Розділ 27

Сонце вже було досить високо. Вони їхали по полю, яке буяло різноманіттям трав, які шурхотіли під натиском вітру, виблискуючи то тут то там золотом, від чого здавалося, що на кожному листочку є маленьке сонечко.

Заїхавши в село, Максим направився до першого з будинків. Вони заїхали до невеликого, охайно прибраного дворику. Як тільки той зліз з коня, з будинку вибігла дівчина і міцного його обійняла. Вона здалася Яну знайомою, але він ніяк не міг згадати де її бачив. Та він і не став на цьому зациклюватися.

― Максиме! Як же ж я рада, що з тобою все добре! Я кожного дня до Січі ходила, все сподівалася, що ти повернувся!- вішаючись на його шию, в сльозах, кричала вона.

― Я теж радий тебе бачити, Ладо, Тарас вдома?- знімаючи з себе її руки, запитав Максим.

В цей момент Ян нарешті згадав її. Це була саме та дівчина, що тоді поцілувала Максима.

― Так, він вдома.- засоромившись відповіла вона.

Тоді Максим махнув хлопцям рукою, щоб ті йшли за ним і попрямував до хати.

― Максиме! Як я радий тебе бачити! Невже прийшов повернутися на службу?- сказав чоловік, який сидів на лаві.

― На жаль цього разу не через це. Як твої ноги?- з посмішкою сказав чоловік, але в його голосі відчувалася стурбованість.

― Та,- протягнув Тарас.- Нічого не змінилося. Як не ходили, так і не ходять.- з широкою посмішкою сказав він. Побачивши Яна і Семенчика, які стояли за Максимом, він швидко додав:- Добрий день, вибачайте, що не можу як треба привітати.

― Ну, що ви не варто. Приємно познайомитися, я Ян, а це Семен.

― Приємно, Тарас. А тепер, якщо всі познайомилися, сідайте, поговоримо поки Лада на стіл накриватиме.

Хлопці сіли, а дівчина заметушилася готуючи їжу. Максим швидко ввів Тараса в суть справи та попросив пожити у нього декілька днів.

― Ну, якщо треба, то треба, живіть, я знаю одну дівчину, вона у нас в селі проживає. Сильніша за трьох добрих таких хлопці. Може допоможе, все ж в бою вона стане гарною допомогою.

― Не думаю, що залучати звичайних людей гарна думка.- зауважив Ян.

― Але людей мало не буває все ж їх військо в рази більше, та ти й сам знаєш.- додав Максим.

Трохи подумавши та змірявши Максима холодним поглядом сам не знаючи навіщо, що, до речі, змусило Максима трохи захвилюватися, Ян відповів.

― Ти правий. Я спробую з нею поговорити.- він перевів погляд на Тараса і запитав:- Де я зможу її знайти?

― Ідіть цією вулицею прямо, а за чотири хати поверніть направо. Шоста хата її сім’ї. Там і знайдете. Її звати Соломія, скажеш, що від мене.

― Дякую.

― Ну, що ти, не варто. От Лада і стіл накрила, давайте краще пообідаємо.

Після обіду Лада прибрала зі столу, а Ян задумався про одну річ, яку дуже хотів зробити, але не знав як. Його привів до тями Семенчик.

― Ти чого?- поклавши руку йому на плече, запитав хлопець.

― Думаю як розв’язати одну проблему.

― Що за проблема. Може я зможу допомогти?

― Зараз все зрозумієш, принеси, будь ласка, мою сумку. Вона прив’язана до коня.

― Зрозумів, зараз все буде.

Ян встав і підійшов до Тараса після чого запитав:

― Скажіть, скільки ви вже не можете ходити?

― Що ти, не треба до мене на ви, звертайся на ти. А ходити не можу десь декілька років.

― Можеш повернутися і підняти сорочку, щоб я оглянув твою спину?

― Ну давай.

Максим допоміг Тарасу повернутися і почав спостерігати за Яном не розуміючи, що той збирається робити. Лада стурбовано дивилася то на Максима то на Яна з Тарасом.

―Ти відчуєш невеликий холод у спині, але не лякайся, це нормально.

― Д-добре.- невпевнено відповів Тарас.

Ян рукою, яка світилася невеликим блакитним світлом, провів по спині й у нижній її частині зупинив її. Заплющивши очі, він тихо щось прошепотів і частина його енергії опинилася всередині чоловіка в районі спини. Енергія почала обморожувати чоловіка від чого він пойожився. За декілька секунд Ян прибрав руку і посміхнувся.

― Що там?- запитав Максим.

― Не псуй сюрприз і просто спостерігай. - трохи насупившись, але все ще посміхаючись, сказав він.

― Ось, приніс.- сказав Семенчик, заходячи назад.

Ян взяв сумку і дістав з неї трави та декілька свічок. Виклавши все це, він віддав сумку Семену.

― Можеш дати солі?- звернувся Ян до Лади посміхнувшись.

― Так, звісно!- дівчина швидко дала Яну сіль і відійшла до Максима.

― Відійдіть на декілька кроків і щоб не відбувалося, не підходьте. Иразо.- прошепотів Ян і навколо його з Тарасом з’явилася прозора куля, яка на мить відбила світло і зникла.

Ян взяв у руки сіль та трави й почав щось шепотіти. Коли він відкрив руки, сіль стала чорною, а трави хоча і не зав’яли, але потемніли. У Максима і Семенчика пробігли від цього мурашки по тілу. Вони ще ніколи не бачили, щоб хлопець користувався подібними методами.

― Може бути трохи боляче, але результат тобі сподобається.- він посміхнувся протягаючи сіль і трави Тарасу.- Тримай їх перед собою двома руками та заплющ очі.

Тарас все слухняно виконав. Після чого Ян поклав йому руки на те ж місце і почав щось шепотіти. Його кінчики пальців почали чорніти. Так, як і тоді, в палаці султана, з’явився чорний дим, який окутав чоловіка. Він ніби вливався у спину Тараса через руки Яна. Хлопець щось шепотів. Було лише зрозуміло, що він до когось звертається. Темрява з його пальців підіймалася все вище і вище. З Тараса рікою полився піт і той закашляв. Лада вже збиралася кинутися до брата, але Максим схопив її за лікоть і відтягнув назад.

― Ти що, не бачиш, що йому гірше?! Пусти мене! Я повинна це негайно зупинити!- крикнула вона.

― Мовчи та дивися. Навіть не думай йому заважати. - відповів їй суворо Максим спостерігаючи за ситуацією і тримаючи її за лікоть.

Його також проймало хвилювання, але не через стан Тараса, у вміннях Яна він не сумнівався. Максима більше хвилював сам хлопець, а саме страх, що той знову постраждає через свої сили, як тоді в Османські імперії.

В один момент Тарас почав кашляти ще сильніше. Хлопці напружилися. Тут Семенчик побачив, що у Яна по щоці почали текти яскраво-червоні невеличкі струмки крові. Він вже смикнувся, щоб підбігти до хлопця, але згадавши його слова, заціпенів борючись з бажанням наблизитися до Яна. Максим спостерігаючи це теж почав хвилюватися. Його страх за хлопця ставав все більшим. Темрява, яку створив чи можливо викликав хлопець, піднялася вже до ліктів Яна, як в мить кашель Тараса почав стихати, а руки хлопця поверталися до нормального стану.

― Озари.- бар’єр зник, а Ян відкрив Очі. – Все, можете відкривати очі, я закінчив. – він швидко витер кров рукавом сорочки та прошепотів заклинання аби на його обличчі не залишилося слідів, руку ж якою витирався завів за спину аби не лякати друга Максима.

Почувши це, Тарас відкрив очі, а Семенчик з Максимом опинилися біля Яна і допомогли тому встати на ноги. Не дивлячись на все, його руки тремтіли, а в тілі відчувалася слабкість і важкість. Ян посміхнувся хлопцям в знак, що все добре і вони можуть відпустити. Вони відпустили, але Семенчик все ще стояв поряд готовий зловити хлопця у разі чого.

― Спробуй встати. - сказав Ян Тарасу.

― В се-сенці? Як це встати?- здивовано, тремтячим голосом відповів Тарас.

― Тільки обережно все ж ви довго не ходили.- Ян посміхнувся.

Тарас обережно встав за допомогою Максима та опершись о стіл і зібравшись з силами спробував зробити крок. І це вийшло! Він зробив один потім другий, третій. В не змозі повірити в те, що все це насправді. По його щоці пробігла сльоза. Лада від шоку впала на підлогу, спостерігаючи за цим чудом.

― Я можу ходити!- прокричав Тарас зі сльозами на очах.

― Я ж казав, що цей сюрприз тобі сподобається.- посміхнувся Ян.- Що ж, мені потрібно поговорити з тією дівчиною, я піду.

― Ян, я з тобою!- Сказали Семенчик і Максим в унісон.

― Ні, ви будете тут допомагати Тарасу відновити ходьбу.

― Але…- спробував заперечити Семенчик.

― Я все сказав.- швидко мовив він виходячи з хати.

Семенчик все ж вийшов за ним і вже на дворі вхопив за лікоть аби зупинити. Ян шоковано подивився на друга, який цього разу виглядав досить суворим і стурбованим.

― Семенчику, я впораюся.

― Ти смієшся? Ти тільки но ледь на ногах стояв і не забувай, що у тебе кров з очей текла.

― Зі мною все гаразд. Я вже не вперше роблю подібне.

― І це подібне шкодить тобі. Відпочинь хоч перед тим як іти.

Ян взяв іншою рукою руку Семенчика, яка тримала його і змусив того відпустити обережно її прибравши.

― Подивився мені в очі.- сказав Ян.

― Дивлюсь.

― Бачиш там страх чи втому, чи може біль?

― Бачу, що ти, як завжди, звалив всю відповідальність на себе.- спокійно відповів той не відриваючи погляду.

― Можливо, але все гаразд, а тепер іди до Тараса і Максима, і прошу, не створюй паніки, повернуся десь за годину-дві.- відповів він йдучи.

Прийшовши туди, куди казав Тарас, Ян побачив міцну дівчину з чорним волоссям заплетеним у пишну косу і карими очима, одягнена вона була у простий, селянський одяг. В той момент, вона збирала нести відра з водою до хати, тому Ян не став зволікати та окликнув її.

― Соломія?

― Так, а хто питає?- насторожено відповіла вона.

― Вибачте, мене звати Ян, я від Тараса.

― О, так ти друг Тараса! Приємно познайомитися.

― У мене до вас є пропозиція.- після цих слів Ян коротко розповів про ситуацію і запропонував дівчині участь у битві обіцяючи заплатити.

― От так! Турки й Поляки прокляті! Чого ж вони сунуть свій ніс на наші території! Я згодна допоможу, коли виступаймо?

― Поки цього точно невідомо, вам повідомлять.

― Добре, тоді бувай.- широко посміхнувшись сказала вона.

― Бувайте.

Йдучи назад Ян про себе зауважив, що все пройшло напрочуд легко, він вже готовий був торгуватися і пропонувати суми в рази більше, але схоже, що дівчину зовсім і не цікавили гроші.

Саме в цей час Ольга під’їжджала до січі. Ось вона вже бачить її стіни як почувся окрик.

― Хто їде!- почулося з одної в сторожових веж.

― Я тут від Гетьмана!- відповіла Ольга.

― Під’їжджайте ближче і чекайте!

Ольга виконала всі вказівки й злізши з коня чекала. За декілька хвилин до неї вийшов чоловік.

― Добрий день, ось, Максим сказав передати це.- дівчина протягнула невеличкий лист чоловіку.

Він повільно розгорнув лист і довго вчитувався. Перечитавши його декілька разів, він подивився на двох козаків, що стояли у нього за спиною, а потім на дівчину і сказав:

― На січ так то не пускають жінок… Але, якщо гетьман наказав, то тебе пустять. Мене звати Боян, я лікар на Січі, а також дядько Максима, приємно познайомитись.

― Приємно, я Ольга, подруга Яна. - сказала вона мило посміхнувшись.

Провівши дівчину всередину, він наказав зібрати всіх козаків. Коли всі зійшлися, дівчина встала на камінь, який був десь близько пів метра у висоту і почала говорити:

― Мене звати Ольга, я тут, як представник королівства магів! Ваш гетьман домовився з нами задля захисту! Поляки й Турки об’єдналися задля вашого знищення! І ми повинні завадити їхньому плану! Мене послали, щоб підготувати вас! І підготовка почнеться з завтрашнього дня!- сказавши це, вола зістрибнула з каменю і повернувшись до Бояна сказала:

― Це все. Дякую, що всіх зібрали. Чи не знайдеться у вас паперу, щоб відправити листа?

― Звістно. Зараз вам все принесуть.

Коли всі розійшлись, Боян підійшов до Ольги, щоб поговорити.

― Скажіть, Максим вже помирився з Яном?

― Навіть не знаю.- дівчина замислилася.- В тій обстановці, в якій я була, важко сказати. Здавалося, що Ян всіх повбивати хоче. Хоча навіть в дитинстві він таким був тому навряд чи між ними обстановка гірше ніж з кимось з нашого минулого.

― Он як, дякую, що розповіли, якщо розмовляють, означає, що помирилися. О, а ось і Микита, він проведе вас до вашого будинку. За хвилин десять вам туди принесуть все, що ви попросили.

― Приємно з вами познайомитися.- сказав Микита злегка вклонившись і посміхнувшись.

― І я рада з вами познайомитися. - відповіла Ольга.

― Що ж, на жаль мені пора. - сказав Боян, посміхнувся і пішов.

Вони йшли в повній тиші. Ольга вперше відчувала себе так. Вона не могла сказати й слова через сором’язливість, якої зазвичай ніколи не відчувала. Можливо, через вродливість хлопця, а можливо і через непридатну для звичайного спілкування атмосферу. Микита ж відчував себе так само. За декілька хвилин вони вже були біля одного з будинку.

― Сподіваюсь, ви будете почуватися тут як вдома.- невпевнено посміхнувшись сказав Микита.

― Так, дякую.- відвівши погляд Ольга посміхнулась.

Перед тим, як піти, Микита зібрався з силами й обережно взявши руку дівчини, поцілував її. Від чого Ольга відразу почервоніла. Згораючи з сорому, він швидко попрощався і пішов геть, а Ольга так і стояла перед будинком приходячи до тями.

Наіль старався їхати на повній швидкості, адже часу майже не було, а Яна підвести він не хотів, та і як він міг? На щастя ближче до вечора він вже був у Києві. Торговець вже збирався іти, але в останню секунду Наіль все ж встиг підбігти до нього.

― Доброго вечора. Я від…

― Я зрозумів від кого ти. Від того хлопчини з порізом на шиї, чи я помилився? Хоча навряд чи.

― Так, але як ви зрозуміли?- насторожено запитав Наіль.

― Він єдиний, хто цікавився моїми товарами уже за довгий час. Ну так, що тобі треба?

― Нам потрібна зброя.

― Багато?

― Як можна більше.

Чоловік замислився, але через декілька хвилин він сказав:

― Що ж, я згоден, приходь завтра. Я дам тобі зброю.

Наіль здивувався, але перечити не стан. Кивнувши, він пішов.

Наступного ранку Наілю і справді дали досить багато зброї. Відкривши невеличкий годинник, який дав йому Ян, він прошептав написане на невеличкому клаптику паперу заклинання й уся зброя перемістилася у середину.

Максим сидів у дворі спостерігаючи за сонцем, яке повільно скочувалося за горизонт. Безхмарне небо і ледь відчутний вітер, який приємно ковзав по шкірі й дивне відчуття, яке панувало на душі, з одного боку, був цей чудовий спокій, а з іншого, хвилювання за майбутнє, яке не могло його покинути, бо він відповідав за занадто велику кількість людей.

― Максиме, що робиш?- запитала Лада сідаючи поряд.

― Нічого особливого.- посміхнувшись, відповів він.

― Слухай.- дівчина притислася до нього і поклала свою руку на його.- Ми з тобою досить близькі та і з братом ви дружите.

― Ладо, ми вже про це розмовляли. - прибираючи її руку сказав Макс.

― Ну чому, чому ти не хочеш на мені одружитися!?- Лада встала перед Максимом і прокричала.- Що зі мною не так!?

― Ти мені як сестра.- спокійно відповів він.

― Але, я, я ж тебе кохаю.- впавши перед ним на коліна вона торкнулася його ноги.

― Я вже казав тобі, що не відчуваю до тебе цього ж. Ти розумієш, що псуєш своє життя? Забудь про це дурне кохання і знайди чоловіка з яким почуття будуть спільні. - встаючи сказав Максим.

- Я ніколи, ніколи цього не зроблю! Я ж тебе кохаю! Як ти можеш бути таким холодним до мене!? Максим, прошу тебе!- вона встала і підійшла до нього після чого поклала руки йому на груди.- Я ж знаю, ти ж кохаєш мене. Давай одружімося, я народжу нам дітей. Уявляєш як вони будуть бігати по будинку?- піднявши на нього свої очі в яких все ще блищала надія, вона посміхнулася, сподіваючись, що зараз Максим скаже, що кохає її, що вони будуть разом і що всі її надії стануть реальністю.

― Я вже все сказав.- прибираючи її руки й направляючись в хату сказав він.

― Чому, чому ти так зі мною, я ж кохаю тебе, я ж готова всю себе тобі віддати!- кричала Лада йому в слід зі сльозами на очах.

Максим не повертаючись зайшов до хати. Йому на плече поклав руку Тарас.

― Вибач її, я з нею проговорю. Моя сестра просто занадто емоційна.- сказав чоловік.

― Як я можу на неї сердитися, вона ж мені як сестра.- посміхнувшись, Максим сів за стіл і запалив свічку.

Зранку Рустем вже збирався виступати. Але його виїзд перервала Феріда, яка вибігла до нього вся у сльозах. Рустем зліз коня та обійняв її.

*― Прошу, прошу вас не їдьте!- плачучи кричала вона обіймаючи його.

*― Що сталося? Ти ж знаєш, що все буде добре.

*― Мені наснився страшний сон в якому я і Даніяз хоронили вас! Прошу вас!

Рустем пальцем витер сльози, що виступили їй на очі, поправив пасмо її волосся і поцілував.

*― Не хвилюйся, я обов’язково повернусь до вас.

*― Але…

*― Це був лише кошмар.- знову цілуючи її сказав Рустем. Іди і не хвилюйся, все буде добре.- Це були лише твої хвилювання, які прийняли подобу сну.

*― Візьми мій амулет, його подарувала мені матінка. Вона казала, що він символізує повернення. Повернеш його мені, коли повернешся. - протягуючи невеликий круглий амулет Рустему сказала дівчина.

*― Як накажеш, моя прекрасна Ферідо. До зустрічі.

На це дівчина лише кивнула і вклонившись направилась до палацу. Рустем заліз на коня і повів військо за собою.

Ян стояв посеред вулиці чекаючи на Дем’яна. Він сказав, що їм треба було щось обговорити і Ян навіть не здогадувався що саме. Його брат вже запізнювався більше ніж на пів години й хлопець вже збирався йти, але тут старший нарешті об’явився.

― Де ти був! – зле прокричав Ян підходячи до нього.

― Вибач, як тільки дізнаєшся про новину, зрозумієш мене, пішли до озера?

― Пішли.- вже більш спокійно, але все ще сердячись відповів хлопець.

Вони вийшли на невеличку галявину, яка знаходилася за декілька хвилин ходьби від міста. Це місце рахувалося найзакритішим через велику кількість дерев. Тут стояла невелика лава, а над нею літали невеликі кульки, які світилися. Коли вони сіли, перед ними розкрився прекрасний вид на озеро, яке було прекрасного синьо-лазурного кольору. Вони були тут вже не вперше, але Ян кожен раз, як вперше, бачив цю красу. Нарешті відволікшись від цього виду, він звернувся до Дем’яна:

― Про що ти хотів поговорити?

― Ти, мабуть, вже чув, що король магів помер.

― Так, а що? Мені то до цього яка різниця?

― Я хочу стати королем магів, ти ж мені допоможеш?- Дем’ян подивився на Яна, який в той момент сидів у повному шоці не розуміючи спить він чи це все реальність, а може старший просто жартує?

― Ти зараз не шуткуєш?- після невеликої паузи запитав Ян.

― Ні.- спокійно відповів він.

Ян задумався, але через пару хвилин відповів:

― Ти мій брат і звісно я буду на твоєму боці.

― Так і знав.- Дем’ян посміхнувся і знову перевів погляд на озеро.

― Але мені дещо цікаво.

― Що саме?

― Чому ти хочеш моєї допомоги? Невже сам не впораєшся?

― Ато ти не знаєш. Ми обидва чудово розуміємо наскільки ти гарний стратег. Без твоєї допомоги я не зможу бути повністю впевненим, що переможу.

― Згоден, це правда.- гордо посміхнувшись відповів Ян на що Дем’ян погладив його по голові після чого обійняв.