Розділ 30

Сонце ще не встало, перші промінці тільки починали виринати з-за горизонту. Максим все ніяк не міг заснути тому лише і робив, що працював. Хоча тактика і була готова, але все ще залишалося багато справ, які, хоча навіть і не були важливими, але могли відволікти від усіх тих думок, які то і діло крутились в голові. Він сидів за наспіх зробленим столиком і передирав папери, які йому надсилали розвідники. На столі горіла свічка.

― Пане, гетьмане. Прибули розвідники.- мовив схвильований козак заходячи до намету.

― Запроси.- відповів Максим потираючи перенісся.

― Зрозумів.- після цих слів він вийшов, а до намету зайшов інший чоловік одягнений у темний одяг, плащ і капюшон.

― Говори.

― Вони почали діяти. Скоріше за все нападуть найближчим часом, але є і гарні новини. Султан не зміг заручитися повноцінною підтримкою Польського короля, хоча той і надав йому фінансову допомогу, але схоже, що султану це не було дуже потрібним.

― Передай, щоб всі були готові.

― І…

― Що?

― Данило, скоріше за все він працює на Рустема. Ми дізналися, що він приходив до нього цієї ночі й схоже, що вони про щось домовилися, на жаль, нам не вийшло дізнатися про що саме, але голову він зберіг.

― Ти впевнений?

― Так. Самі посудіть, якби вони не домовилися, його б потім відпустили повністю цілим.

Максим стис кулак. Він ніколи не думав, що той, кого він рахував другом, вчинить так. До останнього не вірив, навіть коли Ян сказав, що це можливо.

― Поки не будемо діяти. Подивимося, що він зробить. Думаю, це буде найкращим варіантом. Можеш іти.

― Зрозумів.- відповів розвідник і вийшов.

Ян вийшов з намету досить гарно виспавшись. Промінчики сонця, яке тільки почало вставати, ковзало по траві. Приємний запах трави та вранішньої роси бив у ніздрі.

― Як спалося?- звернулася дівчина до хлопця.

Ян повернувся до неї від чого був вимушений поморщитися, адже, сонячне проміння засліпило його. Трішки звикнувши до світла і злегка перекривши його рукою він нарешті роздивився її. Вона явно була через щось у захваті й дуже щаслива.

― Добре. Щось трапилося? Ти виглядаєш щасливою.- посміхнувшись сказав він.

― Трапилося і ти навіть не уявляєш на скільки я щаслива!- вона кинулась до хлопця і повисла у нього на шиї обіймаючи, у відповідь він не став зволікати й також обійняв її.

― Що ж зробило тебе такою щасливою?- посміхнувшись запитав він трохи відсторонюючись.

― Я закохалася наскільки, що й уявити важко!

― Хто ж цей щасливчик?

― Микита, він постійно мене супроводжує.

― Знаю, він був одним з тих, хто приніс мене на січ. Я поважаю твій вибір і дуже сподіваюся, що він щирий до тебе. Інакше я переламаю йому ноги.

― Яне!

― А чому ні? Ти моя найкраща подруга! Я не зможу стриматися, якщо він тебе образить.

― Він не такий. Все в ньому ідеально…- зачаровано сказала вона.

― Чому я переживаю. Скоріше за все саме ти станеш тираном у вашій родині.

― Не стану!

― Я занадто добре тебе знаю.- посміхнувшись відповів він.

― А якщо і так, то що.

― Нічого. Я радий, що ти нарешті знайшла того з ким проживеш усе життя. Сподіваюся, що у вас все буде гаразд і ви будете щасливі.

― Дякую… Чекай запрошення на весілля після битви! Обіцяю, що воно буде найкращим!

― Вже не можу дочекатися.

Радісна дівчина побігла у справах залишаючи його наодинці з самим собою.

Цього літнього дня стояла не виносна спека, яка значно погіршила стан козаків, що дуже хвилювало Максима. Хоча з іншого боку, він прекрасно розумів, що Рустем ні за що не відправить своїх людей у бій за такої походи. Отже, до вечора час точно був. Він сів у затінку під деревом, поклав поряд шаблю і спостерігав здалеку за табором противника. Він був досить близько, що лякало його. Їх розділяло всього пара сотні метрів. Занурений у свої думки він не відразу помітив, що поряд з ним сів Данило.

― Про що замислився?- запитав він, коли помітив, що Максим нарешті помітив його.

― Про бій. Вибач, що не помітив, як ти прийшов.

― Нічого.

― Коли ти повернувся з Києва?

― Буквально з пів години. Виїхав, як тільки отримав лист.

― Он як.- Максим заплющив очі та обперся спиною об дерево.

“ Ні… Я не зможу розповісти Рустему все. Хоча він і знає де вони, але не знає, що вони готові до бою. Я не видам це. Поки…”- подумав Данило і посміхнувшись сказав:

― Піду я трохи відпочину. До зустрічі.

― До зустрічі.- посміхнувшись у відповідь відповів Максим.

За декілька хвилин Тарас вийшов з-за кущів неподалеку.

― То це він? Думав, що ви були друзями, чому ти думаєш, що він працює на ворога?- здивовано запитав він.

― Я не думаю, а знаю. - серйозно відповів Максим.- Ян вже підозрював його, але я сподівався, що це не так, а зранку…

― Тобі доповіли?

― Так.

― Я прослідкую за ним. - Тарас посміхнувся.

― Дякую.

Джабір увійшов до шатра у якому ніби прокинулося торнадо. Папери, перо з чорнилами, розбитий пісочний годинний валялися на землі немов сміття. Рустем сидів за столом опершись ліктями об стіл і затуляючи обличчя рука. Вклонившись він спокійно сказав:

*― Вітаю вас, султане Рустем, сонце Османської імперії. Я прибув до вас по вашому наказу.

Рустем посміхнувся і стиха засміявся.

*― Ти нагадуєш його… Робиш це спеціально?- дивлячись на радника грубо сказав він.

*― Не розумію про що ви.- спокійно відповів він.

*― Не треба. Я знаю, що ти разом з Розалією і Кюсем зробив все, щоб він покинув мій палац і я тобі вже це говорив, а ти все поводиш себе ніби нічого і не сталося.

*― Султане…

*― Ти хоті отримати титул і робив для цього усе, але нічого не отримував, а він просто був поряд зі мною і мав усе. Ти явно злякався, коли його повернули мені, адже, він би знову забрав у тебе все. Ти навіть не ховав радості на обличчі, коли він втік. Думаю, що ти вже придумав план, щоб знову здихатися його.

*― Чому ви не наказали відрубати мені голови?

*― Поки ти корисний, як його заміна, хоча і не можеш зробити навіть малої частини того, що роби він.

*― Ви розумієте, що навіть, якщо схопите його, то все одно не зможете утримати. За декілька годин він без проблем покине вас.

*― Його брат і справді проблема. Все ж я через ваші плани вже досить сильно роздратував вашого короля.

*― І що ви збираєтесь робити?

Рустем встав і підійшов до Джабіра. Поклавши руку йому на плече він прошепотів йому на вухо:

*― Для цього я тебе і тримаю.

*― Що ви маєте на увазі?

*― Ти знайдеш вихід сховати його від ваших і утримати.- відвинувшись продовжив він.- Я, своєю чергою, залишу тебе на твоєму місці, а, якщо не впораєшся, я пригрожу вашому королю його життям, тоді ти будеш мені не потрібним, тому варто тобі триматися за даний тобі шанс.

*― Для чого вам він, якщо не будучи вашою правою рукою він не принесе вам вигоди.

*― Мені вистачить того, що він буде мені коритися. Я ніколи не просив його приносити мені користь. Він робив це для себе, хотів керувати моїми діями та заволодіти думками. Саме в цьому була його місія. Чи не так?

*― Ви з самого початку знали?

*― Не відразу, але досить швидко це зрозумів.

*― В мене є умова.

*― Яка?

*― Все ж, колись він був моїм другом. Тому ви не повинні причинити йому фізичного болю. Він має жити.

*― Він колись зрадив тебе?

Джабір вирішив промовчати, але Рустем вже про все здогадався і сказав:

*― Невже ти хотів бути на місці його брата? З його розумом ти б легко отримав це місце, але він допоміг йому… Ти хочеш, щоб він жив і пам’ятав, що той вибір привів до цього. Хочеш показати, що сильніший за короля і мав бути на його місці.- чоловік засміявся, сів на стілець і відкинувся на ньому.- Звісно ж! Саме тому ти намагаєшся знищити його життя!

*― І що ви плануєте робити з цією інформацією?- трохи знервовано запитав Джабір.

Він ненавидів Яна за цю поразку. Хотів, щоб він жалів про той вибір. Джабір стільки років ховав все це у собі, щоб ніхто про це не дізнався. Адже все це було ідеальною зброєю проти нього.

*― Ти будеш слухняним, а я не розповім про це твоєму королю.

*― Якщо розповісте ніколи більше не побачите Айнура, будьте певні, я зроблю все для цього.

*― Знаю, але тоді ми обидва втратимо все. - Рустем подивився йому в очі.- Признай, я маю зброю проти тебе.

*― Що мені заважає вбити тебе прямісінько тут?- насупившись і стиснувши кулаки відповів він.

*― Думаєш вони про це ще не здогадались?

*― Я знаю, що їм все відомо.

*― Вони тебе не чіпають, бо їм доведеться розв’язати війну проти мене, щоб дістати тебе.

*― Ваша зброя не впевнена і може зламатися за першого ж удару.

*― Так, але ти боїшся її, хоча і розумієш, що я одночасно можу тебе контролювати й не можу.

*― Вони розв’яжуть війну, якщо ви його схопите.

*― Не розв’яжуть. Вони будуть шукати інший шлях.

*― Чому?

*― У мене в руках його життя. Хто знає, можливо, я з початком війни зверну йому шию.

*― Тоді вони вб’ють вас.

*― Так, але помре і він. Його брат на це не піде.

*― Але…

*― Айнур може вбити себе, щоб у нас не залишилося козирів? Так, але ми не дамо йому і шансу на це.

*― Ваш план - самогубство.

*― У нас обох нема вибору. Ми вже ступили на цей шлях. Залишається лише тихо прийняти свою смерть, або вчепитися за останню надію і сподіватися, що все вдасться. Чи схопишся ти за нього?

Він задумався й опустив очі в підлогу. Він зрадив магів і за це його вбють за першої нагоди, якщо він допоможе Рустему у цьому плані він також може померти. Закір викине його за першої ж нагоди. Йому потрібен був Ян, його розум, його сила. Всі варіанти закінчувались смертю найближчим часом, але якби той був на його боці, то неодмінно б щось вигадав. Джабір чудово розумів, що все, що з ним зараз відбувається, було результатом його ж помилки й недальновидності.

*― Я згоден.

*― Чудово. Можеш іти.- задоволено посміхнувшись відповів Рустем трохи прищурившись.

*― Навіщо ви тут?- схвильовано запитав Наіль.

Зовсім недалеко від табору опершись об дерево стояв Закір. Він був одягнений в простий, темний плащ з капюшоном.

*― Як йдуть справи?

*― Все як ви й наказали.

*― Не вклонишся?

Наіль зло зжав кулаки, але покірно вклонився і сказав:

*― Перепрошую за мою грубість, вітаю шехзаде Закіра, майбутнього султана Османської імперії.

*- Молодець. Ти повинен завжди пам’ятати мою милість.

Наіль зліз з коня біля невеличкого, старого будиночку, який вже скрипів від вітру. Сильний буревій лютував на дворі. Від сильного дощу весь його одяг був мокрий.

Зайшовши в середину вів побачив декілька вже майже заповнених відер, які стояли в різних частинах дому. Стеля протікала і краплинки то і діло падали в них. За столом сидів чоловік який навіть не подивився на Наіля, коли він зайшов.

*― Що тобі потрібно.- озвався він після декілька хвилин тиші.- Прийшов мене вбити.

*― Ні, я знаю, що ти вкрав одну із речей Айнура, коли тікав.

*― Було таке. - він посміхнувся.

*― Віддай її.

*― Навіщо?

*― Якщо не віддаси, я вб’ю тебе.

*― Тоді ти її також не отримаєш. Навіщо вона тобі так потрібна?

*― Не твоє діло.

*― Невже він і тобі вирішив відтяти голову?

*― Просто віддай мені це.

*― Значить це кільце може врятувати тебе?- він єхидно посміхнувся.

*― Що ти за нього хочеш?

*― Ти будеш служити мені до того як я отримаю свій престол назад.

*― Згоден, але з умовою, що Айнур не постраждає.

*― Чому ти так його захищаєш?

*― Не лізь в це.

*― Від твоїх слів мені стає все цікавіше і цікавіше!

*― Він мій друг.

*― І це все?

*― Цього досить.

*― Як не виховано. Приклони коліно і привітайся як слід.

Наіль повільно став на коліно і спокійно сказав:

*― Вітаю вас, шехзаде Закіре, майбутній султан Османської імперії.

Закір посміхнувся, вже рік ніхто не називав його так. Це як-не-як тішило його душу.

*― Молодець, я подарую тобі можливість вижити.

В сторону Наіля полетів маленький предмет, який він миттю зловив. В його руці лежало прекрасне, золоте кільце прикрашене синім дорогоцінним каменем біля якого було ще два білих з різних сторін закріплених гарними завитками. Айнур знайшов його в старовинному, закинутому храмі й беріг, щоб в подібній ситуації врятувати своїй людині життя. Коли його вкрали, він був сам не свій, адже більше такого у світі ніде не було і не могло бути, він розповідав, що для його створення померло декілька десятків людей.

Його очі, які випромінювали надію і страх від того, що він був безсилим. Цей спогад крутився в його голові. Останнє, що він бачив перед смертю прекрасні зелені очі.

Він прийшов до тями в холодному поті. Сівши він оглянувся і зрозумів, що знаходиться в полі. Вже була глибока ніч. Його тіло викинули як сміття, хоча, на що він ще міг сподіватися. Рустем би ні за що не залишив його тіла там, де його міг побачити Айнур, адже знав, що той спродує повернути його, але він прорахувався і Наіль вижив. Це як-не-як грало йому на руку. Одяг був в крові. Він швидко провів рукою по шиї, його голова була на місці й навіть шраму не залишилося. На пальці було те саме кільце. Він швидко зняв його і поклав в кишеню. Вставши він направився до будинку Закіра.

*― То що вам тут потрібно?- насторожено запитав Наіль.

*― Я знаю, що ти зробив. Думаєш він не здогадається?

*― Я захищаю його, він зрозуміє.

*― Сумніваюся. Але я прийшов тебе урятувати. - він простягнув йому кілька голок.- Тільки обережно, сам не вколись. Вони змащені дечим, це дасть тобі час втекти, якщо він зрозуміє.

*― Я казав, що зроблю все, але не дам йому нашкодити.

*― Йому це не нашкодить. Лише ослабить. Використовувати це чи ні, твій вибір. Я не стану тебе змушувати.

Після цього він як ні в чому пішов, залишивши Наіля на одинці.

Пройшло вже більше як місяць і настав той самий день. День, коли мали об’явити нового короля. Ян стояв у великому, прикрашеному квітами залі, який освітлювався магічними кулями, які випромінювали тепле світло, схоже на полум’я свічки. Дем’ян разом з Ігорем і ще сімома магами стояли на п’єдесталі. Попереду стояв директор першої академії, який тримав в руках частину дерева покриту білою тканиною, яка була розшита золотими й срібними візерунками. На ній лежала золота корона, яка була прикрашена прекрасними візерунками й темно-зеленим дорогоцінним камінням. Вона була останнім випробовуванням для наступного короля. Колись перший маг створив її, щоб не допустити до влади занадто слабкого правителя. Вона змушувала того, хто її одягнув, відчувати вкрай сильний біль і згадати найболісніші спогади. Поряд лежало кільце, яке було символом влади короля. Її одягав той, хто показав себе найкраще і був схвалений короною. Ян досить сильно переживав за останнє випробовування, хоча і розумів, що Дем’ян гідний цього титулу й обов’язково впорається. Нарешті все почалося і директор першої академії з гідністю сказав:

― Цього вельми важливого дня, ми проведемо останнє випробовування і новий король явить себе всім нам. Дем’яне, ти як той, хто пройшов усі випробування найкраще пройдеш випробування першим. Якщо витримаєш його, станеш королем. У випадку, якщо ти провалиш його інші учасники випробують себе. Підійди ж і піддайся випробуванню.

Дем’ян вийшов уперед і обережно встав на коліна. За мить корона засвітилася і ніби підлетіла до нього. Вона повільно опустилася йому на голову. По голо тілу почали розповзатися білі візерунки. Він стиснув зуби, але більше нічим не видав біль.

Дем’ян стояв в товпі дітей, які тільки но пройшли перший екзамен в магічному світі. Всі вони спілкувалися між собою й обговорювали бурю емоцій, які вони отримали. Його увагу привернув хлопець, який стояв відсторонено від усіх у сіни. Дем’яна ніби манило до нього і він все ж наважився підійти.

Підійшовши він зміг краще його роздивитися. Дем’ян не міг відвести очей, хлопець був дуже гарним в якийсь момент він навіть засумнівався чи не дівчина це. Незнайомець мав світле, блондинисте волосся до плечей, довгі вії та зелені очі, які поражали в саму душу.

― Не виховано так дивитися на когось без дозволу.- зле сказав хлопець склавши руки на грудях.

― Ох! Вибач, я не хотів тебе образити.- оговтавшись відповів Дем’ян.

― Тобі щось треба?

― Я хотів познайомитися, якщо ти не проти.

― Мене звати Роман.

― Приємно, я Дем’ян.- він посміхнувся.

― Дем’яне!- окликнула його дівчина, яка сиділа поряд з ним.

― Олесю, щось сталося?

― Ні, просто хочу дати тобі пораду, триматися від Романа подалі.

― Чому це?- відповів він і підняв одну брів.

― Ти що не чув? Про це всі говорять! Його батьки брали участь в угрупованні, яке використовувало заборонену магію! Їх за це сили позбавили та прогнали. Впевнена, що він такий як вони!

― І що?

― Ти що зовсім свою репутацію не бережеш!? Не розумію як можна навіть поряд з ним стояти не те що дружити! Це ж огидно!

― Мені огидно стояти поряд з тобою. Як ти можеш говорити про нього такі речі, якщо навіть не спілкуєшся з ним!

― Що!? Як ти можеш говорити, що я огидна!

― Так само як і ти про нього. Якщо будеш лізти до нього, я за себе не ручаюся!- зле мовив він і направився далі по коридору до кабінету.

Дем’ян стояв у дверей поки дід зле ходив по кімнаті.

― Ти здурів!? Ти хоча б розумієш з ким дружиш! Його батьки скоїли страшний вчинок! Хочеш, щоб тебе вигнали та забрали магію!? Повір, вони можуть це зробити лише за дружбу з ним!

― Він не такий, як його батьки.

― Та мені плювати який він! Мене цікавить лише твоя дурість!

― Що я зробив не так?

― Подружився з цим хлопчиськом! Щоб наступної ж зустрічі ти порвав всі зв’язки з ним! І більше навіть поряд не стояв!

― Я не зроблю цього.

― Що!?

― Я не стану так вчиняти! Вибач діду, але він важливий для мене!

― Смієш перечити мені! Я навчив тебе усього! Якби не я, ти б нічого не коштував! І за весь мій труд ти так вчиняєш!? Не можеш навіть простого діла зробити!

― Я вдячний тобі, але я не стану залишати його.

― Не вдячний хлопчисько! Як ти смієш!

― Боже мій! Що ти тут влаштував старий!- шоковано зарепетувала бабуся зайшовши до хати.- Твій онук, золотий! А ти говориш, так ніби він зробив найстрашніший гріх!

― Ти не уявляєш, що він зробив!

― І що ж?

― Подружився з сином того хто використовував заборонену магію!

― І що? Хлопець то в чому винен!

― В тому, що народився!

Після цих слів Дем’ян більше не зумів його слухати і швидким кроком вийшов з будинку.

― Онучку, куди ж ти!- озвалася стара, але Дем’ян просто пішов.- Бачиш до чого довів!

― Хай іде! Він не коштує мого хвилювання!

За пів години він опинився у старого, закинутого будинку на окраїні хати.

― Поговорив з дідом?- опершись об стіну і схрестивши руки на грудях, посміхаючись сказав він.

― Романе! Що ти тут робиш? Я думав, що ти додому поїхав.

― Мене там не чекають. Вони хотіли, щоб я пішов дорогою забороненої магії, а я відмовився. Ось після цього від мене і відмовилися. А ти розповідав про село і це місце, ось і вирішив тебе навідати.

Дем’ян на це лише міцно його обійняв.

― Ти чого це?

― Вибач. Можемо просто так трохи постояти?

― Якщо ти цього хочеш, я не проти.

Вогонь і сильний дим. Він впав на підлогу від магії, яка була сильнішою за його. Хтось підійшов ближче і прошепотів йому на вухо:

― Помри вже і не паплюж ніччю честь.

Його голова боліла і повіки ставали важчими. Сили все швидше покидали його він почув, що хтось, щось прошепотів над ним і за хвилину Роман втратив свідомість.

Дем’ян повертався від батька, який передав йому торбинку з домашньою їжею. Цього дня вони повинні були вже повертатися до Тріони та якоюсь мірою Дем’ян був радий, він сподівався, що до його наступного приїзду дід охолоне і вони зможуть нормально поговорити. Все ж час завжди приводив його до тями.

Він відчув запах диму і за декілька секунд він побачив хату, яка горіла. За секунду торбина впала на землю і він з усіх ніг побіг в полум’я. В його голові залишилася лише одна думка: “Роман всередині.” Він не знав чому знає, але знав. Серце завмерло. Він не бачив нічого окрім диму. Голова з кожною секундою боліла все більше. Дем’ян затулив рот і ніс рукою і забіг до кімнати. На підлозі лежав Роман. Він швидко підняв його і прошепотів закляття. Секунда і вони опинилися в академії.

Дем’ян сидів у ліжка Романа і прислуховувався до розмови директора і лікаря.

― На нього наклали закляття. Я впевнений, що його намагались вбити.

― Ви праві. Роман би легко вибрався з будинку. Але хто наважився це зробити?

― Шкода його. Він же все ще зовсім молодий…

― Він одужає?

― Йому стане краще, але не надовго. Та магія не оборотна і вб’є його, ви й самі це розумієте.

― Скільки у нього часу?

― Приблизно рік. Можливо навіть менше.

Дем’ян зле стис кулаки. Він винуватив у всьому себе. Якби він був поряд, можливо, Роман би не постраждав.

― Ти ж все чув?- хрипло запитав хлопець і злегка посміхнувся.

― Боже… Нарешті ти отямився. Я так хвилювався.- Дем’ян поклав свою руку на його. Вона була напрочуд ніжна і тендітна. Він обережно злегка стис її та сказав:- Ми з усім розберемося. Я знайду спосіб, не хвилюйся.- Дем’ян м’яко посміхнувся.- А зараз поспи. Тобі потрібно гарно відпочити.

Дочекавшись поки Роман засне хлопець тихо вийшов в коридорі опершись об стіну біля палати стояв директор.

― Ви можете його врятувати? Якщо заради цього щось треба, тільки скажіть, я все дістану, навіть, якщо буду змушений буду померти заради цього.

Директор спокійно підійшов і поклав свою руку на його плече.

― На ньому використали заборонену магію. Мені шкода, але навіть я безсилий. Зараз просто будь поряд. Він цього як-не-як потребує.

― Але повинен бути хоча б який спосіб.- він з надією подивився на чоловіка на що той лише покачав головою.

Його світ рухнув. Він не вірив, не вірив, що нема ні єдиного шансу. Повинно було бути бодай щось. Дем’ян не міг просто дозволити йому загинути. Тільки не йому і не так.

Він зайшов до кімнати, але Романа там не було. Хлопець відразу все зрозумів і зірвався до невеликого віддаленого фонтана, який був недалеко від закладу. До нього ніколи ніхто не ходив тому він був лише їх місцем.

Прибігши він побачив Романа, який сидів на траві опершись спиною об фонтанчик. Його світле волосся блищало на місячному світлі, а зелені очі дивилися на зорі.

― Прошу. Просто пішли назад, я знайду спосіб. Клянуся тобі.

― Ми обоє розуміємо, що від цього немає спасіння.

― Ні, він є, точно є! В забороненій магії так точно! Я врятую тебе за будь-яких обставин!

― Я знаю, що зі мною зробити. Бачив це закляття в книгах батька. Навіть заборонена магія мене не врятує. Воно повільно знищує мене. Роз’їдає з середини. З кожним днем мені буде ставати все гірше і в один момент я просто помру.

― Ні, ні, все буде не так. Прошу просто пішли назад! Я все вирішу, знайду спосіб!

― Я не хочу мучитися, відчувати нестерпний біль кожного дня та й тебе мучити не бажаю, Не хочу, щоб ти кожного дня терпів душевні муки через мій стан.

― Ні я, ні ти не будемо, обіцяю, я знайду вихід! Не роби цього, благаю!

― Пробач мені. Я хочу, щоб ти знав…

― Ні, прошу, я молю тебе, чуєш!

― Ти був найкращою і найдорожчою людиною для мене.

― Романе ні!

Він прошепотів лише одне слово. Його очі засвітилися білим світлом, по тілу пройшли судорги і його серце зупинилося назавжди. Романове тіло впало на траву. Дем’ян за секунду вже тримав його на руках і трусив сподіваючись, що він прийде до тями, що це не кінець.

― Романе, ні, благаю, прийди до тями. Не залишай мене одного… Чому, чому ти так вчинив. Я б знайшов вихід, обов’язково знайшов…

Він прийшов до тями. Біли смуги почали сходити, а біль зникати. Він не змінився в обличчі. Витерпів все з гідністю. Корона на його голові світилося, а це означало, що він пройшов. Він встав, зняв корону і поклав на тканину.

― Ти прийшов з гідністю і довів, що вартуєш титулу короля.

До них підійшла дівчина, яка була одягнена в білі одежі вона взяла кільце і встала перед ним на коліно. Обережно взявши його руку вона одягнула кільце.

Директор встав на коліно за ним це зробили всі інші. Дем’ян став королем.

― Яне.- сказав Ігор наздогнавши його після коронації.

― Що тобі треба? Посваритися вирішив?

― Ні. Я хотів попросити у тебе вибачення. Я винен перед тобою як ніхто інший. Я наговорив тобі стільки поганих рече, був ідіотом, який зовсім не зважав на твої почуття. Сподіваюся, що ти пробачиш мені й у нас вийде почати все з початку.- він з надією подивився на друга на що Ян посміхнувся.

― Я спробую тебе пробачити, але тобі доведеться довести, що я можу знову тобі довіряти.

― Дякую! Обіцяю, що зроблю усе можливе!