Частина 5

                                                               Розділ 32

Наіль недалеко заховався в кущах і спостерігав за подіями. Він чув його слабкий подих, який з кожною хвилиною ставав все тихшим. Кулаки мимовільно стискалися і зуби заскреготіли від злоби. Наіль бачив як до безтямного тіла Яна прибігла Ольга, як Семенчик почувши її крик прибіг і побачивши хлопця, миттю підхопив його на руки й понісся зі всіх ніг до табору. Як тільки він зрозумів, що не чує його бігу, Наіль направився до того, хто віддав наказ. Хто вже стільки часу керував його діями.

Семенчик забіг до табору і крикнувши одному з магів, що потрібна магія зцілення, мигом заніс друга до намету і поклав його на імпровізоване ліжко. Коли до них забігли ще декілька магів вони відсунули його в сторону. Семенчик не чув нічого, він лише дивився на Яна. Страх, якого раніше він ніколи не відчував, заполонив усі його думки. Серце несамовито калатало, а руки спітніли.

― Семене, пішли, нам потрібно вийти! Вони йому допоможуть!- нарешті достукалась до нього Ольга, яка кілька хвилин тому забігла за ним.

― Я не можу. Я повинен був бути поряд, повинен. Я обіцяв.

― Зараз цим ділу не допоможеш! Довірся їм, благаю тебе!- дівчина взяла його за лікоть і потягнула з намету.

Семенчик піддався, але не відводив погляд від друга до того самого моменту, коли не опинився на дворі. Він відійшов в бік від входу і сів на землю затуливши обличчя руками.

― Семене.- Ольга нахилилася до нього.

― Я повинен був піти за ним. Повинен був бути поряд, захистити. Я обіцяв!

― Заспокойся. – невпевнено прошепотіла вона, адже в самої в середині все кипіло, а думки плуталися.

― Як! Я повинен був і все! Я навіть цього не зміг! Знав же, знав, що цей покидьок підозрілий, але не прослідкував!

― Семен! Ян би не хотів, щоб ти так себе поводив! – вона взяла його руку й різко відвинула від обличчя. – Ти потрібен йому зараз! Твій твердий розум! – після її слів по щоках Семена покотилися сльози. – Слухай сюди! Прийди до тями та прослідкуй, щоб Дем’ян прийшов. Я вже йому доповіла. Будь тут і слідкуй за його станом, слідкуй, щоб ніхто, чуєш, ніхто сторонній і небезпечний не зайшов до нього! Захищай його поки він не прийде до тями чуєш!

― Я зрозумів.- серйозно відповів він встаючи та витираючи сльози. – Я все зроблю.

Ольга кивнула. Вона розвернулась і побігла назад до лісу. Вона повинна була знайти Максима. Дівчина це розуміла. Поки його не було вони усі були в небезпеці. Вона не змогла б керувати козаками, ніхто б крім нього не зміг, а Рустем міг напасти знову.

Скориставшись силами вона швидко відчула його. Вона бігла не дивлячись ні на що, ні на втому, ні на ноги, які вже гуділи від втоми, ні на що інше. Ольга розуміла, що часу може бути занадто мало.

Максим через хвилин п’ятнадцять вже стояв на якійсь невеликій галявині. Серце розривалося від гніву, болі та образи. Він не розумів як, але здогадався, що Наіль все спланував. Злоба на самого себе захлиснула його, якби він не пішов, не послухав все б обернулося інакше і можливо, він би пробачив його і зрозумів, що той не винен, але нічого вже не було можливо змінити. Він повівся, як справжній дурень, а Ян лише зробив неправильні висновки.

― Він просто був під емоціями, він подумає і все зрозуміє…- заспокоював себе Максим, але це не допомагало.

Він оперся об стовбур дерева і повільно спустився до низу сівши.

― Це я винен. – прошепотів він сам до себе.

Почувся шум. Максим повернувся і побачив, як по лісу біжить Ольга. Вона була за декілька метрів Максим встав і думав вже йти їй на зустріч, як почув її крик:

― Ян!- задихаючись прокричала вона.- Його отруїли чимось серйозним!

Він більше нічого не чув. Ноги самі його понесли. Він зірвався з місця і побіг до табору. В голові вже не було нічого тільки пустота і страх, а серце билося немов скажене.

Ольга зупинившись і зробивши ковток повітря побігла за ним.

Боян під’їхав до одного і спустившись з коня запитав:

― Що тут сталося?

― Добрий день лікарю. Турки неочікувано напали, а потім ще й нашого мага, який з гетьманом контракт уклав, без свідомості принесли.

― А де сам гетьман?

― Не знаю.

― Доборе, де наш маг?

― Он у тому наметі.- козак вказав пальцем на намет біля якого все маячив Семенчик.

― Будь другом, відведи мого коня.

― Так, звісно.

Боян взяв свою сумку і направився до намету. Підійшовши, він побачив крім Семенчика ще двох магів, які охороняли вхід.

― Хто ти й що треба?- суворо запитав один.

― Я лікар, який лікував Яна до цього. Прийшов допомогти.

― Не зможу вас пустити. Наказ.

― Але я можу допомогти.- настоював Боян.

― Що тут відбувається?- запитав Олександр вийшовши з намету.

― Пане Олександр, тут чоловік, каже, що лікар, який до цього лікував пана, Яна.

― Добрий день.- привітався Боян подивившись на чоловіка.

― Дорий, дякую, що до цього допомогли.

― Нема за що, я прийшов, щоб допомогти.

― Не хвилюйтеся там достатньо лікарів. Зрозумійте нас. Зараз небезпечно впускати до нього когось неперевіреного.

― Розумію. Якщо потрібна буде допомога я буду тут.

― Дякую за розуміння. – відповів Олександр і зайшов назад.

За декілька хвилин до намету підбіг Максим.

― Як Ян!?

― Заспокойся. До нього не пускають і нам нічого не кажуть.

― Якого біса! – скрикнув Семенчик і підійшов до Максима.- Якого біса ти залишив його з ним!

― Я не знав, що він піде з ним! Я його навіть не бачив!

― Але ти залишив його і він постраждав!

― Думаєш я цього хотів!?

Семенчик замовк і стис кулаки. Ще секунда і він би зі всієї сили б зарядив Максиму по обличчю, але їх сварку перервав Дем’ян вийшовши до них.

― Заспокойся Семен. Йому вже краще. Можеш зайти і побути з ним.

― Дякую.

― Мені можна його побачити?- невпевнено запитав Максим.

― Не зараз. Нам треба поговорити. Відійдемо.

― Ваша високосте!- крикнула Ольга підбігаючи до них.

― Заспокойся і для початку віддихайся. Все добре. Поспить і буде в нормі. Семенчик зараз з ним.

― Добре. - відповіла дівчина колінами впавши на траву.

Дем’ян з Максимом відійшли до місця де не було людей. Король пару хвилин постояв мовчки дивлячись на табір, а потім сказав:

― Чого ж його завжди тягне до небезпеки.

― Ви про Яна?

― Так, він завжди був занадто добрим. З самого дитинства він намагався врятувати когось. Колись він приволік додому кролика, всім сказав, що той просто йому сподобався, але мені потай розказав, що боявся, що тому буде сумно самому в лісі й він може померти з голоду, або в лапах якогось звіра. – Дем’ян посміхнувся.- Я ніколи не розумів його в цьому плані. Добро притягує лише зло.

― Чому ви мені це розповідаєте?

― Навіть не знаю. Знаєш, я довірив його тобі.

― Пробачте, я повинен був краще за всім прослідкувати.

― Молодець, що розумієш це. Якщо це трапиться знову, твоя голова і голови всіх дорогих тобі людей полетить, це я тобі обіцяю. – суворо подивившись на Максима він пішов назад.

На столику у наметі мерехтіла свічка. Її сяйво заливало його теплими відтінками жовтого і помаранчевого.

*― Султане. Наші розвідники повідомили, що Айнур майже мертвий, але невідомо за яких обставин. Підозрюю, що його намагались вбити.- промовив слуга зайшовши в середину і вклонивши голову.

*― Знайти.- пошепки відповів Рустем.

*― Пробачне за питання, але кого?

*― Того, хто намагався його вбити.- гнівно відповів Рустем.- Приведіть його до мене.- вже з більшою злобою додав він.

На дворі була вже глибока ніч. Наіль витратив близько чотирьох годин аби дістатися сюди. У вікні будинку виднілося світло від каміна.

Підійшовши ближче він зі злістю відчинив двері від чого ті ледве не злетіли з петель.

*― Ти мені збрехав!- викрикнув Наіль і підійшовши до Закіра схопив його за сорочку.

*― Я не розумію про що ти. Не пам’ятаю, щоб останнім часом щось тобі обіцяв.

*― Не пам’ятаєш! Так я тобі нагадаю. Ти пообіцяв, що Ян не постраждає від цієї отрути!

*― Він і не постраждає, і так, краще відпусти. Не забувай. хто дав тобі можливість знову жити.

*― Знову жити? Якби ти не викрав кільце, я б вижив, бо він віддав би його мені.- прошипів Наіль, але відпустив Закіра.

*― Але його у вас не було і тобі відрубали голову. Чи я щось плутаю?- на останніх словах він посміхнувся і зняв з пальця це саме кільце.

*― Не смій знову крутити його переді мною. Воно вже нічого не варте.

*― Добре, добре. Обіцяю, що більше не буду. А за свого друга не хвилюйся. Він же ж брат короля, його обов’язково врятуюсь.

*― Як тільки ми закінчимо нашу справу, я відплачу тобі за це.

*― Буду чекати. А ти поки заспокойся і слідуй плану.

Наіль направився до дверей. Вже збираючись відкрити їх він подивився на Закіра і сказав:

*― Як тільки все скінчиться, я заберу Яна і ми поїдемо як найдалі. Я не дозволю тобі використовувати його у своїх цілях.- після цих слів він вийшов залишивши Закіра на одинці.

*― Не дозволиш?- посміхнувшись прошепотів він.- А хто тебе питатиме.

Коли Ян прокинувся, зрозумів, що тіло дуже болить і повіки були важким. Через силу розплющивши очі. він побачив Семенчика, який сидів поряд нахилившись і все дивлячись на його руку.

― Не сумуй так, я ж не помер.- прохрипів хлопець і лагідно посміхнувся.

Семенчик смикнувся і втомленими, червоними від сліз і втоми очима подивися на друга. Застигши на декілька секунд він вскочив і щось сказавши вибіг з намету. За хвилину з Семенчиком до нього вже забігли Олександр і Ольга.

― Боже, як ми хвилювалися!- схлипуючи скрикнула дівчина.

Олександр натомість мовчки підійшов до хлопця і взявши того за руку прошепотів закляття. Руку Яна оповило білими нитками від яких повіяло легким холодом.

― Як же добре, що все обійшлося.- через хвилину видихнувши відповів він.

― Як я зрозумів з вашого хвилювання мене отруїли чимось серйозним.- мовив хлопець слабким голосом.

― Це ще м’яко сказано!- зле відповіла Ольга і заплакала.

― Цей покидьок отруїв тебе однією з найсильніших. Ще б декілька хвилин і…- нарешті озвався Семенчик.

― Не думай зараз про це. Тобі потрібно відпочити.- сказав Олександр.

― Я справді вже в нормі.

― Сказали відпочивати, значить відпочивай.- сідаючи поряд на стілець грубо відповів Семенчик.- Я буду поряд.

Ян посміхнувся, покірно кивнув і вже через хвилину заснув.