Розділ 34

Ян повернувся в табір ще дотемна. Зустрівшись з Максимом, він направився до намету. Зайшовши в середину хлопець побачив Дем’яна, який сидів на табуретці та читав той щоденник.

― О, Яне!- подивившись на брата і посміхнувшись сказав він.

― Що ти тут робиш? Я думав ти вже поїхав по своїх травах.

― Ти ж мене знаєш. Як я міг поїхати після всього того, що трапилося навіть не попрощавшись.

― Знаю, але, як не крути, ти король і маєш дуже багато справ.

― Для тебе у мене завжди знайдеться час. – обійнявши Яна сказав він.- Бачу тобі нарешті краще, це добре.

― Так, дякую що приїхав.

― Я не міг не приїхати.

― Знаю, але все одно дякую.

― Ми відправимося зранку.

― Гарної тобі дороги. Я вийду тебе проводити.

― Ти мене не зрозумів. Ми з тобою завтра їдемо і це не обговорюється.

― Ти з розуму зійшов! Я не поїду у мене ще є незакінчені справи!

― З тебе досить! Я повинен був забрати тебе ще тоді, як козаки тебе тільки знайшли!

― Я обіцяв допомогти! Рустем- це моя проблема! Я повинен покінчити з цим всім!

― Я вже все сказав! Ти повинен мене слухати! Я твій брат і твій король!

― До біса! Я вже не мала дитина, щоб у всьому тебе слухати!

― Але ти все ще мій молодший брат!

― Це не дає тобі права наказувати мені!

― Ще як дає!

Від злоби його кулаки стислися. Яна виводило з себе, що Дем’ян досі вважав його дитиною. З самого дитинства старший намагався контролювати кожен його крок, а з моменту, як він став королем, все стало тільки гірше. Ян вже не міг цього терпіти. Він вже міг приймати рішення самостійно, він вже не мала дитина. Хлопець в одну мить підійшов до Дем’яна і зі всієї сили вліпив йому ляпаса. Дем’ян аж похитнувся і шоковано подивився на брата.

― Не дає! Припини вже це! Я можу самостійно розв’язувати свої проблеми!- викрикнув Ян і направився до виходу з намету, але у виходу обернувся і сказав:- Завтра ти поїдеш. Один.- і він вийшов залишивши шокованого Дем’яна самого.

Вийшовши він весь на нервах направився ближче до лісу, щоб побути на самоті й провітритися. Злоба лилася з нього через край. Вона заполонила всі його думки від чого хотілося щось вдарити.

― Яне, щось трапилося?- почувся голос Максима з-за спини самого ліс.

― Як же ж ви всі мені набридли! – повернувшись викрикнув Ян.

― В-вибач.- шоковано відповів він.

Подивившись на Максима Ян видихнув і трохи заспокоївшись сказав:

― Вибач, я не…

― Все гаразд.- Макс посміхнувся і підійшов ближче.- То що у тебе трапилося?

― Та так, з братом посварився, ось і скипів.

― Он воно як. Через що посварилися?

― Це не важливо. Мені просто набридло, що він постійно намагається керувати моїм життям.

― Він за тебе переживає.

― Знаю.

― Не переживай, я впевнений, що ви обов’язкова помиритесь.

― Дякую.

Їх розмову перервав жіночий голос. Обернувшись, Ян побачив Наталку. Вона була одягнена в темну сорочку і штани. На її ногах були старі черевики, а волосся було закрито темно-синьою хусткою. На її шиї виднівся срібний кулон з блакитним камінчиком. Вона посміхнулася і підійшла до них.

― Рада вас бачити. Про що говорили?

― Не твоє діло.- грубо і різко відповів Максим.

― Припини. Давайте без сварок.- сказав Ян.

― Нічого. Я тебе розумію, брате. Мій вчинок, мабуть, ранив тебе, але повір, я думала, що так буде краще.

― Для кого краще? Уж точно не для нашої сім’ї.

― Максиме я справді…

― Ну все досить. Припиніть вже. Так, Наталка вчинила погано, але вже нічого не змінити. Зараз ви можете або спробувати наладити відносини, або дочекатися кінця нашої співпраці й знову зникнути з життів один одного.- перервав їх Ян.

― Думаю другий варіант підійде найкраще.- відповів Максим і пішов геть.

Наталка обернулася і з декілька хвилин дивилася як Максим йшов до табору. В один момент вона видихнула і повернувшись до Яна сказала:

― Вибач, що тобі довелося це бачити.

― Нічого. З якогось боку я розумію вас обох.

― Може прогуляймося?

― Давай.

Вони йшли спочатку вздовж табору і лісу, але десь за пів години Ян зрозумів, що вони зайшли в ліс і з кожною хвилиною вглиблювались у нього все більше і більше. Йшли вони по стежці коло якої в більшості росли кущі різноманітних ягід, а дерева зрідка пропускали жовтогарячі, сонячні промінці. В один момент Наталка зупинилася і не обертаючись сказала:

*― Ти так швидко наладив відносини з Максимом та і для Рустема ти був дуже важливим. Для нашого султана я такою ніколи не була і для брата більше не буду.

*― Навіщо ти це говориш?- насупившись запитав Ян.- Невже нарешті вирішила розкрити карти?

*― Можливо. Ти одна з проблем, яку мені потрібно вирішити.- після цих слів вона різко повернулася і в Яна полетів кинджал.

Він навіть не смикнувся. За секунду перед ним з’явилися пагони лози. Один з них спіймав кинджал в той час, як інші оповили дівчину. Вона зі всіх сил намагалася вибратися, але виходило погано і з кожним її рухом лоза стискалася дише сильніше.

*― Ти повинен померти! З козаками султан без проблем розбереться! Ось побачиш! А тоді він тебе поверне і я знову не буду йому потрібною!

*― Помиляєшся.

*― В чому!? Не секрет, що йому потрібен лише ти! Кожного разу, коли я намагалася його отримати, чортів Айнур був поряд і заважав мені!

Ян підійшов ближче і нахилившись над вухом дівчини сказав:

*― Навіть, якби мене не було, ти не могла б стати його фавориткою. Він не зможе покохати тебе. Ти йому не цікава.

Відійшовши він повернув свій погляд в хащі. Він чув, що дівчина ще щось кричала на турецькій, але йому не було це цікаво. Адже він вже давно зрозумів, що від самого табору Максим йшов за ними з двома козаками. І справді через декілька хвилин з хащів вийшов Максим, побачивши скручену тернами Наталку, він миттю підійшов до Яна і сказав:

― Ти в нормі!? Вона тебе не покалічила!?

― Ні, все гаразд. У неї б це не вийшло, ти ж знаєш.

― Знав би ти як я переживав. Як ти тільки міг піти з нею один! А що якби я не помітив, що ви кудись йдете і не ув’язався!? Ти хоча б уявляєш, що б могло трапитися!? Ти міг померти!

― Я ж казав, що все в нормі. Я все продумав. Та й мої сили вже повернулися. Я був в безпеці.

― Більше так ніколи не роби.- погрозивши Яну пальцем сказав він.

― Добре, добре. Більше не буду. – посміхнувшись відповів хлопець.

― Зв’яжіть її мотузкою і ведіть до табору. – наказав Максим і вони направилися назад.

Максим підійшов до неї лише ввечері. Дівчина сиділа зв’язана, коло неї стояло двоє козаків. Почувши шурхіт, вона підняла очі й подивилася на нього.

― Залишіть нас на одинці.- наказав Максим.

― Ви впевнені? Все ж вона небезпечна.- сказав козак, який стояв справа.

― Не хвилюйтесь. Йдіть.

За хвилин вони вийшли залишивши хлопця наодинці з сестрою. Він підійшов до неї й присів на коліно. Дівчина не відриваючи від нього погляду засміялася.

― Чого ти смієшся?

― Мій братик знову все зіпсував.

― І що тут такого кумедного?

― Навіть не знаю. Мабуть, те, що я вже вдруге не можу бути щасливою через тебе.- вона в останнє посміхнулась і вже гнівно подивилась на брата.- Все через тебе!

― Ти сама у всьому винна.

― Ні! Я б могла завоювати султана, якби Айнур помер, але навіть тут ти втрутився! Рустем би покохав мене й мою дочку, я б знову могла б завагітніти від нього! Могла б мати сина! Ти, ти все зруйнував! Невже тобі не шкода навіть власної племінниці!

― І що ти хочеш від мене? Ти сама вирішила, що хочеш стати його наложницею! Ти ж чудово розуміла, що він тебе не покохає!

― Але одного разу я його майже завоювала! Навіть народила дитину! Але дівчинку… Це все через твої прокльони! Так, так через них Аллах вирішив, що я не гідна народити сина!

― Як ти можеш! Ти навіть віру нашу зрадила!

― Бо твій Бог ні разу мене не врятував!

― Ти з дитинства не була сильно віруючою.

― І правильно робила!

― В чому ще я винен!? Не вішай усі свої проблеми на мене! У них винна лише ти! І тільки ти!

― А, ну так, звісно, ще ж існує наш дорогий радник Айнур. Він весь час був поряд з моїм милим Рустемом! Весь час заважав моїм планам! Якби він здох, це б точно мені допомогло! Я б стала спасінням султана!- вона встала на ноги й з шаленою посмішкою сказала:- Точно! Братику, спокутай свій гріх переді мною! Вбий його для мене! Ти ж все ще хочеш для мене блага? Так, звісно так! Треба тільки, щоб ця тварюка здохла!

Максим не стримався і встав на ноги. Всі емоції з його обличчя в мить зникли. Він підійшов ближче і схопив дівчину за горло від чого та захрипіла намагаючись схопити ротом бодай трохи повітря. Він нахилився над її вухом і прошипів:

― Ти вже перейшла всі кордони. Тільки посмій хоч ще щось подібне про нього сказати своїм поганим ротом. Наступного разу обіцяю, що вб’ю тебе.

Вона зблідла від задухи й з її очей потекли сльози. На обличчі Наталки вперше за весь цей час виступив справжній страх. Побачивши це, Максим відпустив її від чого вона впала на землю і закашляла. Він ще з хвилину дивився на неї, а потім пішов.

Вийшовши він помітив Яна, який сидів на траві й дивився на зорі. Він видихнув і підійшовши сів поряд. Вони сиділи мовчи десь з пів години. Першим заговорив Ян:

― Як поговорили?

― Погано. Вона в усьому винить мене. Не розумію, що я зробив не так.

― Не звинувачуй себе.

― Знаю, що я не винен, але ж…

Ян подивився на Максима і запустив руку йому в волосся легенько тріпаючи його. Максим здивовано подивися на Яна. На обличчі хлопця під світлом місяця виднілася ніжна посмішка.

― Ти це чого?- невпевнено запитав Максим.

― Та так. Подумав, що це тебе заспокоїть і бачу це спрацювало.- прибираючи руку сказав Ян і ліг на траву. В його очах знову відзеркалювалося зоряне небо, що заворожувало Максима.

Максим ліг поряд і вони ще деякий час так лежали. Допоки до них не підійшов якийсь козак і Максиму не довелось відлучитися. Як тільки Макс пішов, Ян направився до намету.

*― Султане, тут вас недавній гість знову просить зустрічі.- вклонившись сказав чоловік, який увійшов.

*― Впустіть його.- наказав Рустем кладучи на стіл шаблю, яку тер до цього.

За декілька хвилин до кімнати увійшов Данило. Він вклонився і сказав:

*― Вітаю вас, сонце Османської імперії, султан Рустем.

*― Переходь до справи. Навіщо ти прийшов?

*― Я чув, що ви зацікавлені в затриманні того, хто намагався вбити Айнура.

*― Можливо.

*― Я знаю і того, хто це зробив і того, хто віддав наказ.

*― Що ти хочеш за інформацію?

*― Нічого. Я лише сподіваюся, що після вашої перемоги зможу отримати всі блага про які ми домовлялися.

*― Говори.

*― Сподіваюся ви пам’ятаєте свого брата? Єдиного, хто зміг втекти. Так от, Закір весь цей час думав про те, як отримати трон. Він вирішив вбити Айнура, бо знав, що, якщо він втрутиться, усі його плани зруйнуються.

*― Хочеш сказати, що у нього вистачило мізків і зв’язків все це удіяти?

*― Так, рахуючи те, що він повернув до життя вашого колишнього слугу, Наіля. Саме його він змусив отруїти Айнура.

*― Як він його повернув?

*― Нажаль це мені невідомо.

*― Чому я повинен тобі вірити? Настільки я знаю, Наіль би ніколи не зашкодив йому.

*― А чому ні?- простягаючи карту сказав Данило.

Витримавши невеличку паузу, Рустем взяв карту і розгорнув її на ній було намальовано хрест недалеко від одного вже давно закинутого поселення. Побачивши це, він згорнув мапу і сказав:

*― Що ж, іди.

*― Дякую, що вислухали.- вклонившись відповів Данило.

За декілька хвилин в намет зайшов стражник. Почувши його кроки, Рустем сказав:

*― Накажи в цю ж мить підготувати конів і візьми декілька солдатів, за декілька хвилин виїжджаємо.

*― Дозвольте поцікавитися, куди?

*― Закінчити стару справу.- посміхнувшись відповів він.

Вони приїхали до місця приблизно за годину. В будиночок забігли декілька солдатів почувся крик і звук розбитого посуду. Рустем зачекав ще з хвилину і зайшов до будинку. На підлозі лежав заламаний Закір. Його темне волосся спадало на обличчя, а злий погляд його яскраво-сірих очей ніби проривався крізь них. Одягнений він був в білу сорочку і темні штані, на ногах були старі чоботи.

*― Давно не бачились, брате.- посміхнувшись сказав Рустем підійшовши ближче.- Посадіть його.- наказав він.

*― Я вже думав, що ти забув про мене.- вже сидячи відповів Закір.- Що ж змусило тебе згадати про мене?

*― Закіре, Закіре. Не роби вигляд, що не знаєш. Міг же просто спокійно жити далі.

*― Спокійно жити далі? Все це було моїм! Ти не мав права ставати султаном!

*― Але став. Ти ж такий розумний, чому так сильно намагаєшся забрати у мене престол при цьому не маючи нічого?

*― Ти ж приїхав сюди вбити мене не через це. Чи я не правий?

*― Правий, ще і як правий. Чому ти позарився на нього? Ти як ніхто знав, що він мій.

*― Він повинен був погодитися стати моїм радником. Я хотів забрати його собі з самого початку й обидва рази він не пішов за мною, а шкода.

*― І через це ти спробував його вбити?

*― Звісно. Якщо він не дістанеться мені, нехай не дістанеться нікому. Тим паче тобі, але є ще одна причина. Чисто заради помсти тобі. Він для тебе найдорожче, ми обидва це знаємо.

*― Так, і ти поплатишся за це головою.

*― Все ж у мене був шанс. Якби Айнур тільки…- не встиг він договорити як Рустем за мить дістав шаблю й одним ударом відрубав йому голову.

*― Ти посмів позаритися на те, що належить мені, ось твоя кара.- наостанок сказав він і вийшов з будинку.

На дворі він повільно вдихнув свіже, нічне повітря. Від нього по всьому його тілу пробігли мурашки. Він підійшов до коня і подивившись на чисте, прекрасне, зоряне небо сказав:

*― Якби ти тільки був поряд…