Розділ 23

Вранішнє сонце приємно ковзало по його обличчю, а теплий вітерець приємно ковзав по шкірі. Ян збирався навідатися до Наіля. Зібравши невеликий кошик різноманітних продуктів, він вже збирався йти.

― Яне, зачекай!- роздався оклик з хати.

― Щось сталося, Дем'яне?- здивовано запитав він.

― Нічого... Просто скажи куди ти ідеш.

― Я вже не маленький, не варто за мене хвилюватися.- ласкаво посміхнувшись, відповів Ян.

― Знаю, але все ж...

― Не хвилюйся. Обіцяю, що все буде гаразд.

Дем'ян схвильовано видихнув і подивився на хлопця. Він знав, що ніколи не міг і не зможе більше казати тому, що тому робити, але хвилювання все ще наповнювало його серце.

― Дай мені амулет, який я тобі подарував. Хочу накласти ще одні чари.

― Добре, добре.- Ян зняв амулет і протягнув його брату.

Він почав щось шепотіти над ним і камінь ніби мінявся, але не так, як це бачать люди. Мінялася його аура, відчуття, які він викликав. Це збентежило хлопця. За декілька хвилин Дем'ян відвідав амулет.

― Що ти зробив?

― Розкажу, коли повернешся. - з лагідною посмішкою сказав Дем'ян і додав:- Гарної дороги.

― До вечора.

Вийшовши з двору, хлопець направився на місце зустрічі з Семенчиком, коли він пройшов пів дороги, помітив Максима, який швидким кроком наближався все ближче, чого Ян точно аж ніяк не очікував побачити.

― Яне, я так радий тебе бачити.- посміхаючись, сказав він важко дихаючи, адже той явно обійшов село не один раз, аби знайти його.

― Що ти тут робиш? - спокійно відповів Ян.

― Ти тоді сказав, що не хочеш говорити, я сподівався, що ми хоч зараз зможемо це зробити. – з надією в голосі сказав він.

― У мене немає на це часу.- відповів він, вже збираючись йти.

― Прошу тебе.- він схопив Яна за зап’ясток, намагаючись зупинити, але зловивши на руці його сердитий погляд, швидко прибрав її, зрозумівши свою помилку.- Тоді я був не в собі. Я не хотів робити тобі боляче, і я сподіваюся, що ми зможемо знову спілкуватися як раніше. Прошу тебе дай мені ще один шанс.

― Я...- протягнув він невпевнено.

― Яне! Ось ти де! Я думав, що щось трапилося.- почув з-за спини знайомий голос, озирнувшись, він побачив свого друга.

― Мене просто затримали.- губи Яна розтягнулися в ласкавій посмішці.

― Якісь проблеми?- дивлячись на Максима, сказав Семенчик.

― Це наші з Яном справи. Не розумію, чому ви у це втручаєтесь?- насторожено відповів Макс.

― Ну як, я ж його найкращий друг. Я як ніхто повинен був втрутитися. Все ж, я бачу, що він не дуже хоче з тобою спілкуватися.

― Ніколи про вас раніше не чув.- насторожено відповів Максим, змірявши Семенчика поглядом.

― Схоже, що ви не такі й близькі раз ти нічого не знаєш про Яна.- він також зміряв його поглядом з якоюсь насмішкою.

― Так, все досить! Що ви обидва тут влаштували?- перервав їх Ян суворим тоном.

― Яне! Він же ж перший почав до тебе липнути!- Семенчик жалісно подивився на Яна.

― Добре, добре. Досить вже. Семенчик це Максим, Максим це Семенчик, а тепер потисніть один одному руки.

― Дуже приємно, Семен.- з не щирою посмішкою сказав він, ніби наголошуючи, що той йому не рівня.

― Макс.- він з холодним поглядом потис руку хлопця.

― Що ж таке. Чого ви всі накидається один на одного.- прошепотів Ян.- Так все досить! Пішли, Семенчик, нам пора.

― Ян, так ти даєш мені шанс?- з надією запитав він.

― Я не знаю.

― Може я тобі з чимось допоможу? Ти ж знаєш, що я корисний. Таким чином я знову заслужу твою довіру.

― Він вже відповів! Чого ти до нього пристав!- сказав Семенчик з ще більшим негативом і Яну здалося, що той навіть міг накинутися на Максима в цей момент.

Ян задумався. Це і справді була гарна думка, але йому було важко довіряти Максиму. На фоні його думок, десь далеко чулася суперечка.

― Так все досить.

― Яне, ми й без нього розберемося!- зле скрикнув Семен.

― Це не тобі вирішувати, я не у тебе питав!- відповів Макс.

― Я ж сказав, досить! Макс ти підеш з нами, але знай, якщо утнеш якусь дурницю, я не просто відмовлюсь від тебе, але можливо і втоплю. Май на увазі, я беру тебе з собою тільки для того, щоб отримати, якусь користь!

― Як накажеш.- посміхнувся Максим.

― Але, Яне! Склавши все, що я почув, зрозуміло, що він уже провинився! І навіть дурню зрозуміло, що досить сильно!

― Не хвилюйся, якщо щось трапиться, я розберуся. Ти віриш мені?- дивлячись на Семена з ласкавою посмішкою сказав Ян.

― Вірю, але пообіцяй, що не підпустили його занадто близько до себе.- прошепотів він йому на вухо.

―Звісно, Максим, повторюю ще раз, ти нічого не робиш! Зрозумів?

― Так.

― Тоді нам пора.

Ян віддав кошик Семенчику після чого торкнувся за плечі хлопців і за мить вони опинилися біля хати. За секунду Наіль уже був перед Максимом, а біля його шиї виднілося лезо клинка. Макс теж швидко відреагував і тримав свій кинджал у живота Наіля.

*― Хто він?- запитав він у Яна не зводячи очей з обличчя Максима.

― Ян, хто він ?- Максим насторожено ще більше стис кинджал у руці.

― Які ж ви однакові запитання задаєте.- спокійно відповів хлопець.

― А я казав, що це погано закінчиться.- додав Семенчик.

― Так, а тепер розійшлися і поклали зброю. Інакше я вас обох покалічу!

Наіль з секунду подивився на Яна та одним рухом сховав клинок і був біля Яна. Максим теж не став зволікати й заховав зброю.

― Боже мій, що ж мені з вами усіма робити. Вас же і на секунду не залишиш, повбиваєте один одного! Наіль це Максим, Максим це Наіль.

― Яне, нехай тут повбивають один одного, ми ж і самі розберемося. - зауважив Семенчик.

― І ти туди ж...- втомлено протягнув він.

― Ви у двох посидьте коло хати.- вказуючи пальцем на Максима і Семенчика сказав Ян.

*― Наіль, пішли у середину, треба поговорити.

*― Як накажеш. - переможно посміхнувшись, сказав він.

Вони зайшли до хати. Ян зачинив за собою двері й зайшов до однієї з кімнат, Наіль пішов за ним.

*― Про що ти хотів поговорити?

*― Тримай.- Ян протягнув йому кошик з припасами й продовжив: - Я хочу, щоб ти зрозумів мене, хоча я і не до кінця довіряю Максиму, але все ж він може бути корисним.

*― Я розумію, інакше ти б не прийняв таке рішення. Я, як твій вірний супутник, прийму будь-яке твоє рішення, але, якщо щось трапиться і він стане небезпечним...

*― Знаю, ти не станеш зволікати.- Ян посміхнувся.

*― Розкажи про те, що вас пов'язує.

*― Добре... Він гетьман, яки врятував мене після.- Ян не знав як правильно говорити про той час тому замовк, але за декілька хвилин зібрався з силами. - того, що трапилося. Тоді я втратив пам'ять і поки вона поверталася, він допомагав мені, а потім, коли я дізнався, що батька не стало, запропонував поїхати до села разом, бо на той час, я ще був слабкий. Ну а за тим нас схопили та привели до султана. Потім ми посварилися і я повернувся до села вже наодинці.

*― Я зрозумів. Ти ж не станеш занадто йому довіряти? Все ж він уже раз...

*― Не хвилюйся за це.

*― Добре, якщо так наказує наша принцеса, я звісно підкорюся.

*― Знову ти!

Наіль засміявся у відповідь лише розсміявся.

За декілька хвилин вони вийшли із будинку і підійшли до Максима з Семенчиком, які сиділи напрочуд спокійно. Ян вже готовий був побачити, що вони будуть битися, коли він повернеться, тому був дуже здивований, що цього не трапилося.

― Ви нарешті повернулися. - зрадів Семенчик.

― Яне, думаю нам треба дещо обговорити.

― Говори.- сказав Ян, сідаючи поряд.

― Я думав, що таке варто обговорювати на одинці.

― Їм можна довіряти.

Максим розумів, що настоювати на своєму не вийде і Ян не відступить. Тому подумавши й зібравши до купи свої думки, продовжив:

― Після того, як ми покинули Османську імперію події почали розвиватися набагато швидше. Султан таємно відправив людину до Речі Посполитої. Думаю, що ти розумієш до чого все іде і розумієш, що у нас не так багато часу, пора готуватися.

― Згідно з контрактом, я маю тобі допомогти, тому підготуй всі дні, які вийшло дістати.

― Контракт, який контракт? - спантеличено запитав Семенчик.

― Це не важливо, я тобі про це пізніше розповім.

― З чого почнемо?- продовжив Максим.

― Варто знайти безпечне місце. У мене є одне на приміті. Вам варто зібратися.- встаючи сказав Ян.- Ми виїдемо на світанку.- після невеликої паузи він продовжив:- Пішли, Семенчик. Пора повертатися до села. - посміхнувся він.

― А, так, пішли.

За секунду вони опинилися на стежці біля поля, вечоріло. Вони мовчки йшли додому.

― Семенчик, тебе щось хвилює?- схвильовано запитав Ян, не витримавши тиші.

― Ні, ну, крім того, що цей Максим з’явився казна-звідки й ти так легко погодився взяти його з собою! Потім я дізнався, що у вас з ним якийсь контракт і ти справді погодився йому допомогти!

― Казав же, що не варто хвилюватися.

― Ти постійно так говориш! Чому ти просто все не поясниш!

― Семенчик…- Ян обережно поклав руку на плече друга, аби заспокоїти його.

― Я тебе не розумію!- Семенчик відштовхнув його руку після чого за неї ж притягнув його до себе.- Ти навіть не уявляєш, як мене нудить лиш від однієї думки, що бачу цього придурка поряд с тобою!

― Я… Вибач, я не думав, що це так тебе зачепить.- Ян шоковано дивився то в обличчі хлопцю, то кудись в низ.- Я не хотів розповідати тобі все, бо не хочу, щоб ти забивав цим голову, але, якщо тобі це так потрібно, я відповім на одне твоє будь-яке запитання.

― Що за контракт?- суворо запитав він, відпускаючи руку хлопця.

― У ньому йдеться, що, якщо козакам буде загрожувати небезпека, я допоможу. Ми уклали цю угоду всього на рік.

―І що станеться, якщо ти порушиш умови?

― Нічого. Справді нічого.- ян стурбовано дивився на друга.

―Тоді я не розумію. Чому, чому ти все ще не викинув його зі свого життя!?

― Це вже діло честі, я не хочу без серйозних обставин порушувати обіцянку.

― Я зрозумів… вибач, що накричав.- стурбовано сказав він.

― Нічого я все розумію.- посміхнувшись, відповів хлопець.