Розділ 36

Дзвін шабель і передсмертні крики людей лунали в Яна в голові. І лише те. що він допомагав пораненим, якось приводило його до тями. Раніше подібне ніколи б не захлистувало його подібною хвилею емоції, раніше все було інакше. Тоді стільки крові та жорстокості не відкликалося в ньому настільки сильно. Мабуть, все через те, що він не так гарно знав тих, хто тоді проливав кров, а зараз помирали ті, хто його врятували, ті, кого він так гарно знав, ті, хто не були до нього байдужими. Ось в цьому була уся різниця.

Ян перевів погляд з козака, якого тільки но вилікував, на битву. Його погляд прикувався до дівчини, яку він вмовив допомогти. Вона була в рази сильніша за будь-якого солдата. Зараз вона голими руками задушила двох чоловіків поки ще двоє намагалися її зупинити. Дівчина розкидувала їх як іграшки, при цьому посміхаючись і сміючись з них. Вона мала на поясі шаблю, але не користувалася нею. Ян навіть в один момент запитав сам у себе: “Навіщо ми взагалі давали їй зброю?” Але він швидко відкинув цю думку і продовжив лікувати поранених.

Вона відкинула задушеного чоловіка і схопила іншого. На його горлі міцно зімкнулася її рука і він закашляв. Шабля випала з його руки й чоловік схопився нею за її руку намагаючись послабити її хват. За декілька секунд його очі розширилися від страху і паніки, обличчя зблідло, затим був хруст і все. Вона відпустила його і мертве тіло впало на землю. Тут до неї підбігло ще четверо, вона відразу схопила двох, але інші двоє ввіткнули в неї два списи. Один потрапив в плече, а інший в ногу, але це її не зупинило. Вона кинула тіла і накинулася на чоловіків, які тримали списи. В цей момент підбігло ще декілька ворогів і встромили ще декілька списів у її тіло. Вона захрипіла і закашляла кров’ю. Її очі заплющилися і голова нахилилася. Це був кінець для неї. Навіть після смерті вона не впала, її мертве тіло так і залишилося стояти підперте списами поки бій продовжувався.

Він побачив того, кого так ненавидів. Людину, що при недавньому бої вбила його найкращого друга, Микиту. В мить його рука міцніше стисла шаблю і голова того, з ким він бився, миттю полетіла на землю. Швидким рухом він наблизився до ворога і встромив йому шаблю під ребро з-за спини. Чолові скрикнув і вискалившись спробував повернути голову, щоб побачити нападника, але козак не став зволікати й засадив шаблю ще глибше від чого її кінець виднівся з іншого боку і чоловік скрикнув.

― Це тобі за Микиту.- прошипів він і одним швидким рухом висмикнув шаблю і відрубав йому голову.

Ян прийшов у тяму, коли прямісінько біля нього прозвучав дзвін шабель, а козак притягнув його до себе і крикнув:

― Обережно.

Швидко обернувшись Ян побачив Семенчика, яки відбив шаблю турка. Від сили його удару зброя нападника відлетіла і хлопець швидким рухом перерізав тому горло.

― Ти як!? Тебе не встигли поранити!?- обернувшись схвильовано з наповненими страхом і турботою очима озвався він.

―Все добре. – знов повертаючись до пораненого відповів Ян.

І тут Максима ніби вдарило електрошоком. Посеред бою він побачив Данила, який боровся на боці ворога. В цю мить він нарешті все розумів. Докази того, що той був зрадником, були у нього прямісінько перед очима. Злість ніби захлиснула його і він в декілька кроків опинився позаду нього. Максим різко спробував завдати удар, але Данило швидким рухом зупинив його і повернувся до нього.

― Зрадник!- викрикнув Максим.

― Я роблю це заради нас! Як ти не розумієш!

― Ніяких нас не існує!- відповів Максим і завдав новий удар від якого Данило також зміг відбитися.

― Ти мене не розумієш! Здайся і я подарую тобі гарне життя!

― Чортів сину! Я вб’ю тебе прямо тут!- зі злістю викрикнув Максим і завдав новий удар, але їх шаблі знову розійшлися.

Смерть.

Максим одним швидким рухом завів своєю шаблею під його і на тілі Данила з’явилася кровава лінія. Його розрізаний одяг почав пропитуватися кров’ю, але він все ж змахнув шаблею намагаючись задіти Максима. Хлопець не став зволікати й наніс ще один удар. Шабля прорізала його бік. Данило опустив очі й подивився на рану, його ноги підкосилися і він впав на коліна піднявши погляд він з надією подивився на Максима, але той лише сказав:

― Прощавай.

Його ослабле тіло впало на землю. І все для нього закінчилося. Максим востаннє зміряв тіло поглядом і пішов битися з іншими. Але все ж смерть Данила вибила його з колії, його обличчя скрутила гримаса болю, відчаю і провини. Провини, що відбивалася біллю у грудях і заважало спокійно мислити, але чи був у нього вибір? Чи міг він дозволити собі цю хвилину слабкості? Звісно ж ні.

Власій бився хоробро. Хоча Максим і казав йому, що варто поберегтися і залишитися в таборі, але все ж він настояв на тому, що має битися, сказавши: “Я буду битися, бо, якщо ви програєте, під загрозою опиниться моя маленька дівчинка.” Максим не став його вмовляти. І його вибір був його, ніхто б не міг змусити його залишитися. Його вибір був легко зрозумілий, адже кожен, хто бився тут, бився не лише за себе, а й за тих, хто мирно жив, кого б вбили, або зробили рабами, якби вони програли.

Смерть.

Йому завдали удар ззаду. Турок вдарив чоловіку шаблею по ногах від чого він впав на коліна. Ще секунда горло Власія перерізали. Він навіть не встиг побачити обличчя нападника, як відчув біль і почув хлюпання. Його голова запаморочилася і він впав на сиру землю. Останнім, що він бачив перед тим, як потрапити у світ, який багато хто вважає кращим, була трава з якої стікали краплини його ж власної крові.

Власій сидів за столом. А на колінах сиділа його маленька онука. Біля пічки поралася його донька, яка одночасно радісно про щось говорила з чоловіком. Власій обережно поставив Одарку на підлогу і підійшовши до доньки обійняв її.

― Чого це ви батечку?

― Донечко. Донечко.- лише повторював він плачучи.

― Що ж таке сталося?

― Я так сумував. Після того як ти чоловіком померла місця собі не знаходив. А Одарочка, дочечка ваша, такою красунею росте. Ну ти не хвилюйся. Я знав що старий. Попросив друга в разі чого взяти її до себе. Він буде берегти її, як зіницю ока, вона ні в чому потребувати не буде і житиме, як тільки побажає.

― Дідусю то ти вже йдеш?- почувся голос дівчинки позаду.

Обернувшись він лагідно на неї глянув і підійшовши нахилився й обійняв.

― Іду, але все буде добре. Ми завжди будемо оберігати тебе. Улюблениця моя.

― Люблю тебе дідусю.- обійнявши його міцніше сказала вона.

― І я тебе. Дуже, дуже сильно люблю. Ми будемо захищати тебе з неба. І завжди будемо поряд. Навіть, якщо ти нас не бачитимеш, завжди будеш це знати.

― Бувай. – вона поцілувала його в щоку і відпустила.

― Бувай.

Він встав і підійшов до доньки вона стояла в білому одязі й протягувала йому руку. Чоловік обережно взяв її за неї й вони направилися до виходу з кімнати. Поряд з його дочкою йшов її чоловік він тримав її під руку і ніжним поглядом дивився на неї. Перед виходом він все ж не стримався й обернувся, щоб знову подивитися на онуку. Її обличчя було сповнене не порозумінням, але вона посміхалася і махала рукою в знак прощання. В останнє їй посміхнувшись, він пішов.

Відірвавшись він поглянув в даль. В далині на схилі стояв Джабір. В мить для Яна все зупинилося. Він перестав чути шум вітру, дзеленчання шабель, крики. Його в мить захлиснула злість і за секунду він опинився в десь десяти метрах від нього. Прошепотівши закляття він вистрілив вогняною кулею в чоловіка, але той легко відбив атаку.

― Чортів виродку!- викрикнув Ян підходячи ближче.

― І я ради тебе бачити, Яне.- єхидно посміхнувшись сказав Джабір і зробив крок на зустріч.

― Чому ти так вчиняєш! Я не сумніваюся, що саме ти приклав руку до того, щоб Рустем почав цей бій! Невже тобі все одно на всіх, хто сьогодні помре!?

― Не буду брехати. Я дійсно приклав до цього руку. - за секунду він опинився поряд хлопцем і схопив його за плече від чого хлопець здригнувся і спробував відсахнутися, але це не вийшло. – Але всі ці смерті не моя провина! Ти винен у всьому цьому! – посміхаючись говорив він йому.- Якби ти був слухняний, нічого цього б не сталося.- останнє він прошепотів Яну на вухо від чого по його тілу пробіли мурашки.

― Ні, ні. Я не...- шепотів Ян.

Його думки почали плутатися, а ноги підкошуватися. Серце билося шалено. До тями його привели слова Максима, які він сказав йому декілька днів тому, коли Ян сказав йому, що вважає, що це через нього Рустем вирішив напасти на них і що стільки людей поминають через нього.

“Ти не винен у вчинках інших. Навіть, якщо мені доведеться битися з ним на двобої заради твоєї свободи, я без сумнівів це зроблю.”- сказав він тоді посміхаючись і міцно його обіймаючи, Ян тоді вперше не зрозумів чим блищали його очі, це було не бажання вигоди й не співчуття, але що ж тоді? Не дивлячись на це Ян відредагував на цю фразу скептично і лише по доброму посміявся, адже навіщо б Максиму було за просто так, так про нього піклуватися? Але чомусь саме в цю мить вона, як ніщо, гріла його і допомогла оговтатися.

Ян відштовхнув Джабіра і вдарив по ньому ще однією вогняною кулею. Той встиг захиститися в останню мить. Хлопець не став зволікати й наніс ще декілька магічних ударів.

Смерть.

Підібравшись достатньо близько, він вичекав момент і швидко діставши кинджал пробив захист Джабіра і встромив його йому у горло. Руки Яна почали тремтіти.

― Пробач. – тремтячим голосом сказав він.

Джабір здивованими очами дивився на нього. Ян чув хлюпання, як він захлинався власною кров’ю. Джабір хапався то за горло то за його руку. Це продовжувалося лише хвилину, але для Яна це була ніби вічність. Джабір впав на землю і тримаючись за горло намагався хапати ротом повітря допоки не помер. Ян ще хвилю простояв над його тілом, а потім тремтячими руками витяг кинджал, який був весь покритий кров’ю.

*― Я навіть задумався чи не вбити мені його. Думав ти не наважишся.- почувся спокійний голос Рустема від чого по тілу Яна пробіли мурашки.

Він стояв всього за декілька метрів і дивився прямісінько в очі хлопця. На якийсь час Ян застиг в не змові відвести погляд від цих холодних і таких глибоких очей, які саме тоді через хмарну погоду ніби світилися. Все його тіло ніби закам’яніло. Просто дивлячись на нього хлопцю ставало набагато спокійніше ніби вони зовсім не на полі бою, ніби йому нічого не загрожує і зараз, він як і тоді, його радник й найближчий друг, ніби нічого не змінилося і зовсім скоро Яну довелося б пити гранатовий сік сидячи у себе за столом і спостерігаючи теплим заходом сонця. Поряд лежали б папери за якими, мабуть, довелося б провести цілу ніч, а в кімнаті все ще відчувався легкий запах кави.

*― Невже настільки не очікував, що я і справді з’явлюсь от так перед тобою?- посміхнувшись запитав він.

*― Я...- протягнув Ян виходячи із цього трансу.

*― Я все ще можу дати тобі шанс. Ми можемо повернутися назад і все буде як раніше. Я навіть можу зупинити це все, звістно доведеться вбити ще кількох, аби навчити інших, але це значно зменшить кількість жертв з обох сторін. Ти ж саме цього хочеш, чи не так?

*― Ні, того, що було, більше не буде ніколи. Я вже пішов на занадто серйозні кроки й не зможу повернутися назад. Ти повинен це розуміти.

*― Сподіватися не гріх.- подивившись на свою шаблю, яка вже була покрита кров’ю, яку він прокрутив в руці, сказав Рустем.

*― Ти розумієш, що сьогодні один із нас помре. Інакше, на жаль, вирішити справу не можливо.- Ян зняв шаблю з пояса і направив її на Рустема.

*― Ти як завжди правий, мій дорогий Айнуре. По іншому ми не можемо.- віддзеркаливши його рух сказав Рустем.

В наступну мить їх шаблі схрестилися. Ян весь час метався між злістю і страхом тих емоцій, які нахлинуть в разі, якщо він переможе і Рустем помре. Саме через ці думки він весь час не міг зосередитися і пропустив декілька його ударів від чого на щоці з‘явилася подряпина, а удар по талії лише порвав тканину. В одну мить Рустем схопив його за руку і притягнув на стільки, що в нього вийшло прошепотіти Яну на вухо:

*― Якщо вибір стоїть між моєю і твоєю смертю, помру я.

Він відсахнувся і схопившись за протилежну руку хлопця в якій була шабля і груддю насадився на неї. Серце Яна провалилося в п’яти. Він стояв і лише наляканими очима дивився на Рустема. Той не дивлячись на все посміхався. В його очах було стільки тепла і почуттів, скільки Ян не бачив у нього ніколи. Рустем обережно своєю долонею заляпаною власною кров’ю торкнувся його щоки витираючи неочікувану сльозу, яка повільно стікала щокою Яна.

*― Н-навіщо?- тремтячим голосом прошепотів Ян.

*― Лише ти маєш право забрати моє життя. Я обіцяв, що це можеш бути лише ти.- Рустем повільно опустив руку йому на плече ніжно проводячи по його шиї кінчиками пальців.- Моє.- в цю мить його ноги почали підкошуватися і вони обидва впали на коліна. Голова Рустема лежала у Яна на плечі, а по щоках Яна текли сльози. – Моє місячне світло.- в останнє прохрипів він і заплющив очі.

Серце Яна божевільно билося, а кожен вдих був болючим і важким. Він чув лише своє серцебиття та останні вдихи султана. Один, два, три, чотири, п’ять і все.

Яна трусило він не вірив, що все це насправді. Не дивлячись на те, що він знав, що це мало статися, але все ж це було важко. Зробивши глибокий вдих, він обережно поклав Рустема на траву і прибрав зі свого обличчя налиплі на нього пасма волосся після чого обережно стер сльози. Хлопець вже трохи спокійніше подивився на тіло Рустема. Його очі були розплющені він пустим поглядом дивилися в небо. Тремтячою рукою Ян обережно рукою заплющив його очі та прошепотів:

*― Прощавайте, ваша величносте, сонце Османської імперії, Рустеме.

Він стояв на балконі своєї кімнати й спостерігав за сонцем, яке повільно скочувалося за горизонт заливаючи все теплим світлом. Прохолодний вітер лагідно тріпав його волосся.

*― Вітаю вас, султане.- почувся голос Айнура позаду.- Мені повідомили, що ви мене кликали.

*― Айнуре, радий тебе бачити.- повертаючись сказав він. – Просто хотів побути с тобою.

*― Щось трапилося?- спантеличено запитав хлопець.

*― Ні все гаразд. – він лагідно посміхнувся і махнув рукою, щоб він підійшов.

*― Добре.- відповів Айнур підходячи ближче і стаючи поруч обпершись об поручень балкона.

Хлопець дивився на вечірнє небо. Повернувшись Рустем однією рукою оперся об поручень підперши голову і дивився на його обличчя. В його зелених очах було видно краєвид ніби залитий зеленою фарбою теплого відтінку. Це заворожувало його не дозволяючи відвести погляду. Прийшов він до тями лише тоді, коли Ян повернувся і запитав:

*― У мене щось на обличчі?

*― А? Ні вибач. – відводячи погляд відповів Рустем помовчавши з хвилину він продовжив:- Знаєш, я та хочу, щоб такі моменти тривали вічність, щоб ми просто оттак стояли й навіть якби обидва не знали про що б поговорити, це все одно б було ідеально.

*― Ви праві. Мабуть, це б і справді було прекрасно.

*― Чому ти все ще говориш зі мною на ви? Все ж ми зараз тут лише вдвох.

Прокашлявшись Ян трохи ніяково сказав:

*― Вибач. Я ще не встиг звикнути до цього.

*― Тепер все точно чудово.

Тут хтось постукав у двері й сказав:

*― Ваша світлосте, пані Розалія бажає зустрічі з вами. Накажете впустити її?

*― Що ж, схоже мені пора. – Ян вклонився і направився до дверей.

*― Краще було б якби вона пішла, а ти залишився.- прошепотів він собі під носа.

*― Ви щось сказали?

*― Ні. Скажи, щоб її впустили.

*― Слухаюся.- вклонившись з легкою посмішкою сказав Ян і вийшов з кімнати.

Ян зібравшись з силами витяг шаблю з тіла Рустема. Вставши на коліна він прошепотів заклинання, щоб його голос став голоснішим і піднявши шаблю до гори сказав:

*― Припиніть битися, ви програли! Султан Рустем мертвий!

Він перевів погляд на Максима, який був за декілька десятків метрів від нього. Він дивився на хлопця з нерозумінням тому посміхнувшись Ян сказав вже на українській:

― Султан Рустем мертвий!

Наталка скориставшись гармидером і запасом часу впоралася з мотузками та змогла вибратися. Обережно забравши свої речі, вона вийшла і вже думала тікати, як почула голос Яна, який повідомляв про смерть Рустема. Почувши це, вона за хвилину добігла до місця звідки було видно поле бою. Сховавшись за деревом на невеликому схилі вона побачила як Ян стояв з піднятою шаблею. А поряд лежало тіло султана.

― Ні…- налякано протягнула вона.- Чому, тільки не це.

Вона, мабуть, з десять хвилин сиділа і плакала, а потім діставши кинджал приставила його собі до горла.

*― Я піду за своєю любов’ю. Нехай врятує мене Аллах!- в цей момент вона проткнула собі горло.

Дівчина посміхалася, коли помирала. Її тіло сиділо оперте об дерево, а по щоці ще бігла сльоза, яка не встигла впасти до того, як вона померла.

Після слів Яна турки покидали зброю і почали тікати. Максим своєю чергою підбіг до нього і схвильовано запитав:

― Ти як? Не поранився? Все добре?

― Так.- відповів Ян і трохи похитнувся втрачаючи рівновагу на що Максим швидко взяв його під руку підтримуючи.

― Бачу я як же все добре.

― Нічого страшного. Просто...- протягнув він не впевнений, що зможе продовжити, адже емоції били через край.- Забагато емоцій.

Максим видихнув і суворо подивившись на хлопця сказав:

― Тобі потрібен відпочинок.

Але він швидко змінився в обличчі та пом’якшав, а потім міцно обійняв Яна.

― Добре, що ти не постраждав.- посміхнувшись сказав Максим, а потім відсторонився і повернувшись до козаків голосно прокричав:- Браття! Ми відстояли українські землі та перемогли в цьому бою!