відчини, прошу!

― До завтра.

Ян молив їх відкрити двері, але почув лише дзвінкий сміх з-за дверей. Хоча він і розумів, що надії немає, але продовжував намагатися. За хвилину він почув кроки, які віддалялися все далі й далі. Його окутав страх і відчай. Він так і не відходив від дверей, але вже не просив. Лише мовчав і сидів у дверей не в змозі, щось зробити.

Тіло Яна почало тремтіти. Темрява все швидше надходила до будинку. Спогади про ту ніч були такими явними ніби це сталося декілька хвилин тому. Тут за його спиною почувся шум. Він різко повернувся. Темрява вже затягла коридор у свої обійми.

― Хто тут! - Ян знав, що страх додасть проблем, тому намагався не боятися. Почувся звук з закритої кімнати попереду. Ян встав.- Хто... Хто тут!- він з усіх сил намагався не боятися, але виходило погано. Хлопець зробив декілька кроків уперед підходячи все ближче і ближче. Пролунав знову дивний звук.

Хлопець замер на місті не в змозі зробити й кроку.- Я спитав хто ви? Що ви тут робите! - відповіді звісно ж не було. Зібравшись з силами, він підійшов ще ближче і відкрив двері.

Дорослий Ян не пішов за ним, холод пробігав по його тіло. Він гарно пам’ятав, що трапилось далі.

Здавалося, що в кімнаті з вікнами, в які потрапляло світло, було ще темніше. Темрява ніби намагалася затягнути його до себе, але хлопець не здвинувся. Простоявши декілька секунд не рухаючись і майже не дихаючи. Зібравшись з силами, він зробив ще декілька кроків в середину. Шум роздався у кімнаті. Глечик впав в кроці від нього. Його серце ледве не перестало битися від страху. Тут його увагу привернуло вікно, яке було з права від нього. Здавалося, що з нього в середину потрапляло більше світла. Глечик знову покотився. Ян повернувся і побачив в кімнаті силует його омивало світло з вікна. Він повільно почав відступати, затим швидко побіг назад, до дверей. Вони закрилися прямо перед ним. Ян смикав двері, але нічого не допомагало, вони були намертво зачинені. Повернувшись, він зрозумів, що силует так і не здвинувся з місця. Ян сповз до низу у дверей. Перед ним стояв жіночий силует в білій сукні, її волосся було довге і розпущене.

« Невже, це нечисть. Після того, як ми переїхали, тут нікого не було. Так звідки ж... Невже...»- хлопець знову перевів погляд на силует. Силует повернувся, він побачив лице матері. Холод пробіг по його тілу, він ще сильніше втисся у двері. Вже дорослий Ян подивився на погляд самого себе. Було зрозуміло, що хлопчина дуже наляканий, але готовий захищатися. Вона почала наближатися все ближче і ближче до хлопця. Стала над ним не даючи відійти від дверей.

« Дивно... Я думав, що саме ця нечисть приходила до мене не так давно, але її енергія дуже відрізняється. Не розумію...»- подумав доросли Ян, який все ще спостерігав за ситуацією.

Тут двері відкрилися й хлопчина шубовснувся на підлогу. Силует миттю з'явився поряд з ним.

Мотря з друзями сиділи й сміялися на дорозі поряд з будинком. Тут почувся окрик.

― Мотря! Де Ян, ти знову над ним знущалася!

― Діду, ну що ви, як я могла? Він же ж мій дорогоцінний братик.

― Я спитав, що ти зробила?

― Невже ви мені не вірите?

― А тобі можна вірити?

― Звісно ж.

― Що ж. Що ви тут робите?

― Нічого, просто гуляємо.

― О боже... Невже ти відвела його до старої хати? Ти з розуму зійшла!

― Ой, він просто посидить там, нічого страшного ж не сталося.

Тут вітер різко посильнішав. Він ніби окутав стару хату. Не підпускаючи нікого в середину. Крутився навколо неї з величезною швидкістю. Здавалося, ніби сили природи намагалися закрити цю хату від всього світу, але щось темне ніби намагалося вирватися звідти.

― Що ... Що це таке!

Туди підбігли батько з Марією.

― Чорт!- дід кинув палицю і побіг туди.

Ледве відкривши двері, він побачив Яна, який без свідомості лежав на підлозі. По всій хаті була темна енергія. Він відразу все зрозумів.

― Дореус. - сили закляття не вистачило, але від хлопця нечисть відступила і дід зміг підбігти до нього.

Ян дихав, але у нього був сильний жар. Дід промовив закляття ще декілька разів, але нечисть не відступала. Він розумів, що поки не зникне нечисть вибратися вони не зможуть.

Тут очі Яна трохи розплющилися. Він приходив до тями.

― Яне! Яне! Ти як?

Хлопець не відповідав. Його погляд був причеплений до кімнати. Дід зрозумів, що він не в змозі бачити ту нечисть, але хлопець знає де вона.

― Не хвилюйся, я витягнув тебе звідси.- подивившись в очі хлопця мовив він.

Дід розумів, що втратив занадто багато сили, але своя безпека хвилювала його в останню чергу. Найголовнішим для нього було витягнути онука. В один момент він помітив, що очі хлопця почали ніби світитися.

― Д...Дореус.- хриплим голосом мовив Ян. Миттю все розвіялося і вітер, що зачинив їх зник. Після слів хлопець знову втратив свідомість.

До хати забіг батько. Побачивши Яна, він підбіг до нього і почав приводити його до тями.

― Зачекай, він втратив багато енергії та в нього жар. Віднесемо його додому. Через якийсь час йому стане краще.

Батько взяв хлопця на руки й вони вийшли, як тільки вони перетнули ворота, до них підбігла Марія.

― Боже мій! У нього такий сильний жар! Несіть його додому, а я за холодною водою збігаю. - йдучи вона лиш кинула злий погляд на Мотрю і мовила: - Негайно додому, щоб на порозі чекала і не заходила!

Ян прокинувся. Вставши, він почав обдумувати те, що побачив. «За декілька днів після цього дідусь з бабусею і померли… Та нечисть. Я думав, що це вона на мене тоді напала, але судячи з енергії це не так... Тоді, що ж то було?»- за декілька секунд ці думки швидко покинули його. Спогади зв’язані з батьком болісно вкололи душу. Вже світло, а значить пора збиратися у дорогу.

Стук роздався у двері. Відкривши він побачив Максима.

― Готовий? Я вже підготував все для від'їзду.

― Ти впевнений, що не проти поїхати зі мною? Все ж ти гетьман і в тебе є обов'язки.

― У мене є помічники, вони й без мене гарно справляються. Тому нічого не станеться. Та і не думаю я, що тебе зараз можна залишати надовго одного.

― Якби в мене було більше сили, все б було набагато легше...

― Вона повертається і це вже добре, тому не варто хвилюватися. Ти не винний.

― Але я не був поряд.

― Яне, ти сильний і впораєшся.

― Ти правий.- Ян взяв сумку зі столу.- поїхали.