Розділ 22

Він стояв на подвір'ї де завжди міг побачити таку дорогу йому людину, але зараз все змінилося, хата ніби потемніла, листя здавалося не таким зеленим, а небо не таким блакитним. Марія, яка вже сорок днів ходить у чорній хустці, накритий стіл, який чекає на людей, які прийдуть згадати його батька гарним словом, Дем'ян, який просто стояв на порозі ніби все чекаючи, що він зараз вийде з-за великого куща, яки ріс біля хвіртки.

Пасмурна погода додавала ще більшого гніту від чого Яну здавалося, що його серце стиснулося і голова починала дико боліти, в очах вже з’являлися тьмяні плями виникало відчуття, що от-от, прямісінько тут, він впаде без свідомості. Весь біль був готовий вирватися на волю, але хлопець ще поки мав сили триматися.

― Яне.- тихий голос роздався з-за спини від чого він пойожився.

― Щось трапилося?- обернувшись, Ян побачив поряд брата.

― Ти як? Виглядаєш не дуже.- він стурбовано дивився в очі хлопця.

― Я.- протягнув він.- Не знаю.

Дем'яну завжди було важко підібрати слова, але зараз дивлячись на Яна, він і зовсім не міг вимовити й слова, вони ніби застрягли в горлі від чого утворився ком. Після невеликої паузи, він все ж зібрався з силами й сказав:

― Я розумію, тобі важко тут знаходитися. Ти можеш прогулятися, якщо хочеш.

― Дякую. Я, мабуть, так і зроблю.

― Будь обережним і повертайся додому цілим.- невпевнено й сумно посміхнувся він.

― Добре.

Він був пониклим всю дорогу і навіть не слідкував куди йде. Біль відходив, але в край повільно, а в деякі моменти, спогади спливали у його голові й знову викликали його ще сильніше. Дійшовши до лісу, він ще більше занурився в себе і ніби зовсім нічого не помічав. Заходячи все глибше і глибше в хащі. Голова боліла, здавалося, що він знаходиться зовсім не тут, посеред лісу, а десь дуже далеко, можливо, в дитинстві, де вони всією родиною дбають про сад, а, можливо, що в ошатній кімнаті в Османській імперії, яку, колись виділив йому Рустем, а може і десь деінде.

Пройшло декілька хвилин і він вже стояв біля кришталевого озера, яке було окутане лісом. Спокійна водяна гладь виблискувала на сонці. Він стояв на одній зі стежин, яка саме вела до нього, в душі був, якийсь дивний спокій, якого до цього він ще не відчував, допоки його не відірвав дитячий голос з іншого боку. Побачивши маленького хлопчину, який ніби від когось тікав, його серце стислося. Дитина стояла на невеликому виступі. Він знав, що в тій частині озера є величезна яма в яку, якщо впасти, можеш і не виплисти. Хлопець підходив все ближче до краю і в одну мить його нога зіскочила і він полетів униз. Ян за мить опинився біля нього і схопив за руку намагаючись витягти на поверхню, але його тіло ніби паралізувало, в той час, як рука хлопця розчинилася на бульбашки. Водяна гладь ставала все товщою. Тіло ставало все важчим, а повітря в легенях вже майже закінчилося. Плавати Ян і досі не навчився, «Чого я стрибнув, знав же, що не вмію.»- подумав він. В цей момент він жалкував про все, що поїхав з села, не зміг попросити вибачення у Наіля за те, що не пішов проти султана і не врятував його ще тоді, що йому довелося пережити все те, що з ним трапилося. Також йому було соромно перед братом. Він уявив собі як той знайде його тіло, втративши батька, а тепер і молодшого брата, буде корити себе, що залишив його одного. Яну цього так не хотілося. Він розумів, що був не зовсім правий, посварившись із Максимом, бо він мав повне право боятися його. Очі вже давно заплющилися. Його тіло торкнулося дна. Сил не залишилося і він здався, змирився зі своєю участю, розуміючи, що на порятунок вже немає шанців.

― Яне, Яне! Давай же ж! Ти повинен прийти до тями! - чийсь голос пробивався крізь темряву. Він був такий знайомий, але Ян все ніяк не міг зрозуміти чий він. - Яне! Прийди ж ти вже до тями! Чуєш!? Я прошу, ні, молю тебе!

Хлопець через величезну силу злегка відкрив очі про що ж відразу пожалкував, адже від світла очі дико почали боліти. Все було таким затуманеним, а тіло дико нило. Над ним хтось нахилився і щось говорив, але розібрати слова хлопець міг тільки через зусилля, а цього йому зараз тільки й не вистачало!

Його підняли з землі й кудись понесли, посадили у дерева. Голова все ще боліла, але тіло починало слухатися. В очах починало розвиднюватись, а слова ставали все чіткішими.

― Яне, ти мене чуєш!- роздався знайомий, стурбований голос.

― М-Максиме?- хриплим голосом сказав хлопець.

― Нарешті! Ти як?

― Що ти тут?- він спробував встати, але все знову почало темніти й він впав на коліна, але йому пощастило й Максим встиг його підтримати.

― Яне, прошу тебе, заспокойся. Я побачив, як ти перемістився, а потім все не випливав! Ти що втопитися вирішив!? Я розумію, тобі зараз дуже важко, батько помер ще я на тебе зірвався! Але це ж не привід закінчити життя! Якщо так хочеться, втопи краще мене! Боже, у тебе були такі очі, такі очі! Ніби то і не ти зовсім. Як же ж ти мене налякав…

― Ви... – хотів сказати він, але вчасно перервався.- Зі мною все добре, втопитися, що? Боже не хотів я.- він закашляв від чого Максим розхвилювався ще більше.- Мені треба іти.- прохрипів він і спробував встати, але Максим надавив йому на плечі й змусив знову сісти.

― Навіть не думай! Ти хоча б розумієш в якому ти стані! Вибач, знаю я тоді був не правий, але зараз варто про все забути. Хоча б на трохи. Я відвезу тебе додому. Мій кінь тут не далеко.- він перевів погляд кудись у бік.

― Не треба, я і сам можу.

― Я не пропонував. Сказав, що так і буде. Тобі вже краще? Можеш встати?

― Так.- Ян встав, але Максим, не дивлячись ні на що, йшов поряд і підтримував його за лікоть.

Вони вже під’їжджали до села, залишалося ще близько п’яти хвилин пішки тому Ян взяв повіддя у свої руки й зупинив коня сказавши:

― Далі я піду сам. Тут не далеко.

― Поговорімо? Я хотів.- він зам’явся.

― Не сьогодні. Сьогодні я не готовий. – відповів він злізаючи з коня.

― Якщо так, то ми ж скоро зустрінемося, правильно?

― Думаю, що так. Дякую, що врятував і бувай.- зробивши декілька кроків він повернувся і подивився на Максима.- Я подумаю над твоєю пропозицією. Можливо, втопити тебе не така і погана ідея.- змірявши його холодним поглядом, Ян пішов додому, не обертаючись, залишивши Максима на одинці біля села.

Він йшов занурений у свої думки. Починало темніти й повітря ставало все прохолоднішим.

― Яне, що сталося! Чому ти весь мокрий!- йому на зустріч біг схвильований Семенчик.

― Нічого такого. Все добре.

― Яке добре! Ти ж увесь мокрий!

Ян спантеличено подивився на свій одяг. З неї так і крапка вода. Чому він цього не помітив...

― І справді. Феріза.- за мить одяг був вже сухий.- Думаю, так буде краще.

― Ти замерз? Хоча ти більш і не мокрий, але міг встигти застудитися!- Семенчик за мить зняв сорочку і накинув на плечі Яна. – Ось, тепер краще! Пішли я тебе провожу.

― Дякую.- понуро відповів він.- Ой леле! Я ж повинен занести їжі та питав Наілю!

― Не хвилюйся. Я знав, що сьогодні тобі буде важко і все зробив.- після його слів Ян з легкістю видихнув.

― Дуже дякую. Що б я без тебе робив. До речі, як там Наіль? Сподіваюсь, ви не билися?

― За кого ти мене приймаєш! Я просто все віддав і пішов, сказавши, що сьогодні ти не зможеш прийти!

― Чесно?- насторожено запитав Ян, дивлячись Семенчику прямо в очі.

― Так, так! Я ж сказав, поки він нічого не накоїть, я не стану діяти!

― Добре, добре, не репетуй.- на обличчі Яна з'явилася ласкава посмішка.

Семенчик від цього сором'язливо відвернувся, а затим знову подивився на хлопця і невпевнено сказав:

― Ти.- протягнув хлопець.- Потім підеш розбиратися зі справами?

― Так, а що?

― Може.- невпевнено протягнув він.- Мені варто піти з тобою?- він схвильовано потер потилицю відводячи погляд.- Все ж, я обіцяв, що не дозволю більше тобі постраждати.

Ян здивовано подивився на хлопця. На його душі стало так тепло та приємно й він тихо засміявся.

― Добре, я згоден, але ти будеш обережним.

― Як накажеш.- очі Семенчика розширилися від радості, а на обличчі з’явилася тепла посмішка.

― Яне! Що трапилося!- хлопці здригнулися, бо Дем'ян, здавалося, з'явився з нізвідки.

― Д-Дем'яне? Ти що тут робиш?- стурбовано запитав Ян, а вже за мить Дем’ян опинився коло брата і почав його оглядати.

― На тобі сліди магії, і вона не твоя! Хто це!- гарячково промови він дивлячись на брата, але не почувши відповіді, він продовжив:- Семен.- зле протягнув він.- Ти був з ним?

― Ну я...- знервовано, чешучи потилицю мовив він.

― Значить ви зустрілися пізніше. Яне!

― Що? Звідки я можу знати звідки на мені ця магія!

― Пішли, вдома поговоримо.

Семенчик нахилився до вуха Яна і стиха прошепотів.

― Прямісінько як у дитинстві. Пам'ятаєш, як ми на поле без дозволу пішли?

― Звісно пам'ятаю.- стиха сміючись мовив він.

― Я сказав щось смішне?- здивовано подивився на них Дем'ян.

― Ні, ні що ти. Я пішов, Семене, побажай мені удачі!- віддаючи сорочку зі своїх плечей Семенчику, відповів він.

― Не хвилюйся, я врятую тебе від цієї напасті! Ти лиш дочекайся!- посміхнувшись, він помахав хлопцю рукою.

Зайшовши до будинку, Дем'ян зле показав брату на лаву. Ян швидко сів і продовжував спантеличено дивитися на нього. Той з хвилину ходив по кімнаті, а за тим сів поряд.

― Вибач. Я перенервував через все це. Не варто мені на тебе сердитися. Ти ні в чому не винен.

― Що ти, я не серджуся.

― Так що сталося?

― Не варто за це говорити. Нічого серйозного.

― Яне!- він різко змінив тон і потер потилицю.- Вибач, я знову це зробив. Просто хвилююся.

― Не думаю, що тобі стане легше, якщо дізнаєшся.

― Не хвилюйся, просто скажи.

Ян не впевнено подивився на Дем'яна, а потім перевів погляд на вікно.

― Я сам мало що зрозумів...- знову подивившись на брата, він продовжив.- Я прийшов до тями й зрозумів, що тону, але, як бачиш, все обійшлося.

― Як! Ти...- знову зле протягнув він.

― Зі мною все гаразд, сказав же ж, що це не прибере твої хвилювання.

― Я не стану розпитувати, але прошу, будь обережнішим. Я навряд чи винесу ще однієї втрати...

― Вибач. Я винний.

Ян лежав і намагався заснути, але на жаль це ніяк не виходило. Легкий світ місяця проникав у кімнату і занурював все у свою блакить. Вітер колихав кущі за вікном від чого вони злегка потріскували. Спати не хотілося. Ян просто лежав дивлячись у вікно. Як тут там прошмигнула тінь. Від здивування хлопець здригнувся. Затим роздався тихий стукіт. Привставши, він обережно встав на підлогу. І повільно направився до дверей. Хлопець чудово розумів, що з одного боку цей вчинок був безглуздий, але з іншого йому здавалося, що ніякої небезпеки не було.

Двері зі скрипом відчинилися. Ян обережно заглянув до кімнати. Дем'ян і Марія все ще спали. Ян обережно вийшов, закривши за собою двері, але озирнувшись він нічого не побачив. Ян здригнувся від неочікуваного шуму, а Семенчик різко виліз з кущів.

― Я ж казав, що прийду.- майже пошепки мовив він.

Ян здивовано на нього подивився. Хлопець і не думав, що хлопець і справді прийде.

― Я думав, що ти не прийдеш, але я справді радий, що ти все ж тут.- Ян посміхнувся, сідаючи на поріг.

― До речі, брат не сильно сварився?- сказав Семенчик, сідаючи поряд.

― Він просто перехвилювався за останній час.

Він задумливо дивився на Яна декілька секунд, а затим перевів погляд на прекрасне, зоряне небо.

― Гарно сьогодні.

― Погоджуюсь.

― Як думаєш, коли ми відправимося в дорогу, зможемо кожну ніч проводити так, просто спостерігаючи за небом?

― Не знаю, але сподіваюся, що так і буде.- ласкаво посміхнувшись відповів Ян.

Поле уквітчане різноманіттям польових квітів. Приємний аромат роздавався у повітрі в той час, як сонце лагідно прогрівало шкіру. Семенчик, тримаючи юного Яна за руку, вів його все далі й далі в глиб.

― Може, не варто йти далі, ще змій зустрінемо?- стурбовано запитав Ян.

― Ну що ти! Нічого такого не буде, я підготував чудове місце, де ми зможемо з насолодою посидіти.- лагідно посміхаючись відповів Семенчик.- Ми вже майже прийшли!

Пройшовши ще хвилин десять, вони нарешті опинилися на потрібному місті. Воно було обережно застелене сіном, а на ньому лежало кілька яблук. Ян шоковано дивився то на місце, то на Семенчика.

― Як ти сюди стільки сіна натаскав? Село не близько та і це центр поля!

― Ну.- протягнув він.- Довелося трохи повозитися, але це точно того вартувало!

Ян у відповідь лише посміхнувся і потягнув хлопця за собою лягти. Так сміючись вони провалялися до самого вечора і тільки, як почало темніти, вони ніби прийшли до тями та поспіхом почали збиратися.

― Нас точно насварять!

― Та не переживай ти, я, якщо що, врятую тебе!

― Цікаво тільки, як ти це зробиш!

Як вони й думали, повернулися вже потемні за що їх добряче насварили, але настрій після такого дня здавалося зовсім ніщо не могло спаплюжити.